Коли відомі напере́д
усі завдання, всі задачі,
і ти вже маєш свій портрет,
де дід старий сидить на дачі,
тоді тобі уже й не жить,
тобі вже – вечір, і смеркає,
тоді ота остання мить
тебе тривожно погукає
і розкладе таке життя,
як рішення на «за» і «проти»,
і вже не буде вороття,
бо й льготи* скінчаться і квоти.
Загрузне молодість в імлі,
трагічний випадок спіткає –
хто ж носить старість по землі,
той не знаходить, бо шукає.
А що залишиться? Краї,
які ти так і не побачив,
розгублені батьки твої
й нові завдання і задачі!
Так невідомість над усе
життя дратує, а цікавість,
весь шал завівши, нас несе
в непередбачену яскравість!

2 серпня 2002 р., Богдани́

* «льготи» – для внутрішньої рими;
інший варіант – «пільги»

Буріме

* * *
Ти пнешся в кожній черзі наперед.
Перед собою ставиш ці задачі.
Колись заслужиш право на портрет
в усіх газетах. Вмієш дати здачі.

І ти вважаєш, що умієш жить,
але твоє життя уже смеркає,
та прийде все ж вона – остання мить,
і смерть тебе з собою погукає.

Продовжиться лише душі життя,
вже не з’їси ти не ікру, не шпроти.
До тіла вже не буде вороття.
Душі не допоможуть тіла квоти.

Твоя душа залишиться в імлі.
Ти відчуваєш, що її спіткає…
Коли твоя душа пішла з землі,
земля її уже не відшукає.

Відвідає душа всі ті краї,
яких отут ніхто ще не побачив.
Чим допоможуть здобуття твої?
Не ті ти тут вирішував задачі.

Ти сплюндрував своє життя… Усе!
Не там, де треба, виявив цікавість.
І душу хтось твою у тьму несе,
проносячи скрізь світло і яскравість.

Антоніна Заполотнюк

* * *
Нічого ми не знаєм наперед,
не розв’язали нам прозрінь задачі,
та пишемо майбутнього портрет,
в старому кріслі сидячі на дачі.

І розумієм: довго вже не жить,
бо – рано, а чи пізно – все ж смеркає.
Як Фаусту, не зупинить нам мить,
і потойбічний світ нас погукає.

Чогось ми тут зуміли за життя,
були ми "за" і виступали "проти",
але сюди не буде вороття,
а ТАМ – ніщо земні всі наші квоти.

Не загубитись, Боже, дай в імлі,
хоч знаємо: розплата нас спіткає,
за все, що ми зробили на землі.
І ця розплата нас уже шукає.

Чекають нас незнані нам краї.
Той, хто пішов з Землі, вже їх побачив.
Ти підеш і залишаться твої
найближчі рідні – в них свої задачі –

молитися… Згадають не усе.
Їх змучить і скорбота і цікавість.
Нас в ті краї невдовзі понесе
нетварна сила – в неземну яскравість.

Ольга Діденко-Шипкова

* * *
Якби могли ми знати наперед,
як обирати і які задачі,
писали б з нас ікону, не портрет,
в в’язницю б не носили передачі.

Не думали би ми, як легко жить.
Життя, хоча й найдовше, все ж смеркає.
І прийде на Землі остання мить,
Господь до Себе душу погукає.

Перед тобою все твоє життя
предстане так, як на екрані. Проти
сказать що зможеш? І без вороття
ти будеш ТАМ, де не дають нам квоти.

Як лячно загубитись ТАМ, в імлі.
Невже це саме нас таки спіткає?
Щось виправити можна на Землі
лише тому, хто зміст життя шукає.

Всі підем ми у неземні краї,
яких ніхто з нас досі не побачив.
І де вони – всі успіхи твої,
і де давно розв’язані задачі?

Все, що було, не тим було усе –
Не ті любов, прозріння і цікавість.
В ТІМ світі, що нас янгол понесе,
ми темряву побачим чи яскравість?

Марія Шипкова