ДОСЯГШИ ДВАДЦЯТИТРИРІЧНОГО ВІКУ

Як швидко все ж Час-злодій на крилі
Відносить вдаль мій двадцять третій рік!
Дням пізньої весни втрачаю лік,
А квітів ще й не видно взагалі.
Можливо, і даремні ці жалі,
Що ще з лиця не зник дитячий лик --
В душі дозрів я й до змагання звик
Із тими, в кого мужність на чолі.
І все ж іду я швидко чи повільно,
Й мета моя висока чи низька,
Й важкий чи ні тягар щоденних справ --
Небес і Часу воля вже така:
Йду лиш своїм я шляхом неухильно,
Що його Вчитель для мене обрав.

ДО СОЛОВ'Я

О солов'ю, твій спів в гаю дзвенить
В травневий вечір й нас усіх чарує!
Надію він закоханим дарує --
Весни блаженство, що у нім бринить,
Склепить дню очі осяйні велить
До того, як зозуля провіщує
Любові збитки. Хай же в нім нуртує
І пристрасть, і жага, щоб заглушить
Крикливу пересмішницю у лузі,
Від глузувань чиїх знов затужу.
Ти з року в рік дбав, щоб не був я в тузі,
Й давав розраду, хоч вже й не скажу,
Більш спільником Любові був чи Музи --
Я ж їм обом однаково служу.

ПРО СВОЮ СЛІПОТУ

Як згадую, що світла вже нема
Очам моїм на півшляху земному
Й талант, що Бог мені свій дар у ньому
Явив, нестиму вже в собі дарма,
Хоч прагну ще поривами всіма
Душі Творцю служить, Йому одному, --
На запитання в докорі німому:
"Яка вже праця, як в очах пітьма?" --
Відповіда Терпіння: "Бог не просить
Трудів людських: прихильніш Він сприйма
Смиренних -- Його милість тих знайде,
Хто ярмо ніжне терпеливіш носить;
На Його зов людей спішить юрма,
Але й той служить, хто стоїть і жде."

МІСТЕРУ ЛОРЕНСУ

Мій Лоренсе, вогонь хай розведуть
Тепер, як ниви голі й почорнілі,
Щоб в спомини поринуть, такі милі,
Час коротаючи в розмові тут.
Ждать будем, поки дні негод минуть
Й зефір весняних не верне ідилій,
Торкнувшись пелюсток розквітлих лілій
І роз, які не сіють, не прядуть.
Все є тут, щоб тонкий смак вдовольнить:
Вино і їжа, пісня і танець;
Чуть лютню й голос, що у нім бринить
Тосканський наспів, матимеш нагоду.
І хто собі лиш зрідка насолоду
Таку дозволить може, той -- мудрець.

САЙРІЕКУ СКІННЕРУ

Мій Сайріеку, що твій знатний дід
Ще в давні дні Британії Феміду
Завжди і скрізь брав під свою егіду,
Рятуючи цим від численних бід, --
Зі мною ж нині про законів звід
Забудь, віддавшись радощам обіду;
Залиш спір Архімеду і Евкліду,
Й що від француза й шведа ждать нам слід.
Свій час учись розумно витрачати,
Як обираєш найкоротшу путь,
Щоб розрізнять, де добре і де зле;
Тягар турбот, що будуть обсідати
Щодня нас, вмій хоч іноді забуть,
Як мить веселощів нам Бог пошле.

ЙОМУ Ж ПРО МОЮ СЛІПОТУ

Четвертий рік вже, Сайріеку, друже,
Мій згаслий зір дня світла не сприйма;
Навік заполонила очі тьма,
Й забули вже видіння, зріть не дужі,
Зір, сонця, місяця, дощу і стужі,
І жінки, й чоловіка. Все ж нема
На небо нарікань: мій дух здійма
Надія ввись -- й мені це не байдуже.
Ти запитаєш: де ж беру я сили?
В свідомості, що спроби захистить
Свободу в очах світло загасили:
Я зміг її Європі всій звістить.
Й ця думка хай веде аж до могили --
Й в сліпім не раз надію ще зростить.