ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Сергій Губерначук
2023.01.30 17:13
Збудиш – нікуди не дінешся!
Бо мені на роботу.
Ой, Оксанко, ти тужишся, силишся –
і народжуєш … ноту.
А я? Орю, сію, мелю.
Тим не менше, кого я люблю.
Тим, хто бачить мої вчинки,
не менше розцвітуть барвінки,

Вікторія Лимар
2023.01.30 17:10
Рідний дім – це той, в якому
Сняться добрі, гарні сни.
Де зцілити можна втому.
Не лежить тягар вини.

Де зустрінуть на порозі.
Рушничок, гарячий чай…
Де душа спочити зможе

Володимир Каразуб
2023.01.30 15:36
Ніч зійшла в долину пустощів
В чорній картатій сукні з пряжкою
Місяця бляклого в сизому поясі
Скупчення зір на шляху Чумацькому.
Вона ступала тихцем заглядаючи
В блискучі люстерка озер і босою
Ходила по чорному полі травами —
Пелюстки, стеблинки с

Гриць Янківська
2023.01.30 15:04
Жодного слова. І тиша така громовержна.
Помисли-стіни розкрадені в снах по цеглині.
Тільки без думки як збудуватись людині?
Тиша – непевність. Тиша завжди застережна.

Осені таїнство кислим кагором сповнить
Душі зів'ялі, тавруючи землю смутком.
Пі

Іван Потьомкін
2023.01.30 12:06
Соснам заздрю, що, мов скалолази,
на вершини гірські одчайдушно вилазять.
Гірськолижникам заздрю, що в космічному леті
здатні творить неймовірні й в уяві свої піруети.
Тірольцям заздрю, котрі гадки не мають,
що їм пощастило оселитись в такому раю…

Віктор Кучерук
2023.01.30 03:43
Сіється надмірно
Мжичка по землі, –
Вишгород вечірній
Заховавсь в імлі.
Ні вогню, ні звуку,
Сиро без ладу, –
Милу взяв за руку
Й бережно веду.

Олександр Сушко
2023.01.30 02:52
Віктор Кучерук

Не соромся розкішного тіла
І не бійся уважних очей, -
Вже від збудження позолотіли
Соковиті сосочки грудей.

Ледве видиме лоно, мов квітка

Микола Дудар
2023.01.29 21:25
… і навіть сніг покинув двір.
Дивлюсь, не вірю і сумую...
Я чув, казали, Лютий - звір
Навіє свіжого. Згуртує…
Зітхнув. За вухом почесав
Піду до хати досипати,
Де сотні раз я воскресав…
І що цікаво - без оплати.

Віктор Кучерук
2023.01.29 16:52
Крізь численні страждання,
Повен горя і сліз, –
Я свої сподівання
Не втрачаючи ніс.
Хоч відчув і побачив
Біль численний від мук,
Я тримався одначе
І міцнів, наче бук.

Євген Федчук
2023.01.29 15:56
Летять вітри в Україну, несуть чорні хмари.
То навідаються турки, то прийдуть татари.
І палають міста, села, женуть люд ясиром.
Нема спокою Вкраїні, бо немає миру.
Від сусідів отих клятих, що дивляться ласо,
Нема життя в Україні, нема від них спасу.

Володимир Невесенко
2023.01.29 15:06
Застряг у висі погляд, як у глею:
так яро в небі блискає Стожар,
немовби вітер роздуває згар
і розвіває сяйво над землею.

Несміло місяць вигляда з-за хмар,
Ведмедиці звисає хвіст петлею
й здається, падають, як божий дар,

Хельґі Йогансен
2023.01.29 13:07
Ти – весь мій світ від краю і до краю!
Ти – мій вогонь, повітря і вода…,
Моє життя, а іншого не знаю,
Та й змісту в нім без тебе теж нема.

В тобі мої бажання, справжні мрії.
В тобі лиш бачу сенс та й завдяки
Твоїй любові я живий донині

Іван Потьомкін
2023.01.29 12:44
– Ну, что? – спросил я своего сослуживца, почти предвидя ответ. – Ужас, – как-то неохотно выдавил он из себя, и при этом, как мне показалось, его даже передернуло. Не понаслышке знал я, что Михаил всегда как-то болезненно неохотно расставался с деньгами

Олександр Сушко
2023.01.29 10:31
Інна Кінь

Він випив її до краплі,
Він ноги об неї витер.
В анонсі гучні спектаклі,
Які написав злий вітер.

Дощем оросив долівку,

Юрій Лазірко
2023.01.29 00:41
розтопився день

хто ним відає
той мандрує вдаль
хвилі вговтує
поміж Скіллою
і Харібдою
над кістками

Козак Дума
2023.01.28 22:49
Коли ми виграєм війну,
здобувши нашу перемогу,
і одолієм сатану –
скажу «спасибі» я… не Богу.

Я буду дякувати тим,
хто кров свою пролив на фронті,
хто крізь вогонь пройшов і дим,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Поеми):

Емі Троян
2022.05.10

Анастасія Коноваленко
2022.04.25

Ліс Броварський Ліс Броварський
2022.03.20

Євген Федчук
2020.02.03

Олександр Панін
2020.01.12

Писака Писав
2019.11.07

Ігор Якименко
2019.07.12






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Євген Федчук (1960) / Поеми

 Гуня (хроніка козацької війни)
Скільки раз нас закликали: «Повстань, Україно!»,
Скільки раз ми піднімались і на смерть ішли
І мільйонами під ноги недругам лягли
Аби лише не стояла вона на колінах.
Скільки раз ми піднімались – стільки й помирали,
Щоб до рук комусь віддати кляту булаву,
А вони, її вхопивши,тут же у нову
У неволю чужоземну нас же продавали.
Може, це комусь у світі підлим видається:
Нас у бій герої кличуть, а ми сидимо,
За Вітчизну і свободу битись не йдемо.
Полохливе, мабуть, серце в наших грудях б’ється!?
То неправда.Скільки раз ми на бій вставали,
З першим покликом ішли – не жаліли сил
Та комусь встеляли шлях купой своїх тіл,
А для себе з того всього нічого не мали.
Не для того Бог у світ сотворив людину,
Щоби за чужий резон мала помирать.
Ну, хіба що, коли слід було б захищать
Волю, щастя й майбуття власної дитини.
Закликали скільки раз нас уже до бою
Та кінчалося усе завжди лиш одним:
Діставались муки нам смертнії,а їм
Діставались гроші й слава разом з булавою.
Певно, досвід цей гіркий нас і зупиняє.
Ми зневірились уже в людях за віки
І не підемо у бій до тих пір,поки
Наші власні інтереси це не зачіпає.


І
Ген на колоді біля тину
Кобзар із кобзою сидить,
А біля ніг його хлопчина,
Що за обох на світ глядить.
З дороги сіли відпочити,
Бо, певно, нелегка була.
Вечірнє сонце ледве світить,
Вертають люди до села
Із панщини.Ходу спиняють
Побіля того кобзаря,
На небо з сумом поглядають:
Чи не з’явилась ще зоря,
Бо ж дома добрий шмат роботи,
Хоч би до ночі поробить.
Але ж послухати в охоту.
Кобзар усе-таки.За мить
Зібралась купка чималенька
Навколо кобзаря того,
Хлопчина смика чорнявенький
За свитку дідуся свого.
Мовляв, пора би і співати.
Кобзар неспішно кобзу взяв,
Став струнами перебирати,
А далі стиха заспівав:

«Хвилю вітер гонить, синє море грає
Отаман Сулима у похід рушає.
У похід рушає, чайки споряджає,
До турка у гості усіх припрошає.
А козаки й раді – що його сидіти
На Січі журитись та горілку пити?
Краще з товариством у похід податись
І розвеселитись, і Січі придатись.
Одяг ізносився, пора б замінити,
Козак із походу тільки й може жити.
Там пошарпа турка, там татарів кілько
Дивись, у кишені задзвенить копійка,
А при тім невірним голови рубати
І братів з неволі своїх визволяти.
Правда, і самому голову зложити,
Може. Та не вічно ж козакові жити?
Він на те і взявся був козакувати,
Щоб життям постійно та й ризикувати.
Тож, як кинув клич свій отаман Сулима
Аби йти походом до самого Криму,
Не було одбою в Січі від охочих,
Кинули горілку і вже шаблі точать.
Місяць на високих очаківських вежах,
А козацькі чайки понад узбережжям
Пропливли лиманом, веслом не скрипіли,
Турецьку сторожу та й не розбудили.
Турецькі галери на хвилях гойдали,
Паші яничарські спокійненько спали,
Та й проспали чайки всім туркам на горе,
Бо уранці чайки вже були у морі.
Підняли вітрила мов пташина зграя.
Та чомусь Сулима в Крим не повертає?
В Крим не повертає, та все морем, морем
Козакам говорить: «Почекайте, скоро!»
Обійшли козаки той Крим стороною,
Летять чайки морем одна за одною.
Отаман на чайці стоїть позирає
Та якуюсь думу думає – гадає.
То наморщить лоба, то кулак стискає,
То зубами креше, то тихцем зітхає.
Згадує, напевно, свою тяжку долю
І козакування, й турецьку неволю.
Якось молоденьким іще козаченьком
У похід подався в море далеченько.
У похід подався та й не повернувся
У морі скупався, ледь не захлинувся,
Коли їхню чайку гармата зустріла,
Майже всіх козаків на той світ пустила.
Він же якимсь дивом та й урятувався,
Хоч до рук турецьких отоді й попався.
На козацькі руки кайдани наділи,
До весла важкого навік посадили.
Плавала галера по всім Чорнім морі,
Побував Сулима в Варні й на Босфорі,
У Криму й Синопі, навіть в Трапезонді.
Ті часи, напевно згадував сьогодні.
Плавала галера, по морю носилась
Козацькою кров’ю і потом живилась.
Налягали хлопці на важкії весла
Аби морська хвиля її легше несла.
А по їхніх спинах канчуки гуляли
І на віки – вічні розписи лишали.
Так п’ятнадцять років мимо пронеслося,
В Сулими по пояс відросло волосся,
Заріс і завшивів, страшно і згадати,
Як тоді прийшлося козаку страждати.
По тих страшних роках, що й згадати гірко
Зійшла знов на небі Сулимова зірка.
Султан тоді з папой римським ізчепився
Тож корабель їхній скоро опинився
В Середземнім морі. Знов бої, походи
Й канчуки нещадні замість нагороди.
Хто зна, як би доля далі повернулась,
Але ж таки щастя козаку всміхнулось.
Біля Італійських берегів далеких
В довгу нічку темну, коли спала спека
Й розімлілі турки спокійненько спали,
Невільники - браття кайдани ізняли.
Кайдани ізняли, шуму не робили,
А усю сторожу мотуззям душили.
Подушили клятих, за яничар взялись,
А ті міцно спали та й не відбивались.
Пов’язали руки, ноги пов’язали
І господарями на галері стали.
Кілька день потому по морю блукали,
Накінець у Римі берега пристали.
Вийшли всі на берег, а їх аж хитає,
Вже й ходить відвикли, ноги не тримають.
А такі зарощі, а в такім лахмітті.
Чи то і людина йде по білім світі?
Та що козакові – аби кості були,
Наросте і м’ясо. Коли в Рим прибули,
До самого папи в гості завітали,
Триста турок – бранців йому дарували.
Із того дарунка папа дуже радий,
Козакам у нього залишатись радить,
Бо йому вояки на війні потрібні.
Але ж на козаків десь чекають рідні?!
Та й чого їм було в чужині робити?
Краще в Україні голови зложити.
То ж гуртом зібрались в свою Україну.
Папа перешкоди у тому не чинить,
Ще і своїм коштом поїть, одягає,
На дорогу дальню гроші виділяє.
А вже козакові Івану Сулимі,
Що за отамана був тоді над ними,
Він свого портрета в золоті дарує,
Козака за мужність велику цінує.
Отак повернулась козацькая доля,
Отак посміхнулась знов до нього воля.
Повернувсь Сулима знов на Україну,
Стріли його радо січовії стіни,
Стріло його радо товариство славне.
Та й обрало скоро уже й в отамани.
Згадує Сулима ті часи нелегкі,
А навколо море далеко – далеко.
А навколо хвилі високі гуляють.
Пливуть чайки морем, в Крим не повертають.
Не іде Сулима на татарство враже,
Має щось на мислі, але що- не каже.
А на мислі в нього не Козлов чи Кафа.
На Азов націлив, як би Бог потрафив.
Довелось бувати йому в місті тому
Коли ще кайдани дзвеніли на ньому,
Коли ще на веслах довелось сидіти,
На галері клятій по морю ходити.
Місто було видне і було багате,
А для православних дуже ж уже кляте,
Скільки того люду гинуло в неволі.
Скільки проклинало свою гірку долю?
Наче і під боком, не за морем синім
Православні люди у неволі гинуть,
Та степи безводні, та орда у полі
Не дають нещасним вирватись з неволі.
Та й козакам степом дійти не під силу.
Он за Скалозуба були захотіли
Та в степу пропали разом з отаманом,
Десь уже й могили поросли бур’яном.
Все то в отамана в голові клекоче,
Дуже він Азова захопити хоче.
Покарати врешті клятих бусурманів,
Братів православних звільнити з кайданів.
Оті чайки морем Крим той облетіли
Аби раніш часу татари не вздріли.
Татари не вздріли та й ґвалт не підняли,
Туркам до Азова сигнал не подали.
Пройшли чайки морем, далі у протоку,
Крим вночі лишили із лівого боку,
Ну а далі морем до Дону самого,
Наче сніг у липні упали на нього.
Скільки бусурманських голів порубали,
Здобич величезну у Азові взяли,
Залили за шкуру туркам добре сала
Аби ту гостину довго пам ‘ятали.
Щоб не забували козацького бою,
Визволили бранців, узяли з собою,
По собі лишили попіл та руїну
Та і подалися назад на Вкраїну.
Пливуть морем чайки, додому вертають
Козаченьки славні все пісні співають
Про козацьку долю та про вільну волю
Та про те, як славно жити в чистім полі.
Раді, що живі ще, вбитих поминають
Зустрічі із Січчю – матір’ю чекають.
Та до тої Січі ще плисти та плисти,
На шляху до неї ще Очаків – місто.
А там флот турецький, галери здорові,
Ще проллють чимало козацької крові.
Знають то козаки, хоч й веселі, наче,
Але неспокійно на душі козачій.
Та про той Очаків і отаман знає,
Та, видать, на мислі ще щось таки має.
Бо не поспішає, та чекає ночі.
Чи то серед ночі прориватись хоче?
Не схотів Сулима як розбійник крастись,
Вирішив до турка добре привітатись.
Ой, Іван Сулима, голово гаряча,
Не одна дівчина за тобою плаче.
А ще більше плаче бусурман по світу
Від твойого того славного привіту.
Нічка була темна сон у турок кріпкий,
Зачепились чайки за галери чіпко
І на сонних турок козаченьки впали
Та і заходились, славно гостювали.
Кого порубали, кого потопили
Половину флоту туркам попалили,
А вже коли сонце зійшло над лиманом,
Подались козаки разом з отаманом
По Дніпру до Січі, до свого порогу
Славлячи Сулиму, дякуючи Богу.
Але Січ козацька щось не надто рада
І смутні козаки, і немає ладу.
Й раді б привітати козаків з походу,
Але кляті ляхи не дають проходу.
Доки козаченьки у похід ходили,
Ляхи на порогах Кодак спорудили.
Кодак спорудили, військо посадили,
Як овід уп’ялись в козацькеє тіло.
Ні на Січ, ні з Січі не дають проходу,
А човни козацькі пускають під воду.
Ні куліш зварити, ні риби зловити,
Зживають козаків з білого зі світу.
Як почув Сулима протаку недолю:
-Не дамо ми ляхам, - каже, - нашу волю.
Доки ляхи з шведом десь собі воюють,
А оті в Кодаці навіть в ус не дують,
Візьмемося, братці – те гніздо осине
Та і поруйнуєм. Нехай воно згине!
- Добре, отамане! Любе твоє слово,
Ми вогонь і в воду з тобою готові!
Але ж, кажуть стіни в Кодака високі,
А рови навколо глибокі – глибокі.
І стіни високі, й на стінах гармати.
Як же таку силу зможем ми здолати?
- Чи ж ми не козаки? – отаман питає, -
Чи ж козацька сила лядську не здолає?
Чи є в світі стіни аби нас спинили,
Від яких без бою ми би відступили?
- Ні, - кричать козаки, - Веди отамане!
Ніщо на заваді нам тепер не стане!
Взяв Сулима військо – тисячу охочих,
Дочекавсь, як стали найтемніші ночі
І, коли в фортеці ляхи мирно спали,
Козаки тихенько їх сторожу зняли.
Лиш один устиг ще крикнути: «Тривога!»
Що все військо лядське підняло на ноги.
Та поки то ляхи очі продирали,
Та штани вдягали, та шаблі хапали,
Козаки рови всі хмизом закидали,
По драбинах швидко на стіни помчали.
Ляхи лиш на стіни вилізли спросоння,
А тут вже козаки звідтіля їх гонять.
Голови рубають та униз скидають,
На поляків сонних гуртом насідають.
Хвалилися ляхи, що стіни високі,
Що Кодак не взяти ні з якого боку.
Та козаки того і не чули наче.
Хвальків, мабуть, слухать, діло не козаче.
В ніч одну козаки Кодак захопили,
Усе лядське військо у ньому побили.
А саму фортецю ущент зруйнували,
Кодацькі гармати на Січ відіслали.
Полякались ляхи, як про те почули,
Вони ще Трясила досі не забули.
Невже знов козацтво за зброю візьметься,
Знову кров шляхетська рікою поллється?
Йшло велике військо з шведського походу,
Степи толочило і дніпрову воду.
Гетьман Конєцпольський йшов проти козаків
Аби їх побити, у кайдани взяти.
Але ж то Сулима, спробуй його взяти,
В нього і козаки, в нього і гармати.
І не підступитись, і не захопити,
Хоч і до морозів у степу сидіти.
Тож він реєстровців собі викликає,
Хитрістю Сулиму взяти намовляє,
Сипле обіцянки та кида погрози,
Бо не за горами уже і морози.
Знайшлись реєстровці на зраду готові,
Прийшли до Сулими: - Ми ж одної крові!
Візьми нас до себе, поміч тобі буде,
Бо женуть за нами гетьманськії люди.
Знав би ти, Сулимо, кого ти приймаєш,
Кого коло серця свого пригріваєш.
Наказав би зразу голови зітнути
І прохань їх слізних навіть і не чути.
Та піддався слову брехливому тому,
Пустив підлих зміїв до свойого дому.
Думав братів кревних, певно, врятувати
Та й сів було з ними тоді чаркувати,
А вони, негідні, споїли, приспали,
А тоді Сулиму у кайдани взяли.
І Сулиму взяли, і усю старшину.
Зрадили козацтво і усю Україну.
Вивезли тихенько, як козаки спали,
Щоб ті не почули та й не врятували.
Кинулись козаки – нема отамана.
Куди подівався з козацького стану?
Доки зрозуміли, за шаблі вхопились,
Бачать, що вже надто вони запізнились.
Зрадників хотіли було покарати,
Та вони сховались за лядські гармати.
Голови схилили козаки від горя,
Краще б потопитись їм у Чорнім морі,
Краще було б згинуть від чужого бога,
Ніж віддати ляхам отамана свого.
Але що робити? Отаман далеко
І порятувати його, ой, нелегко.
Хто ж візьме козаків? Хто ж скерує ними?
Де іще узяти такого Сулиму?
Тож сумні вертались на Січ козаченьки.
Як же їм без батька до своєї неньки?
А Сулиму ляхи везуть до Варшави,
Хочуть покарати козацькую славу.
Ні дарунок папи, ні його звитяга,
Мабуть, не врятують – таки, бідолагу.
Бо і ляхи тиснуть й турки насідають,
Покарать суворо його вимагають
Відвернулось, видно, щастя від козака,
Не простили його турки та поляки.
У самій Варшаві голову відтяли,
А стражденне тіло ще й четвертували.
Та козак, говорять їм в лице сміявся,
Видно тої смерті зовсім не боявся.
Не страшн, бо в очі скільки раз дивилась,
Що й сама, напевно, із рахунку збилась.
Стратили поляки, та зраділи марно,
Бо та смерть для Польщі не пройшла безкарно.
І не встигли звестись знов Кодацькі стіни,
Як взялась за зброю ненька – Україна.
Знову кров лилася і пани втікали
«Це вам за Сулиму!» - козаки казали.-
«Це вам за Сулиму, щоб не забували,
Якого козака ви замордували!»
Та ще і сьогодні пам’ята Вкраїна
Славного козака та вірного сина».

ІІ

Юрба селян, озброєних хто чим
Ввірвалася нарешті на подвір’я.
Скидалося: не люди – дикі звірі
І запах жертви вже смакує їм.
Списи, сокири, тупіт, гнівні крики,
Прокльони, лайки – все в одне злилось
І над маєтком полум’я знялось.
Те, що, здавалось, зводилось навіки
Руками цими, ними ж руйнувалось,
Топтали слуг, дзвеніло бите скло
І чорний дим стелився на село,
Яке в диму у тому задихалось.
З комор збивались засуви міцні,
Тягли мішки додому похитріші,
З хлівів худобу виганяли інші
Аби вона не згинула в огні.
Та більшість гнівом сповнена була
І тільки помсти виходу шукала.
Тож все навкруг палила і ламала,
Трощила люто все, що лиш могла.
Десь із-під ліжка вихопили пана
І з гиком, свистом випхали надвір.
Те, що в душі копичилось допір,
Пролилось гнівом крізь душевні рани.
Не йшов – його немов лантух тягли,
А він, лиш дико вирячивши очі,
Щось бурмотів. Та слухати не хоче
Його ніхто. Надворі ж узяли
Широким колом пана обступили
І вже добряче душу одвели,
Бо, як хотіли вже і, як могли,
Усі його жорстоко й люто били.
А особливо тішились жінки:
За патли пана по землі тягали,
Товкли ногами, пазурами рвали.
Здавалось, запах крові їм п’янкий
Зумів так людські почуття забити,
Що, навіть, дехто із чоловіків,
Погамувавши свій нелюдський гнів,
Рішив нарешті пана пожаліти.
Кричати стали: «На гілля його!»
Тут пані ще і паненят зловили,
До дерева також поволочили.
Хтось по мотузку кинівся бігом.
Знайшли та швидко петлі зав’язали,
Потовщі зразу ж вибрали гілки.
Кричали з жаху пані й малюки,
А пан мовчав. Його уже тримали,
Бо він стоять скривавлений не міг.
Йому, здавалось, вже все рівно було.
Та шепотіння в гаморі тонуло,
Молився він, щоб Бог йому поміг,
Порятував як не його, так діток.
Стуляв слова розпухлим язиком.
А ті схопили вже його гуртом.
Не терпиться – як буде він висіти.
За гамором, за тріскотом вогнів,
Юрба невзчулась, коли крізь ворота
Загін уїхав. Не якась голота,
А козаки. Отаман на коні
Попереду, вусатий, молодецький.
Піднявши руку, весь загін спинив,
В очах блакитних пломеніє гнів,
Немов з душі юрбі назустріч рветься.
- Гей, люди добрі, що таке у вас?-
Звернувсь отаман голосно до люду.
І гамір раптом припинивсь повсюди,
Юрба затихла злякана ураз.
Але уздріла, що то козаки,
Не знаючи іще, чи реєстрові,
Немов злякалась пролитої крові.
Один озвався: - А ти хто такий?
- Полковник Гуня. Може чув коли?
- Та чули, чули.- обізвались люди,
Зітхнули, що розправи їм не буде
І, навіть, осміхатись почали.
- Так що у вас?- знов Гуня їх питає.
- Та пан попався! Хочемо його
Ми на гілляку почепить бігом,
Нехай на вітрі він потеліпає!
- А клятий пан? – Та, дідько б його взяв!
Таке прокляте, що не мали спасу.
Як ще не виїв нас до цього часу,
Усе село до нитки обібрав.
Юрба у гніві спалахнула миттю
І кожен кривди вилить поспішав,
Мов виправдання для душі шукав,
Чому мав право цю людину вбити!
А Гуня слухав, в очі удивлявсь
І бачив стільки у очах недолі,
Гіркого стільки нелюдського болю,
Що ледве сам за шаблю не хапавсь.
Аж тут маленьких діточок уздрів
І пані, що до себе їх тулила.
Вона на нього жалібно гляділа,
Немов молила аби захистив.
- А з ними що?- питає він людей.
- Теж на гілляку! Кодло все однеє.
- Що, теж зазнали шкоди і від неї?
- Та, наче, й ні,- знітились. – А дітей?
Дітей за що? – Пани ж повиростають
І теж з людей знущатися почнуть.
Повісить їх! Нехай до пекла йдуть!
Жорстокі руки зляканих хапають.
Та Гуня гнівно крикнув на юрбу:
- Ми не воюєм з дітьми і жінками!
Хтось із юрби: - Ми справимося самі!
Тягни скоріше пані на вербу!
- Не сміть! – рознісся голос отамана.
- Ти що, вступитись хочеш за панів?-
Народ навколо грізно загудів.
- Як вам кортить – повісьте свого пана,
А жінку й діток в спокої лишіть.
Я не дозволю їм чинити кару!
Ми- козаки, а не якісь татари.
А у юрбі все більше гнів кипить,
Немов у них забавку забирають.
Сокири, коси у руках мелькають,
Здавалось, що і кинуться за мить.
Стіною свої жертви заступили,
Мов то вони їх хочуть захистить
Від козаків, що прагнуть тих убить.
Та отамана те не зупинило.
Рішуче крикнув козакам своїм
І миттю ті мушкети ухопили
І півкільцем юрбу ту охопили.
Завмерли люди. І невтямки їм,
Чому козаки так панів жаліють,
Що кров своїх же ладні проливать?
А отаман не думає чекать,
Він своїх слів дотриматись воліє.
Іще наказ…і двоє козаків
Рвонули коней і юрбу зім’яли,
Грудьми коней у боки розштовхали.
Юрбою клекіт грізний пролетів,
Та силу люди завжди поважали.
І тут, хоч жменя козаків була,
Все ж плоть холопська гору узяла.
Селяни опір учинять не стали,
Дивились далі мовчки, як у них
Із рук жадану помсту відбирали
І, хоча очі гнівом аж палали,
Та не посміли не віддати їх.
Як козаки подвір’я полишили,
З собою взявши жінку і дітей,
Юрба у шалі купою смертей
За свої страхи тут же відомстила.
Убили все, що ще живе було,
А пана на гілляку почепили,
А далі все побили, потрощили
Й надвечір повернулися в село.

ІІІ
Загін повільно степом їхав,
Село сховалось за горбом.
Високий чорний дим стовпом
Лише нагадував про лихо.
Дітей на коней козаки
Поперед себе посадили.
Ті все ще злякано гляділи –
Два хлопчики, два малюки.
А жінка їхала одна,
Хоча, напевно, їй боліло
І неупевнено сиділа,
Але трималася вона
Доволі мужньо. Не стогнала,
Не проливала сліз гірких.
Лиш у очах їй біль застиг
І губу до крові скусала.
Велів отаман козаку
Очей із неї не спускати,
Як треба – поміч їй надати.
А переїхали ріку
Вузеньку бродом неглибоким,
Не став ризикувати він,
У балці зупинив загін,
Послав сторожу в різні боки.
У невеличкому гайку
Козаки швидко стан розбили,
Багаття миттю розпалили,
Коней загнали у ріку
Щоб напоїти. А тим часом
Скипіла в казані вода,
Козак щось в неї накидав
І вже рознісся запах м’яса.
Дивився сумно отаман
На річку, скованую льодом
І мучивсь долею народу,
Якого клятий польський пан
Скував, здавалось би, надійно.
Ступили ж коні у ріку,
Зламали кригу ще тонку
І вже ріка ізнову вільна.
Та якщо лід той не ламать,
Він з часом усе товщам буде.
Дивись-но, річка і забуде
Чому рікою її звать.
Те ж і з народом його стало…
Щоб збутися думок сумних,
Згадав, нарешті, і про тих,
Кого із петлі врятували.
- Як зацну пані величать?-
Спитав. Вона ж на нього очі
Звела, немов дізнатись хоче,
Що саме слід йому сказать.
Нарешті мовила в отвіт:
- Я є Ельжбета Поляновська,
А хлопчики – Анджей і Костка.
- Так, знаю-знаю, славний рід.
А що з людьми не поділили?
Тут пані струмом пройняло:
- Те бидло з розуму зійшло,
На пана руку знять посміло.
- Те бидло, пані, мій народ!
Вона одразу й замовчала.
Злякалась – зайвого сказала
І, мов води набрала в рот.
По виду – не стара-таки,
Волосся чорне, чорні брови
І очі чорні і здорові
Та прикус на губах гіркий.
Тримається, як справжня пані,
Хоч і з синцями, а, дивись –
Очима тільки блись та блись
Волосся поправля старанно
І гордо голову трима.
Друга би вже і голосила,
А ця нічого не просила,
Лиш губи кривить, як німа.
Але запитує, проте:
- Що з нами будете робити?
Мене ви можете убити,
Та прошу пожаліть дітей.
Вони іще малі й невинні.
Гріха на душу не беріть,
Бо в пеклі будете горіть.
А хочте – стану на коліна?!
І вже схопилася, та він
Спинив, не дав того зробити.
- Ніхто не хоче вас убити
Тож не збивайте і колін.
- То що ж ви хочете, скажіть?
Як викупу ви захотіли,
То чоловіка мого вбили
І нікому вам заплатить!
На жінку Гуня гнівно глянув:
- Ми не розбійники, тому
Нам ваші гроші ні к чому.
Запам’ятайте, зацна пані,
Що я козак, а козаки
З жінками й дітьми не воюють
І Божу заповідь шанують.
Отож і ви, і малюки
В безпеці будете із нами.
А ледве стрінем хоч один
Коронних жовнірів загін,
То й розпрощаємося з вами.
Що їй лишалося робить,
Як не повірити на слово?
В маєток повертатись знову?
Чи ж там змогло що уціліть?
Та й чи відпустять козаки,
Коли вже в руки їм попали?
Вона б, мабуть, не відпускала?!
Тим більше – хто він їй такий?
Надвечір вже другого дня
Козак сторожовий примчався.
Загін спинитися збирався
На ніч. Спинив свого коня
І – Ляхи! - видихнув неначе,-
Навстріч. Дві сотні шабель десь!
Загін вмить підібрався весь.
Прислухались – і справді скачуть.
- До бою! Шабель не виймать!
Чекати на мого сигнала!
Напруга усе більш зростала.
Ці ляхи! Що від них чекать?
А тупіт чути все сильніш,
Ось перші вершники з’явились,
Уздрівши козаків, спинились.
Команди донеслись гучні.
Настала тиша.А невдовзі
У ляхів офіцер з’явивсь,
Усе уважно роздививсь,
Весь розпашілий на морозі.

IV

Самійло Лащ – коронний польський стражник,
Ледь донесли йому про козаків,
Рішив, що то велике військо враже
Й до до бою готуватися велів.
Але загін уздрівши невеликий,
Засумнівався – чи не пастка то.
Він добре знав оцих холопів диких,
Знав, як, мабуть, з поляків більш ніхто.
Устиг сторожу степом розіслати
Ще і себе легенько покартать.
Хоча й не вірив в те, що чернь проклята
Посміла би на нього нападать..
Тут від козаків вершник відділився
І до поляків наближатись став.
І так неспішно – Лащ аж розізлився:
- От, песя кров,- про себе проказав
Козак за двадцять кроків зупинився:
- З ким маю справу?- голосно спитав.
- А ти, лайдаку, ще не роздивився?
Я – офіцер коронний, щоб ти знав!
- Я бачу, - той спокійно далі мовить,-
Мене полковник Гуня надіслав
І хоче знати, під чиє би слово
Шляхетне він шляхтянку передав?!
- Яку шляхтянку? – Пані Поляновську.
Ми врятували із дітьми її.
І, щоб не везти в землі запорозькі
Віддати хочем в руки у твої.
Але полковник, все ж, хотів би знати
Кому він саме їх передає.
То як вас, пане офіцере, звати?
- Я – Лащ Самійло, польський стражник є.
Він ще тримався зверхньо і бундючно,
Хоч трохи гнів свій і погамував.
Козак до своїх повернувся й гучно
- Пугу!Пугу! – на степ весь закричав.
І тої ж миті декілька верхівців
Із Гунею, напевно, на чолі,
До польського загону подалися
І з ними, видно, жінка і малі.
Під’їхали. Попереду полковник
Гарцює хвацько на коні баскім.
Всі інші вслід за ним прямують коней.
Спинилися урешті перед ним.
Козак устиг полковнику на вухо
Прошепотіти стиха кілька слів
І той кивнув по тому, як послухав
І лиш тоді уже заговорив:
- Прийміть мої вітання, пане стражник!
Лащ промовчав і лиш кивнув в отвіт.
Та Гуня на цю холодність не зважив,
Бо польський гонор знаний на весь світ.
А вже про гонор стражника у Речі
Легенди цілі можна було чуть.
Тож власний гонор здався недоречним,
Попереду ще надто довга путь.
Отож продовжив сухо і спокійно,
Не звищив, навіть, голосу свого:
- Пан Поляновський, нині вже покійний,
А це жона і два сини його.
Чи можу я життя їх і свободу
Довірить пану? – Лащ скипів зо зла.
Він і хотів би не давати згоду
Та кров шляхетська гору узяла.
- Як Бога кохам! – вигукнув запально.
І волосина не впаде із них.
Огледівсь гордо, чи солдати схвально
Слова ці стріли. – Між солдат моїх
Вони в безпеці будуть почуватись.
Почувши гонорові ці слова,
Шляхетна пані узялась прощатись,
В устах заграла посмішка крива:
- Дзенькую бардзо, панове полковник
І за моє життя, і за дітей.
Я не забуду послуги ніколи.
Хоч не шляхтич ви, наче, а проте,
Ви по-шляхетськи нині поступили
І моє слово є порука в тім.
Тож, що би там про вас не говорили,
Дім Поляновських завжди і ваш дім.
Самійло Лащ аж мінився від того:
Шляхетність хлопська – цо то воно є?
Шляхетна пані не боїться Бога,
Коли подібну дурість визнає.
А Гуня лише злегка поклонився
І з козаками до своїх подавсь.
А Лащ стояв зі злістю вслід дивився
Та ще зустрітись з цим лайдаком клявсь.

V

Попавсь Микита ляхам по-дурному.
Із Василькова повертавсь на Січ
Та й попросився у селі одному
Аби пустили перебути ніч.
Та уночі прокинувся від того,
Що якийсь дідько за плече трясе,
А далі навалилися на нього,
Гуртом скрутили руки та і все.
Не зрозумів одразу, що і сталось,
Тому і опір майже не чинив.
Отож синців лиш декілька дісталось
Та гнів, що у душі аж клекотів.
Господарі з куточка виглядали
І билась туга у очах гірка.
Чи то вину якуюсь відчували?
Чи просто жаль їм було козака?
Микита тільки скрушно осміхнувся
Й знизав плечима. Що він міг сказать?
У тім, що по дурному так спіткнувся
Сам винен. Що ж там крайнього шукать?
Його за двері виштовхали в плечі.
Надворі темінь, хоч у око стріль.
Іще не ранок, хоч давно не вечір,
Сніжок і вітер, як на заметіль.
Ще й морозець прихоплює добряче,
А він в одній сорочці, в якій спав.
Мабуть, недобрі справоньки козачі.
Не роздягався б краще, якби знав.
Селом провели, затягли у хату.
Якісь пани навкруг стола сидять:
- Ну що, пся крев, набігався, схизмате?
Розкажеш все чи будемо мовчать?
Микита тільки усміхнувся криво.
Що говорити? Що би не сказав,
Коли б то пан козакові повірив?
А не повіривши – не катував?
Та тут якиїсь молодик озвався,
Що вже і келих ледве міг піднять:
- Панове, нащо драб нам зараз здався?
Чому б до ранку з цим не почекать?
- А й справді, хай посидить у холодній
То мо язик розв’яжеться скоріш?
- Так, так, й без нього досить на сьогодні.
Та ще й ці драби: хоч січи, хоч ріж
Із них і слова витягнути годі.
Все панство розкричалось за столом,
Засперечалось, хоч, неначе й згодні
Усі із тим, що добре би було,
Якби всіх хлопів та і на гілляку.
Бо де є хлоп, там завжди буде бунт.
Взялися ще раз промочить горлянки.
Тут жовнір: - Пане, як з козаком буть?
Найстарший, спершу гикнувши добряче,
Велів: - До хліва драба відведіть.
Хай уже завтра він у нас поскаче.
Але ж дивіться – добре стережіть,
Бо я і голови вам постинаю,
Як, не дай Боже, він втече від вас.
Я його сам узавтра допитаю,
Коли надійде відповідний час.
І козака в холодний хлів замкнули.
Як звикли очі – обійшов увесь.
Добрячі стіни – навіть і не дуло
Крізь них морозом.Може лише десь.
Знайшов в однім кутку копицю сіна,
Заліз, укрився, все-таки тепліш.
Стулив повіки й думками полинув
Своїм життям. Згадав козацький кіш.
Козакував він ледве не з малого.
Як від татар загинули батьки
І не лишилось із рідні нікого,
Його до себе взяли козаки.
Де тільки доля його не кидала:
І у Криму. Й в Туреччину ходив,
І проти ляхів виступав, бувало,
І москалів доводилося – бив.
А то з Сулимой на Кодак ходили.
Шкода його – добрячий був козак.
Прокляті ляхи ізвели в могилу
І виліз боком йому той Кодак.
Микита сам розправи ледь уникнув,
Заледве встиг пробратися на Січ.
А тут Павлюк знов проти ляхів кликнув.
Микита й зголосився, певна річ.
Павлюк оце вернувся із Варшави.
Єдиний з тих, хто за Сулимой вслід
Повинні були за козацьку славу
Прийнять жахливу смертну кару від
Проклятих ляхів. Гнів його осилив
Й на ляхів, й на козацьку старшину,
Яка Сулиму підло захопила.
Тому-то ляхи й виграли війну.
Павлюк, здавалось, аж кипів від гніву
Та й козаки на панство злі були,
Тож він зібрав ватагу галасливу
І на Черкаси повесні пішли.
Микита теж за Павлюком подався.
Ніхто в Черкасах їх і не чекав,
Отож, вважай, ніхто й не опирався.
Павлюк гармати в місті всі забрав
Та й повернувся знов на Запорожжя
У славі і з гарматами в руках.
Ну, як таке не оцінити можна?
Січ загуділа. Вмить про Павлюка
Пішли розмови гетьманом обрати.
Недовга справа. Тут же всі зійшлись,
Щоб на майдані проголосувати.
Шапки злетіли вгору, як колись
І новий гетьман у Січі з’явився.
Універсали зразу ж написав,
Щоби народ цим ляхам не корився
І на постій їх жовнірів не брав,
Щоби ішов із зброєю в козаки,
А тим, хто буде цьому заважать,
Не допоможе захисток ніякий.
Павлюк всіх обіцяє покарать.
Слідом за Січчю волость загуділа,
Червоних півнів розвелось ураз.
У Бар тривожні звістки полетіли.
Та Конєцпольський явно не збиравсь
Кидати проти Січі свої сили.
Сидів у Барі та накази слав.
Та й жовніри у нього не хотіли,
Щоб він проти козаків воював.
Сміливі над беззбройною юрбою,
Пригадували Жмайла і часи,
Під Куруковим як зійшлись до бою
Із козаками. Господи, спаси!
Уже і літо майже пролетіло,
Як новий гетьман у похід зібравсь.
Козацтво в першу голову хотіло
Аби він Переяслава діставсь,
Де вся старшина зрадлива сиділа,
Що і Сулиму ляхам продала,
І досі вірой-правдою служила,
Інтриги проти Павлюка плела.
Павлюк, проте, мав думку трохи іншу
І рушив по шляху на Чигирин,
Бо він йому здавався важливішим.
Але в Крилові зупинив загін
І, відібравши тисяч дві-три хлопців,
Послав Скидана й Биховця, аби
Вони пройшлись Дніпром на тому боці
Й дістали тих, хто козаків зганьбив.
Микита теж був у тому загоні.
Дніпро козаки бродом перейшли
І понеслися їх швидкії коні
По Задніпров’ю прямо до Сули.
А за Сулою в переліску стали
Аби іуд завчасно не злякать.
У Переяслав козака послали
Ну, а самі зібралися чекать.
Уже надвечір прибули, нарешті,
Із козаком місцеві козаки.
Аби завдання Биховцю полегшить.
Вони ж бо знали де живе який
І як його найлегше захопити.
Та і могли у місто провести.
Стемніло пізно. Що то значить літо!
І врешті даний був сигнал іти.
Пішли не всі – дві сотні найспритніших,
Що голови не втратять у бою.
Та в такій справі і не треба більше.
Узяв отаман гвардію свою.
Знялися тихо й подались у місто,
Там їх чекали вже біля воріт
Добірні хлопці, ладні в пекло лізти
Аби від ляхів стерся навіть слід.
Місцеві мали виманить старшину,
Яка спокійно спала по хатах.
Та, тільки-но ворота їм відчинять,
Козаки увірвуться – трах-тарах
І в одну мить тих зрадників пов’яжуть.
Тож розділились швидко і пішли
Туди, куди місцеві їм покажуть,
Де саме ті запроданці жили.
Микиті із козаками дістався
Ілляш Караїмович – хитрий лис.
Він чи то просто, може, догадався.
Чи хтось йому з посвячених доніс.
Уже до місця майже доїжджали,
Аж тут навстрічу верхівців загін.
Рішили, що свої то заблукали,
Підїхали впритул і раптом він
Ударив в груди градом куль смертельним,
Здибились коні, впали козаки.
Так, стріча, справді, видалась не вельми.
У грудях замість радості дірки.
Микита теж отримав кулю свою.
Відчув удар і попливло усе,
Здавалось, час спинився сам собою
І десь його в невідоме несе.
Йому одразу, навіть, не боліло,
А, наче, пуху в груди хто набив.
Він не відчув, як впало його тіло,
А кінь стрілою в темінь полетів.
Уже опісля, як прийшов до тями
У чиїсь хаті з біллю у грудях,
Лежав на лавці попід образами,
Що поглядали скоса по кутках,
Дізнався від господаря старого,
Що то Караїмович пригостив
Таким гостинцем прямо в груди його
І, навіть дивно, як він уцілів.
А сам Ілляш таки утік, прорвався,
Хоч Кононович, інша старшина
До рук козацьких все-таки попався.
І всі вони отримали сповна.
У Чигирині на козацькій раді
На смерть за зраду засудили їх.
Микиті ж куля стала на заваді
Побачить страту зрадників отих.
Поки відлежавсь, поки став на ноги,
Уже і грудень надворі блука.
Подякував господарям й в дорогу.
Дорога ж, правда, була нелегка.
Почув, що козаки під Васильковом.
Подавсь туди, але вже не застав.
Отож на Чигирин подався знову
Та, бач,в халепу у яку попав.
З думками тими і заснув у сіні
Міцним на диво і спокійним сном.
І йому снилось небо синє-синє
Й безкрайнє поле з золотим зерном.

VI
Караїмовичу не спалось в теплій хаті,
Весь час крутився, воду пив вставав.
Думки невтішні не давали спати
Хоч він постійно їх від себе гнав.
Але вони вертались знову й знову,
Душа уся напружена була.
Здавалось, все складається чудово
Та все непевність з голови не йшла.
Тієї ночі, як людина вірна
Про задум черні йому донесла,
Не став чекати злодіїв покірно,
Хоч весь кипів від ненависті й зла.
Лише найближчих швидко попередив,
Не пожалів – вважав: зручніш гуртом.
Та, навіть, разом врятувались ледве,
Прийшлося, навіть, перти напролом.
Як врятувались, дивом видається,
Він вже і смерть прийняти готувавсь,
А, бачиш, серце іще й досі б’ється.
Йому випадок давній пригадавсь,
Коли йому – козаку молодому,
Якась циганка долю узялась
З руки читати. Й нагадала йому,
Що він поважний буде, наче князь,
Що буде мати і багатство, й славу,
Але загине від козацьких рук.
Тож думав він тоді в Переяславі,
Що час прийшов йому для смертних мук.
Знать не судилось! Чи збрехала клята?
Йому й хотілось, і лякало те.
І славу, й грошей мріялося мати.
Та в смерть таку не вірилось, проте.
І, наче доказ, порятунок дивний.
Який він був презлючий, як тікав.
Молився Богу за життя єдине
Та грім на кляте кодло закликав.
Загнав коня, доки у Бар дістався,
У ноги Конєцпольському упав,
У своїй вічній відданості клявся
І зо страху такого наказав:
Що збунтувалась чернь у всьому краї,
На поміч звуть татар і дончаків,
Що під царя піддатися бажають,
Що зготували п’ятдесят човнів
Аби набіг в Туреччину зробити
І у султана викликати гнів,
Що поклялись всіх ляхів перебити…
Аж нині дивно, що він там наплів.
Та дивно ще, що гетьман йому вірив,
За службу вірну навіть похвалив.
Бач, як те все згодилося допіру,
Якої честі в гетьмана зажив.
А коли взнав про те, що в Чигирині
Скарали реєстрову старшину,
І він з усіх лише єдиний нині
Достойний. Булава ж бо на кону.
Тож стиха склав гунцвотам тим подяку,
Що шлях йому розчистити змогли.
Тепер найстарший він серед козаків
І не такий уже на них і злий.
Ні, проміж ляхів проклинав голоту,
Яка не хоче Речі слугувать.
Кричав, що треба винищить сволоту
І всіх причетних гідно покарать.
Не суперечив гетьманському слову,
Що наказав карати всіх підряд,
Втопити ту ребелію у крові
Аби навести у державі лад.
Дружин, дітей, оселі не жаліти,
Хай уже ліпше кропива росте,
Ніж здрайці будуть множитись по світу.
Та свої мрії вигрівав, проте.
У Барі, звісно, затишно й безпечно
Та ж його місце в бунтівнім краю,
Там не така вже й сильна влада Речі
І треба гнути лінію свою.
Знаходити з козацтвом спільну мову,
Бо там від них залежить геть усе.
Та й, як не як, він теж козак по крові
І він у край порядок принесе.
Здавалося, він зможе, він зуміє,
Замирить бунтівливих козаків,
А без козацтва хлопи не посміють
Чинити бунт супроти їх панів.
Яке йому було розчарування,
Коли у Білу Церкву він примчав
Зібрать козаків. Дарма всі старання –
Заледве, може, сотні дві зібрав.
А інші всі до Павлюка подались.
Проклятий бунт. Всі плани поламав.
А вже й Потоцький з військом посувались.
Ілляш під Білой Церквою чекав.
І сором пік. Та що було робити?
Не піде ж він у бунтівне кубло?
Але козаків треба приручити.
Не знав ще як. Та з голови не йшло
Бажання, як би вислужитись йому
І поміж ляхів, й поміж козаків.
Оце, можливо, і не спалось тому.
Всю ніч крутився та все воду пив.

Під ранок ледве трохи задрімав,
Як пахолок від гетьмана примчався.
Нащо, цікаво, він так рано здався?-
Доки збирався, сам себе питав.
У хаті, де Потоцький розмістився
Уже юрмилась шляхта і тому
Не по собі зробилося йому.
Він мов у зграї хижій опинився.
Зайшов в кімнату, гетьману вклонивсь
З присутніми словами привітався.
На всяких церемоніях він знався.
Тоді уже навколо роздививсь.
Побачив, що в кімнаті є козак,
Уздрів мотузку й тіло майже голе.
Козак спокійно розглядавсь навколо,
Мов це його не зачіпа ніяк.
Його сорочка була у крові
І жовніри захекані стояли,
Вони, мабуть, нічого ще не взнали,
Отож тортури ладили нові.
Потоцький знову розпочав розмову:
- Кажи, лайдаче, звідки куди йшов.
Не скажеш – зцідим по краплині кров.
А скажеш – моє гетьманськеє слово:
Підеш на всі чотири сторони.
Де сам Павлюк і скільки в нього сили?
Що ті гультяї нині захопили
І де іти збираються вони?
У голові Ілляша промайнула
Непевна думка. До козака він
Звернувся раптом: - Ах ти ж, песій син,
Чому так довго вісточки не було?
Пробачте, ваша милість, цей козак
З моїм завданням до Ірпеня їздив.
Чому, гунцвоте, повернувся пізно?
Чи не стрічав в дорозі зарізяк?
Микита вже до смерті готувався,
Тож був не в змозу просто зрозуміть,
Що саме лейстровик йому кричить.
І з відповіддю, звісна річ, зам’явся.
Потоцький теж не надто зрозумів,
Чому Ілляш козака цього лає,
Скидається, що добре його знає.
- Так цей лайдак із твоїх козаків?
- Так, ваша милість, сталася помилка,
Не бунтівник це, але мій козак.
Дозвольте, я спитаю що і як?
Ну, признавайся, де валандав стільки?!
Микита врешті, наче, зрозумів,
Що той прохає йому підіграти,
Для чогось хоче його врятувати.
- Пробачте, пане, я і не хотів
Та стрів в Ірпені гарну молодицю
І відірватись сили не було.
Але туди ще хлопство не дійшло,
Отож новин не маю поділиться.
Потоцький чи повірив, а чи ні.
Чи не хотів даремно час втрачати,
Велів Ілляшу козака забрати
Лиш пригрозив комусь: «Дивись мені!»
Ілляш привів Микиту в свою хату,
За його скарбом пахолка послав
І сам розмову здалеку почав,
Мовляв, своїх не хоче воювати.
Ми ж козаки, чого нам воювать?
Тож він Микиту зараз відпускає,
Хай той негайно Павлюка шукає
Аби йому те саме розказать.
Та, якщо ляхи зловлять його знову
То хай тоді на себе лиш кива
Й забуде всі почуті тут слова.
Чи може він козацьке дати слово?
Не знав Микита, навіть, що сказать
Адже Ілляш його-таки рятує,
Життям чи булавою ризикує.
Ну, як тут слово козаку не дать?
А уночі, ледь сонечко сховалось,
Подавсь Микита на коні за Рось.
Ілляш зостався, в сумнівах боровсь
І знов йому усеньку ніч не спалось.

VII
Лащ з своїм полком мчався на Мошни
Там хлоп Скидан зі здрайцями стояли,
Та й козаки упіймані сказали
І, як йому здається, не збрехали
Під страшними тортурами вони.
І що Павлюк ще й досі ні Січі,
А у Скидана ще гармат бракує,
А без гармат він дідька навоює.
Тож хай до смерті юрмисько готує.
Так думав Лащ, від Корсуня йдучи.
У нього гнів в душі аж нуртував.
Хоча спитай – коли би він не злився?
Він злим таким, мабуть і народився
І кожен день і бився, й колотився,
Для свого гніву виходу шукав.
Був злий на хлопство, що весь час бунтує
І неспокою Речі завдає.
На тих, хто хлопам зброю продає,
На гетьмана, що йому не дає
Тут розвернутись. Він і досі чує,
Як ті лайдаки жовніри, пся крев,
Потоцькому коритись не бажали.
Аби не йти все приводу шукали,
Що воювати нема з ким, казали.
А польний гетьман? Шолудивий лев!
Хіба такому військом керувати?
Ех, коб йому та в руки булаву,
Він би лишив Вкраїну ледь живу,
Червоним би залив усю траву,
Щоб знало хлопство, як то бунтувати.
Відколи вже схизматик той Павлюк
По Україні ребелію сіє,
А гетьман лиш погрожувати вміє.
І сам тепер нічого вже не вдіє,
Бо все гунцвоту сходило із рук.
Надумався, як надворі зима
Іти аби холопство замиряти.
Ех, коб йому ще війська та гармати,
Він вмить те здрайство зміг би розігнати.
Та ось гармат у нього і нема.
Добро, хоч гетьман все-таки зібравсь
Розбити здрайців, доки не з’єднались.
З отих, що під Мошнами окопались,
Рішив почати. Доки ті збирались.
Тож Лащ із полком на Мошни і мчавсь.
Сам польний гетьман понад Россю рушив
До Кумейок. Щоб вдарить з двох сторін.
Чи не багато надто честі він
Дає тим хлопам? Та один загін
Лаща тих хлопів у момент роздушить.
І він не буде гетьмана чекать.
Йому одному залишиться слава.
Він, Лащ, врятує спокій у державі,
Заради цього шаблю закривавить
І зможе тоте бидло покарать.
Ось і Мошни. Лащ полк свій розгорнув.
- До бою шаблі! Бий, рубай схизматів!
Усіх підряд! Полонених не брати!
Хай відчувають, як то умирати!
Крик у шаленім гоні потонув.
Полку в обличчя вдарили мушкети,
Чернь попереду наче ожила,
Вози тягти докупи почала,
Сокири, коси в руки узяла.-
Ех, Матка Боска, помагай нам! Де ти?
Ще мить, здавалось, і вони зімнуть
Гультяйство те, що за вози засіло.
Та смертю смерть безжалісна зустріла,
На землю вбиті перші полетіли,
Мелькають шаблі, коси, списи б’ють.
У шалі битви вже Лащу й забулось,
Що перед ним голота. Бій кипів
І кожен бився чим і як умів
Та не тікав й на крок не відступив.
Лиш стогін, крики, дзенькіт зброї чулись.
Лащ бачив: хлопство гору все ж бере
Та відступити – честь свою зронити.
Валились ляхи, хлопи під копита,
А ні утертись, а ні відпочити.
А Молох клятий все жере й жере.
І тут рознісся серед хлопів крик:
- Павлюк іде! Громи проклятих ляхів!
Тут не до честі. Голову на плаху
Він завжди встигне. Мир полеглих праху.
Відступить він, хоч відступать не звик.
Павлюк шляхетський гонор врятував,
З’явився привід – можна відступити,
Щоб потім можна було пояснити,
Що вже здолали та устиг наспіти
Проклятий здрайця й вибору не дав.

VIII

Запалала Україна, полум’ям взялася,
Кров червона з обох боків в Дніпро полилася.
Ой, не довго у спокої ляхи панували
Після того, як Сулиму у кайдани взяли.
Не пробачили їм того панове-козаки,
А про змучене селянство нічого й казати.
Узяла вся Україна, що могла у руки,
Опановувала швидко козацьку науку.

ІХ

-Дядьку Якиме, розкажіть,-
Два джури козака питали,-
Ви ж під Кумейками бували?
Чому так сталось, поясніть,
Що ляхи нас тоді побили?
Чи сили менше в нас було?
Чи ляхам щось допомогло?
Вони на пагорку сиділи.
Весна вступала у права.
Весняне сонечко пригріло,
Трава навруг зазеленіла,
Степ потихеньку оживав.
Та й козаки, тепло відчувши,
Лишили темні курені
І вийшли порадіть весні,
Погріть на сонці кості й душі.
Яким – широкая душа,
Йому лиш дай погомоніти.
Таж ціну слід собі набити,
Тож говорить не поспіша.
Дістав з кишені люльку свою,
Неквапом тютюном набив,
Добряче нею зачадив,
Мов таїнство якеєсь коїв.
І мову лиш тоді повів
Таку ж розважливо-неспішну.
Хоча ті спогади невтішні
Пробуджували в ньому гнів:
- Ми з Павлюком прибули до Мошнів,
Де нас Скидан чекав із козаками
І простолюдом.Табір аж кипів.
З рогатинами, косами, киями
Навкруг мелькало воїнство, яке
Навряд чи мало про війну уяву.
В бою зовсім невміле, нестійке,
Спроможне лиш на сутичку криваву,
Щоб устелити трупом своїм діл.
Козацтва було кілька тисяч всього.
Щоправда, край увесь палав навкіл
І сподівався гетьман, що до нього
Ще Остряниця підійде, Кизим,
Що Задніпров’я підняли до бою.
Хоч ті не поспішали. Справа в тім,
Що перебратись кригою тонкою
Через Дніпро не можна ще було.
Отож чекали на міцні морози.
Та військо лядське Рось вже перейшло
І ждати далі гетьман був не в змозі.
Тож на світанку(день грудневий був)
Став шикувати військо до походу.
Обоз навколо табору стягнув,
У шість рядів поставили підводи,
На них гармати зручно влаштував:
Вперед чотири, дві з боків і ззаду,
А між возів полки пошикував,
Привівши військо трохи лиш до ладу.
Павлюк рішив почати першим бій,
Не давши ляхам часу зготуватись.
Упевнений у силі у своїй,
Рішив на долю власну покладатись.
Ішли довгенько табором отим,
Аж до Кумейок підійшли і вздріли
Нарешті табір ляхів.Чорний дим
Землею слався. Кумейки горіли.
Чи ляхи підпалили, чи самі
Кумейківці, щоб ляхам не дісталось.
Куди ж самі подались по зимі?
Де від морозів й ляхів поховались?
Ворожий табір на горбі стояв,
Вози навколо, як і в нас, рядами.
Потоцький в бій не надто поспішав,
Непевності, мабуть, його лякали.
А нам лякатись ні к чому було,
Ми йшли у бій, серця до помсти звали.
А ще й оце підпалене село
Нам іще більше гніву додавало.
Над полем лемент, ґвалт страшний стояв
І прапори над військом майоріли.
А ворог все ще в таборі чекав,
Мабуть, беріг для бою свої сили.
Та хирий лис Потоцький одурив.
Ледь підійшли, одраз багнище вздріли,
Мороз йому нічого не зробив,
Тож з цього боку вдарить не зуміли.
І повернути змушені були,
Щоб обійти багнище стороною,
Та табору утримать не змогли,
Дорога була надто вже трудною.
Ще й дим проклятий в очі уїдавсь,
Іти прийшлось, не бачачи дороги.
В кількох місцях наш табір розірвавсь.
Потоцький вміло скористався з цього
І кинув в бій кіннотників своїх.
Ті табір наш мерщій атакували.
Ми за возами відбивали їх,
Хто шаблями, хто дишлами махали.
Три рази ми їх змусили тікать,
Вони чотири рази повертались,
Щоб знов і знов на табір нападать.
В четвертий раз, нарешті, увірвались,
Відтисли купу з косами селян,
Що крім завзяття досвіду не мали
І вскочили гуртом в козацький стан
Та з середини нас сікти почали.
Павлюк за боєм, навіть, не уздрів.
Добро, Скидан був, що не віда втоми
Мерщій козаків сотню взяв й повів
Аби закрити клятого пролома.
Ударили на ляхів ми гуртом
І добре, що прохід ще був вузеньким,
Та ляхів відтіснили за пролом,
Вози докупи підтягли хутенько.
А ляхів тих, що встигли увійти,
Кільцем списів й мушкетів оточили.
Здолати їх – завдання не з простих,
Вони шалений опір учинили.
А ляхи, як сказилися, немов,
З усіх сторін на табір наш полізли,
Іще густіше полилася кров.
Гарматний грім і крики, дзвін заліза,
Прокльони, дим і пил з під тисяч ніг.
Усе змішалось в лютім бойовищі,
Павлюк хотів би, може, та не міг
Вже відступити.Усе вище й вище
Здіймались в небо з димом сотні душ,
Які тіла полишили навіки.
Ніхто не думав в юрмищі: кому ж
Потрібні ці пролиті крові ріки.
Якби не ляхи, що з усіль повзли,
Ми б той загін, що в табір увірвався
За півгодини б, може, рознесли,
А так він й далі люто опирався
Селянським вилам, косам і киям.
І офіцерик молодий, горлатий
Очолював шалений опір нам.
Якби ж то нам тоді було би знати,
Що гетьмана Потоцького то син,
Ми б, може, силой більшою насіли,
А вже б, коли до рук потрапив він,
То цим би скористатися зуміли.
А так…Гармати ляхи підтягли,
Ще більший гуркіт навкруги здійнявся,
Вози у нас горіти почали
Де весь запас із сіном зберігався.
Від іскри порох вибухнув умить.
Страшенний гуркіт.Табір розметало
І купа війська мертвою лежить.
Було погано – іще гірше стало.
Та відступати не збирались ми,
Нас гнів в серцях лише до бою кликав
І ми на ляхів кинулись грудьми
Хоча і сила в них була велика.
Ми голіруч кидались на списи,
Мушкети вже були нам ні до чого.
Без пороху їм ради не даси
Та і гармати – що вони без нього?
Отож Павлюк надвечір взяв загін
І з ним Скидан, увагу відвернути,
Прорватися рішив на Чигирин,
Щоб пороху для війська роздобути.
А отаманом Гуню залишив.
А Гуня – то досвідчений вояка,
Порядок швидко в таборі навів,
Відтисли ляхів за вози козаки.
Петро Потоцький – гетьманівський син
Із залишками жовнірів прорвався.
Та Гуні був лиш на заваді він.
Отож ніхто за ними і не гнався.
Вози стягнули, відновили стрій,
Хоч наші втрати величезні надто,
Та ми готові були вести бій
Не дивлячися ні на які втрати.
Аж пізня ніч нас й ляхів розвела,
Бій поступово врешті припинився.
Вся лядська сила в табір відійшла,
На поле бою спокій опустився.

Х
В дорозі Гуню наздогнала звістка:
Потоцький рушив проти козаків,
Десь під Мошни збирає своє військо
Павлюк. Туди загін і поспішив,
Але не встиг. Застав лиш сліди бою,
Поранених і вбитих. А живі
Вже подались за кровію новою.
Чи є у Павлюка що в голові?
Летів Дмитро в надії наздогнати,
Спинити безрозсудний той похід.
«Ну, я ж просив Павла не поспішати,
А перше все обдумати як слід.
Гарячий надто. Як Лаща пошарпав
То й думає, що виграв вже війну.
Але ж Потоцький – то йому не жарти,
Це те ж, що лобом битись у стіну.
У нього ж і кіннота, і гармати
Та й стільки добре навчених полків.
А чим Павлюк зібрався воювати?
З селянами та купкой козаків?
Грім бою ще здалеку вони вчули,
Тягнуло димом, порохом звідтіль.
Пекельним вітром у лице війнуло,
В якому смерть вчувалася і біль.
У таборі козацькому застали
Жорстоку січу і розгардіяш,
Зусюди кляті ляхи насідали,
Показуючи силу і кураж.
Селяни відбивались, як уміли,
Хто що вхопив, той тим і воював.
Та опір самовіддано чинили,
Хоч вбитий на убитому лежав.
Вози палали, чорний дим стелився,
І кров, здавалось, хлюпала з-під ніг.
Павлюк безстрашно табором носився
І бився, й керував усім, як міг.
Вже сонечко до обрію хилилось
Червоне, мов напилося крові,
А страшна січа все іще точилась,
Шукали смерті ті, що ще живі .
Павлюк, уздрівши Гуню,з упинився
Захеканий, на змиленім коні:
- Ой, добре, Дмитре, що ти нагодився!
Ти зараз найпотрібніший мені.
Хотів полаять Гуня отамана,
Але поглянув – краще промовчать:
Сорочка закривавлена, подрана,
Потомлений та очі аж горять.
- Прокляті ляхи порох підірвали,
А голими руками повоюй!
Під Чигирином може би дістали.
Я мчу туди, а ти тут покеруй!
І, свиснувши добірній своїй сотні,
А хлопці в ній один до одного,
Утер криваві з лоба краплі поту
Й погнав у степ чимдуж коня свого.
«Ну, як йому такому заперечиш?
Завзятий, чорт, хоч з вітром в голові!»
Отож звалив тягар тяжкий на плечі,
Щоб врятувати тих, що ще живі.
Велів весь табір навпіл городити
І всім живим відходити сюди,
Оточених же ляхів пропустити,
Щоб зайвої позбутися біди.
У бій не ліз. Та все навколо бачив.
Знав, що великих не минути втрат.
Та що ті втрати проти того значать,
Як не навести серед війська лад.
І ворог крізь порядки увірветься?
Козаки звичні всяко воювать,
А поміж хлопів паніка почнеться,
Тоді уже ніщо не врятувать.
Тут би до ночі табора утримать
Бо ляхи уночі не вояки.
Тож він рішив пожертвувать одними,
Щоб врятувати більшість. День важкий
Все більше й більше в сутінки спускався
І ляхи, видно, утрачали шал.
Ще, правда,дехто на вози кидався,
Як в берег бився невгамовний вал,
Та козаки з селянами стояли,
Мов скеля неприступна. І тоді
Відбій уже поночі ляхи дали
І відступили від крові руді.
Як все затихло, Гуня звів докупи
Все, що лишилось від його полків,
Велів одним мерщій ховати трупи,
Поранених всіх везти до Мошнів.
До ранку табір не склепив повіки,
А на світанку Гуня відступив.
В Мошнах лишились тільки-но каліки.
Та перед ляхом хто не завинив?

ХІ
Побачивши, що здрайці відступають,
Лащ тут же до Потоцького помчав:
Хай гетьман швидко військо піднімає
Аби ні оден з драбів не пропав.
Проте Потоцький завагався знову,
Лаща, тим самим, іще більш збісив.
Завів, що військо в бій ще не готове,
Що крові й так багато він пролив.
І остаточним винищенням хлопів
Тих втрат у війську не компенсувать.
Та й з кулями у нього, також,клопіт
І жовніри їх мають виливать.
Він промовчав, що військо неспокійне,
Бо і старі бувалі вояки
В такім бою тривалому і сильнім
Ще не були. Серед крові ріки
І моря трупів дещо розгубились,
Тож треба час до тями привести.
Лащ у думках полаяв його милість,
Але ні з чим був змушений піти.
Він весь кипів, немов казан з окропом
І гетьмана був ладен записать
В ребеліянти, що сприяє хлопам.
Та вголос того не посмів сказать.
Не дочекавшись гетьмана наказу,
Підняв свій полк і рушив на Мошни,
Щоб власноручно винищить заразу
Всю без розбору, навіть, без вини.
Хай Бог на небу винних визначає,
А їм тут часу на таке нема.
Він всіх рукою власною скарає
На шибениці й палі поздійма!
Мошни зустріли пусткою та, певно,
Те бидло десь ховалось по хатах.
Дарма! Він службу свою справить ревно,
Посіє поміж того бидла жах.
Велів солдатам обійти всі хати,
Всіх, кого знайдуть, на майдан тягти.
А іншим палі чимскоріш стругати
Та шибениці по шляху звести.
І місто враз прокинулося, наче,
Зусюди стогін, крики донеслись,
Того несуть, бо йти не може, плаче,
А той кульга. Відразу узялись
Жовніри добре за свою роботу:
Хто йти не в змозі – добивали вмить,
Чіпляли з сміхом голови на плота,
Нехай, мовляв, схизматик поглядить,
Як ті гунцвоти будуть помирати.
Чинили швидко свій неправий суд,
Не оминули ні одної хати,
Не пожаліли і невинний люд.
У цім краю невинних не буває,
Схизматик, значить, то і є вина,
Тому й прощення нікому немає
І кара, також,для усіх одна,
Єдина – смерть. І жалості не буде.
І корчились на палях ще живі,
І у мотузках сіпалися люди,
А ті кати, вже п’яні від крові,
Усе тягли з юрби чергові жертви,
Вигадували кари все страшніш,
Так, що живі благали швидше вмерти
Ніж таке бачить і чекати, ніж
Знати, що наступна черга твоя
І твої муки будуть гірші тих.
Душа іще здавалася живою,
Та вже вмирала в почуттях своїх.
Невинні було милості просили
Та їх ніхто і слухать не хотів.
І корчилось у смертних муках тіло
Невинне-винне. У очах катів
Всі були винні. Всі були вже мертві.
Вмирало місто в муках у страшних,
Велика перша неймовірна жертва
За чиїсь, може, справедливий гріх.

ХІІ
Козацький стрій повільно шляхом сунув
Вози скрипіли пісню ту сумну,
Що тут лунала в сиву давнину,
Немов, якісь прадавні грали струни.
Козаки мовчки йшли поміж возів
І оглядались – чи не гонять ляхи
Та оглядались зовсім не від страху,
У їхніх душах гнів ще клекотів
І вони ладні були битись далі,
Їх не лякали вже ні біль, ні кров,
Їх ворог в лютій січі не зборов,
Вони від того ще сильніші стали.
Ішли, як військо, сотнями вони,
Бо сильну владну руку відчували
І це надії й сили додавало
Для тої безнадійної війни.
Сам Гуня їхав війська на чолі
Навкруг роз’їзди сильні розіславши,
Щоб ворога, як слід, зустріти завше
Не дивлячись, що сили мав малі.
Його Потоцький сильно хвилював:
Чому за ним услід не поспішає?
Не напада, навколо не кружляє?
Чи то якуюсь пастку зготував?
Огледівся на своїх козаків
Підкликав якнайближчого – Микиту,
Велів козаків взяти і летіти
У розвідку у напрямку Мошнів.
Те, що вони побачили в Мошнах,
Могло б й камінне серце розбудити.
Стояла тиша цвинтарна. Ні діти,
А ні старі. Нікого по хатах.
Одні убиті. Кров і кров кругом,
Ще червоніша стала на морозі.
Такого не чинили й голомозі.
І тільки дзвін на церкві «бам» та « бам»,
Бо там попа повісили прокляті
І він останній передзвін дзвонив
Та ще собака уцілілий вив,
Господаря стараючись підняти.
І всюди палі, шибениці. Хто
Таке з людьми надумав учинити?
Від болю серце стислося в Микити
І загорілось помстою. Ніхто,
Здавалося, спинить його не зможе.
Змутнілим оком глянув навкруги:
Де поховались кляті вороги?
За це йому іще заплатить кожен!
Козак під’їхав, каже: «Ляхи йдуть!»
Микита аж за шаблю ухопився,
Проте одразу ж, майже, похопився:
- Бери двох хлопців і гайда у путь,
Аби іще сьогодні Гуня знав,
Що із Мошнами ляхи поробили,
А я лишуся тут. Бо це не діло
Не відомстити,- голос аж дрижав.
До ночі ляхи увійшли в Мошни
І по хатах безлюдних поховались.
Ввійшли спокійно, крові не жахались,
Немов, не вперше бачили вони.
Микита ночі темної діждав
І з хлопцями зненацька налетіли,
Під стріхи смолоскипи полетіли,
Огонь той швидко вітер роздмухав.
Мошни огнем жертовним запалали,
Метались ляхи з криками в огні.
Їх було видно добре, як при дні
Козакам, що на пагорбі стояли
У відблисках пекельного вогню.
З невинно убієнними прощались.
Вже,як уміли, так вони й помщались.
І я їх в тому зовсім не виню.


ХІІІ
Вість про усе, що трапилось в Мошнах
Черкас добігла навіть швидше того,
Як Гуня міста табором досяг.
Що почалося. Не було нікого,
Хто би спокійно вістку цю сприйняв.
Усі рятунку кинулись шукати,
Над містом ґвалт весь день страшний стояв,
Хапали все, що можна було взяти
З собою, доки поряд козаки
І є надія, що вони врятують.
Чоловіки, із клунками жінки
Та діти бігають, валують.
Ніхто не слухав. Слізьми поливав
Те, що роками й потом наживалось,
Лише життя єдино рятував.
Усе, що найціннішого зосталось.
Навмисно хтось чи випадково, може,
В цій товкотнечі хату запалив
І запалала вмить оселя гожа,
А вітер сильний іскри підхопив,
Розкидав на сусіднії оселі.
Просохлі стріхи спалахнули вмить
З снопами іскор повалились стелі
Аби вогонь ще більше запалить.
Хтось було кинувсь хати рятувати
Та інший хтось охочих зупинив:
- Нехай горять! Що ж, ляхам залишати?
Ну, а вогонь, тим часом, гоготів
І пожирав все нові й нові хати.
А чорний дим півнеба закривав.
Вже й не від ляхів довелось втікати,
А щоб в огні отому не пропав.
Дивився Гуня на страшну картину
Й не знав, як саме правильно вчинить,
Тепер уже ніщо людей не спинить,
А що він може? Як їх захистить?
Сказав: -Вертайтесь! А куди вертати?
З собою взяти може? А куди?
Чи ляхам на поталу залишити?
Що може він серед ції біди?
Велів усіх до табору приймати,
Якнайскоріш до Боровиці йти,
Де мав Павлюк з козаками чекати
І, може, разом вихода знайти.


XIV
Козацький табір біля Боровиці
Скидавсь скоріш на ярмарок якийсь:
Жінки з дітьми, козаки, молодиці,
Худоба, клунки з різним скарбом скрізь.
І ґвалт страшенний, як на торговищі
З прокляттям, правда, стогоном й плачем.
Шукали винних, звісно, тих, хто ближче,
Ледь Павлюка не звали палачем.
Мовляв, він винен, що людей підбурив
І їм куди податися тепер?
Либонь, сам буде рятувати шкуру,
А їхні й хати вже вогонь пожер.
Якби то не озброєні козаки,
Уже б, мабуть, вчинили самосуд.
А так лишалось купками бурчати.
Такий уже ото невдячний люд.
Павлюк, тим часом, на нараду скликав
Усю старшину, щоб разом рішить,
Як обманути лихо те велике.
Яке уже у очі їм глядить.
Послухав Гуню, Биховця , Скидана,
Та вісті їх невтішнії були,
Бо шляхта йшла уже від крові п’яна,
Вони ж її спинити не могли.
Козаків обмаль. Кляті ж реєстрові,
Які іще вагалися поки,
Уже до ляхів перейти готові
Білоцерківський й Корсунський полки.
Гармат бракує, пороху немає,
Із зброї – вила, коси та списи.
- Отож,- Павлюк говорить,- я вважаю
У ці вкрай несприятливі часи
Ми маємо козацтво врятувати,
Щоб було кому відомстить за нас.
Навіщо нам усім отут вмирати,
Якщо не за горами, може, час,
Коли ми ляхів проженемо з краю?
І без козаків тут не обійтись.
Отож надію вам я доручаю,
Ведіть, рятуйте нині їх на Низ.
А я лишуся, ваш відхід прикрию,
Щоб нашу силу лях іще пізнав
Та і вину, можливо, кров’ю змию,
Що так завчасно на війну підняв.
Не сперечайтесь! Так рішив і буде.
Якщо врятуюсь – тільки з усіма.
Тут Гуня мовив: -Павле, як же люди?
Що зроблять з ними ляхи і зима?
- А що ти, Дмитре, пропонуєш нині,
Як Наливайко, за собой вести,
Щоб полягли і винні, і невинні?
Та ще й козацтво навіки звести?
Ні, краще вже хай тут вони лишаться.
Там буде видно: що воно і як.
А ви козаків порятуйте, братці,
Бо їх не можна загубить ніяк!
На тому всі разом і порішили:
Скидан і Гуня візьмуть козаків,
На Січ підуть. А ті, що залишились,
Помруть, а спинять польських вояків.
Прощання було суто чоловічим:
Без сліз, істерик – хто вмирать, хто жить.
Дивились один одному у вічі,
Стискали руку на якуюсь мить.
Прощались, ще не відаючи поки
Чи зможуть ще зустрітися колись.
Кому лиш день, кому лишались роки
Та кожен гордо свою долю ніс.
Надвечір табір козаки лишили,
Сказавши людям, що на ляхів йдуть.
На правду не достало просто сили,
Хай ще в надії трохи поживуть.
Лишилась тільки купка відчайдухів
І ті, кому не було куди йти.
А скоро й дріб коней ударив глухо,
То ляхів вал із півночі котив.

XV
І знову Лащ, як вовк, пантрує здобич,
Летить, аби те бидло наздогнать.
Його душа аж розпира від злоби,
Він ладен без розбору всіх карать.
За ним Потоцький суне із полками,
Посмаленими трохи у Мошнах,
Він ледь встигає за Лаща «вовками»
Іде сторожко по його слідах.
А ті сліди пекельні і криваві,
Дороговкази з шибениць і паль.
До чого вже жовніри його браві,
Але, мабуть і в них зринає жаль.
Черкаси їх вогнем суцільним стріли,
Так, що до них не можна й підійти.
Тут від Лаща і звістки долетіли,
Що здрайців тих вдалось йому знайти.
І вже назавтра усе польське військо
Козацький табір в кліщі узяло.
Розпочалось шалене бойовище,
Усе містечко у огні було.
Лащ, як скажений, навкруги носився,
Готовий бидло рвати на шматки.
І рвав би…Та Потоцький відступився.
Чи був, можливо, не такий меткий?
Чи був хитріший? Бачив, що солдати
Не поспішають в смертну круговерть.
Найбільш завзято гримали гармати
І сіяли у Боровиці смерть.
А кляте бидло, хто би міг подумать,
Відрізане від хліба і води
Здаватися, напевно, і не дума
Та рветься в бій. Іще, того гляди,
Саме в горлянку вчепиться. Ще більше
Його лякали ті січовики,
Що десь поділись. Щоб не втрапить в гірше,
Кінчати треба якось з цим-таки.
Надій на військо покладав він мало.
Бо він не Лащ. Та й скільки в нього тих,
Кого би кров ніяка не спиняла
І не спиняв невинной смерті гріх?
Отож Потоцький на лукавство ставив:
Де сили мало, треба обійти.
Яка різниця переможцю в славі?
Тут головне аби перемогти.
І, хоча Лащ весь мінився від злоби,
Потоцький перемови розпочав.
Кисіль поїхав до козаків, щоби
Павлюк урешті опір припиняв.
За те йому життя дарують й волю
І всіх, хто був у таборі, простять.
Яку то оберуть ті зграйці долю:
Чи швидко, чи повільно помирать?

XVI
Микита був поміж отих козаків,
Що залишились табір захищать.
Душа палала.Чим її заллять?
Хіба що кров’ю скараних поляків!
Примчали ляхи й колотнеча стала,
А далі все, як у чаду було,
Ракетами запалене село,
Немов великий смолоскип палало.
Метались люди в ревищі гармат,
А ляхи табір шанцями обсіли,
Шлях до води обложеним закрили
І не було уже шляху назад.
На перемогу вже й не сподівались,
Хоча би Бог життя порятував
І ляхам на наругу не віддав.
А що іще їм думати зосталось
У цім Содомі на землі новім,
Коли Кумейки всі надії вкрали,
А ляхи все настирніш насідали
І навкруги лиш смерть і кров, і дим?
І Бог, неначе, молитви почув
Чи душам в небі надто тісно стало
Та враз палить гармати перестали
І вершник з білим прапором прибув.
Потоцький замиритись закликав,
Йому, напевно, теж нелегко було.
У таборі з надією зітхнули.
А незабаром і Кисіль примчав,
Щоб перемови з Павлюком почати.
Павлюк із ним про щось погомонів
І козакам збиратися велів,
Щоб раду із козаками тримати.
Та рада велелюдна не була,
Бо козаків було і зовсім мало,
Тож на майдані місця вистачало,
Але навколо людність аж гула.
Павлюк на коло вийшов, шапку зняв,
Низенько товариству уклонився.
Як він за час короткий цей змінився?
Весь постарів і зовсім сивий став.
Сказав: -Простіть, шановне товариство,
Що так невдало вами керував
І скільки люду вірного поклав,
Встелив, як осінь землю красним листом.
То усе тільки но моя вина
І час прийшов за скоєне платити.
Чи нам усім тут голови зложити,
Чи ляже голова моя одна?
Не хочу вами більш ризикувати,
Отож простіть і не кляніть бува,
Нехай моя дурна лиш голова
На палі буде не дарма стирчати!
Та товариство загуділо враз:
- Де ти і нам там голови зложити,
Ти гетьман – батько, а ми твої діти,
Помремо всі, якщо настав наш час!
Кисіль то слухав й голову ламав,
До чого вже упертюхи прокляті
Їм хоч до смерті – аби воювати,
А він цю бійню припинити мав.
Отож вклонився і сказав таке:
- Чого взялись ви гетьмана ховати?
Ніхто не буде так його карати,
Хоч покарання й буде нелегке.
Ти винен сам, що волость зворохобив
І скільки люду марно погубив.
Та моє слово – королівський гнів
Не буде сильним аж до того, щоби
На смерть такого лицаря скарать.
Вже досить крові! Ми ж одного роду!
Нам один з одним воювати годі.
Тож перемови треба починать.
- Ну, коли так,- зітхнуло товариство,
Як своїм словом поручився ти,
То гетьману-таки потрібно йти,
Бо справді тут погинемо всі чисто.
Зі скрипом відпустили Павлюка,
Хоч відчували, що на смерть пускають.
Коли то ляхи слів своїх тримають,
Тим більш, як буде він у їх руках?
Прощалися старі січовики
Із своїм славним батьком-отаманом,
Поцілували його наостанок.
Хтось і сльозу гірку пустив-таки.
Вклонився ще раз гетьман товариству
І з чотирма старшинами пішов,
Як на спокуту за пролиту кров.
А в таборі чекати стали звісток.
Потоцький, справді, надто не карав.
Хоч Павлюка в Варшаву відрядили,
Кайданами його нагородили,
А козаків під варту всіх узяв.
Тримаючи їх під гарматним оком,
Умови всі примусив підписать,
Що вже вони не будуть бунтувать
І сповнять всі призначені уроки,
А саме:всю голоту проженуть
Із Січі, чайки к бісу всі попалять,
Залогу польську на Січі поставлять,
Щоб могла хлопів звідти повернуть.
Караїмович – «справжній патріот»,
Поставлений був старшим над реєстром.
І він, весь гордий від такої честі,
Проїхавсь поміж козаків, І от
Уздрів лице небажаного свідка,
Кому довіривсь у непевну мить.
Став пахолку на вухо шепотіть
Та на Микиту позирати зрідка.
Микита все то добре зрозумів
І, хоч учора ще збиравсь вмирати,
Сьогодні вже надумався втікати,
Бо просто так вмирати не хотів.
Хай вже в бою, та не від підлих рук
Брудних цього запроданця Ілляша.
Ні, брешеш, брешеш лизоблюде ляший,
Тобі не бачить моїх смертних мук!
Тож не чекав, допоки гетьман польний
Надума всіх козаків відпустить.
Втікати треба, якщо хочеш жить!
Хай упіймають у степу привольнім!
І, ледве темінь землю сповила,
З десятком вірних друзів тихо знявся
І поміж ляських сторожів пробрався.
Сторожа ж геть не сторожка була
І козаків не пильно сторожила.
Тож вийшли в степ, знайшли табун коней,
Зловили тихо, посідали. Гей!
Помчали аж у вухах засвистіло.
Спинились, як за Тясмином були,
Щоб коні трохи хоч перепочили,
Бо втратили багато надто сили
І вже було перепочить лягли,
Коли ж сторожкі козацькії вуха
Зловили кінський тупіт віддалік.
Хтось дуже швидко мчався в їхній бік
Та й не один – багато. От, псяюхи!
Мабуть, сторожа, щоб коней відбить.
Мерщій у сідла та гайда у поле.
Там у степу якраз козацька доля,
Козак в степу, немов орел летить.
Під ранок заховались в байраку,
Щоб збити переслідників зі сліду
Та й хоч побачить, хто за ними їде,
Продовжує гонитву нелегку.
І дочекались. Пронеслись повз них
На гарних конях ще і з запасними
Рейстровики, що гналися за ними.
Мабуть, Ілляш послав догнати їх?

XVII
Лащ все не міг собі простити
Того, як по дурному вліз.
Хотів козаків захопити,
А ті сховалися у ліс
Неподалік від Чигирина.
Напасти б зразу. Але ніч
Його спинила. Та, устигне-
Тоді подумав. Звична річ
Схопити здрайців і скарати.
А ті сокирами взялись
Дерева навкруги рубати.
Самійло тільки но дививсь,
Як там багаття запалили.
І в ньому аж кипіло все.
Йому побачити кортіло
Пошвидше, як він піднесе
Угору голову відтяту
Івана Злого. Саме він
Від нього здумав утікати
І вів на Січ оцей загін.
Десь засіку собі лаштують –
Тоді подумалось йому.
Нехай лаштують. Ще відчують
Його десницю. Нікому
Втекти від нього не удасться.
На палі бидло сяде все
І смерть легка буде за щастя,
Яке їм ранок піднесе.
В уяві паль ряди постали,
Конаючих солодкий крик,
Що, врешті, гнів його спізнали.
Він вже давно утратив лік
Смертям, що слав на бидло кляте.
Що рахувати? Хам є хам.
Він або має працювати,
Або іти «ко всім чортам».
Його би воля, він би зразу
Весь край цей кровію залив,
Втопив би в ній усю заразу,
Потишив свій нещадний гнів.
Так катував би, щоб повіки
Убить ребелію в серцях.
Щоб довго повзали каліки
І викликали в бидла жах.
В думках таких і вклався спати
Іще не пізньої пори.
А серед ночі бидло кляте
Нахабно вилізло з нори.
Він кинувся зі сну від крику.
Метались жовніри навкруг,
Їх переляканії пики,
Галайкання обозних слуг
Миттєво з нього сон прогнали.
Що сталося – не зрозуміть.
Ну, звісно ж, вороги напали.
А хто напав? І що робить?
У цьому юрмиську й бедламі
Навести неможливо лад.
Якіїсь тіні між возами
Металися туди – назад.
Не варт випробувати долю.
Схопився й миттю на коня,
Мчав стрімголов у чистім полі,
Здавалось, вітер доганяв.
Спинився аж у Чигирині…
Згадає – сором аж пече.
Нічого, він віддячить винним,
Ніхто від нього не втече.
Збирав свій полк три дні потому
Та свої втрати рахував.
І знов все закипало в ньому –
Скількох людей вночі поклав,
Три сотні коней здрайці взяли,
Про зброю взагалі мовчить.
Ні, краще би вони напали
На здрайців перші уночі.
А так ті вже на своїй Січі
Десь насміхаються, мабуть.
Червоним застилало вічі
І закипала в ньому лють.
Ні, він помститься! Він помститься!
Він все згадає їм усім!
Вже було б краще не родиться
Ніж йому в руки втрапить їм.
І Лащ заскреготів зубами
В безсилій люті у своїй.
Пронісся скрегіт над степами
Передчуттям лихих подій.


XVIII

Павлюк в Варшаві смерть свою приймав,
Його страшні тортури не зломили,
На шлях останній вистачило сили
І, хоч стояв вже на краю могили,
Та клятим ляхам в очі все сказав:
- Не сподівайтесь – доки я живий,
Із мене вам худоби не зробити.
Закатувати можете, убити,
Кров по краплині можете зцідити –
Не діждетеся, щоби голос мій
По вашу ласку милісну звернувся,
Бо ласка ця мені не по нутру.
Я інший шлях для себе оберу
І краще в муках у страшних помру,
Ніж перед силой вашою скорюся.
Я знаю, звісно, що на мене жде,
Але я сам обрав свою дорогу,
Служитиму лише народу й Богу,
До того, поки буду мати змогу
Й помру із честю, коли смерть прийде.
Я знаю, що помру хоч так, хоч так,
Тож зготував до смерті душу й тіло.
І знайте: як би мені не боліло,
Помру, щоб вам у носі засвербіло,
Як помирати вміє лиш козак.
Нехай чека на мене смертний час,
Я ваших мук і смерті не боюся,
Я вам в обличчя з нею посміюся,
Хай навіть кров’ю власною заллюся
Та знайте: смерть чекатиме і вас!

ХІХ

Залилася Україна кров’ю та сльозами,
Потоптали її ляхи своїми ногами,
Потоптали її бідну, палями укрили,
Міста, села попалили, а людей побили.
Сам Потоцький Задніпров’ям ходить-походжає,
Кого палить, кого ріже, на палі саджає.
Походжає, примовляє: «Бийте – не жалійте,
Кров холопську бунтівливу попід ноги лийте!»
Ніжин палями обставив, як парканом, наче,
Щоби кожен, хто проїде, тоту кару бачив.
Бачив кару і онукам заказав ходити
І ребелію чинити в Речі Посполитій.
Опустіло Задніпров’я – хто кона на палях,
Хто в Московщину подався, а хто іще далі.
А Потоцький, мов не бачить та наругу чинить
Та карає не питає: винний чи невинний.
Находився, утомився «замирять»Вкраїну,
Наостанок на Подолі Кизиму із сином
Посадив обох на палі й подавсь на Поділля.
Та гадав, що споїв добре Україну зіллям.
Марно, пане, сподівався спочить на Подоллі,
Ще не вмерла України ні слава, ні воля.

ХХ

Козак на змиленім коні
На Січ в Томаківку примчався.
Кінь вже, здавалось, аж хитався
Аж пінилося по спині,
По важко дихаючих боках.
Козак же, видно, не зважав,
До кошового поспішав.
Повіддя кинув за два кроки
Від канцелярії. Стрибнув
І кинувся до кошового.
Той за столом сидів. У нього
Якраз совіт старшинський був.
Отож старшина січова
На лавах попід стін сиділа,
Козака гамором зустріла
Та стихла, ледве він слова
Найперші мовив: - Отамане,
Біда на Січ велика йде:
Мелецький на Крилов веде
Загін із жовнірів кварцяних.
- Мелецький? Скільки в нього воїв?
- Десь із півтищі, донесли.
Та Лащ із полком за спиною.
І реєстровці теж прийшли.
Караїмович, зрадник підлий
Стоїть з полками чотирма.
- Таки чималу силу збили.
А на Січі людей катма.
Ті з Дону ще не повернулись,
Ті по лугах та по степах
Пригрілися та призабулись.
Скидане, нумо наче птах
Пошли людей скликати військо,
Бо маєм раду провести
Чи залишатися на місці?
Чи то на волость всім іти?
Досвідчений в подібних справах
Не метушився кошовий.
Старшина совалась на лавах
Зачувши ледве слово «бій».
Та поки ще до того бою
Ще скільки слід рішити справ.
А над майданом за стіною
Скидана голос вже лунав,
Вже чувся швидкий тупіт кінський,
Уже помчали козаки,
Понесли Запоріжжям звістки,
Що годі злежувать боки,
А слід негайно в Січ збиратись,
Скликає раду кошовий
Аби у козаків спитатись:
Миритись чи давати бій.

ХХІ
Запилений, в перев’язі брудній,
Кров крізь яку ще й досі проступала,
Заточуючись – сил не вистачало,
Але, щоб гонор не зронити свій,
Мелецький сам до гетьмана зайшов:
- Ваш мосць,- плаксивим голосом промовив,-
Ті кляті драби збунтувались знову
І не бажають виконать умов,
Які самі ж з Потоцьким підписали.
- То справді бунт!- коронний підхопивсь,
Почервонів відразу – розізливсь,-
Я сподіваюсь – ви їх покарали?
Зам’явсь Мелецький, мовчки засопів,
Немов школяр, що не зробив роботи.
Покрився весь липким холодним потом
І знов плаксивим голосом повів:
- Так!.. Ні!.. Не зовсім…Хлопи кляті
Зовсім не вміють чесно воювать.
І ми…І нам прийшлося відступать.
Дозвольте все докладно розказати.
Ми хлопів мали виманить з Січі,
Ну, для реєстру, начебто…- Я знаю!
- Пробачте, рана трохи заважає.
Тож я відправив двоє шляхтичів
І сотника козацького до драбів
Аби ті їм вимоги донесли.
А драби їх під варту узяли.
Я, навіть, і реєстром їх не звабив.
Мені ж прислали свойого листа
Та від страху на березі лишили,
Щоб ми бува їх не переловили.
Тоті гунцвоти, матінко свята,
В листі тому такеє написали,
Що говорити з нами не хотять,
А будуть, якщо треба, воювать.
Щоб ми з землі із їхньої тікали,
Бо буде добре в хвіст і в гриву нам.
Чи мав гультяйству я таке прощати?
Як міг за ці слова не покарати?
Та я себе не поважав би й сам.
Рішив у битві спробувати щастя,
Узяв усе, що коло себе мав,
Рейстровиків для кількості позвав.
Та, бач, не звик я перемоги красти
Отож відкрито проти них пішов.
Вони ж, як здрайці, звідусіль напали
І проти них нас було зовсім мало.
Та ми, як леви, проливали кров.
Хоч кожен з нас був вартий сотні хлопів,
Та їх по двісті, триста. Що могли?
Рейстровики ж втікати почали
До тотих драбів поодинці й скопом.
Та ми, все рівно, не спиняли бій
І кожен з нас, як лев, і далі бився.
Я сам, ви бачте, ледь живий лишився
Та не зронив ні честь, ні гонор свій.
Якби ж не тоті здрайці-козаки,
Що нас на полі бою полишили
І повтікали. Ми б їх погромили
І те кубло рознесли б на віки.
Щоб наше військо якось врятувати,
Ми й так уже зробили, що змогли,
Бо сотні хлопів навкруги лягли,
Я дав наказ негайно відступати
І, ваша милість, зрозумів одне:
Вже ліпше вовком поле поорати,
Ніж козаками з хлопом воювати.
Козак чи хлоп – все рівно обмане.
Наслухавшись такої маячні,
Сам Конєцпольський кинувся одразу
Своїм служакам віддавать накази,
Щоб в Чигирині скупчились одні,
А інші в Кременчук залогой стали,
Потоцький ближче Низу підійшов
І не пустив, як рік минулий, знов
На Україну драбів тих навалу.

ХХІІ
Вирує Січ. Юрмляться козаки,
Вернулися із вдалого походу.
Із отамана легкої руки,
Завдали ляхам чималої шкоди.
Мелецького прогнали втришия,
Що й геть подавсь, зализуючи рани.
Десь понесла до моря течія
Дніпрова ляхів, що уже не встануть.
Ще лихоманка бою в козаках,
Із язика удачу не спускають,
А хтось згадав Сулиму й Павлюка,
Уже й до помсти ляхам закликають,
Уже й десятки голосів кричать:
«Веди на ляхів, батьку-отамане!»
Вже й тулумбаси на всю Січ гурчать,
Скликаючи на раду до майдану.
І вийшов Гуня – славний кошовий,
Сказав їм: - Хлопці, ви не гарячкуйте.
Ми не готові стати ще на бій
Супроти Речі. Добре поміркуйте.
Мелецький – то краплина усього
Із тої сили, що ще є у Речі.
Чи ви готові, братці, до того,
Щоб цей тягар звалить собі на плечі?
Згадайте тих, що згинули торік.
Того згадайте, що вас в бій покликав.
Павлюк, звичайно, мужній чоловік
Та у Варшаві вже й замовк навіки.
А скільки хлопців гарних положив,
Яким з землі ніколи вже не встати?
А скільки люду ляхи порубали?
Так,звісно, він добра усім хотів,
Але ж війну потрібно готувати!
А Січ гуде: - На ляхів! Гайда! Бий!
І отамана слухати не хоче:
- Веди нас, Гуня ! Хочемо на бій!
Бо скоро шаблі до тонкого сточим!
Вклонився Гуня і сказав тоді:
- Не поведу. Як хочете – знімайте.
Не хочу бачить свій народ в біді,
Ще гіршій, ніж була донині, знайте!
Замовкла Січ – бо ж славний отаман.
Не він – усі в Кумейках би зостались.
І раптом голос: -Хай веде гетьман!
Гетьмани в нас давно не обирались!
А, справді – кошовий то кошовий,
Хай Гуня ним лишається і далі.
А гетьман хай веде козацтво в бій,
Чи то до перемоги, чи на палі.
Кого ж обрати ? Знов загув майдан:
- Скидана, братці! Ліпше Остряницю!
Так, Остряницю, що там твій Скидан!
- А Остряниця твій чим ліпша птиця?
Так покричали та і узялись,
Як велить звичай – шапки підкидати.
Отак Яцько в гетьманах опинивсь,
Що Острянином стали нині звати.
Він булаву гетьманську в руки взяв
І за довіру Січі поклонився
Та й зразу ж готуватися почав.
Усе на Січі добре обдивився,
Щоб знати: з чим на волость міг іти.
Універсала заходивсь писати,
Послав його на волость рознести,
По усіх селах і містах читати:
Про муки, що народ їх зазнавав,
Спустошення, наругу і образи.
І, щоб народ до бою готував
Всі свої сили, зброю. І одразу,
Як запорожці виступлять в похід,
Хай б’ють панів, підримують козаків.
Та реєстрових стерегтися слід,
Бо серед них є зрадники усякі.
Пішли по селах старці, хлопчаки
І бандуристи, навіть, і черниці
Та понесли таємні ті листки,
Щоб помогти Вкраїні пробудиться.
І, наче іскри, ті листи були,
Що мали скоро полум’ям зайнятись.
А вже й козаки із Січі ішли,
Щоб за свободу з ляхами змагатись.

ХХІІІ
Зметнулось полум’я війни
Ще більше, ніж було до цього.
Знов люди кинулись до Бога,
Але він їх не боронив.
Знов кров лилася ручаями,
І польська, й українська кров,
Забулись віра і любов,
Лиш помста вилась поміж нами..
Ми мстили їм, а вони - нам,
Хто перший вбив уже забулось.
І ті, і ті за правду пнулись.
Та де вона? Чи тут, чи там?
У смерті щербилась коса
І душі важить не встигали:
Одні жили, другі конали
І кров кругом, немов роса.
У лементі із різних мов,
Губився голос одинокий,
Який молив спинитись, поки
Не вся ще пролилася кров.

XXIV


Нарешті в квітні Січ таки знялась,
Сам Острянин на Кременчук подався,
А Гуня в чайках вверх Дніпром піднявся,
Скидан же брати Чигирин узявсь.
Хоч і таїлись добре козаки
Аби завчасно ляхів не злякати
Та не змогли нічого приховати.
Дізнавсь Потоцький про усе таки.
І кинувся козаків переймать
Доки вони не вбилися у силу,
Доки ще бунти край не охопили
Й малою кров’ю можна все заллять.
Микита цього всього ще не знав,
Його загін йшов степом на Полтаву,
Щоб розпочати справу там криваву
У лиховісних відблисках заграв.


ХХV
Сам Остряниця булаву узяв
І загорівся військом керувати,
Але ж кебету треба було мати,
А він кебети справжньої й не мав.
Понад Сулою все собі ходив,
До нього люд з усіх сторін стікався,
А він все м’явся та усе вагався
Аж доки й час дорогоцінний сплив.
Дав ляхам час із силою зібратись,
А мав же сил, як ще ніхто допір.
Міг би всіх ляхів вигнати із нір,
Але не знав, з якого боку братись.
Отак з дурного розуму бува
І обере громада отамана
Чи то хвалька, чи, може, горлопана,
Але за ним лише одні слова.
А як до діла – тями, бач, нема
І через нього уся справа гине.
Багато що залежить від людини,
Що булаву в своїх руках трима.

XXVI
Вступили у село. Із-за тинів
Дивились в спину зляканії очі,
Немов питали: що ці люди хочуть,
І що чекати: ласку, а чи гнів?
По вигляду, здається, козаки
Та зовнішність оманлива буває.
Буває, свій ще більше зазіхає
На свого. Особливо в час такий
Непевний. Коли брат іде на брата,
А син на батька руку підніма.
Упевненості ні в чому нема.
Тож невідомо, що від них чекати.
Чутки ходили, що за Павлюка
Пани на палю селами садили,
Здирали шкуру і живцем варили.
А що, як їх подібне щось чека?
А раптом це страшний Самійло Лащ,
Ота потвора у людській подобі,
Що смолоскипа із людини зробить,
Не пошкодує, хоч просись, хоч плач.
Коней спинили на майдані
Й Микита закликати став:
- Виходьте, братці, час настав,
Щоб дати ляхам бій останній!
Піднімемось за віру знов.
За нашу неньку – Україну
І переможем чи загинем,
Проллєм за неї нашу кров!
За кривди вчинені, біду
Помстимся ляхам-супостатам!..
Та двері не скриплять у хатах
І люди на майдан не йдуть.
Замовк Микита. Та якраз
Козак новенький підкотився,
Недавно до Січі прибився
І був на прізвисько Тарас.
- Дозволь, Микито, я покличу.
Гей, братці, нумо пана бить,
Покої панськії палить!
Чи ж нам його терпіти личить?!
Він скільки крові з нас попив,
Пора всі кривди пригадати.
Мерщій на пана-супостата!
І враз народ як повалив,
Хто з чим: хто з косами, киями,
Сокирами, а хто і так,
Якщо вже зовсім неборак.
Чоловіки ідуть з жінками,
Жінки вхопили рогачі,
Ціпи, що втрапило під руки.
Мерщій поб’ємо пана-дуку!
Діди позлазили з печі.
І дітвора попід ногами
Теж злого пана бити йде.
Ні, не сховається ніде
За стінами чи під замками!

XXVII
Маєток полум’ям зійшов,
Здійнявся в небо чорним димом.
Лиш сад вцілів якимось дивом
І цвіту не залила кров,
Що щедро нині пролилася.
Люд все побив і потрощив,
Усі папери попалив,
Мов вся нужда на них зійшлася.
І, доки ще усі були
Сп’янілі тим кривавим дійством,
Микита на стременах звівся:
- Гей,братці, нуте всі пішли
Сусідам вашим допоможем,
Щоб пана й їхнього побить!
Та люд лиш дивиться, мовчить.
Озвавсь один:- Та ні, не можем.
У полі треба працювать,
Земля ж тепер своя – не пана,
Хто ж її зоре, хто догляне?
Як не посієм – що збирать?
Чим сім’ї будем годувати?
Сусіди хай самі ідуть,
Як ми, і пана свого б’ють,
А ми вертаємось до хати.
Та майже всі і розійшлись.
Лишилось кілька. Та Микиті
З села хоч кілька посполитих,
То, може, скоро і, дивись,
Що від села і до села,
Отак від пана і до пана,
Уже в Микити-отамана
Буде і сила немала.

XXVIII
Тоді Потоцький в Ніжині сидів,
Та незабаром на Лубни подався.
Караїмович взяв рейстровиків
І у Лубнах до нього приєднався.
Вони спішили, бо земля у них
Вже почала горіти під ногами.
Дим від пожеж уже піднятись встиг,
Як чорна хмара ген під небесами.
А той проклятий здрайця Острянин
Гасав туди-сюди понад Сулою,
Порозсилав свої загони він
По всім краю татарською ордою.
І, доки ще у силу не убравсь,
Його потрібно було зупинити.
Отож Потоцький не чекав, подавсь
Аби те хлопство все переловити.
Та підлий здрайця схитрував-таки:
В Говтву сховався за високі стіни
На берегах Говтви і Псла-ріки.
Мовляв, візьми но мене, песій сину!
«Загнали, наче лиса у нору
І вже йому не дітися нікуди,-
Потоцький думав,- Іще військ зберу,
Гармати. І гаплик усім їм буде!»
Отож поляки місто облягли
І почали нещадно штурмувати,
Щоб кляті здрайці часом не втекли
І усій шляхті щоб спокійно спати.

ХХІХ
Удосталь набігавшись в пошуках долі
Та так і не змігши її обдурить,
Дізнавсь Остряниця, що вийшов у поле
Потоцький із військом, до нього спішить.
А він ще не встиг усі сили зібрати,
Чекав на прихід отаманів, донців.
І треба було йому десь переждати.
Тож він на Говтву козаків і повів,
Найближче містечко у місці зручному,
Із замком, який на горі височів.
Відбитися легко, здавалось, у ньому
На протязі місяців, що вже там днів.

З трьох боків Псел і Говтва омивали,
Четвертий в степ виходив та його
Загородити можна було валом,
Гармат наставить – тільки і всього.
За Пслом тяглися нетрі і болота,
Крізь них місток від замка того йшов.
Як вже кому відсидітись охота,
То кращого би місця не знайшов.
І Остряниця лисом провернувся,
Усе ж козацька в ньому кров текла,
Під носом ляхів у Говтві замкнувся,
Чекаючи, щоб поміч підійшла.
А ляхи степом ту Говтву обсіли,
Мовляв, за річку драби не втечуть,
Ще одним валом степ загородили,
Гармат наперли. Хай тепер прорвуть!
Та брати в лоба – то людей покласти,
Отож Потоцький трохи схитрував,
Щоб не звідсіль, а через міст напасти,
В обхід Караїмовича послав.

ХХХ
З собою взявши два полки піхоти
І кілька тисяч реєстровиків,
Караїмович вів їх на болото,
Щоб вдарить з тилу на бунтівників.
Йому завдання легким видавалось
Та й за спиною сила чимала.
І, якби зараз здрайці ті попались,
Не пожалів би, бо кипів зо зла.
То через них він спину вигинає
Поперед ляхом, аби довести,
Що він нічого спільного не має
З цим підлим хлопством. Господи, прости!
І, замість битись у степу з ордою,
Щоб там і слави, і добра нажить,
Він б’ється тут і зовсім не героєм
Його народ стрічає. Підла мить.
Так довго йшов він до цієї влади
І що тепер доводиться робить?
В бою такому не здобудеш правди,
А от неправди легко так зажить.
Одне лиш тішить – з бунтом як покінчать,
Він ще себе зуміє обілить.
Бо бунти ці не можуть бути вічно,
А він ще дума довго-довго жить.
Ось і місток. Навкруг, здається, тихо.
«Ну, то із Богом, братці, через міст!»
Ех, коби знати, що чекає лихо,
Не ліз би, може?! Йшли на повен зріст.
Та й на мосту де можна заховатись?
А тут від замку як забахкотить,
Жовніри стали на мосту топтатись,
Дивись, один-другий в ріку летить.
А далі стали падати десятки.
Козацькі кулі, як бджолиний рій.
Мерщій назад потрібно відступати,
Та усі збились на мосту, як стій.
І в цій тисняві кулі не шукали,
А самі люди підставлялись їм.
І крик, і лемент на мосту стояли
Та ще й рушничний безперервний грім.
Караїмович кулю теж отримав.
У руку, правда. Але кров уздрів,
Мерщій на свого пахолка нагримав
Аби негайно кров йому спинив.
То добре, що він першим не подався,
Десь, мабуть, вже би у ріці конав,
А так подалі за кущі сховався,
Поки слуга його перев’язав.
Він потім довго дякував козаку,
Який у нього кулю ту послав,
Бо врятувала, клята, неборака,
Хоча тоді він цього ще не знав.
Юрба від болю й страху очманілих
Солдат промчала й подалась назад,
Своїх топтала, у багні топила,
Між них навести й годі було лад.
Та кляті драби все, неначе, знали,
Що буде мчати очманілий люд,
Отож дерев на стежку накидали
Й самі засіли поза ними. Тут
Юрба на тоту пастку й налетіла.
І знову залп рушничний пролунав,
І знову кулі не шукали тіла,
А кожен кулю сам собі шукав.
Юрба метнулась, було, вліво, вправо –
Сховатись ніде. Тільки у багно.
Встелила трупом геть усю галяву
Та не змогла спастися все одно,
Бо скільки ще в болоті потонуло
Того уже ніхто й не рахував.
Якщо з десяток уцілілих було
З тих тисяч, що Потоцький був послав.
Караїмович з пахолком сховався
В кущах. Молився та увесь тремтів,
А вже поночі до своїх подався
Й козацькій кулі дяку шепотів.
Й за те, що та життя порятувала,
Й біду ще більшу, може, відвела.
Адже колись циганка нагадала,
Що від козаків смерть його була.

ХХХІ
Назавтра ляхи узялись до штурму.
Потоцький, від невдачі дуже злий,
Уже про втрати навіть і не думав
І кинув військо у жорстокий бій.
Гармати палять, пухкають мушкети
І ляхи лізуть та усе дарма.
Кричать, волають: «Матка боска де ти!?
Прийди на поміч!» Та її нема.
І вже затялись і одні, і другі,
Вже їх і кров ніяка не спиня.
І як земля ще терпить ту наругу,
Вся у крові, розтерзана. Одняв
У неї спокій поєдинок грізний,
Не задихнутись у диму би їй,
Спинити б все, доки іще не пізно,
Але ніхто не зупиняє бій.
То ляхи тиснуть, то козаки гонять,
Козак із ляхом впереміш лежить
І не знаходять де ступати коні
Аби на когось та не наступить.
Нема кінця і краю ще не видно
Тій колотнечі, що людей звела.
Вже б кожен радий відступити гідно,
Аж тут, нарешті, поміч підійшла…

ХХХІІ
Пройшовся понад Ворсклою Микита
Іще Полтави поки не дістав,
Загін, проте, вже чималий зібрав,
Хоча селяни, ніде правди діти,
У цім краю не надто рвались в бій.
Чи ляхи тут не дуже діставали?
Чи то кидати землю не бажали?
Якраз пора: чи то воюй – чи сій.
А тут до них і звістка досягла,
Що ляхи в Говтві гетьмана обсіли.
Отож йому на поміч поспішили,
Летіли від села і до села.
Здалеку ще зачули бою грім,
А, незабаром, вздріли клуби диму.
На пагорб піднялися – перед ними
Лежало поле битви, а на нім
Козаки й ляхи між валами бились,
Тіснили ляхи вже козацький стан
І, вихопивши шаблю, отаман
Помчав туди. Козаки вслід пустились.
І розгорнувся лавою загін,
Як то кіннота січова робила.
Орлиним летом в бій вони летіли,
Туди, до міста їх шалений гін.
Потоцький надто пізно їх уздрів,
Свою кінноту навперейми кинув,
Вона й не встигла розгорнутись, видно,
Як вал шалений із дороги змів.
Зім’яв і кинув собі попід ноги,
Скресались шаблі, полилася кров,
Багато хто тут смерть свою знайшов.
А козаки, розчистивши дорогу
І розігнавши кінних ляхів вмить,
Піхоті ляхів вдарили у спину.
Тут Остряниця теж у наступ кинув
Своє все військо. Клятий лях біжить.
Затисли враже військо, як в лещата
Із двох сторін і ну його рубать
І трупом вражим землю устелять
Та гнати, бити ляха-супостата.

ХХХІІІ
Потоцький з військом швидко відступав
І бачив: сталось те, чого боявся –
Весь край одразу полум’ям зайнявся,
Вогнем пожеж і бунтів запалав.
Скидан ганяє біля Чигирина
І Сокирявий з хлопами іде,
Солома із-під Києва веде
Свої ватаги вдарити у спину.
Десь Бардаченко шляхті кров пуска,
Поза Лубнами хлопи піднялися.
З усіх боків дивись та стережися,
Щоб не дістала бунтівна рука.
Він до Лубен все, що лишилось, вів,
Щоб відсидітись, помочі діждатись.
Хотів було із хлопом домовлятись,
Щоб виграть час та той не захотів.
Гінці помчали у далекий Бар,
Щоб помочі в коронного просити,
Хай шле війська, щоб здрайці і бандити
Зазнали врешті гідних того кар.

XXXIV
І знов у Речі тільки і розмови
Про Остряницю та про його бунт.
Не встиг іще забутись Павло Бут,
Як Україна запалала знову.
Потоцький брата в поміч заклика,
Свою маєтність в краї рятувати.
Микола-брат почав полки збирати,
Кварцяне ж військо має у руках.
І Вишневецький до Лубен своїх
В свою маєтність також поспішає,
Щоб придушити ребелію в краю,
Залити кров’ю підлих хлопів тих.
І шляхта теж від них не відстає,
Взялась свої загони купкувати,
Усіх охочих в поміч закликати
Іти майно порятувать своє .
Та й Поляновський Анджей теж збирався.
Як офіцер Потоцького, він мав
Іти туди, де гетьман посилав.
І, хоч на славу він не сподівався,
(Що тої слави з хлопом воювать?)
Та милість також гетьманська не зайва,
Звання, маєтність, навіть, краще слави,
За вірну службу може гетьман дать.
Приїхав в Бар з сестрою попрощатись.
Бар аж гудів. Збиралися війська
І всі губились в звітах і плітках.
Ельжбета стріла дуже радо брата.
Погомоніли. Анджей не спішив,
Йому лиш завтра бути у частині,
Тож він до ночі буде вільний нині.
Сидів, про все із нею гомонів.
І, видно, щось їй хочеться сказать
Та все ніяк наважитись не може.
На неї це так, навіть, і не схоже.
Тож Анджей сам намірився спитать:
- Ти щось мене хотіла попрохати?
- Так, справді, брате,- каже та йому,-
- Ти мене любиш? – Звісно! А чому
Питаєш? – Міг би слово дати,
Що, як зустрінеш того козака,
Який мене порятував од смерті,
То не дозволиш ти йому померти,
Хай, навіть, буде в ката у руках!
І порятуєш, і даси йому
Можливість й далі у степу гуляти!?-
І так благально глянула на брата,
Що він не зміг відмовити. Тому
Сказав: -Так, так, сестричко, обіцяю.
До того ж – це честь нашої сім’ї.
І, якщо буде в силах це моїх,
Я все зроблю. Ти моє слово знаєш!

XXXV
Нарешті Остряниця поспішав
І так часу утративши багато.
Він вирішив Потоцького дістати,
Допоки він підмоги не дістав.
А чутки різні звідусіль текли,
Що Україна, врешті, піднялася,
Що панська кров вже ріками лилася
І що донці на поміч йому йшли.
Їх вів до нього Мурка. Та окрім
Того, казали, що із Бару поспішало
Кварцяне військо. На Дніпрі вже стало.
І Вишневецький йшов на поміч їм.
Щоб якскоріш Потоцького здолати,
Рішив напасти гетьман на Лубни.
Доки підійдуть з поміччю вони,
А вже й не буде кому помагати.
В поході спішнім військо потомив
І в такім виді під Лубни з’явився.
Потоцький вже відсидівся, від’ївся,
Поповнив військо за ті кілька днів,
Які від Остряниці він отримав.
Тож вирішив напасти, доки ті
Ще не спочили з тяжкого путі,
Не укріпились. І у клубах диму,
Що піднялись від пострілів гармат
Над полем бою майже під Лубнами,
Зіткнулись знову козаки з панами,
Як то було вже кілька день назад.
Козаки ледь обставились возами,
Як налетіли піші і кінні,
Козацький табір геть увесь в огні.
Рейстровики за «гуляй-городами»
Своїх стріляють, ляхам в поміч йдуть.
В козацькім війську ранені, убиті,
Всі трави щедро кровію политі
І ляхи табір то в однім прорвуть,
То в іншім місці. Сил уже немає.
Час вже давно за полудень зайшов,
Вже й за вечірню. Та все ллється кров,
Жорстока битва все ще не вщухає.
Уже надвечір козаки взялись,
З останніх сил на ляхів напосіли
І відігнали, й слідом полетіли.
Як хочеш жити, ляше, не барись!
Хотіли ляхи в таборі сховатись
Своєму. Але слідом козаки.
Тоді вони помчали до ріки
Аби у місто чимскоріше впхатись
Й за стінами відбитися від них.
Та міст старезний раптом обвалився,
Хто був на нім – у річці потопився,
Урятувавсь лиш той, хто перебіг
Та ті, що вплав за річку подалися.
Щоб місто брати – сили не було,
Отож козацьке військо одійшло.
Всі рахувати втрати узялися.
Ой, було-було рахувать чого.
Хоча і ляхів полягло чимало,
Але й своїх багато поховали.
І Остряниця відступив бігом,
До Миргорода чимскоріш подався,
Де був і порох, і харчі були.
Якби його козаки узяли,
То весь запас би, може, їм дістався.

XXXVI
Станіслав Потоцький сховався в Лубнах,
Зализувать рани свої заходився.
Куди там ганятися по козаках,
Вже добре, що сам хоч живий залишився.
Щоправда, услід Остряниці послав
Кінноту та ще кілька сот реєстрових
І ротмістр Гижицький наказ його мав
У бій не вступати з козаками знову,
А якнайскоріше на Миргород гнать
Аби до козаків вступити у нього
І там на Потоцького з військом чекать,
Разом Остряницю узяти в облогу.
Гижицький був гордий довіри тії,
У мріях вже вправився сам з козаками,
Маєтністю тішив надії свої.
Та раптом за декілька миль за Лубнами
Натрапив на досить великий загін,
Що Мурка і Ріпка вели Острянину.
Забачивши військо ворожеє, він
Забув, що на Миргород мчати повинен.
І з гонором кинувся миттю у бій,
Щоб слави собі й перемоги дістати.
Козаки ж сховались у табір у свій,
Що встигли з возів навкруги збудувати.
Гижицький вже й так і інак навкруги
Та тільки наскочить, то мусить тікати.
Засіли за свої вози вороги,
Де тільки навчились так влучно стріляти?
Так в спробах у марних й Потоцький наспів
І ротмістру слави зовсім не зоставив.
Бій цілих два дні під Лубнами кипів,
Гижицький, усе ще у пошуках слави
І злий на козаків та і на весь світ,
На шанса свого таки ще сподівався,
Втирав із обличчя скривавлений піт
І по бойовищу скажено метався.
Потоцький на Миргород не поспішав,
Бо кожна змарнована досі хвилина,
(І він це на досвіді власнім пізнав)
На користь іде одному Острянину.
Тож переговори рішив розпочать
Аби собі руки скоріш розв’язати.
Гижицькому ж скоро вдалося узнать,
Що тих, хто спроможний ще шаблю тримати,
Лишилося мало поміж козаків.
Тож в самому розпалі переговорів,
У табір козацький, як кібець, влетів,
Дорвався нарешті. Здорові і хворі,
Усі полягли під шаблями ураз.
За всі свої кривди поляки помстили,
Але повернути загаяний час
І підлістю тою так і не зуміли.

XXXVII
Сам Остряниця, заваривши кашу,
По Задніпров’ю, наче звір, метався,
На перемогу вже й не сподівався
Та й досі досить грізно ошкірявся.
Нарешті, все поставивши на чашу
Аби не втрапить поміж трьох огнів
(Ярема був вже десь аж під Лубнами,
А польний гетьман в Києві з полками,
Де Лащ уже змагався з козаками,
Виміщуючи свій безмежний гнів),
Повів свої полки на Сліпорід,
Щоб звідти знову на Лубни напасти.
Надіявсь лише на козацьке щастя,
Що випадало їм зовсім не часто
За весь кривавий і тяжкий похід.
Можливо, то не слід було робити
Ще й невелике військо розділять,
А, навпаки, докупи все зібрать
І на Лубни всім разом нападать,
Якщо уже наважився на битву.
Він же пустив загони навсібіч
Аби вони округу піднімали.
При ньому ж війська залишалось мало.
Тут саме ляхи його і напали
І напосілись добре, ясна річ
Ярема з однієї сторони,
Потоцький тисне із другого краю,
До Сліпороду його притискають,
Козацьке тіло шаблі їхні крають,
Хотять побити військо все вони.
А Остряниця на коні літає
Не може силі вражій раду дать.
Його гінці за поміччю спішать,
А козаки продовжують вмирать,
Хоч ляхів із собою забирають.
Весь день точився бій кривавий той,
Лиш ніч ворожі сили роз’єднала.
Тоді козаки табір свій зібрали
І в напрямку до Жовнина погнали,
Прямуючи униз понад Сулой.

XXXVIII
Ой ти, пане-отамане Сокирявий,
Січовий товариш вірний, козак бравий.
Скільки раз ходив походом морем синім,
Не минув повстання жодне в Україні.
Тож, заледве Остряниця обізвався,
Як ти тут же з козаками одізвався
І залляв панам за шкуру добре сала,
Щоб тебе і твоїх хлопців пам’ятали.
К Сліпороду Остряниця поспішає,
А тебе на шлях в Пирятин посилає,
Щоб обсісти Лубни добре з обох боків,
Щоб завдати ляхам доброї мороки.
Ой, пішов же Сокирявий тотим шляхом,
Щоб в спокої не сиділи кляті ляхи.
А ті ляхи таки справді не сиділи,
А чимдуж на Остряницю напосіли,
Напосіли на ріці на Сліпороді,
Що й одбитися од них козакам годі.
Бачить-бачить Остряниця – нема діла,
Коби ж поміч та козацькая поспіла.
Все по полю поміж ляхів поїжджає,
Сокирявого на поміч виглядає.
Виглядає-виглядає та не бачить.
Ой, не скаче він на поміч, ой, не скаче.
Та не той козак - отаман Сокирявий,
Щоб не кинутись на поміч в бій кривавий.
Ледь зачув, що Остряниця знемагає,
З козаками на коней своїх сідає.
На коней сідає, мчить у чисте поле,
Щоб козацьку захистити честь і волю.
Ой, недобре Остряниця учиняє,
Коли з поля бою уночі втікає.
Як покликав вже на поміч, дочекайся,
До кінця ж на полі бою залишайся.
А ти кликнув та й подався собі далі.
Хто примчить – залишив ляхам на поталу.
Ой, примчався Сокирявий к Сліпороду,
Кругом тиша, ніхто полем тим не бродить.
Зупинився та задумавсь козак лише,
Підозріла видається йому тиша.
Підозріла, щоб не влізти в пащу звіра,
Він на дуба лізе аби перевірить.
Дуб високий, як далеко видно з нього
Та й на ньому враз помітили чужого.
Ой, побачили чужого реєстрові,
Що за злотого продатися готові.
Ухопили отамана, руки в’яжуть.
«Ах, попався, песій сину!»- йому кажуть.
Пов’язали йому руки, радість мали,
Що самого Сокирявого піймали.
Та й віддали Вишневецькому у руки
На наругу, на тортури і на муки.
Козаки ж без отамана поховались,
А потому теж до Жовнина подались.
А що стало з отаманом – де їм знати,
То, хіба що,Вишневецького спитати.

ХХХІХ
Довідавшись, що гетьман Острянин
До себе всіх козаків закликає,
Микита ляхів сіпати кидає,
Веде до Сліпороду свій загін.
Вже у дорозі чутки донесли,
Що Острянина там уже немає,
Що він уже на Жовнин відступає,
Тож повернути змушені були.
В дорозі стріли Гуню з козаками,
Який на заклик також поспішав.
Отож загін удвоє більшим став.
Ішли пустими селами й шляхами,
Бо із селян хто в козаки подавсь,
А хто сховавсь від страху перед ляхом.
А де-не-де і палі понад шляхом
Для тих, хто ляхам в руки попадавсь.
Чим ближче Жовнин, тим непевніш їм,
В усі кінці розіслана сторожа,
Бо звідки хочеш лях з’явитись може.
А чи то гетьман в Жонтині ще тім?
Ось вже й Сула і табір із возів,
Навколо ляхи густо кіньми скачуть,
То, певно, тут ще Остряниця, значить.
Спинились, Гуня поле оглядів.
- Бач, Яків так нічому й не навчився.
Поглянь, як дурно табір збудував,
А місце ж, Боже, нащо це обрав?
Хіба тут битись? – Гуня розізлився,-
Казав йому: не вмієш – не берись.
От тобі й гетьман! Тільки люд погубить!
Лиш булавою помахати любить.
Та ні, Микито, ну ти подивись!
Микита згоден з отаманом був.
Та що вже можна було виправляти?
Потрібно швидше в табір поспішати,
Доки Потоцький шлях не перетнув.

XL
Станіслав Потоцький урешті зітхнув
Полегшено. Драби у пастку попали.
Кіннота, що слідом за ними помчала
Й хвилини в спокої їх не залишала.
Під Жовнин загнала. Там табір їх був.
Тож він із Яремою рушили слідом,
Щоб драбів тих повністю врешті розбить,
Призвідця Яцька Остряницю зловить,
А хлопство на палі усе посадить
За всі ними вчинені шкоди і біди.
Йому вже набридло туди та сюди
Гасати: втікати чи гнатися слідом
За драбами.Чув він вже труби побіди,
Бали переможців, святкові обіди
І він – переможець над хлопством один.
Не став чекати, доки прийде брат
І кинув в бій усі наявні сили.
І знову чорні хмари небо вкрили
І кулі пісню смертную запіли,
І все кроїли шаблі на свій лад.
І ті, і ті волали поміч Бога.
Хотіли жити – хто їх там питав!
Лилася кров та хто її спиняв!
Лежали вбиті – хто їх рахував,
Як на кону можлива перемога.
І цілий день навколо лише смерть.
І ті, і ті достойні перемоги.
І ті, і ті не жаліли нікого.
І ті, і ті бажали лиш одного:
Наповнить пекло вражим трупом вщерть.
Надвечір, врешті, гору стало брать
Шляхетське військо. За вози прорвалось
В кількох місцях. Вже в таборі змагались
І Остряницю жовнірам удалось
З кіннотою від табору відтять.
Той з козаками за Сулу подався.
Потоцький перемогу святкував,
Хоч дехто іще опір учиняв
І насмерть бився. Та Потоцький знав,
Що переміг. І радо засміявся.

XLI
Козаки бились ще та поміж них
Вже пролунало кляте слово «зрада».
Непевний час уже чутки громадив
І в себелюбства вводив тяжкий гріх.
Микита чув про втечу Остряниці
Та ще не вірив. Лише бачив, як
В жорстокій січі відступав козак,
Даючи ляху в табір доступиться.
Як вже смеркало, ляхи подались,
В надії, що на ранок все закінчать,
Бо вже козакам битись було нічим.
До ранку, може би, й самі здались?!
Як стихло все, зібрались козаки
Аби військову раду учинити,
Разом рішити, що його робити:
Чи то здаватись ляхові, поки
Іще не весь козацький рід загинув,
Чи битись далі? Гетьмана нема.
Таки утік. Покинув. Та дарма,
Як рада скаже, кожен так і вчине.
Спочатку треба гетьмана обрать,
Хтось має далі військом керувати.
Та тут нема що думати-гадати,
Адже є Гуня. Йому й керувать.
І новий гетьман козаків пита:
- Що будем далі: битись чи миритись?
Кричить козацтво дружно: - Битись! Битись!
І крик той аж до ляхів доліта.
Злякались ляхи: що то там таке
Поміж козаків робиться? Схопились.
Усе спокійно – ті ніде не ділись
Та відчуття, усе ж, якесь гірке.
- Ну, коли так,- то Гуня козакам,-
Полічим втрати, табір відбудуєм
І таку вранці зустріч улаштуєм,
Що, навіть, і не снилося панам.
Робота закипіла на всю ніч
Та ледь на сході небо посвітліло,
Козаки зготуватися успіли,
Щоб з ляхами зустрітись віч-на-віч.
Щоправда, війська зменшилось тепер,
Гармат удвоє, навіть, менше стало,
Багато ляхи й пороху забрали
Та дух козацький поки ще не вмер.
І знов тривала битва цілий день,
Ще більш кривава, ніж була учора.
То ті, бува, то другі брали гору,
Загони цілі вирізались впень.
Кров ручаями у Сулу текла,
За трупами, як валом, боронились
І, аж надвечір, ляхи відступились.
Їх перемога так і не прийшла.

XLII

На кілька день спинились вороги.
Козаки тихо в таборі сиділи,
А ляхи їх з усіх боків обсіли,
Якщо здолати вже не до снаги.
Ті і другі на поміч сподівались.
На третій день Скидан-таки прийшов
Та ледь Дніпро загоном перейшов,
Як ляхи з реєстровими напались.
І стрілянина навкруги знялась,
І кулі роєм навкруги літали,
І у Скидана одна з них попала.
Впав отаман поранений ураз.
Козаки миттю його підхопили
І в Чигирин відправили назад.
Самі ж ввірвались в той свинцевий град
І все-таки до табору пробились.

XLIII
Невеселі думки в козаків:
Ляхи табір звідусіль обсіли.
Польний гетьман з військом ген спішив,
Вже й до Переяслава вступили.
Два-три дні і будуть уже тут,
Бо у нього більшість – то кіннота,
Що козакам виставити проти?
Як курчат їх ляхи переб’ють.
Гуня думу думає сидить:
Як себе і військо врятувати
Треба в інше місце відступить
Аби табір там побудувати.

XLIV
Доки польний гетьман не прийшов,
За ніч міст козаки збудували,
За Сулу пішли й попростували
До Дніпра.Там Гуня віднайшов
В гирлі Старця місце дуже вдале
На високім березі ріки.
Ляхи ще не кинулись поки,
Новий табір зводити почали.
Поспішали, бо у кожну мить
Гетьман польний міг сюди приспіти.
Треба було добре його стріти,
Щоб йому не так спокійно жить.
Скоро поміж Старцем і Дніпром
З двох сторін, а з третьої – болотом,
Виріс табір з мозолів і поту,
Що у нього козаки гуртом
Вклали. Ще й политий щедро кров’ю,
Бо роботи ледве почали,
Як полки коронні підійшли
І кінноту кинув гетьман свою
На іще не зведені вали.
Тож одні козаки відбивались,
А другими вали насипались,
Що возами зміцнені були.
В колотнечі день і промайнув.
Уночі з-під Жовнина прибули
Ті полки, що при облозі були.
Гуня все то дуже добре чув.
Літо саме в розпалі стояло,
Тиша аж дзвеніла навкруги.
Чути все, що роблять вороги,
Як у них там свято вирувало,
Бо докупи їх зійшовся путь
І у пастку козаків загнали.
Та вони ще рано святкували,
Хай ще табір спробують візьмуть.

XLV
Ще кілька днів проминуло спокійних,
Притихли ляхи, мовби чогось ждуть.
А в козаків не просихали спини:
Вони ладнали табірнії стіни,
Бо знали: ляхи знову в бій підуть.
А Гуня на валу стояв, вдивлявся
У польський табір. Він бо добре знав:
Потоцький просто так не відступався,
До каверзи якоїсь готувався,
А от якої – хто би підказав.
Та незабаром все відомо стало,
Коли загони з табору пішли
І раптом небо наче запалало
І дими чорні, як примари, встали,
І пісню смерті вітри завели.
А незабаром стали приганяти
До табору козацького усіх:
Від матері й маленького дитяти,
Аж до старців, що ледь могли чвалати.
А як зігнали, то взялися їх
Всіх на очах козацьких мордувати,
Садить на палі, на вогні палить,
З живих ще шкуру пасмами здирати,
Рубати руки, очі вивертати,
Ще й жартували: «Голосніш кричіть!»
Чи є козаку гірше на землі,
Ніж бачити, коли невинний гине.
Відразу похапались за шаблі
І кинулися дружно до валів,
Здавалось, вже ніщо їх не зупинить.
Палають очі, гнів в грудях горить…
І раптом Гуня, як з землі зродився:
- Назад, голото! – враз як закричить.
Вам що: на світі цім набридло жить?-
І вал козацький тут же зупинився.
А Гуня далі каже:- Клятий лях
Вас на ці муки виманити хоче.
Дивіться, братці, хай пече в грудях,
Дивіться, братці, не відводьте очі!
Дивіться, братці добре, це за нас,
Це наші муки люди ці приймають,
Щоб ви помстились, коли прийде час,
Щоб не здригнулася рука у вас,
Дивіться, братці, як вони вмирають!
Щоб так і ви могли їх покарать!
Дивіться, братці, всіх запам’ятайте,
Щоби могли сторицею віддать,
Щоби їм довго в муках помирать,
Дивіться і очей не закривайте!
І козаки завмерли на валах,
Дивилися, очей не опускали.
До болю шаблі стиснуті в руках
Та пломеніє ненависть в очах,
І кожну мить у серці карбували.
Все, що жило, померло в душах їх.
Їм вже всього для щастя було мало,
Лише дістатись врешті-решт до них
І в їх крові втопити їхній гріх.
І «смерть за смерть» у душах їх палало.
І гетьман Гуня поряд них стояв
Поблідлий, в гніві аж тремтіли руки
І подумки тих виродків карав,
На них найгірші кари накликав,
Щоб відомстить ці нелюдськії муки.

XLVI
Пройшло відтоді іще кілька днів.
Серця козацькі гнівом аж палали,
Вони усе на Гуню поглядали,
Немов питали: «Що це ми панів
Так до цих пір, як слід, не покарали?
Невинна кров все стукає в серця.
Хіба ж таке козакам до лиця?
Хіба ж ми зовсім немічнії стали?»
А Гуня все дивився і мовчав.
Він сам горів помститися. Та бачив,
Що ляхи все іще чекають, наче,
Щоб Гуня не утримався й напав.
Та скоро ляхи, бачачи, що він
На них не дума зовсім нападати,
Вже перестали, навіть, і чекати,
Розслабилися. Із усіх сторін
До них постійно військо прибувало.
То що ж боятись купки козаків?
Тоді аж Гуня вихлюпнув свій гнів.
Зібрав усе козацтво перед валом
І сам на табір ляхів їх повів.
Спочатку ляхи, навіть, розгубились.
Вони якраз обідати розсілись,
А тут козаки сунуть до валів.
Поки зібрались, кинулись до зброї,
Поки збігались до своїх полків,
Вже й перед валом бачать козаків,
Що мчать і ніг не чують під собою.
Ударили з мушкетів і гармат
У саму гущу війська січового.
Та не спинились козаки від того,
Бо гнів побільшив сили їх стократ.
Їм кулі, ядра били у лице,
Їх шаблі, списи на валах зустріли,
Але вони так помстою горіли,
Що, навіть, не дивилися на це.
І в самий розпал штурму січового,
Ядро убило того козака,
Що ніс над отаманом бунчука.
Бунчук – то сила. Як в бою без нього?
Там, де бунчук, там отаман завжди,
Козак завжди на нього позирає
І, як не бачить, то на думці має:
Чи там, бува, не сталося біди?
Упав бунчук і весь козацький вал
На мить завмер, спинилася атака.
Що з отаманом? Може бути всяке!
І, доки ще горить в серцях запал,
Сам Гуня бунчука хапа того
І з ним біжить вперед на вражу силу.
Козацьке військо в одну мить ожило
І вже нікому не спинить його.
Ввірвалися, як смерч, в найближчі шанці,
Там, де піхота найманців була
І вся німота у крові лягла,
Бо не жаліли і не брали бранців.
Рубали, били, мчали, мов сліпі,
Перед очами лиш невинних муки,
Без втоми працювали їхні руки
І гнів, як перше, у грудях кипів.
Злякались ляхи, кинулися всі
Аби спинити ту невтомну силу
І лиш тоді козаки відступили,
Червоні від кривавої роси.

XLVII
Потоцький з того дня, як ошалів
І кілька день у війську лад наводив.
За голову хапався: скільки шкоди
Той клятий здрайця війську наробив.
Німецька вся піхота полягла,
Порізали, як свині, кляті драби.
«Так їм і треба,-злився,- Тоті шваби
Не вміють битись». Піт утер з чола.
Дивився, як живі ховають вбитих
І хлопів замордованих згадав.
Ні, він від того зовсім не страждав:
Самі ж і винні – хлопи посполиті.
Він вже не перший бунт переживав,
Маєтків поруйнованих набачивсь
І шляхту перевішану. Й не плаче.
Хтось, може, з тих ту шляхту мордував.
І ґвалтував жінок, і різав діти.
Шукати винних – справа то дурна
І в нього кара для усіх одна.
Потрібно всіх покірності навчити.
Що розуміють хлопи? Лише страх.
Бунт лише страхом можна зупинити
І кров’ю здрайців полум’я залити,
Тримать, хай в закривавлених руках,
Але в покорі. Іншого не знає.
От козаки – то зовсім інша річ,
Він ладен з ними битись віч-на-віч.
Козак завжди порядно поступає.
Жаль тільки, що доводиться отак
Поміж собою битися за згоду.
Якби ж то їм та спільного походу
Проти отих татарських зарізяк,
Чи москалів. Ото була би сила!
А так,покласти військо задарма.
Та для держави гіршого нема,
Як її діти щось не поділили.
Та бунт є бунт і, щоб його спинить,
Потрібно всіх жорстоко покарати.
І він це зробить.Свідок – Божа мати.
Хай доведеться кров’ю все залить.
І, перш за все,це бунтівне кубло,
Де козаки із хлопами засіли.
Нехай погинуть, раз самі схотіли
Аби від них і духу не було.
Він кинув в бій усі наявні сили,
Кінні і піші без упину йшли,
Роїлись кулі, без кінці ревли
Гармати. Ядра рвали землі тіло.
З усіх сторін насіли на кубло,
З усіх боків тих здрайців мордували,
Але вони й на крок не відступали.
Потоцький вже намірився, було,
Резерв останній кинути в атаку,
Але спинився. Вечір наступав,
Він ні одного рубежу не взяв,
Тож користь буде із того ніяка.
І він війська до ночі відізвав.
Прихильник тої тактики старої –
«Батіг і пряник». Як не зміг одною,
То він другою зразу починав.
«Батіг» сьогодні користі не дав,
Назавтра шле посланців до козаків
(Хай не військова, але теж атака)
Із постановами, що сейм прийняв.
Там про реєстр про козацький мова.
А раптом клюнуть? Вибухне розбрат.
Тоді він швидко наведе тут лад.
Та здрайці ті не прийняли умови.
Його посланців чемно прийняли
І на в’язанки сіна посадили,
І хліб дали, і рибою вгостили
Ще й до воріт люб’язно провели.
Пообіцяли все то прочитать
І на козацькій раді обсудити.
Ну, обсудили, кажуть, песі діти,
Та не бажають на таке пристать..
Не за реєстр, бач, вони взялись
Супроти війська Речі воювати,
Вони Вкраїну хочуть захищати,
Щоб вона вільна була, як колись.
Прокляті драби! Ну, коли вже так,
То знову ми «батіг» візьмемо в руки.
Ви ще волати будете з розпуки
Та вже назад не вернете ніяк.
Тут і гармати саме підвезли
Облогові. Тож можна починати,
Щоб, а ні їсти драбам, а ні спати,
Щоби очей склепити не могли.
І день, і ніч із ними бій вести,
На них по черзі війська посилати.
Хай не дають спокою їм гармати
І день, і ніч – аби вкінець звести!

XLVIII
Нема спокою в таборі козацькім.
І день, і ніч лях клятий насіда.
Вже сил немає. І козаки зляться,
Бо з їжі лиш конина та вода.
Як тут не злитись? Ще й редут проклятий,
Що ляхи перед табором звели,
Хоч би на хвильку припинив стріляти.
Як на долоні козаки були
Для ляхів з нього. Ледь поворушився,
А вже потвора ядрами плює.
А вже як Гуня на редут той злився,
Він йому спати зовсім не дає.
Вже б чи зірвати ту потвору кляту,
Щоб козакам не муляла вона?
Та хто ж візьметься так ризикувати,
Там же навкруг сторожі, як стіна?
Аж тут Микита: - Батьку-отамане,
Чом нам ту штуку к чорту не зірвать?
- А хто ж із вас ризикувати стане?
- Та хоч би й я. Двох-трьох ще хлопців взять,
Що пометкіші. Та й піти у гості
І влаштувати свято їм гучне,
Аби збирали потім довго кості
Ті, кого смерть усе-таки мине.
- Ну, що ж, Микито. Дай вам,хлопці, Боже!
Це б товариству послуга була,
Що усі битви замінити може.
Дай, Боже, хлопці.- Витер піт з чола,-
-Бо я уже не знаю, що й робити
Із клятим лядським витвором отим.
Та обережніш.- Батьку, ми ж не діти,
Підем, оглянем. Далі поглядим.
Як добре смеркло, то й подавсь Микита,
Узяв собі трьох добрих козаків,
Аби зблизька ту штуку розглядіти.
Редут громадой темной височів.
Зблизька, здається, закрива півнеба,
Навколо шанці, бродять вартові.
Якось їм ближче підібратись треба,
Пароль дізнатись. Лежачи в траві,
Микита придивлявся й прислухався.
У ляхів тихо. Чутно перегук
Між вартовими.Він то віддалявся,
То наближався. Та ще зрідка звук,
Бува, у тишу раптом увірветься,
На мить зависне та і пропада.
Лежать козаки, ждуть, поки зіб’ється
У вартового сонного хода.
А він вже вголос смачно позіхає.
Підкрались тихо. Кинулися вмить,
Притисли, рот рукою затискають,
А біля горла гострий ніж тремтить.
-Ні звуку, чуєш! Як пароль? Швиденько!
Той з переляку прохрипів: - Лубни!
Не убивайте, братчики, рідненькі,
Я ж теж козак! У мене два сини…
- Мовчи й не диш, як хочеш іще жити!
Степан, на варту стань замість цього.
Його ж, як писне, то одразу вбийте!
Чекайте тут на мене. Я бігом!
А сам мерщій до табору метнувся,
Взяв три десятки своїх козаків
І до редуту з ними повернувся.
Ще між своїх Микита пояснив,
Що саме й як їм слідує робити.
Пішли по шанцях.Знаючи пароль,
Їм вартових вдалося перебити
Зовсім без шуму. Шлях відкритий – зволь!
Подерлись вгору, де стоять гармати.
У них завдання його зруйнувать,
Гармати кляті добре заклепати
І вниз к чортам собачим поскидать.
Все, наче, добре. Ніч ще попереду
І ляхи сплять, бо саме сонний час.
Та раптом ложка дьогтю в бочку меду.
На сполох ляхи вдарили ураз.
Чи щось таке їх раптом налякало?
Чи щось таке узнали? Ожили
І до редуту звідусіль помчали.
Козаки тільки справу почали.
Та що робити: ляхам в руки датись?
Микита крикнув голосно: «Тікай!»
Прийдеться із невдачею вертатись.
Ну, що ж, потворо клятая, бувай.
Та ми іще повернемось до тебе.
Спустились хутко вниз і подались
Бігом до свого табору, до себе.
Коли редут позаду залишивсь,
Спитав Микита одного з козаків:
- Де той козак, що нам пароль сказав?
Я ж наказав надійно вартувати,
Щоб драла чого доброго не дав.
- Пробач, Микито. Та він так просився,
Що я його узяв і відпустив.
Здивований Микита аж спинився:
- Та ж ти всю справу нашу загубив!
Це ж він, потвора, сполошив всіх ляхів!
І ти повірив зраднику? Ех ти! –
Махнув рукою та й подавсь по шляху…
Хоч не вдалася справа, а між тим
До ранку ляхи не могли заснути,
Так їх набіг козацький налякав.
І шум, і гам до ранку було чути,
Мабуть, Потоцький нападу чекав.

XLIX
Знов ляхи землю день і ніч мордують,
Ногами топчуть, ядрами довбуть
І лізуть, лізуть, стогнуть, галасують,
І кров невинну ручаями ллють.
Боплан до ляхів, кажуть, з військом суне,
До козаків Філоненко іде.
В надії в далеч поглядають люди.
Ну, де ж він? Скоро поміч приведе?
На Старці другий місяць колотнеча:
Товчуться люди, б’ються і кричать.
Тягар звалили заважкий на плечі,
Але ніхто не хоче уступать.
Усе ж надія – поміч скоро буде
І можна трохи поки потерпіть.
Як шаблю лях не стромить тобі в груди,
Настане скоро довгожданна мить.
А смерть і далі урожай збирає
І не жаліє а ні тих, ні тих.
Сліпая куля жертв своїх шукає
Аби у грудях поселитись їх.
Вже в кінці липня викликав Микиту
До себе Гуня: - Звістка надійшла,
Що із Січі простує шляхом битим
Полковник Филоненко.Чимала
У нього валка із припасом різним
Та ще й загін з двох тисяч козаків.
Хоч би устигли! Не прийшли запізно,
Та щоб Потоцький не перепинив.
Отож зроби, Микито, справу гарну:
Піди, зустрінь полковника в степах
Та проведи, щоб не блукали марно,
Поквап їх швидше. У твоїх руках
Сьогодні доля усієї справи.
Устигнуть хлопці – будемо ще жить,
А ні – то всі погинемо безславно,
Не буде кому і хреста стромить.
Вночі Микита за Дніпро подався,
Там у селі коня собі добув,
Понад Дніпром в південний бік помчався,
Вслухався добре, щоб не проминув,
Бува, того, кого зустріти має.
Був обережним: й ляхи навкруги,
Та небезпека і друга чигає
У час непевний. Всюди вороги.
Тим більше, коли вершник одинокий,
І сіроманці, й зграя розбишак,
Що обдеруть не згірше того вовка.
В таку годину їм привільно так.
І їм все рівно: чи чужі, чи свої.
Для них своїх нема – усі чужі.
Кого прихоплять на шляху юрбою,
Того і візьмуть зразу на ножі.
Микита був не боязкого роду,
За себе міг, як треба, постоять.
І міг завдати підлим таку шкоду,
Що краще б було його не чіпать.
Та зараз в нього хлопці за спиною,
Яким він конче має помогти.
Не час із себе корчити героя,
Вже краще підозрілих обійти.
Тож він то мчав, то потайки скрадався,
Щоб ворогам не втрапити до рук.
Навколо степ безмежний розстелявся,
Пташиний чувсь веселий перегук.
Стояла друга половина літа,
Трава суха стелилася до ніг,
Давно посохли польовії квіти,
Дивись, вже й осінь скоро на поріг.
Тут, у степу й не вірилось Микиті,
Що десь там людям треба помирать,
Лежать десь поряд і живі, і вбиті,
А смерть косою не встига махать.
Зі сторони здавалось – він дрімає,
Весь у своїх віддалених думках.
Та то лише здається. Він встигає
Розгледіти сторожко древній шлях,
Окинути чіпким миттєво оком
Усі навкруг простори степові,
Розгледіти між хмарами високо
Орла – свойого брата по крові.
Аж попереду, наче, закуріло.
Завмер Микита, миттю підібравсь.
Уже на ту годину вечоріло,
Червоний диск за пагорби ховавсь.
Хто ж там такий? Свої чи вража сила?
Примітив збоку кілька верхівців.
Мабуть, сторожа? Чи ж його уздріла?
Відвів коня, у балочці засів.
Верхівці стороною подалися
І тупіт коней стих удалині.
Микита добре в балочці вмостився,
Мурашки нетерпіння по спині.
Все ближче, ближче скрип возів важенних,
Усе чутніше тупіт тисяч ніг.
«Невже свої? Невже кінець скажених
Поневірянь для братчиків моїх?»
І раптом пісня голосна козацька
Про Луг Великий та про матір-Січ.
«Нарешті стрілись, любі мої братці!»
На землю тихо опускалась ніч.

L
Потоцькому донесено було,
Що із Січі іде обоз чималий,
Везе усе, що так не вистачало
І що дістати військо не могло,
Бо вже обдерло геть усю округу.
Обоз, щоправда, йшов до драбів тих.
Та чи потрапить він іще до них,
То буде видно? Йде облога туго,
Поки ті здрайці тішаться з надій.
А забери у них оту надію,
Вони одразу вовками завиють.
Тоді бери й полову із них вій.
Тож його військо пантрувало степ,
Щоб запримітить здалеку обоза
І до останнього забрати воза.
А він не їде та не їде. Вже б
Мав і з’явитись! Врешті, звістка вдала:
Іде по правім березі Дніпра.
Вже і по драбах видно, що пора,
Бо також готуватися почали.
Тож гетьман зразу викликав Лаща,
Велів драгунів і гусар узяти
Та прихопити також і гармати,
Засісти на тім боці у кущах
І добре стріти вражого обоза,
Всіх драбів знищить, а добро забрать.
І, не дай Боже, в табір не пускать
Ні жодну душу, а не те, що воза.

LI
Вже й Тясмин залишивсь позаду,
Козацька валка шляхом йшла.
Микита розглядався радо,
Бо добра доля їх вела.
Не стріли жодного загону –
Ні ляхів, ні рейстровиків.
Уже й спиняти скоро коней.
Здається, без проблем довів.
Уже з полковником детально
Обговорили що і як.
Тепер – як карта ляже далі,
Вони й чинити будуть так.
Щоб всім їм не ризикувати,
Надвоє військо розвели:
Одні в човнах пливли, гармати,
Припаси по Дніпру везли.
Другі і далі йшли з обозом.
Як раптом…Всяке може буть…
Не все загине у дорозі,
Хоч половину привезуть.
Чим ближче Старець, тим тривога
Все більше в душу заліза.
Микита молиться до Бога
Аби минула їх гроза.
Не умолив. Мабуть, не доля,
Бо крик рознісся: «Ляхи йдуть!»
І справді, тупіт з боку поля,
Кіннота закрива їм путь.
А за Дніпром вже й табір видно,
Де їх чекають козаки.
Та треба ляхів стріти гідно
На берегах Дніпра-ріки.
Що воно сказано – козаки,
Докупи вмить вози звели.
А ляхів в полі, наче маку,
Гусари лавою ішли.
В козаків зброї із запасом,
Тож є чим ворога стрічать.
Та не стріляють, щоб завчасно
Те лядське військо не злякать.
«Ну, хоч не все везем обозом».-
Не встигла думка промайнуть,
Гармати вдарили у лозах
І чутно, що по річці б’ють.
І вал гусарський уже поряд
І тут навстріч свинцевий вал.
Упали коні, люди. Скоро
Змішав усе кривавий шал.
Мушкети били без упину.
Гусар їх гонор гнав у бій –
«Щоб хлопам показати спину!?»
Йшли, як худоба на убій.
Слідом драгуни і піхота.
Усе в чаду пороховім,
Не розбереш: хто за, хто проти.
У вухах крик, гарматний грім.
Останнє, що Микита бачив –
Драгун…Удар по голові…
Почув, як хтось десь стогне, наче,
Впав на розтерзаній траві.

LII
Усе вдивлявся Гуня за Дніпро
В години бою чи в хвилини тиші
І хвилювала одна думка лише,
Одна лише єдина думка про
Те, чи встигне надійти підмога.
Бо козаки надією живуть.
Та, якщо поміч скоро не діждуть,
Лишиться сподіватися на Бога.
Аж ось, нарешті, довгожданна вість:
Обоз вже близько, тож готуйте стрічу.
Куди й поділись недовіра, відчай
Та і на ляхів, наче, втихла злість.
А зразу всі на той бік поглядали.
У ляхів тиша, навіть, дивно чуть.
І раптом окрик: «Он вони,ідуть!
Човни пливуть та і возів чимало!»
Полегшено зітхнули. Та за мить
Все як у сні поганому змінилось:
«Гусари, гляньте!»- табором котилось,
А тут гармати зачали палить.
Дніпрові води враз завирували,
Одні човни на дно одразу йшли,
Їх ядра лядські в якусь мить знайшли,
Другі в заплавах ще маневрували.
А на тім боці січа люта йде
І козаки, засівши за возами,
Стрічають ляхів кулями й списами.
Бач, Филоненко вміло бій веде
І ляхів близько себе не пускає.
А що Потоцький? Чи не затіва
Якої-небудь каверзи, бува?
Чи поміч ляхам тим не посилає?
Тож Гуня крикнув: - Браття-козаки,
Ударим в поміч січовому брату,
Щоб і маленьку поміч надіслати
Тим клятим ляхам було не з руки.
І козаки із шанців піднялись,
І через поле всі гуртом помчали.
А ляхи того, мабуть, не чекали,
Бо за мушкети доки узялись,
А козаки вже в них перед валами.
Отож одразу врукопаш зійшлись
І темні сили в душах їх звелись
Про кров, про помсту і про смерть волали.
Натисли в дикім шалі козаки,
Хоч і було їх значно менше ляхів,
Та не від сили, радше, а від страху
Вони урешті подались-таки.
Уже за північ, а все бій кипить.
Потоцький все, що мав, супроти кинув
І врешті десь за другої години
Велів козакам Гуня відступить.

LIII
Карпо Скидан між бранцями лежав,
Туга пов’язка спеленала груди,
Перев’язали, мабуть, добрі люди,
Яких він зовсім навіть і не знав.
Проклята куля не давала жить –
Таке мале, а вже ж таке болюче,
Ужалила на тій дніпровій кручі
І він тепер, як немовля, лежить.
Що було далі – і не пам’ята.
Якісь уривки…То він на підводі…
То уже в хаті й ворухнутись годі…
То незнайомець щось його пита.
Позаду збройні люди виглядали.
А далі біль…І от він уже тут,
Оця туга пов’язка замість пут,
Хоч інших в пута і кайдани взяли.
Кількадесят їх ляхи тут звели,
Одних він знає: Сокирявий, Мурка,
Не раз ходили разом проти турка,
А інші незнайомими були.
Чому їх ляхи до цих пір не вбили?
Чи хочуть страту показну зробить,
Щоб всім охоту повставать відбить,
Як з Павлюком, Сулимою зробили?
Так це навряд чи порятує їх.
Бажання волі все одно сильніше,
Отож даремно вони душу тішать,
Ті їхні кари й упадуть на них.
А хочуть бачить, як вмира козак
І на колінах перед ними плаче?
Ну, що ж, нехай. Вони-таки побачать.
Він ладен вмерти. Та зовсім не так,
Як їм хотілось. І перед народом
Їх прокляне і плюне у лице.
Побачить хочуть – то побачать це,
А на щось інше й сподіватись годі.
Карпо вслухався в недалекий бій,
Що безперервно день і ніч точився
Та дивувався – бач, козак вчепився,
Покаже клятим ляхам норов свій!
Та у душі ще теплилась надія,
Що, може, звільнять браття-козаки.
Він проганяв від себе ці думки,
Щоб у душі непевність не посіять.
Та якось бій мов наближатись став:
І брязкіт зброї, і гучніші крики,
Здавалось, вал нестримний і великий
Котив і все собою накривав.
Всі полонені враз занервували.
В той бік почали дружно поглядать.
Та і сторожа теж затупцювала,
Немов, не знала – битись чи тікать.
В Карпа в душі надія відродилась.
Невже? Нарешті! Господи, скоріш!
Ех, коби шаблю чи, хоча би, ніж,
Ми б іще трохи з ляхами побились.
Та ледь надія в серці ожила,
Маленька зовсім, квола, ледве тліє,
Як вітер зла зненацька як повіє.
І від надії лиш одна зола.
Бо тут якиїсь офіцер надбіг,
Щось прокричав.Забігала сторожа.
Що вони роблять? Буть того не може?!
Та ж хіба Бог таке дозволить міг!
Неначе зграя злючених вовків,
Сторожа разом кинулась на бранців
І перша кров нещасних полилася,
Не викликавши, чомусь, Божий гнів.
Беззбройні і безсилі проти тих,
В чиїх руках були і зброя, й сила,
Вони все ж опір, як могли, чинили
І, хоч зубами, діставали їх,
Убивць проклятих. Стогони, прокляття
Враз заглушили недалекий бій.
Лежав Карпо – вже мертвий, ще живий.
Як не хотілось так йому вмирати,
Не як козак, а як кабан якийсь,
Який нездатний опору вчинити.
Та бачив, що не годен щось змінити,
Лежав, чекав та Богові моливсь.

LIV
Вернулись в табір козаки
В надії: вдоста хоч поїсти
Й розчарування смак гіркий –
Забрали ляхи усе чисто.
Пристало декілька човнів,
Козаків кілька сот прибилось,
А усе інше чи на дні,
Чи клятим ляхам залишилось,
Як не загинуло в огні.
І козаки, що стільки часу
І сил віддали цій борні,
Накинулися на припаси,
Боялись, що не стачить їм,
Що хтось візьметься відбирати.
І невдоволення, як грім,
Між ними стало проривати.
Зусюди крики понеслись:
- Терпіли скільки, може, досить?
Була ж можливість – вже б здались
І на Січі сиділи б досі!
Нащо вмираєм? Може лях
Нас навіть і не покарає?
Згадайте, у отих листах
Потоцький милість обіцяє!
Здаватись! Досить воювать!
Послів до гетьмана послати!
Давайте зразу ж обирать!
Ні, слід до завтра почекати!
Дививсь на теє Гуня все
І бачив – війська вже немає,
А що лишилось – не спасе
Ні гнів, ні сила ніякая.
Що ж – доведеться розділить
Тяжкую Павлюкову долю.
Відчув ураз – душа болить,
Як не боліла ще ніколи.
Він відвернувся від юрби,
Що військом була ще сьогодні.
Усе, що міг, він вже зробив,
Повоював – то, може, й годі!?
І гірко на душі було
За долю свойого народу.
Згадав, як Павлюка «здало»
В бою козацтво. За угоду,
За власну шкуру. Що ж тоді
Про Батьківщину говорити?
Вона завжди буде в біді,
Як той, що має захистити,
Лиш дума про своє життя
Та вигоди свої убогі.
Дарма чекати співчуття
Та помочі тоді од Бога.

LV
Микита зв’язаний сидів,
Страшенно голова боліла,
Судомило від болю тіло.
Він розібратися хотів:
Де він тепер і що з ним стало.
Вже опустилась темна ніч,
Навколо чулась лядська річ.
Де ж це вони його тримали?
Розгледівся.Та що він міг
У темряві у цій побачить?
Десь хвиля б’ється – берег значить.
Та тут почувся тупіт ніг
І поряд офіцер спинився.
Поглянув: - Можеш встать?- спитав.
Микита ледь не застогнав,
Не без зусиль та все ж підвівся.
Той мовчки витягнув ножа,
Мотузки на руках розрізав.
- Не здумай бігти!- мовив грізно,
Хоч видно – інше щось бажав
Йому сказати. Змовк на хвилю.
- Як звати?- знову запитав.
- Микита,- сам чого не знав
Козак промовив. Біль у тілі,
Здається, трохи відійшла
І руки вже не так судомить.
А лях, мов щось шука у ньому,
Все поглядає, хоч без зла.
Але сердито: - Можеш дати
Козацьке слово, що про то,
Не взна від тебе більш ніхто,
Що маю я тобі сказати?
- Так, можу! – Слухай же тоді.
Поки ти з раною валявся,
Козацький табір збунтувався
І Гуня зараз у біді.
В Микити очі аж угору
Полізли від почутих слів.
Не те, що лях цей говорив,
А те, що саме лях говорить,
А не козак подібних слів.
А лях продовжує казати:
- Уже направили козаки
До пана гетьмана послів
І завтра вже й здадуться, мабуть.
Тож у запасі лише ніч.
Чудна козаку лядська річ,
Чи він його не хоче звабить?
Та слуха далі: - В табір ти
Повинен зараз же податись
І з Гунею назад вертатись,
Я тут вас буду стерегти,
Щоб крізь порядки провести.
Сторожу відведу подалі
Аби вони не заважали.
Ну що, козаче, згоден ти?
- А чи не пастка це бува?
Чому я вірить тобі маю?
І хто ти є – того не знаю.
Чим ствердиш ти свої слова?
Лях розізлився та стерпів:
- Я – Поляновський,- тільки мовив.
Порука – то шляхетне слово.
Ти би, козаче, поспішив!
До ранку часу небагато.
- А Гуня, схоче він втікати?
- Спитай у нього! – видно, гнів
Аж пробивається із ляха.
- Ну, добре, добре, я піду.
Сам дума: може обійду
Та обману прокляту плаху.






LVI
Гуня ще раз огледівся туди,
Де залишились табір і козаки.
Хоча душа і квилила: не йди,
На смерть лишаєш, може, небораків.
Та пригадав, як злилися вони,
Що він давно вже ляхам не піддався.
А він не бачив на собі вини
І з ляхом до останнього змагався.
Вже готувався і на плаху йти,
Аж тут Микита. Вірив і не вірив.
Чи справді лях намірився спасти?
Ішов оце та й сумнівавсь допіру.
Та ще й не сам. Филоненко із ним
Та козаків з десяток найвірніших,
Таких, що може довірятись їм.
Напевно, досить. Нащо брати більше.
Якщо то пастка – десять то не сто,
Вже якось зможе гріх на душу взяти.
Хоча, як згинуть, то уже ніхто
Йому, мабуть, не буде дорікати.
Аж ось і балка. Видно, хтось стоїть,
Поки один над балкою темніє.
Ще все, напевно, можна зупинить.
Та що позаду? Спереду ж – надія.
І Гуня тихо порухом руки
Спинив загін. І сам пішов на стрічу.
Нагору шлях й без того нелегкий,
А ще й думки.Зійшов. Поглянув в вічі
І той на нього також подививсь
І не відвів очей, промовив строго:
- Там попереду коні десь паслись,
Туди до річки.Візьмете і з Богом.
- Спасибі! – Ні, я борг лиш віддаю
Та раджу більш зі мною не стрічатись
Ні на дорозі, ні, тим більш, в бою.
Я не бажаю з драбами і знатись.
Та й відвернувсь. А Гуня спалахнув
Та гнів спинив:- Спасибі і на тому!
Загону свому, щоб рушав, махнув.
Вони вертались, врешті-решт, додому.

LVII
Заледве хлопи розійшлись,
Пани поглянути помчали,
Що ж там козаки збудували,
Що вони взяти не могли.
Й спинились вражені пани,
А гонору ж на всю Європу,
Мовляв, не здатні підлі хлопи,
Упевнені у тім вони,
Фортифікацію звести
Таку, як бачать їхні очі.
Чи страх свій заспокоїть хочуть,
Чи гнів князівський відвести?
І справді, рови і вали
Поміж Старицею й Сулою,
Пани своєю головою
За те закластися могли,
Збудовано, як по науці,
Не підступитися ніяк.
Ні, збудував то не козак,
У нього розум надто куций.
Невже поміж тих зарізяк
Десь іноземець затесався?
Звідкіль, цікаво, він тут взявся?
Мабуть, француз чи австріяк.
Все дивувалися пани,
Як то козаки все зладнали.
Їх ці укріплення лякали,
Хоч і пундичились вони.

LVIII
Потоцький слово стримав. Козаки,
Урешті бунтувати переставши
І всі його умови підписавши,
Всі розбрелися з берегів ріки.
Кому на Січ, хто по містах і селах.
А слідом шляхта страх свій виливать
І винних, і невинних убивать.
Іде і трупом за собою стеле.
Оселі палить. Зойк і плач стоїть.
Благають люди – нікому вступитись,
Козакам би самим тепер відбитись,
А ляхам усе рівно кого бить.
Вони ж козакам слово не давали.
Як гетьман дав, то хай і береже,
Хай тотих драбів підлих стереже.
А ляхи й хлопів, й козаків вбивали.
Криваве сонце який раз вставало
Й сідало у змордованім краю,
Де ляхи тризну правили свою,
Та їм, проклятим, було мало й мало.
Збезлюднів край. Хто трупом он лежить.
Хто, як Яцько, в Московщину подався,
Хто на Великім Лузі заховався.
А що ж оті, хто помагав топить
В крові народу власного повстання?
Які за це були їм ласки дані?
Які зуміли пільги заслужить?
А ніякі! Забрали, що й було.
Як пес, що за чужим хвостом подався,
А, врешті-решт і без свого зостався.
Таку подяку панство їм дало.

LIX
Химерна доля. Вчора ще холоп.
А нині, бачте, отаман відомий,
Метавсь Копито, як не відав втоми
Аж від Лубен під самий Конотоп.
І правив суд, не знаючи жалю
Скрізь, де до рук йому втрапляли ляхи.
Найлегше, що на них чекало – плаха.
Він сліз не бачив, слів не чув: «Молю!»
«Благаю!»Тільки помста зла й кривава.
За віщо мстив жорстоко? Смерть чию
Так відомщав? Нещадний у бою,
Творив іще нещаднішу розправу.
Бува, схопивши жертву чергову,
Велів то шкуру пасмами здирати,
На кіл садити, чи окропом лляти,
А то якусь придумає нову
Собі забавку. Й доки хлопці чинять
Оту наругу, баблячись в крові,
Він втупить в жертву очі неживі,
Немов дає душі своїй спочинок.
У злій усмішці губи викривля,
Як зойки жертви робляться нестерпні,
Що і в байдужих, навіть, серце терпне.
Його ж, здається, це лиш звеселя.
Коли шляхтич аж корчиться на палі,
А груди пані полосує ніж,
А паненят зварили в казані,
Він вже шукає, що б вчинити далі.
Його жорстокість межі перейшла,
А його слава перед нього бігла.
І ті, кого ще кара не спостигла,
Тікали геть від того згустку зла.
Якось вночі, стомившись від розправ,
Копито й хлопці спокійненько спали,
Немов у гру улюблену пограли.
Тут Лащ якраз їх сонних і напав.
На ранок всіх зігнали на майдан.
Жовніри люд із хат повиганяли,
Щоб всі науку на майбутнє мали,
Хто залишиться. Хлопці й отаман
Стояли, цупко зв’язані, понурі.
Лащ на коні метався повз юрбу
Та видивлявся, наче щось забув.
А люд завмер в очікуванні бурі.
А Лащ все думав, що б таке вчинить,
Щоб кляті драби внуків тим лякали
Й через століття добре пам’ятали.
Перед юрбою зупинивсь на мить,
А далі чвалом до ребеліянтів,
Утупив очі, блискавки мета:
- О, підлі здрайці!? – каже чи пита,-
Ви в мене зараз будете вмирати
Й просити Бога, щоб він смерть послав.
Але вона до вас не скоро прийде.
Сам аж стрибає, на коні не всиде,-
- Ніхто так страшно ще не помирав!
Всі помрете! Усі, окрім одного,
Того, хто схоче гріх на душу взять
І власноручно всіх вас покарать,
Щоб була смерть не схожою ні в кого.
Ну, є сміливець? Слово я даю,
Як його кари будуть того варті,
Життя дарую. А життя – не жарти.
Як ні – я сам всіх власноручно вб’ю!
І тут Копито наперед ступив:
- Дозволь мені порадувати, пане?!
Я тебе втішу. – Що ж, давай, погляну!-
А у самого аж вирує гнів.
Від того, що побачив Лащ тоді,
Його душа жорстока аж здригнулась,
У ній, неначе, щось перевернулось.
І тоті драби – сильні, молоді,
Неначе діти плакали, кричали
І корчилися у руках лихих
Того, хто ввів їх у страшний той гріх.
І неймовірно довго помирали.
А Лащ, що бачив тисячі смертей,
В кінці відвів від того свої очі.
Душа його вже й бачити не хоче.
Урешті все. Живий лиш драб оцей.
І вже стоїть перед Лащем сміливо.
А той мовчить – не знає, як вчинить:
Чи справді того драба відпустить?
Чи то на палю посадити живо?
Рішився врешті. Жовнірів позвав:
- На палю пса!- А як же слово, пане?-
Благальний зойк.Та стражник і не глянув,
Лише на палю мовчки показав.
На світі він повинен лише буть
Такий один, щоб аж жахались люди.
А їм удвох на світі тісно буде.
Й поїхав геть, щоб зойків тих не чуть.

LX
Ой, заплакала Вкраїна кривавими слізьми,
Хто ж тепер її, нещасну, під захисток візьме?
Лежать покотом козаки, довіку не встануть
І за її ворогами уже не приглянуть.
Одні лежать, другі в землі чужі подалися,
Там чужую батьківщину захищать взялися.
А Січ-мати для козаків мачухою стала,
Там панове-реєстровці свого коша мали.
Стали кошем та сірому на Січ не пускають,
Хай деінде козаченьки пристанище мають.
А вже ляхи тому раді, що й не передати,
Що захочуть в Україні, зможуть витворяти.
І ніхто їм навіть слова поперек не скаже.
І, нарешті, Україна попід ляха ляже.



LXІ
Одної матері сини,
Вважай, в Христа одної віри,
Уже забулися допіру,
Що мають вчитися вони
В одній країні разом жити.
Не чубитися, як чужі,
Хапатись зразу за ножі,
А рідну землю боронити.
Відколи вже існує світ,
Не встояла держава жодна,
Де ситі гнобили голодних,
Чекаючи від них в отвіт,
Аби покірливо мовчали,
Немов худоба в бій ішли,
Їх ситий спокій берегли
І далі з голоду вмирали.

LXII
В колотнечі жорстокій хто поліг, хто пропав.
Те, що множилось роки, вир шалений забрав.
Рано ляхи раділи перемозі своїй.
Пошматоване тіло, час спокуси гіркий.
Наче круки, татари, зусібіч налягли,
Що знайшли, все товаром у свій Крим потягли.
І того не питали: українець чи лях.
Всіх, що бачили, брали. По безмежних степах
Плач і стогін стояли, лились сльози і кров,
Люди поміч гукали та ніхто не прийшов.
Січ порожня стояла: хто поліг, хто пропав,
Для татарського шалу час найкращий настав.



LXIII
В височині скривавлених небес
Орла напала вороняча зграя.
Він б’ється-б’ється – сил уже немає,
Братів-орлів на поміч закликає
Побитий, закривавлений увесь.
Та нездоланний. А брати-орли
Йому на поміч щось не поспішають,
Могутні, горді в небесах літають.
Чи більш достойних ворогів шукають?
Чи важливішим зайняті були?
І, бачачи, що зграю не здолати,
Орел у саму височінь піднявсь,
Куди воронам підніматись зась
І полетів, в чужі краї подавсь
Свободи, правди чи братів шукати
По крові, справжніх, що в годину зла
Не кинуть. А внизу поволі
Пливла земля – поля безживні, голі.
Лиш шибениці з палями по полю
Та купи згарищ, де життя текла
Ріка невпинна і стрімка. Здавалось,
Що то уже, напевно, на віки.
Але поглянь, - нема уже ріки,
Лиш де-не-де слабесенькі струмки
Із-під землі тихенько пробивались.
І зграї, зграї, зграї вороння,
Якому в час лихий саме роздолля,
Бо є чим поживитися уволю.
Не по зернинці бігати по полю.
Бери, хапай – ніхто не проганя.
І чорні зграї в чорному диму
Понад землею чорною літали
І час непевний і лихий вітали,
А все дрібніше птаство утікало,
Бо страшно стало жити тут йому.
Орел летів і краплі його крові
Одна по одній капали униз
Аби разом із морем крові й сліз,
Що на цю землю щедро пролились,
Новим життям таки зродитись знову.

ЕПІЛОГ.
На гладіні морській, немов птахи,
Що білі свої крила розпустили,
Козацькі струги зграєю летіли,
Долаючи невидимі шляхи.
Вітрила вітер добре надимав,
Тож козакам ніякої роботи.
Хто так сидить, хто спить, якщо охота,
А отаман попереду стояв,
Вперед дивився і очей не зводив.
Чи то вдивлявся в далечінь морську?
Чи, може,думу думав він яку,
Вертаючись з невдалого походу?
Хоча – невдалий? Може, навіть, ні!?
Ішли поскубать турка в його краї,
А тут в протоці цілий флот чекає.
Та й то, вважай, галери лиш одні.
Козаки, може, битися й готові,
Та в отамана двадцять три човна,
А в турків – сорок і в одну одна.
Тож повернули знову до Азова.
Та турки здобич вздріли і гайда.
То добре, що на морі тихо стало.
Давно козаки так не веслували,
А то могла би статися біда.
Летіли стрімко доки й сонце сіло,
А далі струги отаман спинив,
Вмить розвернувся і назад поплив,
Бо з турком поквитатися кортіло.
Вернулись тихо-тихо до галер,
А далі з криком козаки подрались
На дві найближчі. Доки розібрались
Вже хто й втопився, хто від шаблі вмер.
А козаки гасають, галасують.
У темряві хай турок розбере
Чи сто, чи десять сотень їх дере
Свої горлянки. Тож нехай малює
Картини одна одної страшніш.
А турки і собі заголосили,
Своїм ще більше страху напустили.
А страх для війська, наче в серце ніж.
І турки в страху кинулись втікать,
Козакам дві галери залишили.
Отож тепер козаки не спішили,
Могли спокійно у Азов вертать.
Лиш отаман у далеч поглядав,
Хоча зовсім не в сторону Азова.
Він у думках вертався знову й знову
У край, в якім два роки не бував.
Який він мусив спішно залишити,
Не тільки гнаний помстою панів.
Його ще гнав і гнів на козаків,
Які пішли в панів життя просити.
Тоді й подався він на Тихий Дон,
Де козаки також козакували,
Але своїх панам не видавали,
Такий тут був неписаний закон.
А вітер бився у вітрила лунко,
Немов з Січі привіт передавав.
Тут на Дону його вже кожен знав,
Звав по-москальськи – Черкашенин Гунка.




      Можлива допомога "Майстерням"


Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання     Зв'язок із адміністрацією     Видати свою збірку, книгу

  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Без фото
Дата публікації 2022-10-13 19:17:42
Переглядів сторінки твору 145
* Творчий вибір автора: Любитель поезії
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
* Народний рейтинг 0 / --  (4.857 / 5.42)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (4.822 / 5.45)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.743
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Конкурси. Теми ІСТОРИЧНЕ
Автор востаннє на сайті 2023.01.29 16:00
Автор у цю хвилину відсутній