* * *

Залиште, літні друзі, ви мене:
Не літня я, а, мов зима, холодна;
Загублена в пітьмі вівця голодна;
Невдаха, що, в чім щастя, й не збагне.
Хай навіть в думці жалість не майне;
Живіть в теплі і втіхах -- я ж бездомна.
Мене залиште, бо інакше жодна
Зі мною й вас напасть не обмине.
Вам -- битий шлях, мені ж -- лиш манівці;
Відлюдно я живу й помру самотня.
Та все ж, як чуть плач вітру в осоці,
Хай гріє дар ваш -- споминів тепло,
Бо в серці туга вже невідворотна
За ластівками літа, що пройшло.

* * *

Минула юність і краса пішла,
Як навіть в лик блідий цей і вселялась;
Краса і юнь відквітли -- що ж осталось?
Раніш волосся заквітчать могла --
З тих роз щокам рум'янцю б додала;
Й ось -- вже б дістались колючки лиш голі;
Й не пишні б квіти для вінка взяла,
А ті лиш скромні, що зростають в полі.

Краса і юнь покинули. Що ж маю?
Біль серця, й тугу, і скорботи гніт,
Бентежність серця, що блаженство знало;
Мовчання серця, що пісні співало,
Як юності й краси буяв ще квіт, --
Й за спів й любові німоту приймаю.

ПЕВНІСТЬ

Лиш марнота марнот -- як говорив
Еклезіаст -- все в світі: тлін і прах,
І втримать те, що в вухах і в очах,
Це все одно, що вітер би ловив.
Трава лиш в'яла все, що б не створив;
Туди-сюди в житті надія й страх
Штовхають -- в тернах, звивистий той шлях,
Де смерті морок обрій вже закрив.

Як Вчора, таке ж маєм і Сьогодні,
І Завтра ті ж нам принесе дари.
Й очікувать на щось нове чи ж слід
Відтоді, як був створений цей світ?
Старе стебло й дасть колючки старі,
Світання сіре -- й сутінки холодні.

ВИТРИВАЛІСТЬ

Я, смерть уздрівши, теж не відсахнусь.
Та важче все ж в собі знаходить сили,
Долаючи життєві крутосхили,
Як падаю, лишень з колін зведусь;
Та піднімаюсь знов -- я не здаюсь,
Хоч і стою вже на краю могили
Й так заздрю тим, що в ній навік спочили, --
Й щоб мать цю мужність, Богові молюсь.

Страждать ще треба -- лиш любить не досить:
Благодіяння зриме усіма,
Страждання ж -- самотини біль німа,
Й цьому день кожен докази приносить.
Є добрі вчинки -- житіїв нема,
З чаш повних всі п'ють -- хто ж осушить осад?

ПІСНЯ

Коли помру я, милий,
Ти довго не ридай;
Троянд біля могили
Й калини не саджай.

Де ляжу я, не саду --
Траві зеленій буть!
Захочеш -- мене згадуй,
А якщо ні -- забудь!

Там тіней не побачу
І не почую гроз,
Вже вдосталь не поплачу
Із солов'єм між лоз.

Та й що там побажаєш,
Де лиш пітьма без меж?
Щаслива, як згадаєш,
І як забудеш -- теж!