О, це було б так гарно і так просто —
Взяти і піти собі в які ти хочеш гори.
Як ті музиканти: з флейтою, барабаном,
Чудернацькими дрібничками типу дримби,
Дивовижно легкими наплічниками
Й тендітними дітьми всередині себе.

Дорогою вони спиняються біля водоспадів
На мовчазних, вилизаних водою брилах
І грають для них же. І дихають, п’ють воду...
І дивляться у ніч так спрагло і так довго,
Що зорі лишаються відбитком на сітківці,
Поки запахи хвої осідають у легенях.

Вони слухають тишу й себе в медитаціях,
Відчувають тіло в термальних джерелах,
Вистукують ритми обмерзлими пальцями,
Висвистують мелодії обвітреними губами,
А в проміжках згадують важливих жінок
Як атавізм людського в іще не божих долях.

Вони споглядають первісні грози з печер,
В яких місця вдосталь, щоб лишатися теплим,
А світла — щоб читати почерки з дому.
Потім струмками спускаються до селищ
Із ідолами та іконами аватарів релігій,
Народжених як істини й конаючими як забобони.

Чисті від Вавилону співці імперій спокою.
Зі свідомістю, зародженою в каменях,
Що тримали на собі й валили Пангею.
З душами, які носили тіла дерев і коней,
А зараз вистрелюють у Всесвіт, до тих же зірок.
Бо з вершин ще й під музику здійматися легше.