ІІ ВЕРЕСНЯ 1943 РОКУ.

Осінь вже робила перші кроки
По шляхах великої війни.
І чекали в Токмаку два роки
Доки будуть звільнені вони
Від цієї чорної навали,
Що прийшла, вважала, назавжди
На землі і в душах залишала
Свої чорні і страшні сліди.
Розгромивши ворога в Донбасі,
Наше військо вже зі сходу йшло,
Наступало. І уже на часі
Звільнення Токмаччини було.
Визволивши Куйбишево, з ходу,
Не встряючи в затяжні бої,
Мехбригада корпусу зі сходу
Увійшла у місто, де її
Німці ще, здавалось, не чекали.
Думали що, бій десь там кипить.
Тому сонно з вікон виглядали.
Щоб від жаху враз заціпеніть.
Вибігали злякані в чім були,
Дружно дерли руки догори.
Інші за Молочну дременули
Тої світанкової пори.
За рікою німці вже зладнали
На той час укріплення міцні,
Де на наступ наших військ чекали,
Думали відсидітись, дурні.
Мехбригада – одна назва й тільки.
День у день напружені бої
Вже її знекровили настільки,
Що лишилось у рядах її
Три машини з танкового полку
Й батальйони з ротою бійців.
Що ці сили ? Справді, наче голка
В сіні – у великім місті цім.
Вихором по вулицях промчавши,
Розлякавши всю німецьку рать.
По усіх – усюдах розігнавши
Тих, хто був у змозі ще втікать,
Вийшли на околиці містечка
Де й спинились – далі не пройти.
Оборона німців недалечко.
Не узяти і не обійти.
Лиш тоді розгледілись навколо
На завод зруйнований цілком.
Вулиці обдерті, наче голі .
Мов чорти товкались тут гуртом.
І ніде не голосу, ні звуку.
Місто наче вимерло ураз
Кулемет десь за рікою стука.
“Та – та – та ”- а тут, мов мертвий час.
А сади стоять іще зелені
Не торкнулась осінь їх поки,
Яблука і груші здоровенні
Мовби самі лізуть до руки
Та бійці вдивляються на захід.
Звідки ворог може підоспіть.
У серцях у їх немає страху,
Просто хочуть так, як слід, зустріть.
Та поки що тихо попереду,
Сонце за спиною устає,
Гонить вітер добру хмар череду
Ні на мить спинитись не дає.
Два бійці в садочку яблуневім
За низеньким тином залягли,
Наминали яблука рожеві,
Що вже зовсім стиглими були,
В далеч удивлялись і вслухались:
Чи не суне ворог далебі,
Вранішньому сонцю посміхались:
І думкам якимось у собі,

Слух в солдата добрий на війні,
Не почуєш вчасно – буде лихо,
Долітає звідкись «Наші!» - «Ні!»
«Наші! Наші! Зірочки он бачиш?
В німців клятих зірок не бува!
Роздивляються бійці, одначе
Непомітно тих, чиї слова
Вони чують. Тут один підвівся,
Придивився: біля хати льох.
І з –під ляди хтось на них дивився
Не один, а, схоже, що удвох.
- Гей! Ану, вилазь! –промовив грізно.
Шепіт стих і ляда впала враз,
Далі знов відкрилась і полізли
Діти з льоху. – Ну, вилазь, вилазь!
Вже солдат більш лагідніше мовив.
Двоє діток. Старшеньке хлопча.
Років десять. В чоботях здорових,
Гімнастеркі драній. Та дівча,
Вдвічі менше вигляда з – за спини,
Оченята злякано блищать.
Теж якесь лахміття на дитині,
Що неможна зразу розпізнать.
- Хто такі? – солдат питає строго.
- Гордієнки! – хлопченя умить.
Голосок дитячий ще у нього,
Але він старається басить,
Мов дорослий. – Ну, а як же звати?
- Та, Микола! А ви наші, так!?
- Наші, наші! А де ж мама й тато?
Задрижало слово на устах,
За спиною схлипнуло дівчатко,
Втерло очі рукавом брудним.
- В сорок першім ще загинув тато,
Уважай, у перші дні війни.
Маму нашу німці розстріляли,
Бо ж в годину комендантську йшла,
А сестру в Німеччину забрали.
Вона в нас найстаршою була.
Тож тепер я старший у родині…
- А сусіди чи живі, чи ні?
Хлопченя підняло очі сині:
- Хто зна вакуйовані одні
В сорок першім з Кіровським заводом.
А других, євреїв, як прийшли
Німці, то погнали пішим ходом
А куди? Чутки такі були:
Десь в яру якомусь розстріляли.
Так що ми одні на весь куток.
А ви німців назавжди прогнали?
У бійців питає «мужичок».
Ті знітилися - що його й казати?
Ще самі не знають до пуття,
А дитині як ото збрехати,
Як воно вже наче й не дитя
Скільки вже устигло пережити!...
Поки вони відповідь знайшли,
Стало усе ближче гуркотіти,
Пагорбом німецькі танки йшли,
З півдня вони місто огинали,
А слідом піхота путівцем.
З півночі теж звуки долинали.
Схоже, місто брали у кільце.
Тут комбата голос одізвався:
Всі в провулок бою не приймать!
Відступаєм! – Я цього й боявся,
Каже хлопчик,- Знову вас чекать?
- Вже недовго! – виправдався наче
Перед дітьми стомлено солдат.
- Кажете, що вже недовго, значить,
А самі втікаєте назад?!
Ех, мені би в руки автомата
Я б із вами воювать пішов
І помстився їм за маму й тата
І сестру в Німеччині знайшов.
Та Катрусю ні на кого кинуть,
А вона ж без мене пропаде!
Ой, забув, господар негостинний!
Катю, миттю, молоко в нас де?
Та до льоху в одну мить метнулась,
Що бійці не встигли і спинить,
Невеликий кухлик протягнула:
-Дядю, нате молока попить.
Тільки ви вже вибачте, козине,
Бо корову ще не завели.
Й так благально дивиться дитина,
Що бійці відмовить не змогли.
Випили, хоча клубок у горлі.
Від всього почутого стояв.
Чим же дітям помогти в їх горі?
Кожен себе подумки питав.
Витягли з мішків хлібину й сало
І дають, а хлопчик не бере,
Хоч голодні очі аж палали,
Та затявсь: хоч з голоду помре,
А не візьме: - Вам же воювати!?
Тут боєць придумав що сказать:
По закону дітям тих солдатів,
Що на фронті слід пайок давать.
Нам оце і видали для того.
Тож не смій порушувать наказ!
Мовив це як можна більше строго.
- Ну, наказ … - знітився хлопець враз.
Обережно взяв хлібину в руки,
Мов у світі найдорожчу річ.
І дівча стоїть, голодні муки
У очах, що, наче, темна ніч…
Йшли бійці і довго озирались,
Діти все стояли поміж хат.
Ось такими вони і зостались
Назавжди у пам'яті солдат.
Чиї душі, як вогнем палали
За не їхню, а чиюсь вину.
І вони помститись обіцяли
За дітей, за місто, за війну,
На війні солдат собі не владен
Там рішає доля й командир.
Ще б дітей побачить були раді,
Ще б хоч раз ступити у той двір,
Але, бач, повинні відступати
Доки ворог не зімкнув кільце…
На Новомихайлівку солдати
Йшли. Світило сонце у лице,
Десь тривожно гримали гармати
Бойовище вдалині ревло.
Довгождане вересня двадцяте
Поки ще попереду було.

16.05.2004




18 ВЕРЕСНЯ 1943 РОКУ
В. В. Страшевському

Ми стрілялись біля братської могили
У Балковому. Він стояв один
Високий, сивина волосся вкрила,
Підтягнутий. « Напевно, чийсь син?!» -
Подумав я, - « Бо вік не ветерана».
Тож підійшов до нього, привітавсь.
Він відповів, прискіпливо оглянув
Мене. І знов думкам своїм віддавсь.
Я не нахаба, та цікаво стало –
Хто ж він такий. Помовчавши, спитав:
- Ви з цих загиблих, певно, когось знали?
- Та ні, нікого, власне і не знав.
Я у той час був ще зовсім дитина,
Жив звідси в недалекому селі…
І бачу: десь думками знову лине,
Мабуть, в той час і до тої землі.
- Так ви не звідси! – вимовив я з жалем, -
А я хотів у когось розпитать
Про те, як край від німців визволяли
Й про тих, що у могилі цій лежать.
І очі в нього, бачу, загорілись:
- Я ж очевидець давніх тих подій
Все ж на очах моїх тоді творилось
І пам’ятаю, хоч і був малий.
А ще ж, крім того, випало на долю
Загиблих, що в могилі цій лежать,
Останки їхні, із могил навколо
Звести, щоб тут їх перепоховать.
Тож знаю, як кого з них смерть дістала,
Де їх могилки до цих пір були…
Мені від того ще цікавіш стало:
- А ви б мені то не розповіли?
- У сорок третім ми жили в Рот Фронті,
Тепер це в складі Владівки село…
Стояла осінь і на горизонті
Вже бій почався, там весь час гуло.
З села на захід німці нас погнали,
Ми ніч в якійсь посадці провели
Та і назад. В село іти не стали,
Попід Бегімом прихисток знайшли.
В гущавині ховалися й бегімці,
Нас без питань до себе прийняли,
Дивились, що в селі чинили німці.
Ті вже на захід майже всі пішли.
Лише останні бігали по хатах,
Нам із посадки видно то було,
Не припиняли постріли лунати
І слідом димом бралося село.
Пустелю, мабуть, лишити хотіли
В краю цьому, як пам'ять по собі.
А ми зі страхом й відчаєм гляділи,
Безсилі щось змінити, далебі.
Ревла худоба у вогненних пастках
І люди, страх забувши, до свого
Спішили, може врятувати вдасться
Хоча б якусь частину усього.
А німці чорну справу закінчивши,
Вже не вертались, геть собі пішли.
Лиш чорний дим здіймався вище й вище
Там, де хатини чепурні були.
А бою в нас ніякого й не було,
Ішло три танки наших крізь село
А німці на той час уже чкурнули.
На перехресті лишили, було
Два мотоцикли, щоб відхід прикрити.
Та танк одного пострілом « накрив ».
Другий устиг втекти і шлях відкрити
Ото і всіх у Владівці боїв.
А танки слідом до ріки промчали.
Убрід її було не перейти,
Бо німці так її порозчищали –
Не перестрибнеш берегів крутих.
Єдиний шлях – проїхати по мосту
Та він таку не втримає вагу.
Ріка маленька, бач, а так не просто
На тому опинитись берегу.
Але танкісти – то народ кмітливий,
Для них нема ніяких перешкод.
Одна машина їде в річку живо
І попід міст в’їжджає без пригод.
Аби надійно на собі тримати
Міст, по якім товариші підуть.
Так, вміли другу спину підставляти
Ті, хто долав важку воєнну путь.
Міст не зламався при такій опорі.
Щоправда, танк прийшлося витягать.
Та зачепили, потягли і скоро
Вже можна далі їхать воювать.
Слід того танка довго ще лишався
Після війни попід мостом отим.
Я сам ходив частенько роздивлявся.
Цікаво було глянуть нам малим.
А танки далі балкою помчали.
Із ними ще розвідники ішли.
Людей тоді у селах було мало –
Дві – три сім’ї десь на село жили.
Всіх інших з хат війна повиганяла,
Кого на захід, а кого на схід.
Тож тиша й пустка військо зустрічали
І скрізь війна свій залишила слід…
Без бою танки вийшли аж за Світле,
Там німців на той час вже не було,
Вони поспішно відступили звідти,
Звільнивши і дорогу, і село.
Та за рікою на крутих на схилах
Гармати німці встигли розмістить,
Щоб наше військо вони враз накрили.
Як на долоні шлях звідтіль лежить.
Одна гармата за кар’єром зразу,
Друга стояла ближче до Балків.
Таїлися, чекаючи наказу.
Тут авангард наш танковий наспів.
З висот одразу вдарили гармати,
Що ворог таки добре заховав.
А нашим знизу – ну, куди стріляти?
Якби хто місце точно показав.
Дерев по балці виросло чимало,
Були й високі. І на них тоді
Солдати наші і повилізали,
Щоб роздивитись. Спритні, молоді.
Та німці їх помітили між гілок,
З гармат вогонь відкрили нищівний.
І досить швидко вцілити зуміли
Під ті дерева. Закінчився бій
Для двох солдатів. Мертвими упали
Аби навік лишились в цій землі.
Тоді вже наші танк один послали
За річку. Та і він не уцілів.
Бо, поки схилом до гармат тих дерся,
Ударив постріл, чорний знявся дим.
Так і завмер, у схил крутий уперся.
І всі, хто був, загинули у нім.
Їх всіх в могилі цій і поховали,
Тих, хто в бою загинув за село.
- Але ж тут вісім прізвищ написали?
Чи то танкістів шестеро було?
- Та ні, чотири. Я ж казав. Що німці
Поспішно відступили з оцих сіл.
Бо встигли за Молочною зариться,
Побудувати « Вотан » свій. Навкіл
Отам бої по – справжньому і велися
За Пришибські висоти скільки днів.
І ріки крові з двох сторін лилися,
Що аж Молочна вийшла з берегів.
І вбиті, і поранених чимало,
Хто важче, а хто легше - на ногах.
А у Рот Фронті нашім обладнали
Військовий госпіталь. Тож надивились – жах!
« Важких » везли сюди, « легкі » ногами
Своїми йшли колонами сюди.
А « Мессершмідти » і трикляті « рами »
Так і кружляли – носії біди.
І скільки їх той шлях гіркий встелило
Під кулями, що сіялись з небес.
Один такий став сьомим у могилі .
Тепер, як бачиш, список майже весь.
А восьмий? – Льотчик. Нас лишень звільнили,
Аеродром зробили польовий.
Покришкінці сюди перелетіли,
Щоб дати тут німецьким асам бій.
Вони якраз освоювали нові
Американські, наче, літаки
« Аерокобри ». Як на вид – чудові.
Та невідомо у бою які.
Тож воювали, заодно і вчили,
Окремо вчитись часу не було.
Не всі вернулись з тих, що полетіли.
Один упав в Бегімі за селом.
Двигун відмовив. Не в бою загинув.
Бач, на війні й таке, часом, бува.
Не від осколка, не від кулі в спину,
У чистім небі стрілась крива.
Ми, як його могилу розкопали,
То в ній нічого так і не знайшли.
А щоб лишилось? Кажуть, як упали,
То на три метра в глиб землі пішли.
Тож не було й чого переховати.
Того і тільки, що ім’я стоїть,
Щоб могли люди хлопця пригадати.
Який, Бог зна де, у землі лежить.
- І ви усе те бачили, насправді?
- Як визволяли? Ні лиш чув про те.
Ми у той час ховались від снарядів
Попід Бегімом. – Він ізняв, протер
Свої уже старенькі окуляри,
Розхвилювався, руки аж дружать.
А я мовчу стою, із уст ні пари.
Адже таке ніде не прочитать.
Він помовчав. – Сиділи ми, сиділи.
Вже бій, здавалось, далі покотив,
Десь там на захід трохи гуркотіло.
А тут хтось з наших пити захотів.
А слідом ще і ще. Та де ж узяти?
Хіба що пробиратись до ріки.
Ну, а кого із чайником послати?
Нас і послали – двоє хлопчаків.
Ми манівцями чимскоріш промчали,
Черпнули біля берега води.
Боялись ще, далеко не влізали,
А раптом німець десь в кущах сидить?
Йдемо назад і раптом бачим - їдуть
Десятків кілька кінних козаків.
Ми й остовпіли од такого виду.
Я й не скажу: злякався чи зрадів.
Бо німці, перед тим, як відступили,
Лякали нас: останні будуть йти
Тут козаки, що Гітлеру служили,
І вони будуть смерть усім нести.
Хай німці злі, а ті ще зліші будуть,
Не пожаліють – хоч просись, хоч плач.
Ми стали – ні сховатися нікуди,
Ні утекти. Отак устряли, бач.
Та козаки ті виявились наші
Ми на папахах вгледіли зірки.
Але, все рівно, іще було страшно.
Я, хоч малий, та досвід мав гіркий.
Вони ж спинились, пити попросили,
А в нас вода ж у чайнику брудна.
Але бійці її умить попили,
Мабуть, смачною видалась вона?
Як попили всю, далі подалися.
А ми ніяк повірить не могли,
Що дочекались. Нам вони здалися,
Якісь звичайні, втомлені були.
Стояли довго їм услід дивились,
Тоді помчали до ріки бігом,
Води напились та добряче вмились,
Набрали знову чайника свого.
І понеслись один поперед другого
Аби скоріше вістку донести.
Що німців вже немає, слава, Богу
І уже наші вспіли підійти.
Як всі раділи! Мов війна скінчилась,
Вертатись можна до своїх домів.
Мені та мить іще так довго снилась,
Я прокидався уночі й радів…
Він знов замовк, хотів, мабуть, згадати
Свої оті далекі відчуття,
А я не став вже далі набрати
Та пхати носа у чуже життя.
Дививсь на тую братськую могилу
Де вісім хлопців молодих лежать,
Які тоді зламали чорну силу,
Щоб ми жили й могли про них згадать.
Яким би жити і життю радіти,
Вони ж за нас пролили свою кров…
Поклав тихенько на могилу квіти
Та й смутком переповнений пішов.

14-20.07.2004

19 ВЕРЕСНЯ 1943 РОКУ.

Таню, Танечко золотокоса,
Медсестричка, зовсім ще дівча,
За тобою ці сльозами роси,
Журавлі за тобою кричать,
За тобою це осінь сумує,
За твоїм непрожитим життям.
І, здається, як нині, я чую
Голос твій, і твої відчуття
У хвилину останнього бою
Мов крізь серце проходить моє.
Ти такою була молодою.
Хоч, ти, власне, такою і є,
Бо тебе не зістаріли роки,
Для загиблих немає часу,
І такою залишишся поки
Твою пам'ять в серці несу,
Стояв вересень третього року
Розпроклятої тої війни.
В Токмаку булим німці. Ще поки
Оборону тримали вони.
Сподівались утримати місто
У своїх у кривавих руках
Та усе ж озиралися, звісно.
Бо зі сходу накочував жах.
Тож, коли батальйон мехбригади
З ходу в місто притихле ввірвавсь,
Сил не знаючи наших до ладу,
Ворог в паніці зразу подавсь,
Відкотився знівеченим містом,
Наче хвилі морської відплив,
Щоб в будинках, руїнах засісти,
Не спізнати той праведний гнів,
Що наповнював душу солдата
Від кривавих видовищ війни.
Він сильніший, за бомби, гармати
І для ворога більше страшний.
І бійці у єдинім пориві
Рвались сміло вперед. Хоч навкруг
Лютувала свинцевая злива
Убиваючи тіло – не дух.
Доки бій у містечку точився
І знаходила жертви війна,
Над рікою медпункт розмістився
Де тоді працювала й вона
Таню, Танечко золотокоса,
Медсестричка, зовсім ще дівча,
Під дощем би їй бігати босій,
А не смерть щохвилини стрічать.
Де у тому тоненькому тілі
Стільки сили і духу було?
На собі вдвічі важчих носила,
Хоч навколо свистіло й гуло,
Кулі землю десь поряд дзьобали
І осколки зрізали траву.
Та уваги вона не звертала
Знов рятуючи душу живу.
Перев’язує ледве не плаче
Та шепоче утішні слова:
Що загоїться рана козаче,
На війні й не таке зажива.
Перев’яже і тягне на со́бі,
Щоб чиєсь врятувати життя.
А бува, хоч кричи часом: «Пробі!»
Й не ворушиться. Та це дитя
І такого дотягне із бою.
Скільки душ врятувала вона
Від війни. Часто в тому двобої
Вигравала вона – не війна.
Бій у місті ставав все сильнішим,
Ворог врешті оговтавсь. Почав
Сили стягувати більше і більше,
Вже зусюди, вважай насідав.
У сестричок роботи й роботи,
Не встигають всім поміч подать.
Той під деревом, той он під плотом,
Той он, навіть, не здатен стогнать
А вона, мовби втоми не знає
Від одного до іншого мчить.
Допоможе. І той що вмирає,
Знову прагне боротись і жить.
Легко ранені, навіть, із бою
Не виходять. Куди там іти?
Бій гримить уже й десь за спиною,
Мабудь ворог устиг обійти.
Ще один упав, землю обнявши.
Таня миттю метнулась туди.
Все до тонкощів, швидко, як завше
Ще живий? Так, пов’язку сюди.
Цебенить кров із рани на грудях,
Пов’язала щоб трохи спинить ,
Потягла поміж вирви, по груддях,
Якщо встигне то буде ще жить.
Піт обличчя її заливає,
Від натуги все тіло дрижить,
Та вона уперед поспішає,
Бо на ній чиясь доля лежить.
Ось уже і околиця. Поряд
Медчастини намети стоять.
І поранені в них і надворі
На траві прямо так і лежать.
Але що це? Крізь крики і стогін
Чути «шмайсерів» черги гучні.
І німецькі солдати з дороги
Йдуть спокійно, мов не на війні.
Черги б’ють по наметах, по людях,
Що безсило лежать на траві.
Кулі дзьобають голови, груди.
Вперемішку і мертві, й живі.
Хто спроможний до річки кульгає,
Хто повзе, хто кидається в бій.
Але кулі усіх настигають.
А ті нелюди в плоті живій
Ще й штики свої гострі кривавлять.
Кулям: бачте довіри нема .
Добивають, живих не зоставлять.
Таня навіть на зна, як сама
Раптом миттю зірвалась на ноги
І до нелюдів кинулась тих;
-Що ж ви робите? Бійтеся бога!
Це ж поранені! Вбивство - то гріх!
Хіба можна так підло чинити,
Якщо, навіть, навколо війна!?
Ви солдати чи просто бандити?
На весь голос благає вона.
Німці навіть на мить зупинились
Від кривавої тої різні.
А вона їм у очі дивилась,
Закликала: - Не бийте їх! Ні!!!
Закривала усіх своїм тілом
Мов і справді могла їх закрить…
Черга раптом прошила їй тіло
І вона зупинилась на мить.
Навіть, болю не встигла відчути,
Впала прямо на тіло бійця,
Смертю власною щоб відвернути
Його смерть. До самого кінця
Іще вірила в людяність. Але
Поміж тих не залишилося людей.
Порадів той, хто вистрілив вдало
І продовжив свій шабаш смертей.
На червоні хрести на платках
Полетіли клубки вогняні
І ті миттю почали палати.
Ще живі помирали в огні,
Вибігали, хто в змозі був бігти
Смолоскипом живим до ріки,
Щоб на березі в муках згоріти.
А тим часом у кулі й штики
Чорну справу свою завершали,
Не лишивши нікого в живих.
Таня, Танечко, як би ти знала,
Рятувала все рівно би всіх,
Та такою судилася доля:
Не змогла, не зуміла ніяк,
Над рікою в траві серед поля
Впала, дивлячись в небо, навзнак.
І закрились блакитнії очі,
Кров залила косу золоту.
Я тобі поклонитись хочу
За святую твою доброту.
Таню, Танечко, золотокоса,
Медсестричко, зовсім ще дівча.
За тобою ці сльозами роси
І на серці у мене печаль.

19.05.2004

20 ВЕРЕСНЯ 1943 РОКУ.

Все ближче –ближче грізний гуркіт бою,
Вже із Донбасу військо наше йде,
А німець все руйнує за собою,
Мабуть, нічого доброго не жде.
Все риє щось на Пришибських висотах,
Ладнає вздовж Молочної ріки,
Вдень і вночі там аж кипить робота,
Немовби те, що треба за роки,
За тижні поспішає збудувати.
А токмачани, хто ще залишивсь,
На схід частіше стали поглядати
Звідкіль той гуркіт бою і котивсь.
Поперек горла той «новий порядок»
Що його німці в місті завели.
Хоча спочатку дехто був і радий,
Як тільки німці у Токмак прийшли.
Радянська влада – то не хліб із медом,
Було чимало тих, кого вона,
Зманила щастям вічним попереду
І обдурила, кинула. Війна
Сприймалась ними звільненням від жаху.
Наївні люди. Німець йшов сюди
Не для того, щоб втішить бідолаху,
А свій порядок ввести назавжди.
У ньому німці мають панувати,
А інші всі – то слуги і раби.
І хто не схоче, той піде за грати
Або під розстріл. Німець поробив
Що краще –німцям, а що гірше – іншим.
І за непослух – розстріл. Та й за те,
Як на роботу хто бува не вийшов.
У німця завжди рішення просте:
Не хочеш – смерть ак само, як і хочеш.
За вбивство німця у отвіті всі.
Прийдуть і не спитають серед ночі
Та і до яру всіх без зайвих слів.
Коли євреїв німці десь погнали,
Мовчали: то ж євреї, а не ми.
Та незабаром черга й тих настала,
Хто досі ще вважав себе людьми.
А німець швидко пояснив, доступно
Де чиє місце. І за двоє літ
Так приучив, що крок ніхто не ступить
Без їх наказу. Більшовицький світ
Уже здавався ледве що не раєм.
І кожен чутки будь- які ловив
Про те, що німці врешті відступають,
Що їм лишилось зовсім мало днів.
Та й тих хто в місті досі залишався,
Теж було мало. Більшість хто куди:
Хто на війну, а хто на схід подався,
А хто й на захід – й не шукай сліди.
Погнали німці й згоди не спитали.
А скільки тих , хто вже в землі лежить?
Десь повели і мовчки розстріляли,
Рішивши: кому жить, кому не жить.
Тож гуркіт грізний, що котив зі сходу
Був як бальзам на біль душевних ран.
Звісток чекали, як прогноз погоди,
Що наші близько. Скоро ураган
Змете звідсіль усю німецьку зграю
І пожене в Німеччину, туди,
Де клятий Гітлер врешті і сконає,
Страшний призвідець горя і біди.
Вночі вдивлялись в спалахи далекі:
Чи то гроза, чи то війна іде?
Переживали за часи нелегкі,
Бо ж німець просто з міста не піде.
Ховали все, що можна заховати,
Льохи ладнали - відсидітись там.
Бої, що будуть, щоб перечекати.
Рятуйся кожен, якщо зможеш, сам.
В надії місто двічі завмирало
І прислухалось із льохів. Згори
Тривожні звуки бою долітали
І хтось на нашій мові говорив.
Та доки ще лунала стрілянина
Ніхто голів з льохів не висував.
Життя дано лише одне-єдине
І хто б дарма так ним ризикував?
І, справді, знову наші відступали,
Німецька мова долітала вниз
І в безнадії люди завмирали,
І не ховали гірких своїх сліз.
Та бій лунав все рівно недалеко,
Це в безнадії сили додало.
Останні дні, хоч і були нелегкі,
Молили Бога покарати зло.
В ніч на двадцяте вдарили гармати
Над головою бухало й гуло
І стіни стали сильно так дрижати.
Так страшно людям досі не було…
Та дуже скоро стихла канонада,
Знов автоматний залунав салют,
Та не такий гучний, як був, щоправда,
Хоч і страшний ще й досі. Але тут
Всі зрозуміли – ворог відступає:
Шум стрілянини все тихіш лунав,
Уже й з околиць міста долинає.
І час жаданий врешті-решт настав.
Під звуки затихаючого бою
Ожило місто. Хто уже звідкіль.
Зустріли люди радою юрбою
Рятівників своїх. Забувши біль
Утрат. Зійшлись на зустріч волі
І скільки було радості в очах.
І кожен прагнув запросить до столу
Та пригостити. По усіх дворах
Столи накрили. Хоч війна ще поряд,
Але ніхто уваги не звертав.
Пили за радість, щастя, та не горе,
На потім горе кожен залишав.
Безхмарний ранок того дня навіки
У тих, хто вижив, в пам’яті зоставсь,
Пройшли роки, стекли у море ріки,
Та бачив я, як плакав і не кривсь
Старий уже і сивий токмачанин
У той двадцятий з вересневих днів.
Не від вина, від пам’яті був п’яний
І я його прекрасно зрозумів.

23.05.2004

20 ВЕРЕСНЯ 1943 РОКУ.

Він повертавсь. Крізь марево війни,
Крізь пекло бою і смертельні пастки.
Не дав собі загинути, пропасти
Від рідної далеко сторони.
Із бою в бій, де плазом, де бігом
Він пізнавав безмежний простір світу.
Та ніколи було тому радіти,
Бо Молох смерті нищив все кругом.
Між мук і смерті він ішов і йшов,
Несучи в серці віру і надію,
Що він ніяк загинути не сміє,
Доки на землю цю не ступить знов.
Її частину він носив з собою
Побіля серця в хусточці своїй.
Із нею він ішов в смертельний бій,
І нею душу й тіло свої гоїв.
Пройшов всі кола клятої війни,
Пізнавши відчай відступу і зраду,
І біль, і радість, правду і неправду,
Вернувся до своєї сторони.
У ніч на дев’ятнадцяте їх полк
Ступив урешті на токмацьку землю
І не біда, що було зовсім темно,
Що гул війни й на хвильку не замовк,
Відчув він серцем цю жадану мить
І на душі від того світло стало.
Вона так довго на цю мить чекала
Аж серце загрубілеє щемить.
Ось він – сержант Михайло Татарчук
Прийшов в свій край, аби його звільнити,
Пройшов для того половину світу
Не випускав свій автомат із рук.
Десь попереду ще його Токмак.
Те місто, де все рідне і знайоме.
Ще день чи два і він уже удома.
Як там воно? Зустріне його як?
Він вже думками вулицями йшов,
Якими звик ще до війни ходити
Тут кілька сіл лишилося звільнити
І він по них пройтися зможе знов.
Вдень в Остриківку їхній полк із боєм
Ввійшов. Село усе в огні було.
Вороже військо просто так не йшло,
Хотіло все понищить за собою.
Отож солдати кинулись мерщій
Людей з вогню від смерті рятувати,
Де було можна, полум’я збивати,
Хоч навкруги не припинявся бій.
І німці ще приречено чіплялись
За кожен шмат чужої їм землі.
Та їм уже не бути у селі,
Вони, нарешті, тут відвоювались.
І покотились сонцеві услід.
За ними й полк Татарчука Михайла,
Щоб німці й окопатись не встигали.
Уже надвечір зупинились під
Іванівкою. Німці тут засіли
І без гармат не викурити їх.
Михайлів взвод у вибалку заліг,
А навкруги і гуркало, й свистіло,
Що й не підняти навіть голови.
Добро, що швидко темрява упала.
А там й гармати, врешті, надіслали
І «бог війни» дав знати, що живий.
В окопах німців вибухи знялись,
В пекельнім танці все затанцювало.
Хоча й недовго те усе тривало,
Та, як в атаку люди піднялись,
Вогонь німецький був вже зовсім кволий.
Хоча для смерті й кулі вистача
Та видно вже нема кому стрічать
Вогнем той наступ. Німці, хоч поволі,
Та подалися далі на Токмак
Усе ще огризаючися люто.
То тут, то там ще стрілянину чути.
Та було зрозуміло, що ніяк
Вже місто німцям втримати не вдасться.
Чіпляючись за хати, за завод,
Котилися до Пришибських висот.
І хвиля чи то радості, чи щастя
Умить Михайлу душу залила:
Дійшов таки, вернувся, не загинув,
Таки побачить дому рідні стіни.
А стрілянина вже аж ген була….
Вставало сонце, вмите у росі.
Чудовий ранок. Вересня двадцяте.
За стільки літ уперше справжнє свято,
Бо святкувати вийшли геть усі.
І він ішов по вулиці зі взводом,
Душа співала радісні пісні,
Здавалося, що вже кінець війні.
І він дивився весело і гордо.
Його взнавали рідні, земляки,
Тож його радість вдвоє більша була,
Що він живий, що його не забули.
Забувся відчай відступу гіркий.
Так жоден генерал ще не радів,
Здобувши свою кращу перемогу.
Не було щасливішого за нього:
Він рідне місто власноруч звільнив.