Переклад і примітки – Василь Білоцерківський

Наша музика [1]

Кажуть, що декотрі побожні пани з Мадрида мають намір відкрити підписку, аби запропонувати берлінському кесарю відлити статую Мартіна Лютера з золота [2]. В інші часи цю новину сприйняли б як плід уяви божевільного, але нині вона не настільки дивна і безглузда, як може видатися на перший погляд. Ми були присутні при подіях більш незвичайних, пов’язаних зі світовою катастрофою, від якої залежала доля кожної людини. І якщо так буває у справах величезної ваги, то чи можна дивуватися, коли в маленькому світі нашого мистецтва проявляється певна безглуздість і дріб’язковість?..
Говорю так тому, що на сучасному етапі іспанської музичної творчості відбувається варте уваги й цікаве явище. Тепер, як ніколи, іспанські композитори виказують якнайглибшу національну самосвідомість, і, попри це, саме тепер частина критиків звинувачує їх у зраді цій самій засаді. Однак існують речі, більш гідні увічнення. Річ у тім, що взірці, шанувати котрі як непорушні закликають нас ці звинувачі, є, за дуже рідкісними винятками, продуктами наслідування іноземного, найвиразнішого наслідування з того, що можна побачити в усій історії європейського мистецтва. Мається на увазі (чи, ліпше сказати, маю на увазі) наша так звана велика сарсуела, яка являє собою не щось інше, а кальку (це може довести кожен, хто виконає вельми невелику роботу) італійської опери, модної в ту добу, коли сарсуела з’явилася на світ [3]. Певно мірою природно, що так виходило: оскільки драматичні сюжети, використовувані в комічних операх і сарсуелах, переважно являли собою прості адаптації чужоземних творів, то їм неминуче бракувало національного характеру.
Барб’єрі [4], бажаючи надати нашій музиці національного характеру, відмежувався од таких метод, а його «Хліб і бики» та «Маленький цирульник із Лавап’єса» [5] – уславлені докази цих благородних прагнень. Проте у згаданих творах, що вирізняються правдивим національним характером, музично-виражальні засоби, які використовував композитор, рідко опиняються поза звичними італійськими впливами.
Належало, аби трохи пізніше Феліпе Педрель [6] показав нам у своїх творах, які повинні бути національні виражальні прийоми, що випливають безпосередньо з нашої народної музики. Саме тоді декотрі люди доброї волі усвідомили вкорінену традиційну помилку і вирішили йти широкою й блискучою дорогою, яку відкрив нам уславлений композитор.
Можливо, хтось вирішить: намагаюся дискредитувати все, що створювали в той музичний період, який я оповідав раніше? Якщо так думають, то прошу відкинути цю оману. Я не лише не мав таких намірів, але належу до числа людей, котрі завжди висловлювали свій захват багатьма творами жанру, іменованого сарсуелою – великою чи малою, жанру, який стільки часу стимулював нашу музичну активність. Багато з цих творів залишаться у гроні славних досягнень іспанського мистецтва, а їхні мелодійні чари важко буде перевершити нашим сучасним і майбутнім композиторам. Але звідси до заяви, що приправа (назвімо її так), якою приперчують ці твори, суто національна, лежить ціла прірва.
Ясно, що пісні, засновані на мажорному чи мінорному ладах (наприклад, хота і сегідилья), цілковито зберігають національний характер у цих творах.
Але… але ж не лише сегідильї й хоти містять наші народні скарби, чи не так? Окрім того, хто зможе переконати нас у тому, що ритми чотісу [7], вальсу або мазурки, якими наповнені ці твори, є іспанськими?
Годі. Не люблю займатися критикою, і нехай мені буде дозволено зауважити, що в усьому, сказаному раніше, я нічого не збирався осуджувати, а просто констатував факти.
Тепер поговорімо про народну пісню.
Чи правда, що однією з метод надання нашій музиці національного характеру є, як гадають декотрі, точне використання записів народних пісень у вигляді мелодійного матеріалу? Загалом не можу з цим погодитися, але в окремих випадках уважаю цю методу незамінною. Скромно гадаю, що в народній пісні велике значення має дух, а не літера. Ритм, лад і мелодичні інтервали, які визначають її вигини й каденції, становлять головне в цих піснях, і народ сам дає доказ цьому, нескінченно варіюючи мелодичні лінії своїх наспівів.
Навіть більше скажу: ритмічний і гармонічний елемент народної пісні має таке саме значення, як і власне пісня. Отже, потрібно черпати натхнення безпосередньо в народу, а хто не розуміє цього, той досягне у своїй творчості лише більш або менш майстерної пародії.
Дозволю собі порадити тим, хто компонує музику в строго національному стилі, уважно слухати те, що можемо назвати народними оркестрами (у моїй країні це гітари, палільйос [8] і бубни); тільки в них вони знайдуть оту жадану національну традицію, якої неможливо побачити ні в чому іншому.
Однак бачу, що я ще не відповів на люб’язну пропозицію «Música» висловити свою думку щодо нашого сучасного симфонічного мистецтва.
Ось вона кількома словами. Думаю, ми перебуваємо на початку блискучого розквіту цього важкого жанру. Наш незабутній Ісаак Альбеніс [9] казав, що протягом небагатьох років Іспанія посяде видатне становище в європейській музичній творчості. Великий і благородний митець виклав свою думку в загальних рисах, а я насмілюся уточнити її, сказавши, що симфонічна музика, за моїм судженням, стане найрозкішнішою квіткою в нашому вінку.
Оскільки я вже згадав Альбеніса, хочу вшанувати його пам’ять, представивши його як приклад вірної й безкорисливої дружби щодо стількох із нас, котрі працювали над формуванням нового іспанського мистецтва. Ось вона – традиція, яку треба створити й утвердити!.. Нехай кожен має власну думку, адже саме в цьому полягає свобода мистецтва, але заразом поважайте тих, хто дотримується протилежних вам поглядів.
Щиро і чесно, як того вимагає чуття найвідданішої дружби, мушу висловити жаль про деякі випадки, на біду, занадто часті. У цьому самому часопису, який зробив мені честь, попросивши моєї співпраці, я надибав статтю, яку підписав мій колега Д. Хуліо Ґомес [10]. Відкинувши всіляку делікатність, у манері, гідній глибокого жалю, він нападає на одного композитора, який має високий престиж і надзвичайні заслуги, діяльність якого беззастережно заслуговує на пошану і повагу. Кажу про маестро Конрадо дель Кампо [11]. Називаю імена тому, що завжди любив говорити ясно, а отже – чесно.
Сподіваюся, сам пан Ґомес, чий недавній успіх приніс мені задоволення, перший погодиться зі мною, перечитавши свою статтю, написану в мить засліплення, простиму, як і будь-яка людська помилка. Якщо це буде так, то, як друг і артист, отримаю достеменне задоволення, бо належу до числа тих, хто гадає, що в мистецтві є щось вище за оплески публіки, хоча вони – одна з найбільш приємних і законних компенсацій, які ми, котрі цілком добровільно і з сердечним запалом працюємо в мистецтві, можемо бажати.



[1] Першодрук: часопис «Música» (Мадрид, 1917, №2, червень).
[2] Оскільки в Іспанії здавна неподільно панує і має високий авторитет Католицька Церква, означена ідея матеріально підтримати виготовлення статуї засновникові Протестантизму мала вигляд зовсім нереалістичний.
[3] Сарсуела – іспанський музично-драматичний жанр, у якому поєднано вокальні номери, розмовні діалоги й танці. Перші сарсуела з’явилися в XVII ст. Їхня музика великою мірою ґрунтувалася на народних піснях і танцях. Виникло два різновиди цього жанру: велика («ґранде») і мала («чіка») сарсуела. У ХІХ ст., після доби занепаду, пов’язаного з пануванням італійської опери в Іспанії, сарсуела відродилася і стала жанром, у якому почали активно працювати композитори-професіонали. Сам Фалья о першій порі своєї творчої діяльності створив шість сарсуел.
[4] Франсіско-Асенхо Барб’єрі (1823–1894) – іспанський композитор і музикознавець. Засновник національного музичного театру. Автор понад 70-ти сарсуел.
[5] Визначні сарсуели Барб’єрі, написані, відповідно, у 1864 і 1874 роках.
[6] Див. коментар 2 до статті «Передмова до „Стислої музичної енциклопедії” Хоакіна Турини».
[7] Чотіс – парний бальний танець (імовірно – богемського походження), близький до мазурки, але повільніший.
[8] Палільйос – іспанський народний музичний інструмент: дерев’яні палички, якими б’ють одна об одну.
[9] Ісаак-Мануель-Франсіско Альбеніс-і-Паскваль (1860–1909) – іспанський композитор і піаніст-віртуоз. Учень Ф. Ліста, Ф. Ґеварта і Ф. Педреля. Провідний музичний діяч доби національного відродження. Автор переважно фортепіанних творів (понад 300), багато з яких ґрунтовано на народних мотивах («Іспанська сюїта», «Іберія», «Каталонія» тощо).
[10] Хуліо Ґомес-Ґарсія (1886–1973) – іспанський композитор. Автор багатьох симфонічних творів, кількох опер та сарсуел. Тривалий час очолював бібліотеку Мадридської консерваторії.
[11] Конрадо дель Кампо-і-Сабалета (1878–1953) – іспанський композитор, диригент і скрипаль. Знаний своїми симфонічними творами («Ґранада», «Мадридська сюїта», «Кастильська поема» тощо). Написав також 7 опер і кільканадцять сарсуел (зокрема у співавторстві).