Наші батьки познайомилися під час війни у концтаборі німецького міста Ессен. Вони обоє були з Сумщини, тільки тато був із села Межиріч, Лебединського району, а мама із села Глушець (нині Піски), Білопільського району. Туга за рідною землею об’єднала земляків. Під час невеликих за часом зустрічей вони згадували рідну землю, батьків, дитинство. Бо їхня юність припала на війну.

Концтабір, де вони були робочою силою на заводі Круппа, на якому виробляли фаустпатрони. Завод знаходився за декілька кілометрів від табору і бранців щоранку в любу погоду водили працювати. У холод і спеку їм давали однакове взуття, витесане з дерева. В ньому ходили і в дощі по грязюці і в морози. Бранці тяжко працювали, а годували їх гірше скотини. Мама казали, що їм давали варену свиріпу, не порізану, скошену і так цілими цурпалками зварену. Вона так смерділа, що її не тільки їсти людям, а, мабуть, і свині відвертатимуться. Матуся від голоду і безкінечних сліз втратила свідомість і її забрали до табірної лікарні з серцевим нападом. Після лікарні вона деякий час працювала прибиральницею у конструкторському бюро заводу, мила вікна.

Одного разу вона витирала стіл у начальника відділу і раптом почула, як позаду неї хтось перднув так, що вона перелякалася. Вона повернулася на звук і почула, що всі люди у відділі голосно сміялися. Мама заплакала від приниження і сказала, що у нас в Україні це вважається проявом безкультур’я і так ніхто ніколи не робить на людях. Оце вам і вихована нація. Мама завжди казали, що ми вихований народ, а от стосовно німців вона цього не скаже.

Мама розповідала, що коли радянська армія прийшла звільняти бранців у цьому концтаборі, то наші витворяли з нашими людьми таке, чого вони від німців не бачили. Вони ґвалтували дівчат, групами накидалися на одну і ґвалтували до смерті, потім запихали їх у шафи, замикали і пускали на річку Рейн. Хлопцям відрізали вуха, носи, статеві органи. Матуся казали, що вона з трьома дівчатами десь сховалися і сиділи безвилазно три дні. Потім почули, що стало тихо і виглянули. Побачили солдатів не радянської, а іншої армії. Вони вийшли і підійшли до них. Це були американські солдати. Вони роздавали усім шоколадки. Мама все життя нам говорила, що американці дуже добрі люди. Це вони врятували їх від радянських звірів.

Коли у моєї матусі брали інтерв’ю журналісти з різних країн як свідка голодомору, то я просила її, щоб вона розповіла саме ці епізоди про звільнення радянською армією бранців і що наші солдати робили з нашими людьми. Це записували журналісти із Голівуду, Литви, Естонії, Латвії, Грузії, це є у їхніх архівах. Я думаю, що вони подаватимуть це як свідоцтва звірств радянської армії. Я бачила це в голівудському і грузинському документальних фільмах.

Після звільнення з полону батьки переїхали в Піски, там матуся народила дівчинку Галинку, яка прожила всього три дні і померла. Потім народилась я. Через два роки мама чекала дитинку, але тяжко працюючи, допомагаючи татові носити важкі деревини, бо з Німеччини він прийшов без ноги і ходив на колодянці, вона знову втратила дитинку, хлопчика. Отак війна пройшлася по молодій родині втратою діточок. Через три з половиною роки після мого народження мама подарувала мені сестричку Віроньку.

Я пам’ятаю зимовий вечір, у хаті якісь жінки, на грубі гріються великі чавуни з водою, на підлогу біля печі поклали багато соломи і застелили білою рядниною. А далі тато взяв мене за руку і відвів ночувати до бабусі. Оце все я пам’ятаю як сьогодні. Чомусь так врізалось у дитячу пам’ять, хоча я ж нічого не розуміла. Мабуть підсвідомість вказувала на якусь незвичну подію.

Пам’ятаю як влітку мама поле картоплю і просить мене збігати до хати, подивитись, як там Віронька у колисці, чи не плаче. Я зайшла до хати, а мені чотири роки, чую, що вона плаче, я беру подушку і накриваю нею дитя. А подушки в селі великі. У мами щось серце передчуло, вона прийшла до хати, а дитина накрита подушкою. Мама схопила її на руки, а дитя не дихає. Вона вискочила на вулицю і стала кричати. Прибігла старенька сусідка баба Хвеня. Вони розпеленали дівчинку, взяли за ніжки вниз головою і почали трясти і дитя ожило, стало ротиком хапати повітря. З того часу мама ніколи не залишала Віроньку зі мною.

Ми росли удвох, дві сестрички. Вона була дуже худенькою, з синіми очками і абсолютно білим волоссячком. Вертлява, хитренька, з бісиками в очах, здавала матусі кожен мій промах. Одного разу ми з нею залізли на молоду вишеньку і розчахнули її. Ми пробували її зв’язати, але ж хіба ми могли, сил не вистачало. А мама в цей час ішла на обід з роботи через сад. Побачила розчахнуту вишеньку і питає, хто це зробив. Ми з Вірою сказали, що це Володька, сусід, десятикласник. Мама до нього, він сном-духом не знає. Тоді мама кличе нас обідати, а сама зламала віточку з вишні. Ми зайшли до хати, мама одразу двері закрила на крючок. Віра скочила на піч, а я стою посеред хати. Мама знову питає, хто зламав вишеньку. Я мовчу, а Віра з печі каже: »Мамочко, пробачте, я більше не буду». Мама дивиться на мене, я плачу, але мовчу. Мама каже, щоб я попросила пробачення. Я мовчу. Мама стьобнула легенько по литках. Я плачу і мовчу. Тут маму взяло зло за мою упертість і вона декілька разів хльоснула по литках. Я мовчу і плачу. Мама каже, щоб я зійшла з місця. Я стою стовпом, ніби вросла в долівку. Отоді мама добряче пройшлася по сідницях крізь тонесеньке платтячко. Я плачу і вимовляю: «Ой вишенька, черешенька». Потім і мама стала плакати зі мною.

Отак і виросли. Потім нас уже не хльостали, а словами навчали. Ми обидві вчилися відмінно. Я з першого класу співала, читала вірші зі сцени в клубі. Віруня теж була активною. Вона виросла красунею. Сині очі, біла шовкова шкіра з родимкою на щоці, пшенична коса нижче пояса. Хлопці бігали табуном. За обома. Мама весь час казала, щоб найбільше берегли дівочу честь і гідність.

Ми разом навчалися у харківському технікумі. Я поїхала влітку в будзагон зі студентами, а Віра додому. В цей час на нашу вулицю в гості до родичів після армії приїхав москвич Валерій. У клубі побачив мою сестричку і одразу закохався в неї. А вона вже зустрічалась із хлопцем, який закінчив льотне училище і мав намір одружитися. А тут ще така красуня зустрілася. Одного разу Віруня з льотчиком після клубу стояли на мосту нашої невеличкої річки Вижлиці.. До них підійшов москвич Валєрій і почав прискіпатися до хлопця. Коротше кажучи, закінчилось тим, що москвич скинув льотчика з мосту у річку. А сам взяв Віру за руку і повів додому, бо жили його бабуся і ми поряд.

З того часу вони стали зустрічатися і він запропонував Вірі одружитися. Так моя сестра стала москвичкою у 18 років. У 20 років у неї народився один синок, через 8 років другий. Вона працювала в Мінверстатопромі на вул. Горького. 20. Я жила у Харкові і працювала в інституті, який був напряму підпорядкований цьому містерству. Всі мої колеги знали про сестру і зверталися до неї, коли виникали якісь труднощі під час відряджень. Вона всім допомагала. Щось підписати у міністра чи його заступників для нашого інституту не було проблемою. Віра Іванівна ішла до секретарок цих керівників, а ті уміло робили своє.

Ми з сестрою ніколи не відчували відстані між нами. Щодня по телефону я чула її голос, наші діти росли так, начебто вони з однієї родини. Моя доня малою називала прізвище своє і сестри, вона думала, що так і треба. Агалядскаякозльой, тобто Виноградськакозлова.

Ми були настільки рідні, що купуючи щось собі чи синам, сестра завжди купувала моїй доні чи мені. З відрядження до міністерства усі привозили мені якісь подарунки від сестри. І так все життя.

Відпустки ми часто обома родинами проводили в селі. Допомагали батькам щось підремонтувати, прибрати. А коли вже батьки стали старішати, то ми приїздили копати картоплю і прибрати город. У 1990 році ми отак усі копали картоплю і зять
сказав, що Крим російський і що росія забере його собі. Ми з чоловіком почали сперечатися, приводити різні історичні аргументи, але це ще більше розпалювало суперечку. На що матуся тоді сказали, щоб ми не приїздили разом, бо лопатами повбиваємо одне одного. Сестра підтримала свого чоловіка, бо як же інакше.

Сестра з 18 років живе у москві. Думає так, як думають усі москвичі. Телевізору вірить і вірить путіну. Каже, що при ньому їм стало краще жити. От уже декілька років вона, як пенсіонер, безкоштовно їздить лікуватися до Криму. Там усі здравниці лікують москвичів. Не знаю, чи є там хто з інших регіонів росії. Перед ковідом я була у сестри в гостях. Збиралися її друзі, сусіди. Розпитували, як і що у нас відбувається. Я їм розповідала, щоб знали правду. Багато хто з них все розуміє, бо це професори, викладачі вузів, навіть декілька генералів. Слухали уважно, питали, але не сперечалися.

Мене запрошували до їхніх спілок журналістів і письменників (їх зараз дві в росії: союз писателей россии і союз российских писателей).

Я згодилась ще на одну творчу зустріч у союзі журналістів росії. Ото було. Це пропутінське кубло, в якому працюють усі фсбешники. Вони прямо про це говорять і навіть хизуються цим. Питали про те, що у нас відбувається. Я сказала, що через два дні 8 березня і будемо говорити і читати вірші тільки про весну і про маму. Але журналістики, як такої, у них просто немає. Є політичні писаки.

А тепер про сестру. Як почалося все, то я їй розповідала, як важко зараз в Україні. Вона завжди переводила розмову на виправдання російських дій. Я їй кажу, що під Харковом стоять російські війська, а вона мені відповідає, що того бути не може.
Коли почалась війна, я їй зателефонувала і зі сльозами повідомила про це. Вона каже, що такого бути не може. Там проводять якусь спецоперацію. Я їй про те, що нас бомблять, а вона не вірить. І це сестра, рідна, єдина, з якою ми все життя жили як одне ціле. Як могли зламати її душу, чим таким впливали на її світогляд, що вона не вірить мені, рідній сестрі? Дійшло до того, що я плачучи молю її повірити, а вона, немов чужа, не вірить.

Що зробили з тим народом? Чому телевізор є найбільшим злом у світі? Що ж буде далі? Як моя матуся дивиться з небес і бачить наше непорозуміння і роздільність? Ми ж виросли на одній землі, нас колихала матуся в одній колисці, співала нам однакових колискових, ми їли за одним столом, у нас були одні дідусі і бабусі, ми виглядали із одних вікон, у нас були одні сусіди і верби на вулиці, ми обидві купалися в Сейму, ми разом навчалися, у нас навіть чоловіки мають однакове ім’я. І ось ми прожили з нею життя, тільки я в Україні, а вона в росії, і ми стаємо по різні боки цього життя.

ЇЇ нинішня країна вбиває людей у МОЇЙ, спільній колись, країні. І вона це виправдовує! Сестра. Рідна. НЕ розуміє моїх доводів, не хоче чути правди. Як далі жити? Що робити нам, рідним сестрам, батьки яких пережили страшну війну і полон?

Як наша добра рідна матуся страждає там на небесах, що ми отакі розділені життям. І сьогодні, пробачте нас, Ваших доньок, мамочко рідна! Ви ж завжди були дуже великою українкою, Ви дуже переживали за наші Майдани, Ви у 2014 році, уже будучи на божій дорозі, просили не виключати телевізора, бо там показували Майдан. Ви так любили Україну, Ви навчали нас цієї любові своїм прикладом, але життя внесло свої корективи навіть у любов.

Матусенько моя, ластівонько моя, зіронько моя, Ви дали нам життя, за що ми вдячні Вам до останнього подиху. Дякуємо Вам і просимо вибачення за те, що Ви зараз бачите з небес, за війну, яка розділила Ваших двох діточок по різні боки правди.

Надіюсь, що скоро прийде визволення нашої країни від ворогів і ми святкуватимемо перемогу.

Пробачте нас, мамо…