М.І.Кавуну
І
Хто раз в житті у очі голоду дивився,
Той пам’ятає хліба справжнього ціну
І не дозволить собі крихту ні одну
Під ноги кинуть. Хай би як був не наївся.
А що вже ті, хто тридцять третій пережив,
Пройшов живим крізь ті страшні ворота смерті,
Коли і сам уже собі здавався мертвим,
Душею й серцем між других смертей зотлів?
Микола рік той, як сьогодні, пам’ятає,
Хоча і мав тоді він чотирнадцять літ,
Та довелось пізнати цей жорстокий світ,
Який і винного й невинного карає.
Чи за свої гріхи, чи за гріхи людей
За те, що хтось себе почав за бога мати.
Та не дано того, на жаль, людині знати,
Коли страхіття це на голову впаде.
Й до того хлопцеві не солодко жилось,
Малим ще зовсім був, коли померла мама,
Лишився тато із малими діточками,
А їм із мачухою якось не велось.
Той тридцять третій впав негадано-неждано,
Нещадна смерть містами-селами пішла
І у могилу сотні, тисячі звела.
Жилось недобре – стало і зовсім погано.
Село вмирало. Хто живий – подався геть
Рятунку деінде від голоду шукати.
Зібрав сім’ю свою тоді й Миколкин тато
І на Кубань подався. Де, казали, смерть
Не так лютує. До рідні по допомогу.
Поїздка та, немов вчора, перед очей.
На все життя тоді набачився смертей.
Як ті снопи встеляли люди всю дорогу.
Розпухлі, чорні, непоховані ніким.
Кому ховати, коли мертве все навколо?
Спустілі села кладовищами у полі,
Де, наче та могила братська, кожен дім.
Живі ж уперто йшли і йшли поміж смертями
В надії хліба ще відчути смак п’янкий.
Забувши все, ішли немов в останній бій
І смерть стрічали коли вже зовсім без тями.
Жалів їх тато, все, що мав, їм віддавав,
А сам від голоду ледь на ногах тримався.
Так до рідні своєї, бідний, й не дістався
В одній станиці, закотивши очі, впав
І не піднявся. Як не смикала малеча,
Як не кричала: «Тато, таточко, вставай!»
Лежав, не рухався, уткнувся в пил і край.
Вони ж кричали, доки й сил у них не стало.
Так і поснули поряд нього на траві.
Лише уранці пробудились ледь живі,
А тата вже місцеві поховали.
Де – й не сказали, загребли його так-сяк
За кладовищем, де чужих усіх ховали
Та і на них, також, недобре поглядали.
Чи, може, їм тоді лише здавалось так?
Ох, тато, тато! Що ж ти діток своїх кинув?
Де ту рідню твою шукати не сказав?
Адже лиш ти один про місце теє знав
І з тим знанням у той далекий світ полинув.
А діточки самі скитались по світах
По чужих людях собі милості просили,
Без сліз попід церквами голосили
Із болем в серці й відчаєм в очах.

ІІ
Згадав і сльози на очах
Аж стало моторошно знов,
Немов укотре вже пройшов
По тих шляхах, по тих смертях.
Пройшли роки, але не біль.
Сидить у серці, наче цвях,
Відроджує далекий страх.
Та сивина, як заметіль,
Нагадує давно про вік.
Для когось – сиву давнину,
Коли й не чули про війну
Та вже смертям втрачали лік.
Тяжке повернення. Куди?
Притулок. Дитбудинок. Він,
Затиснутий між сірих стін
Тої загальної біди
Усе ж зумів на ноги стать,
Скінчив училище. Завод.
Хоч нічого покласти в рот,
Та треба тяжко працювать.
А далі вже прийшла й вона,
Страшна – без жалості, без меж
(І не забудеш, не зітреш)
Усіми проклята війна.

ІІІ
Яким він був, той перший бій,
Сьогодні страшно і згадати.
Та до цих пір в очах солдата,
Немов учора – день страшний.
Їх, необстріляних зовсім,
Сьогодні вирваних із дому,
Куди погнали – невідомо.
Без зброї, із мішком одним,
В якому з дому взяті речі.
Він теліпається на плечах
Та все нагадує про дім.
Дорога втоптана, та так,
Мов день і ніч по ній гасали.
Та й степ навколо потоптали.
А в небі десь гуде літак.
І раптом … падає із воєм,
Назустріч дибиться земля
І, наче коршун, звіддаля
Проноситься над головою.
А хлопці дивляться услід
Не знаючи – чого й робити:
Стояти, падати чи бігти?
І серце миттю – наче лід.
А слідом кри:? «Лягай!Лягай!»
І усі миттю від дороги,
Не дивлячись собі під ноги,
Через рівчак лицем в курай.
А «коршун» знову завива
І знову вибухи. І злива
Свинцева косить все, що жи́ве.
Ляга й людина і трава.
Все мовби у страшному сні:
Дорога і літак ворожий.
І зовсім теплий день погожий.
Чи так буває на війні?
Затиснувшись у рівчаку,
Прикривши голову руками
Він шепотів дитяче: «Мамо!»
І відчував якусь слизьку
Панічну гіркоту усього.
Що відбувалось навкруги.
Ні, це не він! Це хтось другий!
Він не злякався би нічого!
Літак нарешті полетів,
Всі стали з сховків підніматись,
Обтрушуватись, посміхатись.
Живий? Чого ти ще хотів?
«Шикуйся!»- лине від дороги.
Мерщій туди. А цей чого
Лежить: «Вставай!» «Куди його?»
«Осколком перебиті ноги
І в чоботях по вінця кров».
А он іще лежить не дише
І вітер степовий колише
Над головой болиголов.
Ще і злякатися не встиг,
Як «Танки!»- степом рознеслося.
Огледівся. Ні, не здалося
І справді сунуть. Він побіг.
Куди – не думав.Ллиш скоріше.
А поряд інші – хто куди
Аби подалі від біди.
Хто що підкаже розумніше?
У спину бив свинцевий град.
Хтось спотикався, щоб не встати.
А хтось вставав, щоб знов втікати
Ледь-ледь огледівшись назад.
А німці, всівшись на броні
Услід стріляли й гиготіли.
Чи вбити, чи злякать хотіли?
А з того холод по спині.
Біг вже зовсім з останніх сил.
Аж танки з-за горба спереду.
Погнали їх, немов чере́ду
В якесь, мабуть, з пекельних кіл.
Вже бігли не щоб утекти,
А щоб під танки не попасти.
Молилися: хоча б не впасти,
Бо кулі можуть посікти.
Юрбу засапаних «бійців»
В кар’єр покинутий загнали,
На землю чергами поклали,
Веліли не здіймать голів.
Сміялися до хрипоти,
Що полювання вдале бу́ло,
А потім сітку натягнули
Аби ніхто не зміг втекти.
І він лежав, пісок ковтав
Беззахисний посеред світу,
Бажав лише одного – жити.
Війну цю підлу проклинав.

IV
Колючий дріт їх відділяв від світу,
Життя, немов сокира, обкарнав.
Там ще, можливо, хтось і міг радіти,
Але не тут. Бо хто сюди попав,
Уже був мрець. І жити недостоїн.
Лише тому, що не арієць він.
Попасти в вир жахливішої з воєн
Хто ж сподівався? Між високих стін
Цього всіма забутого кар’єру,
Лише за крок від смерті до життя,
Щоб описати мить одну – паперу
Не стачить в світі. Звідки вороття
Уже не буде. Де вмирають мрії
І лиш бажання вижити, одне -
Єдине ще підтримує надію,
Що смерть його одного омине.
Вона ж в обличчя кулями плювала.
Вона ж сміялась із солдатських мук.
Вона безжальна каяття не знала
І їй усе то сходило із рук.
Очей голодних тисячі дивились
Крізь дріт колючий, як орда ота,
Немов в другому світі народилась,
Хліб їхній жерла, села і міста
Топтала. Мов за бога себе мала.
Карать чи може милувать кого
Вона сама за кожного рішала.
Чи Бог то бачив? Запитать його,
Та дріт колючий не пускав молитви.
Благання, крики у землі ховав.
Кар’єр, неначе рана в тілі світу,
Не заживав, але й не помирав.

V
«Молодичко-жіночко, вибери мене,
Може смерть безжальная тоді омине,
Може все закінчиться, наче сон страшний,
Не прийдеться гибіти у могилі цій!»
Жадібно дивилися крізь колючий дріт,
Руки загрубілії простягали в світ
Вчора іще воїни, нині – мов мерці –
Посивілі змолоду, блідлі на лиці.
«Порятуйте, жіночки, назовіть своїм
Братом, батьком, суженим аби лише ким.
Тільки звідси витягніть. Я усе віддам.
За життя врятоване розплачусь життям».
Жіночки розгублені ходять навкруги,
Всіх би звідси визволить – та не до снаги.
Самогоном споєні, німці гиготять
Пальцем ткни у когось і можеш забирать.
«Глянь на мене, серденько, я ще молодий
У руках є силонька. Нагодуй, відмий.
Відроблю, віддячу я. Очі не відводь.
Мимо мене, серденько, далі не проходь!»
До жінок тягнулися, дріт в’їдався в плоть,
Заклинали в відчаї: «Мимо не проходь!»
Заздрили щасливчикам, обраним із них
Хоч і знали: заздрити – то великий гріх.

VI
Коли остання помира надія
І вже ніщо, здавалось, не спасе,
Людина все у жертву принесе,
Але померти просто не посміє.
І їм, в кар’єрі кинутим на смерть
Не стало вже на що і сподіватись,
Окрім на себе. Треба рятуватись
З ції могили, сповненої вщерть
Нудьгою, біллю, ненавистю, горем.
Іти на кулі, важити життям
І вже назад не буде вороття.
Та, якщо смерть – то неминуча й скора.
Момент вловивши, кинулись під дріт
І, доки німці гаву уловили,
Чимдуж від тої ями припустили.
А кулі люто цвьохали услід,
Дзьобали землю десь попід ногами,
Стинали поряд гілля і траву.
Та мить якась – і хлопці вже пливуть,
Долаючи ріку між берегами.
Ламали очерета на ходу,
Пірнали, щоб сховатися від смерті
І дихали крізь того очерета,
Гадаючи, що німці не знайдуть.
Своя ріка не видала своїх,
В глибинах вод від смерті заховала
І на наругу німцям не віддала.
А, коли шум погоні врешті стих,
Вони на берег другий перебрались
Та й під копицю. Дух перевели,
Зерна натерли та «на зуб» взяли
Бо вже без сил від голоду хитались.
А далі їх дороги розійшлись
(Чим більший гурт - тим легше упіймати)
Подався долю кожен сам шукати,
Хто вірив в Бога і хто ні – моливсь.
Микола довго степом пробирався,
В ярках ховався, між дерев туливсь
В чужім горо́ді якось опинивсь,
На очі до господарки попався.
Хоча й злякалась, крик не підняла.
Дивилась довго, головой хитала
Та тільки мовчки сльози утирала,
А далі повернулась і пішла.
Микола теж аж занімів від страху.
Хотів тікати – та куди втечеш?
У животі від голоду пече,
Немає сил, назад немає шляху.
У бур’янах лежав чогось чекав:
Близької смерті чи якогось дива.
Вже у думках і помирав красиво,
Сміливо в очі ворогу плював.
Та господиня повернулась скоро
Із куснем хліба й кухлем молока.
Дала солдату й мовила: - Тікай!
Бо у селі у нас велике горе –
Набігло з біса тої німчури
І молодь всю в Німеччину зганяють,
По всіх хатах, околицях шукають.
Пий молочко та хліб оцей бери
Й тікай, синочку, доки не зловили!
Сама ж постійно очі утира.
Не молода та, наче й не стара
Хоча волосся зовсім посивіле.
Те молоко із хлібом, скільки жив,
Солдат забути не посмів ніколи,
Бо він ніколи ні з якого столу
Нічого більш смачнішого не їв.
І все життя ту жінку пам’ятав,
Хоч, навіть, не спитав – як її звати.
Порятувала українська мати
Його, щоб він країну врятував.

VII

І знов згадав старий солдат.
Та чи забудеться таке
Коротке слово та гірке,
Немов два постріли підряд –
«ШТРАФБАТ!»
Хоч бігав сам у військкомат,
Але ж під окупантом був,
Отож у відповідь почув
(Майор промовив, наче кат):
«ШТРАФБАТ!»
Не знав тоді іще солдат,
Що значить слово це страшне,
Що смерті в очі зазирне,
А та вже скосить весь підряд
ШТРАФБАТ.
Гвинтівки лише в перший ряд,
Загине хтось – тоді бери
І в перший ряд …А там помри.
Адже не зна шляху назад
ШТРАФБАТ.
Спасибі, незнайомий брат,
Що ти від смерті врятував,
Спинив: «Не лізь вперед,- сказав,-
Для смерті має перший ряд
ШТРАФБАТ!»
Косила смерть усіх підряд,
Як штурмували висоту
Та не змогли здолать круту
Стрімнину. Вибив німець-гад
ШТРАФБАТ.
В думках навести б, може, лад
Та як згада: кругом мерці
І він лежить, трима в руці
Лиш жмут трави. А поряд брат –
ШТРАФБАТ.
Живі і мертві, ряд у ряд.
Обличчя вимазав у кров,
Як мертвий. І за мить пройшов
Життя своє, мабуть, стократ.
ШТРАФБАТ.
Згадав і сам тому не рад.
Вже стільки літ, а як вчора́.
Атака…Висота…Ура!..
І кожен має з смертю блат.
ШТРАФБАТ.

VIII
Дві сотні днів – багато це чи мало?
Спитайте в того, хто хоч день був на війні,
Коли навколо кулі зграями літали,
Хвилини наче перетворюючи в дні.
Хто встав уранці, ще не знав, чи ляже спати,
Хто в ніч заснув, не знав: чи встане, а чи ні.
Коли щомиті в тебе ціляться гармати,
Ти не рахуєш по другому на війні.
Лиш двісті днів йому прийшлося воювати,
Лиш двісті днів було тії його війни.
Та книг не стачить аби все то описати,
В часу не стачить ніякої сивини.
Живий ланцюг, який іде на амбразуру,
А дощ свинцевий звідти косить навмання,
Не промахнеться, хоч і кажуть: «куля-дура»,
Але вона тебе безжалісно спиня.
І не впадеш, і не сховаєшся нікуди.
Лише вперед, назустріч долі, а вона
Сліпую кулю може кинути у груди,
А може й мимо. Бо війна то є війна.
А марш-кидки по кілька день без передиху,
Коли від втоми засинаєш на ходу.
Ще й дощ холодний ллє невпинно, як на лихо,
За мить калюжкою стаючи у сліду.
За двісті днів солдат пройшов доріг немало,
Свій рідний край, затим херсонський визволяв.
На щастя, кулі його досі оминали,
Вцілів солдат і коли брали Берислав.
А от Одеси так тоді і не побачив,
Якийсь десяток кілометрів не дійшов.
Снаряд ворожий свою виконав задачу.
Зросила степ навкруг густа солдатська кров.
Крок не зробив, у напівдиханні спинився,
Застряг у грудях войовничий його крик.
Упав солдат на півдорозі й не підвівся,
А світ не скрикнув навіть. Він до того звик.
Провалля чорне засліпило його очі
І біль – єдине, чим душа його жила
Незнано скільки…Проминали дні і ночі
Життя лиш тліло, але й смерть лиха не йшла.
Бо не судилось. Ще не вмерла його доля.
Прожити довге, щастям сповнене життя,
Стоптати вільно не одну стежину в полі,
Свята стрічати в чималім родиннім колі,
Багато ще чого судилося Миколі.
Та все зробити, що по силах, щоб ніколи
Страшним часам цим вже не бу́ло вороття.