НІЧ В ЛИСТОПАДІ

Погода змінилась надворі
Й тремтіла шибка в вікні
При вітру, що здійнявсь, напорі,
Як я забувсь у напівсні.

І листя, вже мертве, в кімнату
Летіло до ліжка мого,
Й дерево жалілось на втрату
Нічній тьмі убору свого.

Й один лист сів мені на руку,
Й здалося, що це ти мене
Торкнулась, щоб втишить розпуку
Й нарешті сказать головне.

ЯК ВПЕРШЕ ЇЇ ПОБАЧИВ

Про цей день, що вже майже згас,
Я й мріяти не міг:
Чи він лиш перший з тих, що час
Нам для блаженств беріг?
Чи він останній -- й чар запас
Вже морок переміг?

Додому брів; й шлях не тьмяним
Здавсь -- місяць осяйнув;
"Вже майже перша чверть у нім," --
Від перехожих чув.
То ж зрозумів я, що усім
Цей день звичайним був.

ТА Ж САМА ПІСНЯ

Птах знов ту ж пісню мені
Співає, ні разу не збившись,
Що чули ми в давні ті дні,
Колись тут стрівшись.

Й може здатись це дивом з див,
Що виводить, мов зазубривши,
Донині він той же мотив,
Й нотки не змінивши.

Та ні, птах не той це -- колишні
Співці вже прахом взялись,
Як і ті, що раділи цій пісні
Зі мною колись.

ГУБИ

Я цілував їх в уяві вранці,
Як мене стежка від неї вертала;
Я цілував їх крізь скло у рамці --
Й вона не знала.

Й потім цілував їх звечора й зрана
Вже наяву -- й ще вона бажала;
Й теж цілував, як вже в саван вбрана
Вона лежала.

* * *

--Коханий, риєш ти могилу
Мою, щоб руту посадить?
-- Ні, вчора з іншою побравсь --
Він в її спадок закохавсь:
"Тій все одно, -- до жарту вдавсь, --
Яку вже не збудить."

-- Хто ж риє, хто, мою могилу?
Моя найближча це рідня?
-- О, ні; сказали: "Що змінить
Могли б, як квіти посадить?
Від смерті пут це не звільнить
Й не верне світло дня."

-- Все ж риє хтось мою могилу, --
Чи не суперниця моя?
-- Ні, бо як ти в землі сирій
Знайшла вже вічний упокій, --
Відтоді байдуже і їй,
Могила де твоя.

-- Хто ж риє, хто, мою могилу?
Признайся, сумнів мій розвій!
-- Це я, твій песик; тут живу:
Хазяйку ж де знайти нову?
Вважав: розривши тут траву,
Не потривожу спокій твій.

-- Ах, риєш ти мою могилу...
Як не згадала я про пса?
Є вірне серце хоч одне!
Клялись, що люблять всі мене;
Як швидко ж ця любов мине --
Й лиш в псові не згаса!

-- Хазяйко, я розрив могилу
Твою, щоб кістку загребти:
Й коли б голодним знову був,
Поживу б із землі добув;
Пробач же -- зовсім я забув,
Що тут спочила ти.