Коли уся сільська біднота була загнана до колгоспу, дідусь туди не вступав, залишався одноосібником. Його багато разів запрошували до колгоспу, але він жартома відповідав, що піде до колгоспу тільки завідувати фермою. І нарешті у 1931 році дідусь згодився на цю посаду, яку йому запропонували всерйоз. Дідусь у свій час закінчив три класи церковно-приходської школи.
Бабуся ж була неграмотною. Вона все життя прожила у селі Глушці, в районі була один раз і то, коли лежала в лікарні з поламаною ногою. З ранку і до вечора бабуся поралася по господарству, на городі, носила на коромислі воду з колодязя для худоби і для господарчих потреб.
А вечорами щодня цеглою чистила чавуни від кіптяви. І так все життя. Була гарною хазяйкою, акуратною, чому і нас навчала.
Голодовку, яка була у 1932-33 роках, родина пережила важко, померли два сини дідуся Єгора і бабусі Воді, інші діти вижили завдяки дідусеві, який десь дуже хитро закопав скриню з зерном. Щотижня витягували зерна на один хлібний заміс і вночі бабуся пекла хліб. Кожному в день давали до лободяників і кропив’яників лише по одному хлібному шматочку. Отим і вижили.
Навкруг сусіди помирали цілими родами і коли я підросла, то питала у стареньких, чому біля нас пусті хати з одного і другого боку. Бабуся казали, що справа від нас померла родина - дід і баба, мати, батько і семеро дітей. Зліва точно так, але дітей було восьмеро. І на ці подворища ніхто не селився, боялися померти такою ж голодною смертю. Я пам’ятаю здичавілі дерева у садках, що позаростали бур’яном і кропивою, які ми, будучи дітьми, обходили з острахом.
Коли почалася війна з німцями, то мого дідуся і його сусідів забрали в армію, в обоз, де він на підводі підвозив снаряди та все інше. Під час одного з боїв дідусь потрапив до німецького полону. Через деякий час він утік з полону і знову повернувся до війська. Потім вдруге потрапив до полону і його привезли до холодногірської в’язниці у Харкові. Казав, що полонених майже не годували і коли їх виводили на вулицю, то харківські жінки кидали через дротяну огорожу то шматок хліба, то варену картоплину.
Вийшло так, що дідуся запримітила одна літня жінка, яка щодня кидала йому по картоплині. Дідусь казав, що вижив завдяки цій жінці.
Одного дня до дідуся підійшов полонений священнослужитель і тихо попередив його про те, що завтра будуть проводити масові розстріли полонених. Залишать в живих тільки тих, у кого п’ятеро чи більше дітей. Він сказав, щоби дідусь теж говорив, що він багатодітний батько. Назавтра зібрали усіх полонених і сказали, щоби зробили крок наперед ті, у кого п’ятеро і більше дітей. Мій дідусь виступив на крок поперед себе і таким чином залишився живим, бо всіх багатодітних випустили на свободу.
Дідусь цілий місяць добирався додому з Харкова, а відстань була усього двісті п’ятдесят кілометрів. Коли він прийшов на свою вулицю і зайшов до крайньої хати, де жив друг його дитинства і кум, Лазар, то попросив водички. Люди, з якими він виріс і жив поряд, не впізнали його. Він був таким худим і зарослим, що навіть вони не змогли впізнати його. Тоді дружина Лазаря сказала, що голос цього чоловіка дуже схожий на голос кума Єгора. Дідусь признався, що це він і є. Сльози, обійми, розпитування…
Прийшов додому, вийшов на город і побачив, що сусід Гнат переніс межу на цілу лопату, тобто зменшив наш город на двадцять сантиметрів по всій довжині... Дідусь, трохи відпочивши, знову повернув межу на своє місце. Сусід мовчки дивився через паркан на нього… Ось яка ціна була земельці-годівниці. А зараз стоїть ота їхня земля неорана, заросла бур’янами, нікому не потрібна. А скільки було сварок через неї і, виходить, все даремно…
Від нашого села до Путивля близько сорока кілометрів. Під час війни у Спадщанському лісі, що за Путивлем, збиралися партизанські загони під проводом Сидора Ковпака. А так як наше село тягнеться вздовж Сейму і до річки в Сеймищі підходить ліс, то ночами партизани приходили до села за інформацією і за їжею. В той час у селі стояли німці. Вдень там вільно ходив один наш чоловік з пораненою рукою. Німці на нього не звертали уваги. Але потім хтось доніс, що цей чоловік є партизаном і часто буває у мого дідуся Єгора.
Усіх наших сусідів-чоловіків німці арештували, з ними і мого дідуся, і відвезли до Конотопа, це близько п’ятдесяти кілометрів. Помістили в церкву, а люди ж усі віруючі. Вони стукали у двері і просили випустити по нужді, бо робити це у церкві вважали святотатством. Німці просто стріляли крізь двері і нікого не випускали. А була саме пасхальна ніч і мій дідусь усю ніч голосно напам’ять читав молитви. На ранок зайшли німці і спитали, хто читав молитви вночі. Дідусь признався, що це був він. Німці випустили дідуся, а всіх його сусідів-односельчан розстріляли. Ось так війна проходила через нашу країну і родину.
І дідусь жалівся мені весь час, що на його воротях не було прибито червоної зірочки, бо він двічі був у полоні. Казав, що хіба ж я винен у тому, що потрапляв до полону, хоча до самої перемоги пройшов через усю Європу разом з армією і перемогу зустрів у Німеччині. Отак.
Після війни дідусь керував сільською будівельною бригадою, яка робила трасу з бруківки, вимощену дорогу із Сум на Шостку. І в центр села від траси була зроблена така ж дорога із каміння, яка стоїть і донині. Ще дідусь деякий час працював мірошником у млині. Одного разу до нього прискіпався Григорій Рибалка, ровесник дідуся. Він звинувачував дідуся, що я, його онука, не хочу зустрічатися з його сином Анатолієм, який був закоханий у мене. Дідусь обурився і сказав, що це ж навіть не дочка, а онука, і як він може її примусити зустрічатися з сином Григорія. Звичайно, закінчилося все катанням по підлозі і стусанами. Таким чином дідусь захистив мене і часто згадував про те, як постраждав через нерозділене кохання онучкиних кавалерів.
Часто згадую, як дідусь сидів біля вікна і читав багато газет, бо тітка Валентина була поштаркою у селі і вдома часто стояла величезна сумка з газетами, які вона розносила людям назавтра. Любив слухати радіо, особливо новини. Вечорами бабуся топила грубу і в духовці пекла картоплю. Ми сідали вечеряти і довго розмовляли. Оці зимові вечори у теплій хаті, а потім мої читання книг на гарячій печі з зерном… Боже мій, які ж ми були всі щасливі!
Потім дідусь працював керівником бригади, яка знищувала довгоносиків, що поїдали буряки. Бабуся казала, що дідусь працює «шкідником», на що ми всі сміялися.
Скільки він усього переробив за своє нелегке життя! Любив порядок і чистоту. У нашому селі здавна є традиція, що у дворі і за двором підмітають мітлами тільки чоловіки. Встають рано і чути звідусіль – шурх-шурх… Ворота в усіх були під невеликими дашками, щоб не гнили від дощів. Біля двору у кожного стояла лавочка, на якій сиділи старші з дітками. На вулиці моріжком стелився калачик і спориш. Бур’янів не було ні в кого, бо голова сільради Таїсія Олександрівна випише такий штраф, що розголос піде по селу. Біля дворів не лежали купи піску, глини, ще чогось. Усе було прибрано у двори. Колгосп на той час був не бідним, на шляху поклали асфальт і біля усіх дворів зробили тротуари. Село жило…
Коли бабуся Водя померла 29 червня 1975 року, то дідусь якось різко постарів, став частіше випивати з горя. І помер 19 грудня 1980 року у буринській лікарні на операційному столі від апендициту. Серце не витримало…