Він викликав на бій самого Чингізхана,
Сказав: «Назви куди і я туди прийду!»
Палаючий Хорезм – його суцільна рана,
Не залишив в душі від страху і сліду.
Зустрілися вони на берегах Іргизу,
Жорстокий Чингізхан, як коршун налетів
І вже не розбереш – хто угорі, хто знизу,
Сплелися у одне і ненависть, і гнів.
Він соколом літав в кривавій круговерті
І лив ворожу кров, лишаючи свою,
Але дарма бажав, зустрітися зі смертю
Судилося йому не у цьому бою.
Монгол його притис до берега крутого,
Здавалося, уже не дітися ніде.
Велів Чингіз зловить і привести живого
І смерть в його руках страшна нахабу жде.
Та,знаючи уже, що милості не буде
Він розвернув коня до кручі і стрибнув.
Зойк ледь не розірвав монголам хлипкі груди
Здавалося, Іргиз у відчаї зітхнув.
Зітхнув та не прийняв таку велику жертву.
Чи, може, й справді час його ще не настав.
Підняв і переніс на бік життя від смерті
І на пісок тугий легенько опустив.
Чингіз й без того злий, ще більше розлютувався,
Не знаючи, куди б міг вилити свій гнів,
Коли Джелал-ед-Дін на стременах піднявся
І кулаком йому – Чингізу погрозив.