Томіріс гнівно супить свої брови,
Вислухуючи перських посланців
І відчува солодкий присмак крові,
А в душі аж закипає гнів.
- Я Кір – цар персів, цар царів великий,
Усіх провінцій цар, Ахеменід.
Країн, що мною скорені – без ліку,
Мені вклонився майже увесь світ.
Ви – масагети, маєте скоритись
Мені також. Бо взнаєте мій гнів.
Від нього вам нікуди не подітись…
Посланець ще щось далі говорив,
Але Томіріс слів його не чула,
Перед очей стояв єдиний син,
Якого клята Персія ковтнула,
Коли в її лабети втрапив він.
- Я вашу землю,- знову долітає,-
Скорю мечами, кров’ю всю заллю.
Страшіться того, що на вас чекає!
Скоріться, масагети – я велю!
Томіріс раптом скочила на ноги:
- Він крові хоче, жадібний ваш Кір?
Що ж – коли хоче, то отрима свого,
Помре, неначе лютий дикий звір!
Так вашому цареві й передайте!-
Метнула в гніві блискавки з очей,-
Усе до слова! Та часу не гайте!-
Й пішла від них, наслухавшись речей…
Бій без кінця в ущелині точився.
Велике перське військо цілий день,
(Який уже до вечора котився)
Вслухаючись до стріл дзвінких пісень,
Вмирало безупинно і безжально.
Сховатись ніде. А все ж добре йшло.
На масагетів вдарили навально
І військо їх побігло, потекло,
Ховаючись від Кірового гніву.
А перси слідом. На якуюсь мить
Забулися про пастку, про можливу.
Що думати, як ворог он біжить?
Незчулися, як в пастці опинились,
Бо покотились камені із гір
І шлях назад для війська перекрили.
Хто не загинув, серед них і Кір,
Метнулися вперед,а там дорога
Камінням теж завалена була.
І, як дарунок від чужого бога,
Смертельна хмара стріл на них лягла.
А масагети скелі обліпили,
З’явилися, немов із-під землі
І стрілами своїми били-били
За кривди, геть забувши всі жалі.
Кір, мов не цар, поміж своїх метався,
Шукав хоча би прихисток якийсь,
Від стріл безжальних ледве ухилявся,
Які, йому здавалось, були скрізь.
І раптом, звівши вгору свої очі,
Уздрів Томіріс. Здалеку вона
Стояла непорушно проти ночі,
Лише обличчям бліда, як стіна.
І Кір згадав, що він не просто воїн,
Неначе засоромився того,
Як вів себе. І смерть прийняв достойно.
Стріла у серце вразила його…
Усе скінчилось. Ні одного з персів
Не залишилось посеред живих.
Усі, хто з Кіром в землі чужі вдерся,
В ущелині від стріл чужих поліг.
Томіріс повеліла серед вбитих
Їй тіло Кіра перського знайти .
Лежав володар половини світу
Й Ахурамазда не зумів спасти.
Томіріс же, уздрівши його тіло
Посеред тисяч тіл таких самих,
Відтяти йому голову веліла
І вкинути у повний крові міх.
І її голос навкруги рознісся,
Дзвінкі,безжальні сіючи слова:
- Ти хотів крові – то візьми, напийся!
Хай усі знають: доки я жива,
Пізнає ворог масагетів силу!
І, вже про себе стиха додала:
«Я, як цариця, може б і простила,
Але простить, як матір – не змогла!»