Але є й хороші новини. Знову видно зорі. Як колись.

Як колись, коли повертаєшся додому з сільської дискотеки, а всі собаки на кутку вмикають ланцюгову реакцію й з-за своїх парканів обгавкують тебе з ніг до голови. Чи як колись, коли йдеш зі школи, з другої зміни й освітлюєш ліхтариком обісцяні двори й такий же під’їзд бо ліфт — і це так природно — не працює. Тоді кожен школяр поміж зошитів носив у наплічнику ліхтар. В мого однокласника він був масивним і довгим, як у копів з американських бойовиків, і всі йому заздрили бо тим ліхтарем можна було і посвітити, і побити.

Хотілося б, звісно, згадати і “як колись у горах чи на острові”... Але зі звалища історії як завжди несвоєчасно повернулось не щось гідне та цікаве, а виключно придурковатий вайб дев’яностих.

З одного боку в ситуації, що склалась, знаходиться дещо настільки огидне, що вичерпало вже всі можливі епітети оскотинення. І просто зараз воно безідейно косить десятками станції й підстанції. А з іншого боку я. Бадьоро крокую темними провулками свого мікрорайону з ліхтарем наголо. Не з таким, як у копів, а з маленьким, велосипедним ліхтариком. Вештаюсь і туплю собі в небо. Ковші на місцях, Оріон теж. Складно пояснити чому, але це обнадіює.

Вимушений воєнний блекаут виглядає водночас як логічним підсумком, так і наглядною демонстрацією відчайдушних, але успішних спроб і Неньки підвестись на свої незалежні ноги, і людства зіграти в розвиток та цивілізацію. Принаймні, ми світили. І світло з цього клаптика планети ще довго буде поневірятися космосом. Ми ж бачимо не самі зірки, а тільки світло, яке вони відбили ще у сиву давнину. Так і наш внесок у цю глобальну ілюмінацію — хтось та й побачить. Бо раз є сигнал — знайдеться й кому його отримати. Це добре.

Але є й недобре. Зросли ціни на свічки, навіть у церквах. Зросла кількість ДТП, навіть без прокурорів. А серед дівчат, жінок і навіть деяких бабусь виріс страх стати жертвою згвалтування. Ну, бо темрява — вона така, а мужики — такі собі. Як фотони: теж ведуть себе по-різному, залежить від того, чи хтось бачить.

Вимушено я бачу все. Велосипедне причандалля ближче до екіпу, ніж до побутового мотлоху з крамниці “1001 дрібниця”, тож промінь, що стелиться переді мною, потужніший, ніж хотілося б. Як ніби хизуєшся перед кимось: “бачте, як я можу?”. Аж незручно.

З іншого боку, хтось же мусить нести світло в цю ніч. В цей морок просякнутих осінньою сирістю міських вулиць. І світити на біле та пухнасте — те, що часто називають хмаринкою — теж хтось та й мусить. Комусь треба нести цю ношу світлоносця. Виходить, я на своєму місці. Люцифери реготали б із такої конкуренції, але я свічу всупереч цьому уявному реготу з темряви.

Просто мій підопічний не повинен пропадати з поля зору. І він усе буде робити під цим кишеньковим прожектором. Абсолютно все. Куди б не пішов, чим би не займався — все буде у центрі цієї освітленої арени. Почуваюсь чи то вертухаєм на зоні, чи то світлотехніком театру бо вже не знаю, чи наглядач я, що заперечує елементарну приватність, чи обслуговуючий персонал збоченої богеми...

Тим часом пес перестає сутулитись і відходить убік. Я збираю собачу купу, над якою ще здіймається пар, викидаю все те щастя в урну й вимикаю, нарешті, ліхтар. І знову видно зорі. Йдемо потихеньку.


20.10.2022.