Дивилася на зляканих мужів,
Які лише про втечу говорили,
А у душі кипів пекельний гнів,
Вже далі того слухати несила.
Вона – Юстиніанова жона,
Сама імператриця Феодора,
Мабуть тут залишилася одна
При розумі. Куди тікать? За море?
Повсталий охлос так їх налякав,
Що вони ладні бігти світ за очі
І їм ця доля вигнанців гірка
Серця сьогодні злякані не точить.
Мужі! Герої! Воїни! Скавчать,
Немов малі побиті цуценята.
Чи, може, їй у руки владу взять
Аби цих плаксіїв порятувати ?
Їй що ?! Вона у бідності жила,
Дочка дресирувальника простого.
Вона б, напевно, вижити змогла,
Адже з дитинства привчена до того,
Як жити бідно. А вони куди?
Що вони знають окрім влади й грошей ?
Якщо втечуть, удруге вже сюди
Не повернутись. Непідйомна ноша,
Як видно, влада видалась для них,
Якщо готові кинути від страху.
Якщо злякались підданих своїх,
То уже краще голову на плаху.
Устала раптом, аж сахнулись всі.
Юстиніан спинився на півслові.
Вона ж поблідла, у усій красі,
Обвела залу поглядом. Готові
Зірватись з вуст образливі слова :
- Про що ви тут говорите ? Про втечу?
Скажіть, чи є розумна голова
Хоча би у одного з вас на плечах?
Так, може ви врятуєте життя :
Вас кораблі уже в порту чекають.
А завтра як? Такого майбуття
Лише раби та люмпени шукають.
Тікаєте ? Тікайте! Та мене,
Імператрицю не зовіть з собою
І доля хай гірка не омине,
Але життя я не віддам без бою.
Адже палац володаря завжди –
Єдина гідна для його гробниця.
А у години щастя чи біди –
Найкращий саван – царська багряниця.