НЕ ЗАБУВАЙ

Не забувай мене, коли в той край,
Де забуття і тлін, піду навік
Й не стиснеш рук вже, до яких так звик,
А я й не обернусь на твій відчай.
Не забувай мене, не забувай,
Як без мене і день мине, і рік;
Й тоді, як навіть втратив би їм лік,
Безсильні вже і молитви нехай.
Якщо ж забутись випаде на мить,
Вже не печальсь, мене згадавши знов:
Як ще не вся поглинута любов
Могилою і мороком німим --
Мене забуть все ж краще й порадіть,
Ніж згадувать, лишаючись сумним.

ЗИМОВИЙ СОНЕТ

Сказав дрозд: "Не діждусь весни й тепла;
Гніздо звить вже не ставлю за мету."
Сказав кущ роз: "Зима в полон взяла;
Без сонця і дощу не зацвіту."
Сказав півмісяць: "Ніч ця все затьмить,
Тому я не малію й не росту."
А океан додав: "Я хочу пить,
Й не втамувать всім рікам спрагу ту."

Прийшла весна. Гніздо собі дрозд звив;
Вже спів веселий лине звідусіль.
Під сонцем і дощем кущ роз розцвів.
Прогнав тьму місяць повний без зусиль.
Й лиш океан, хоч синь всю в себе влив, --
Та спрага та ж в зітханні його хвиль.

ТЕНЕТА

Край, де немає ні ночей, ні днів,
Ні вітру, ні дощу, ні спек, ні стуж,
Ні долів, ні горбів -- рівнин довкруж
Одноманіття, скільки б миль не брів;
Там сутінок імлу б лиш сіру зрів;
Пір року сонцем й місяцем змін фаз
Нема; приплив не збурить води враз;
Цвітіння й листопаду б там не стрів,
Ні бур піщаних, ні штормів морських;
Повітря не озветься сплеском крил;
На тих просторах не знайдеш людських
Ні духу, ні слідів, -- той край життя
Позбавлений; без сяєва світил,
Без страху, без надій, без майбуття.

ДОЛЯ

Мовчання незворушне берегів,
Зітхання незворушне океану
Звіщають мені смуток свого стану:
"Ми порізно, самотні ми -- й хто б стрів
Тебе, то б теж таку ж самотність зрів
В душі твоїй серед скорбот туману.
Й хто зцілив би твою сердечну рану
Й торкнутись серцем серця хто б зумів?"

І я, то у гордині, то в смиренні,
Дні давні часто згадую в журбі,
Що дружби відчуттям благословенні;
Де більш тепла і в світі, і в собі,
Й мої були веселки всі скарби,
Надія ж і життя -- ще не злиденні.