Інколи мені щастить у житті. Ні за що, просто так... Наприклад, є одна така історія.
Колись, шляхом з Літературної школи в Карпатах, загубилася у Франківську. Коли треба спитати дорогу, я зазвичай шукаю у натовпі привітне лице задоволеної собою людини, яка нікуди не поспішає. Ось і тоді мої очі знайшли двох літніх чоловіків, які, здавалося, тут опинилися саме тому, що мені потрібно було спитати дорогу.
Настрій був піднесений, Івано-Франківськ пронизаний натхненням та літературою. Тут можна побачити Тараса Прохаська на ровері, який обдумує якісь геніальні думки, які потім стануть книжками... Тут рядки вкладаються в поезію і летять у вирій... В повітрі пахне яблуками, медом, і чимось ще, притаманним лише Франківську... неспішним і теплим, як останній місяць літа.
Так було і тоді... «Вибачте. А не підкажете, як пройти до залізничного вокзалу?»
Я чекала щось накшталт «Прямуйте до перехрестя, а потім праворуч...» Але не могло бути так буденно в моїй літературній подорожі.
Ми були тоді разом з Любов Цукор, талановитою драматургинею з Харкова.
«Дівчата, ми вас проведемо, тут недалеко!» — на нас впала хвиля невимовно позитивної енергії. «Звідки ж ви такі гарні?» Ми пояснили, що з Карпат, їдемо додому, в Харків, Дніпро... що ми в Карпатах навчалися письма, молоді письменниці...так...
«Як же вас звуть? Хочу запам'ятати. Раптом колись почую.» Я сказала, що я Олена Малєєва. «Малєєва - російське прізвище, так не піде. Потрібен псевдонім.»
Я почала пояснювати, що в мене був псевдонім, але я відмовилася від цієї ідеі. «То був поганий псевдонім. Давайте я вам придумаю новий, суто український!»
Я з цікавістю і посмішкою дивилася на цю людину, яка, так добре знається на українських псевдонімах.
Кажу трохи з викликом: «Давайте!» Чоловік обміряє мене поглядом кілька разів, я трохи ніяковію, але дивлюся все ж зухвало.
«Олена Стрибункавгречку вам підійде!» І я не знаю, де закінчуються межі вічливості й треба ображатися чи посміхатися. «А як вас звуть?»— питаю. Хочеться дізнатися хоча б ім'я такого нахабця.
«Мене звуть Степан. Степан Пушик. Не переплутайте з російським поетом Пушкіним. Не Пушкін, наголошую, а Пушик. Я теж трохи письменник.»
Тож «трохи письменник» це надто скромно для такої нескромної постаті.
«А ви знаєте, наприклад, чим відрізняються русалки від мавок?» — шляхом до залізничного вокзалу ми дізналися не просто різницю, а в найменших нюансах.
Що сказати, не хотілося їхати з цього міста, де живуть такі люди й з ними запросто можна поспілкуватися просто на вулиці...
Приїхавши додому я полізла у Вікіпедію. Завжди цікаво, хто тобі зустрівся і чи є він у Вікіпедії. Хто б сумнівався, що я спитаю дорогу не в будь-кого, а у письменника, ще й лауреата Шевченківської премії, видатного дослідника, поета та фольклориста.
На пам'ять ми сфотографувалися, й десь є у мене фото зі Степаном Пушиком.
На жаль, ми більше не зустрінемось, і він ніколи не почує про видатну українську письменницю Олену Стрибункувгречку.
22.02.2018