Він про цю битву мріяв скільки днів,
Одним ударом вирішити справу.
І от, нарешті, в глибині степів
Їм доля посміхнулася криваво.
Прокляті скіфи!Он вони стоять,
Цареві гарний привід порадіти
Не треба більше по степу ганять,
Щоб край цей непокірний підкорити.
Скінчилися голодні, спраглі дні,
Безсонні ночі. Битва ця покаже
Кому нарешті бути на коні,
А хто коневі під копита ляже.
Радіє цар та сумніву черв’як
Всю ніч і ранок не дає спокою:
Адже втікали, підлії, однак,
Навіщось зупинилися для бою?
Щось тут не те. Стривай, а може це?..
Від скіфів можна усього чекати.
Чи не взяли вони його в кільце
Аби зі степу вже не випускати?
Спокійно надто вже вони стоять,
Хоч перед них могутня перська сила.
Чекай, чекай, про що вони кричать?
Чому свої порядки полишили?
Як? Зайця ловлять? Справді? Дивина!
Ні, досить з мене! Геть із цього краю.
Потрібен ворог! Це ж хіба війна?
У такі ігри більше я не граю.
Нехай живуть собі, як дикуни,
В степах плодяться й без кінця кочують.
Як знадобляться ще комусь вони,
То ті нехай із ними і воюють!