Вступ

Поглянути б крізь часу далечінь
На рідну землю, на її простори –
Степи безмежні і високі гори.
Піднятися б високо в неба синь,
Оглянути навкруг з отих висот
Від Дону аж до самого Дунаю,
Які край цей народи населяють.
Де саме проживає той народ,
З якого ми початки беремо,
Яких ми анти звикли називати.
А ще ж крім них жило других багато.
Он, на Дніпро, хоча б поглядимо.
Там гот розсівсь по обі сторони –
Їх плем’я остроготи прозивали,
В степах тоді безмежних панували,
Скорили племена усі вони.
І Германаріх в них владарював,
Сидів понад Дніпром в Данапрастаті.
А, як на схід ще трохи далі взяти,
То там народ герулів проживав,
Що, як і готів, звикли звати ми
Германцями. А степом ще блукали
Сарматські орди. Більшість повтікали
На захід вже. Між ордами тими
Десь у степах згубились росомони –
Останні з скіфів. З готом межував
Народ слов’янський – ім’я «анти» мав.
Жив по своїх законах і поконах
Від Подніпров’я по самий Дунай.
Хребтом впирався міцно у Карпати,
Ворожим готам вмів протистояти.
Казав суворо зайдам: «Не займай!»
А за Карпати у лісах густих,
В горах та по рівнинах розселялись
Склавини, що до антів родичались,
Бо ж від венедів почались одних.
Хоч родичі та гиркались бува,
У сутичках кривавих зустрічались.
Отож, сусідство антам тим дісталось.
Хоч істина для нас то не нова.
Бо ж ми сусідів мали теж таких,
Що на багатства наші зазіхали
І завжди всюди носа свого пхали.
Доводилось на місце ставить їх.
Але ж про антів… Селами жили
Та городища собі городили,
Що від сусідів заздрих боронили.
Самі ж давати відсічі могли
Усяким зайдам. А у мирний час
Орали землю, пшениці ростили,
Стада худоби луками бродили.
Над кожним родом верховодив князь,
Який чоловіків у бій водив.
Старійшини ж над миром правували,
Поради й повеління віддавали.
А ще ж і волхви – служники богів.
Без них ніяк. Бо ж боги бачать все
І всім керують. Отож, треба вміти
З богами на їх мові говорити.
Дививсь, Перун і дощик принесе,
Дажбог пригріє, щоб зерно зросло,
Стрибог онуків, коли слід, вгамує.
В достатку рід тоді перезимує.
Хоча в житті усякого було.
Тож були анти – хліборобський рід,
Трудилися аби в достатку жити.
А, коли треба, ворога йшли бити,
Щоб свою землю захистить від бід.
Хоч єдності між ними не було
І кожен рід беріг своє обійстя.
Хіба тривожні долітали вісті –
Кілька родів з’єднатися могли.
Та, відступала від земель орда
І знов роди по селах розбігали,
Чужому покоритись не бажали.
Без єдності ж народові біда.

1
На пагорбі високім над Дунаєм
Виднілись стріхи із десятка хат.
Хоча, дарма хатами називаю,
Адже тоді - віки й віки назад
У півземлянках люди ще жили.
Воно, звичайно й легше будувати –
Бо ж викопати у землі могли
Собі житло, були б лише лопати.
А зверху стріха – от і всі діла.
Воно і взимку краще зимувати.
Щоб віхола ще й снігу намела,
То, як в барлозі будеш спочивати.
Та поки літо. Зеленіє скрізь.
Круг жител невисока огорожа,
Скоріш від звіра, щоби не заліз.
Людина ж легко перескочить може.
Під лісом ниви золотом горять,
Вже скоро час настане жнивувати.
Чоловіки, напевно, полювать
Пішли. Жінки - до річки прати.
Гасає полем зграйка дітлахів.
Ті, що поменші. Більш дорослі в полі
Пасуть худобу. На підйом легкі,
Схопились рано. Сонечко ще кволо
З-за пагорка здалека вигляда,
А вже вони худобу виганяють.
Сон проганя студена ще вода,
Хоч деякі і на ходу дрімають.
Але в селі робота є усім,
Бо ж жити важко – їжу здобувати.
Тож Ардагаст, хоч був іще малим
Та мусив уже тату помагати.
Він матері з малого ще не знав.
Колись були склавини налетіли.
Чи здобичі шукали, чи забав.
Дівчат та молодих жінок вхопили
Та й подались. Якраз чоловіків
В селі не було. Коли повернулись,
То їм лишились роздуми гіркі.
Донині, правда, все воно й забулось,
Бо умикнули у склавинів тих
Собі дівчат – тоді то було звичним.
Та Келагаст забуть ніяк не міг
Свою Веснянку. Обіцяв же вічно
Її кохати. Тож і не пішов
Собі дружини нової шукати.
Відраду собі в синові знайшов,
Узявся і ростити, і навчати.
Хоч ще малий та й з лука вже стріляв
Й сокиру у руках тримав міцненько,
І списа досить влучно в ціль метав,
Отож і м’язи налились раненько.
Та, все одно, малий ще, не доріс
До юнака. Тож з дітьми пас худобу,
Поки чоловіки ходили в ліс,
Вертаючись, несли додому здобич.
Він мріяв швидше віку досягти
Коли, як юнакам усім і личить,
Випробування має він пройти
І мати голос воїна на вічі.

2
Він полем йде. Лоскочеться трава.
Високо в небі жайвір десь співає
І сонечко ласкаве звідти сяє.
Та з півдня чорна хмара наплива.
Поллє вже скоро. Схованку знайти,
Бо змокнеш вмить. Та де її шукати?
Хіба до ото до лісу хутко мчати?
Під кронами дерев себе спасти.
І він біжить. Провалля перед ним.
Не зупинився та стрибнув. Повільно
Він проліта над тим проваллям вільно…
І раптом зовсім поряд вдарив грім.
І він завмер над тим проваллям, став,
Не знаючи – летіти чи вертати?
І тут крізь сон він чує голос тата:
- Вставай скоріше, бо ромей напав!
Сон вмить пропав, на ноги підхопивсь.
- Лізь попід стріху! – Тату, я з тобою!-
Бо ж бачить, що готовий той до бою.
- Тікай скоріше, синку. Схоронись!
Ти сам–один у роді залишивсь.
Загинеш і з тобою рід загине.
Тікай скоріше, хоронися сину!
Востаннє в очі батьку подививсь:
- Я виживу! – й став стріху розгрібать.
А тато до дверей метнувся скоро,
Що вже усі тріщали під напором…
Що буде далі – чи ж йому не знать.
Продерши стріху, визирнув у ніч.
Вона уже навкруг вогнем палала.
Мелькали тіні, крики не змовкали
Та зрідка бойовий доносивсь клич.
Куди йому? До лісу? Доженуть.
До річки? Пильно озирнувсь навколо
Та і метнувся через забороло,
Устиг за мить у темряву пірнуть.
Поки летів, намацував свій ніж,
З яким з малих не розлучавсь ніколи,
Хай, навіть, коли в річці бовтавсь голим.
Бо ж тато вчив: «Хоча би все залиш,
Окрім ножа. Без нього нікуди!»
Завжди при боці, неодмінно гострий.
Скотивсь до річки, в очерети просто.
Прислухався на мить коло води.
Човни ромейські недалеко чуть.
Тож очеретом рушив вже спокійно,
Узяв собі шматок очеретини,
Крізь нею легко спробував подуть.
Між очеретів у воді присів,
Крізь оту трубку дихати узявся.
Того усяк малий в селі навчався
І по півдня, бува в воді сидів.
Іноді виринав і дослухавсь.
Поволі ґвалт у селищі утишивсь.
На ранок тільки чорний дим залишивсь.
Загін ромейський до човнів зібравсь.
Щось гомоніли. Що – не розібрать.
Він кілька слів по-їхньому лиш знає.
Боявсь - хтось очерети обшукає,
Але хотів, все рівно дочекать,
Як вони підуть. Може, хто живий
У селищі, крім нього ще зостався.
Не може ж буть, що він порятувався,
А більш ніхто. А, може, хтось малий
Забився в шпарку і пересидів?
Десь по обіді, врешті ті знялися
Й Дунаєм далі вгору подалися.
Він з води виліз. Весь аж посинів,
Але на холод зовсім не зважав.
Мерщій в село, якого вже немає.
Ледь огорожа тільки дотліває.
І мертвий люд на згарищі лежав.
Чоловіки і діти, і жінки.
Усі знайомі і такі не схожі.
Невже так смерть людей змінити може?
Із грудей виривався плач гіркий.
Він до домівки рідної ішов
В якійсь надії. Та надія марна.
У грудях тата лиш кривава рана
І вже аж чорна запеклася кров.
Над тілом тата довго він стояв
Та клявсь Перуном клятим відомстити,
Півнів їх селам і містам пустити
І кров, також пустити обіцяв.
Надвечір стяг все, що горіть могло,
Від сажі чорний, всі тіла убитих
Склав на ту купу аби їх спалити.
Бо ж так у антів в звичаї було.
Як селище своє він полишав,
Понад Дунаєм вогнище палало
І душі вбитих до богів злітали.
Та він вже голови не повертав.

3
Вже кілька днів йде Ардагаст на схід.
Трава у пояс плутає під ноги.
І добре, коли віднайдеться змога
Знайти в траві тварин якихось слід.
Такі стежини до води вели,
Напевно, часто вони тут ступали,
Раз цілі сте́жки у траві стоптали.
Стежки ті Ардагасту помогли.
Хоч, наче і подовжували шлях,
Бо ж мусив напрям раз у раз міняти.
Та ж легше, ніж травою простувати.
В дорозі часом віднайдеться птах,
Що виє гнізда у траві високій.
Тим можна заморити черв’ячка.
А був би в нього його лук в руках…
На жаль, згорів у селищі. Тож поки
Обходивсь тим, що здатен віднайти.
Людей ще досі жодного не стрітив.
Мов, вимер степ. Чи то на білім світі
Їх і немає? Можна йти і йти…
Самотність заколисує, неначе.
Ще й сонечко із неба припіка,
Утома накопичилась легка.
Він, навіть, не почув і не побачив,
Як звідкись збоку вигулькнув кінний,
Мелькнув аркан , притис до тіла руки.
І хлопець впав. А той метнувся круком
І став в’язати вузол більш міцний.
Здоровий дядько. Швидко спеленав.
Щоправда, Ардагаст напружив м’язи,
Як тато вчив. Нехай проклятий в’яже.
Він шанс до втечі вже приготував.
Мотузка в тіло вп’ялася та лиш
Розслабив м’язи і вільніше тілу.
Діждатись ночі, вибратись уміло.
То добре, що сховав надійно ніж.
А той алан (а то був саме він)
Не взявся хлопця добре обшукати.
Мабуть подумав: що тут можна взяти.
Цікаво, чому він блука один?
І звідки взявся? Вже ж давно нема
Їх в цих степах. Як готи нагодились,
Вони на схід під гори відступились.
Можливо, цей шлях до своїх трима.
Алан, тим часом, хлопця підхопив
Та на коня поперед себе кинув,
Спустивсь пологим схилом у долину,
Де в заростях багаття розпалив.
До хлопця, навіть, слова не сказав.
В траву поклав, мотузки не ослабив.
Коня свого прип’яв під густим грабом,
Де вже великий сніп трави лежав.
Сам заходився готувать обід
На вогнищі. Запахло свіжим м’ясом.
Якихось корінців додав. Тим часом
У Ардагаста аж звело живіт.
Бо ж стільки днів напівголодний йшов,
А тут такі навколо аромати.
Та ж чи він схоче хлопцю їсти дати?
Тож Ардагаст ті потяги зборов.
Обійдеться… Алан бігом поїв
Та і уклався спати на травичці.
Мабуть, обідній сон йому у звичці.
Коли він вже добряче захропів,
Узявся до мотузки Ардагаст.
Крутивсь тихенько, щоб не розбудити,
Старався ту мотузку розпустити.
І виплутався через якийсь час.
Дістав ножа з халяви й на ногах
Її обрізав. Далі встав тихенько,
Лук з тулом, що лежали далеченько,
Вхопив. Меч, що лежав у головах
Алана того вже не став чіпати.
Аби того часом не розбудить.
Підкрався до коня і вже за мить
Кінь вільний – йому можна утікати.
Поки алан за зброю ухопивсь,
То хлопець був на пагорбі, далеко.
А пішому коня догнать нелегко.
Тож він сердитий в дурнях залишивсь.

4
Вже кілька днів, як Ардагаст спинивсь
В затишній балці, що поросла лісом.
Тут від очей ворожих схоронивсь
Та й відпочити треба було, звісно.
Собі курінь в гущавині зладнав.
Поки ще літо і того достатньо.
В степу на звіра часом полював
Та смажив собі м’ясо на багатті.
Без солі й хліба, звісно, що ніяк.
Але ж де взяти? Попелом притрусить.
І вже, здається, зовсім інший смак…
Весь час, при тому, стерегтися мусить.
Уже при зброї. Гарний в нього лук,
Хоч сили, звісно і немає тої,
Але достатньо в нього сили рук,
Щоб вполювати звірини стрілою.
Він на великих і не зазіхав,
Йому цілком й дрібноти вистачало.
То зайця, а то дрохву вполював,
А то й цілого бабака бувало.
Попід густими кронами дерев
Йому жилося досить непогано.
Струмок тече, де й воду набере,
Й скупається. Та й хоч на себе гляне.
І для коня понад струмком трави
Цілком достатньо. Звик уже помалу.
Не косить оком, що тепер новий
Господар в нього. Що з аланом стало?
Нової жертви, певно що, шука,
Аби на ній невдачу відомстити…
Сидів якось, тримаючи в руках
Свій новий лук – чи слід де підмастити,
Щоб був пружним. Тут кінь враз захропів,
Мов небезпеки слід остерігатись
І Ардагаст стрілу умить схопив,
На тятиву наклав. Став прислухатись.
Не чутно кроків. Сторожко іде.
Та ж чи людина? Чи хижак навідавсь?
У грудях серце стука. Хлопець жде…
І раптом вовк. Та й здоровенний з виду.
Присів, наміривсь, видно на коня,
На хлопця не звертає геть уваги.
Але він лук упевнено підняв,
Обурений з такої от зневаги.
Ледь вовк стрибнув, запіла тятива,
Стріла метнулась вовкові навстрічу.
Той впав, гарчав від болю, завивав,
В очах палала ненависть і відчай.
Але стріла у саму ціль лягла,
Пробила серце. Хлопець лиш дивився,
Ножа стискав, аж доки й смерть прийшла,
Лише тоді наблизитись рішився.
«Вовчиця!» - придивившись, зрозумів.
Десь, мабуть, лігво в неї недалеко.
Хоч розум обережним буть велів,
Противитись цікавості нелегко.
Пішов. Де по слідах, де навмання,
Стрілу весь час тримав напоготові…
Знайшов одне у лігві вовченя
Голодне. Видно, вчуло запах крові,
То заскавчало. Втислося в куток,
Коли чужого, врешті-решт уздріло.
І загарчало. Не дививсь на то,
Схопив те вовченя за шкуру сміло.
Хотів прибити, але стало жаль.
Воно ж таке мале. Рішив узяти.
Якось та прогодує. В чім печаль?
Як що – то усім разом пропадати.
Отак в житті з’явився в нього Вовк.
З ім’ям не став марудитись. Навіщо?
Відвів в своєму курені куток
Та бавився, дитячу душу тішив.

5
Минуло літо. Вовк уже підріс.
Вже кінь на нього не звертав уваги.
Звик. Не хвицався більше, як той ліз.
А в молодого ж сили та наснаги.
Йому б гасати. Тож ходили вдвох
На полювання. Вовк мисливець гарний.
Зайців із лігва піднімав і дрохв,
А вже стріла не пролітала марно.
Якось отак полюючи, вони
Із пагорка якиїсь рух уздріли.
Чи стадо турів руха? З далини
Сказати важко. У траві засіли.
Не стадо. Степом рухався загін,
Напевно, готів. Хлопець їх не бачив,
Але від тата чув багато він
Про той народ. Куди ж вони, одначе?
Ішли при зброї. Видно, що вела
Їх тяга трохи здобичі розжитись.
Дорога їх на північ пролягла,
А там лиш анти і могли селитись.
Заграла кров, бо ж анти – то свої.
Вважай, рідня. Як дати їм пропасти?
Забув усі непевності - цур їх.
Не дати готам спідтишка напасти!
Спустивсь тихенько та мерщій помчав
У свою балку. Вовк услід помчався.
Там хутко речі всі свої зібрав,
Сів на коня та і у степ подався.
Кінь мчить стрілою. Добре відпочив,
Набрався сили, швидко шлях долає.
Вовк попереду сірим птахом мчить,
А Ардагаст навколо озирає:
Чи не помітно де сліди людські,
Аби часом село не проминути.
Але навкруг лиш пагорби низькі.
Чи мчати далі чи убік звернути?
А кінь летить… З трави із-під копит
Урозтіч ховрахи і перепілки.
Лишається позаду видний слід.
Та то йому не страшно. Аби тільки
Знайти, де анти ближче всіх живуть.
Бо прийдуть готи, то біда всім буде.
Уже надумав був на схід звернуть
Аж раптом із трави піднялись люди.
Вовк зупинився різко й загарчав,
Кінь дибки встав, мов у стіну уткнувся.
- Куди б ото я так шалено мчав?-
Мабуть, найстарший антською звернувся.
- Там …готи…Йдуть, скоріш всього,сюди.
Людей потрібно хутко рятувати,
Інакше всім не оминуть біди.
- Говориш, готи йдуть? І, як багато?
- Та сотні з дві…Я ж їх не рахував…
Я лише так…прикинув їх на око.
- Далеко звідси? – Я так хутко мчав…
Десь, гонів двісті. Може, ближче… Доки
Я мчав, вони якиїсь шлях пройшли.
- Так, зрозуміло. Туре, залишайся
Із хлопцями. А ми поїхали.-
Й до Ардагаста, - Хлопче, посувайся!
Сів на коня, за віжки ухопив
Й погнав коня за пагорби хутенько.
Вовк за конем по сліду поспішив.
Як виявилось – і село близенько.
За кілька гін на пагорб піднялись,
А внизу річка, пагорб вищий далі,
На ньому заборола піднялись
Із-за яких лиш стріхи виглядали.
Кінь видолинок стрімко подолав,
Влетівши у відчинені ворота
І, під рукою впевненою став.
Усі, хто був, покинули роботу
Та сходитися ближче почали.
Собаки раптом збіглись, ціла зграя,
Та на Вовка кидатись почали.
Він же гарчить в отвіт і не тікає,
Хоч ще малий, а видно-таки – вовк.
Тут на собак враз чоловік нагримав.
Хтось із юрби: - Що трапилося, Дрок?
Звідкіль ти із чужинцями отими?
- Нема часу розмови тут вести.
Бо готи йдуть. Готуйте, друзі, зброю.
Зліз із коні та хлопця опустив
На землю. – Хлопче, ідемо зі мною.
Коня візьміть! – то до чоловіків, -
Та не баріться. Уже близько готи.
Сам до старійшин хлопчака повів,
Бо ж їм рішати – чи отут боротись,
Чи йти назустріч, чи то відступить,
Поки другі роди на поміч прийдуть.
- Покличте Крука! Хай теж не сидить!
- Він не сидить, а он навчає гридів.

Старійшини, почувши новину,
Задумались. Тут Крук прибіг. З порогу:
- Що, готи знов готують нам війну?.
Ті мовчки подивилися на нього.
Прийшлося Ардагасту в котрий раз
Йому те ж саме все переповісти.
- Не омине, напевно, лихо нас.
Град доведеться полишати, звісно.
- Не нам рішать! – один старий на те,-
Скликаєм воїв. Хай вони рішають.
- Що там рішати? Рішення просте.
Нас готи дуже скоро подолають.
Їх – сотні дві, а нас півсотні є.
Роди сусідні в поміч не поспіють.
Кидати все – от рішення моє.
Вони за нами гнатись не посміють…
- І, все ж, рішати воям, а не нам,-
Сивобородий знову одізвався, -
Скликай усіх! – Ну, та вони вже там,
Серед майдану. Всяк уже зібрався.
А на майдані всі чоловіки
Уже чекали рішення старійшин.
Ті вийшли в коло. Гомін стих легкий.
Ураз настала неймовірна тиша.
Собак і тих зовсім не було чуть.
Озвався Крук – бо ж вождь оцього роду:
- На нас в великій силі готи йдуть.
Нам подолати їхню силу годі.
Або загинем в смертному бою
Чи в полі чистім, чи у сьому граді.
Чи ба́тьківщину кинемо свою
Й відступимо. Хай готи будуть раді,
Що їм до рук дістався град пустий.
А ми свій рід, при тому, порятуєм.
Як скажете – то поведу вас в бій.
А ні – то речі чимскоріш готуєм.
Загомоніла голосно юрма:
« Таж битись треба!» «І усім померти?!»
«Тікати треба! Виходу нема!»
«Навіщо рід весь віддавати в жертву!»
І тут дитячий голос одізвавсь:
- А, може отих готів одурити?!
Замовкли всі. Це хто з малих пробравсь
На віче? Хто посмів таке зробити?
Та Ардагаст (а то був саме він)
Стояв біля старійшин. Він бо вісник.
Хтось запитав: - А що то за один?
Чи має право тут стояти? – Звісно,-
Озвався Дрок. Ту вістку він приніс.
Тож він, як вісник тут перебуває.
- А чому він зі своїм словом вліз? –
То уже Крук,- Він говорить не має.
- Нехай говорить, - то вже сивий дід,-
Слова розумні нам завжди згодяться.-
Й до Ардагаста, - Слуха тебе рід.
Як ти порадиш, хлопче, відбиваться?! –
І усміхнувся. Знітивсь Ардагаст.
А, може й правда вискочив даремно?
- Казав мені мій тато, Келагаст
Про різні війни і походи древні.
Розповідав, як на народ один
Насунув ворог – без числа ордою.
В бою відкритім переміг би він.
Та вождь рішив їм не давати бою.
Він військо невелике розділив.
Одних послав орду ту заманити
Туди, де б лютий ворог не зумів
Всі свої сили кинути у битву.
Як вороги в ущелину зайшли,
Тоді на них з усіх боків напали.
Всі вороги в тім місці й полягли,
Бо з тої пастки виходу не мали.
Змовк Ардагаст і віче все мовчить.
- Де ж би могли? – один озвався врешті.
- Та ж Вовчий яр! – отвітив Дрок за мить.
Там купою одразу не пройдеш ти.
І тут усі загомоніли враз:
« А чому ні? Дуби там понад схилом.
Як тільки вони пройдуть мимо нас,
Ми би дубами шлях загородили!»
« І попереду звалимо тоді,
Щоб було нашим де оборонятись!»
«До яру їм натопчемо слідів,
Мовляв тим шляхом подались ховатись
Всім родом!» « Ще колоди покладем
Над схилами. Там схили голі зовсім.
Лиш кущики вчепились де-де-де.
Закриєм пастку, штурхнемо, хай зносять
Усе внизу. Куди їм утекти?»
Всі звеселились. Крук урвав розмови.
- Як порішили, то вже треба йти.
Дрок, бери хлопців. Знаєш, одне слово,
Що слід робити. Клятих заведи
У Вовчий яр. А ми усі до праці.
Жінки із дітьми топчуть хай сліди,
А нам потрібно за сокири браться.
Зготуєм теплу зустріч готам тим,
Щоб більш ходити не було охоти.
Нехай той яр в могилу стане їм.
Розходимось! Беремось до роботи!

6
Весь день трудився хлопець з усіма.
Траву до яру дружно толочили,
До лісу з граду речі волочили,
Бо ж ні у кого певності нема,
Що готи-таки втраплять на гачок,
А не завернуть й град не пограбують.
Надвечір люди рук і ніг не чують.
Та, все ж устигли зготуватись в строк.
Бо ледь останні речі віднесли,
Як уже й вісник прилетів від Дрока.
- Йдуть готи! – крикнув, пролетівши збоку
Та і до яру, де уже були
Чоловіки. До стрічі готувались.
Жінки дітей на руки узяли,
Малі втомились, ледь іти могли
Й усі одразу в лісі поховались,
Сиділи тісно у гущавині,
Тривожно до всіх звуків дослухались,
Не відаючи, що там відбувалось.
Атож – буває всяко на війні…
У верховіттях вітер шарудів,
Пташки, геть наполохані, сховались.
Лиш комашня нікуди не дівалась,
Мов рій понад худобою гудів
Та й людям діставалося від них.
Вогню ж ніяк не можна розпалити.
Тож довелось сидіти і терпіти
Та мовчки відбиватися від тих.
Тривога огортала все сильніш:
А раптом готи наших подолали
І в пастку вже готову не попали.
І та тривога – наче в серце ніж.
Так минув вечір, протяглася ніч.
На ранок пташки узяли співати,
Неначе стали до людей звикати.
Та люди у тривозі, звісна річ,
На те уваги зовсім не звертали.
Вони вістей чекали. По обід
Тривоги, врешті розтопився лід,
Бо з поля бою вісника прислали.
Утомлений та радісний, проте,
Він видихнув: - Усе! Немає готів!
Ох, скажу вам, було у нас роботи!
Рубати готів – діло не просте!
Всі обступили хлопця: - Розкажи?!
- Та що казати? Готів всіх побили.
Спочатку хлопці степом поводили.
Дрок їх у всю ніч у полі сторожив.
А вранці вивів їх на «торний шлях»,
Яким від них ми, наче, утікали.
А, вже коли вони у яр попали,
Ми їх затисли. Хоч не знають страх
Ті готи, кажуть. Та, як звідусіль
В них сулиці і стріли полетіли,
Вони назад вернутися хотіли
Та ж ми дуби скотили без зусиль
І шлях закрили. Скинули іще
На них колоди. Їм куди втікати?
Зостались під колодами лежати.
Ще й стріли на них сипались дощем.
А яр крутий, не видертись ніяк.
Отож один за одним і лягали.
Останніх ми, спустившись, добивали.
Ото і все…Здається…Якось так…
Ми здобичі багато узяли:
Мечі, сокири, панцирів багато,
Щити, шоломи – тепер будем мати…
Тож Крук у град вертатися велить.

7
Звикав поволі в граді Ардагаст.
Його за поміч, як свого прийняли,
В одну родину жити влаштували.
Та й він, щоб не дарма топтати ряст,
Чим міг новому роду помагав.
Один лиш Крук дививсь на нього скоса.
Бо ж з перемоги дер до неба носа,
Але ж у граді кожен добре знав,
Хто підказав, як ворога здолать.
Оте у Крука гнів і викликало,
Гордитися собою не давало.
Тож думав все, як хлопчака дістать.
Та ще із сином його Ардагаст
Ніяк знайти не може спільну мову.
А він, до того ж, хлопець був здоровий,
Такий кому завгодно раду дасть.
Він верховодив поміж дітвори,
Бо ж місце батька міг зайняти з часом.
Не те, щоби був зовсім лоботрясом,
Та з Ардагастом грубо говорив.
Він звався Сокіл та поміж дітей
Його всі стиха Півнем називали,
Бо ж багатьом від нього діставалось.
Та Ардагаста не чіпав, проте.
Хоч той і менший – силу мав в руках.
Поображати – то вже інша справа.
Вважав, що має на те повне право
Та на випадок на якийсь чекав.
А ще між ними ворожба лягла
Через Калинку. Гарна, ясноока,
Хоча й не на виданні була поки,
Не одного вже з розуму звела.
На неї Сокіл ласо поглядав,
Вважаючи, що жінка йому буде,
Як прийде час. Не дінеться нікуди.
А тут цей зайда на дорозі став.
Та і Калинка лагідніша з тим,
Всміхається, як бачить, а до нього
І голови не поверне. Нічого!
Колись він гарно розбереться з ним.
Якось, вже було пізно восени.
Роботу в полі всю переробили,
Усе, весною сіяне, скосили,
Засіяли уже й озимини,
Яка на всю на нивах зеленіла.
Снопи в стодолу всі гуртом звезли,
Відсвяткували та богам дали
Належні жертви, гарно задобрили.
Тепер лиш полювати та снопи
Ціпами дружно в клуні молотити.
Але для старших то усе робити,
Для дітвори спочинок наступив.
Отож, стояв під тином Ардагаст,
А тут Калинка мимо йшла до річки
З коромислом, щоб принести водички,
Всміхнулася до нього. Тут якраз
І Сокіл, де не знати, уродивсь.
Стис кулаки, до Ардагаста суне,
Як справжній півень – налетить і клюне.
Та й лаятись на хлопця заходивсь:
- Що ти, ізгою вирячився так?
Чого на мою дівку позираєш?
Тепер уже отримаєш, що маєш!
Та замахнувся кулаком. Однак
Юнак пригнувся, руку захопив
І так крутнув, що той аж звив від болю.
- Пусти негайно! – та потуги кволі
Не помогли. – Та як ти, хлоп, посмів!
Пусти мене, бо гіршого чекай!
Та Ардагаст не з боязких, одначе:
- Для кого гірше – то іще побачим,
Але на мене руку не здіймай,
Бо можеш залишитися без рук!
Запам’ятав?! Тепер котися звідси!-
Штурхнув. Той впав. На ноги підхопився,
Хотів із тину вихопити дрюк
Та Ардагаст до нього підступив
І той в страху відскочив на дорогу.
- Я ще помщуся! Поламаю ноги…-
Мабуть, сказати щось іще хотів,
Та Ардагастів погляд упіймав
І, мов затявся. Мовчки розвернувся,
По вулиці побрів, як дід зігнувся.
Та більше хлопця зачіпать не смів.

8
Відтоді проминуло кілька літ.
Вже Ардагаст склав іспит, став дорослим,
Тепер уже й одружуватись слід,
Чого він ще не мав робити досі.
Він, зрозуміло ж, що Калинку б взяв
Собі в дружини. Вже б і зговорились…
Та світ навколо враз мінятись став.
Немов лавина із гори скотилась.
Пішли чутки – зі сходу пре орда,
Якої ще не бачили ніколи.
Вона усе змиває, як вода,
За нею лише степ видніє голий.
Вони – неначе справжні дикуни,
З коня не злазять, сплять, їдять на ньому.
Неначе, справжні коршуни війни,
Вони спокою не дадуть нікому.
Та то чутки далекі. А в степу
Нова взялась розігруватись драма.
Задовольнивши ненависть сліпу,
Велів король всіх готів Германаріх
Скарати жінку. Не свою, однак,
А одного вельможі, бо ж втікала
Від мужа. Повелів скарати так,
Щоб жодна жінка так більш не вчиняла.
І на очах у готської юрми,
Що до видовищ до кривавих звична,
Її роздерли на шматки кіньми.
І все б нічого. Бо жорстокість вічна.
Та жінка з росомонів лиш була.
Вони такого звірства не прощали.
Тож помста дуже швидко надійшла.
Два брата тої жіночки примчали
Й мечем пробили королеві бік,
Що скоро той від того дуба врізав.
А гот також прощати те не звик.
Тож Вінітарій – новий король, звісно
Подався росомонів тих скарать,
Щоб, навіть, сліду племені не було.
І росомонам довелось втікать,
Вони у землі антів завернули.
Звернулися у поміч до родів,
Які до них найближче проживали.
І Бус, що отим краєм володів,
Прийняв їх, захист їм пообіцяли.
Помчали до родів других гінці,
Аби собі підмогу попросити.
Бо ж готи – добре навчені бійці,
І їх не просто в полі зупинити.
У град до Крука теж гонець прибув
Та передав оте прохання Буса.
Зовсім не радий Крук із того був,
Хоч войовниче і стовбурчив вуса.
Зібрали віче, виступив гонець,
Переповів чутки уже відомі,
Про поміч попрохавши, на кінець.
Крук своє слово вимовив по тому:
- Хто росомони нам? Чужий народ,
Якого ми ніколи і не знали.
Нам боги землю від своїх щедрот
І роки праці у спокої дали.
Чому ми маєм битися за тих,
Кого не знаєм? Ті ж самі і винні,
Навіщо було мститись проти тих,
Які сильніші набагато нині.
Бус їх прийняв, хай сам і боронить.
Не нам у справи у чужі втручатись…
На вічі тиша залягла на мить,
Тут Ардагасту здумалось озватись.
Схопивсь на ноги, у очах вогонь:
- Хіба рід Буса – то не анти, може?
Чи помагати не велить покон,
Як ворог йде? Хіба не має кожен
Із антів в поміч брату поспішить?
Як ми єдині – ми велика сила.
Коли не будем сили порошить,
То можем битись з ким завгодно сміло.
Хай росомони і чужий нам рід.
Та ж не за них на бій повинні стати.
За антську єдність нам боротись слід
Інакше готам легко нас здолати.
Чи вже забули готський той набіг,
Якого нам вдалось тоді відбити?
Нахабний гот, як ступить на поріг,
Його нелегко буде зупинити…
Коли ніхто не згодиться, я сам
Піду у поміч. Хай маленька сила
Моя, нехай життя своє віддам,
Аби лиш єдність роду була ціла!
Усі мовчали. Думали над тим,
Що довелось почути. Врешті встали
Із молодих з десяток перед ним,
Які іти у поміч забажали.
- Уже не сам! – всміхнувся Ардагаст,-
Тепер ми сила, можем в битву стати.
Як кожен рід десяток смілих дасть,
Ніяким готам нас не подолати.
Задумавсь Крук – не знав, як учинить.
І не хотів би, може відпустити.
Та ж син стоїть, на вухо шепотить:
- Нехай іде! Спокійніш буде жити.
А сам Калинку має на умі.
Десь Ардагаст, дадуть боги́,загине,
Уже би постарався він, зумів
Щоби Калинка стала за дружину.
Чого б же сину та й не пособить?
Та й того б зайду здихатись вдалося.
Тож Крук махнув рукою – та ідіть.
На тому віче мовчки й розійшлося.

9
У листі вітер тихо шарудів,
Пташки грайливих пісеньок співали,
Але вони того не помічали.
Юнак обняти дівчину хотів
Та не насміливсь. І вона стоїть,
Цнотливо очі долу опускає.
В обох шалені почуття палають
Та кожен їх бояться проявить.
Бо раптом почуття ті наляка
Й до них уже повернення не буде.
Серця шалено стукали у грудях
І їх, немов несла кудись ріка,
В якомусь танці дикому кружляла.
В полоні тих бурхливих почуттів
Їм бракувало зрозумілих слів.
Та очі і без того все казали.
Нарешті він наваживсь: - Почекай!
Я повернусь до тебе, обіцяю.
Та перше роду борг вернути маю,
Від готів захистити рідний край!
- Я почекаю. – жебонить вона,-
Чекати буду стільки, скільки треба.
Хоч і не знаю, як мені без тебе…
Й сльозинка покотилася одна
Їй по щоці. – Кохана, ти не плач.
Я обіцяю швидко повернутись…-
Наваживсь ніжно до щоки торкнутись,
Зітер сльозинку, – Ти уже пробач.
Та речі є важливіші за нас…
- Я розумію і чекати буду
Допоки серце стукає у грудях.
Хай швидше промине розлуки час.

10
Вже кілька днів малий загін іде.
Вовк попереду визнає дорогу.
Коня свого у поводу веде
І Ардагаст. Хоча і має змогу
На нього верхи всістися, але
Всі інші пішки йдуть. Тож він, як інші.
Бува, сторожу попереду шле
Конем, бо ж так дістати вістку швидше.
Ось повертає вісник черговий,
З коня злітає: - Там якаясь валка!
- Не готи? - Ні, як судячи по ній.
Ідуть з возам прямо через балку.
Спинив загін, а сам хутчій помчав
До пагорба, щоб глянути самому.
З трави довгенько валку розглядав,
Що рухалась повільно від утоми.
Вози скриплять, що аж до нього чуть.
Чоловіків у валці не багато.
Жінки і діти, в основному, йдуть.
Усі похмурі, наче йдуть на страту.
«То ж росомони! - скоро зрозумів.
Від готської погоні утікають».
Мабуть, ідуть уже багато днів
Та на спочинок і часу не мають.
Десь, мабуть, скоро уже й Бусів рід.
Вже росомонів тих не став чіпати.
Чи ж розпитаєш що у них, як слід,
Для того мову їхню треба знати?
Підняв загін та й далі подались,
Позаду роську валку оминули.
Надалі ще більш сторожко велись,
Щоб часом готи шлях не перетнули.
Не стріли готів. Антів набрели.
Обідрані, поранені втікали.
Вони-то хлопцям все розповіли,
Щоб ті уже дарма не поспішали.
Бус двічі готів у бою здолав,
Здавалося – вже близька перемога.
Та ворог несподівано напав,
Коли не було боронитись змоги.
Лягла на полі бою антська рать.
Самого Буса й багатьох схопили
Та обіцяли тут же розіп’ять.
Можливо, що так само і вчинили.
Задумався над чутим Ардагаст.
Що їм тепер із тим робити далі?
Вертатися він не хотів якраз.
Чого дарма далеко мандрували?
А тут якраз сторожа донесла,
Що бачить готів, десь з півсотні, може.
Із ними валка полонених йшла,
Але одні жінки і діти, схоже.
- Далеко готське військо звідсіля?-
Спитав у втікачів. – За два дні звідти.
- Що ж, подивлюсь на готів тих здаля,
Подумаю, що далі з тим робити.
Поглянувши, як ті повільно йдуть,
Бо ж здобич дуже кроки сповільняє.
Надумався, як далі йому буть.
Вернувся та і каже: - Спочиваєм!
Візьмемо їх на вранішній зорі,
Як вони будуть найміцніше спати.
Ножі готуйте, бо о тій порі
Не буде видно по кому стріляти…
Знялись надвечір, по сліду пішли,
В траві його було чудово видно.
По ньому й табір в вибалку знайшли,
Приглянулись до нього принагідно.
По колу тліли вогнища. Між них
Полон сидів. Навколо готи спали.
Аби ніхто не зміг втекти із тих,
Сиділи готи деякі, куняли.
Тож Ардагаст загін свій розділив,
Який побільшав. Втікачі зостались.
Та готів оточити повелів.
Усе тихенько, щоб не здогадались.
Найперше слід прибрати сторожів.
Їх п’ять, здається. Тихо все вчиняти
Лише за допомогою ножів.
А потім «цвіркуном» сигнал подати.
Коли ж він, як лисиця задзявчить,
Тоді всі підбираються і ріжуть
Горлянки сонним, щоб не розбудить
Та не порушить криком сонну тишу.

11
Коли Дажьбог підняв на небо лик,
Лиш мертві готи навкруги лежали.
Схопилось, було кілька чоловік,
Свої сокири в руки похапали
Та їх утихомирили усіх,
Хоч кілька ран завдати антам встигли.
Знов Ардагаст здолати готів зміг.
Тут полонені жіночки надбігли.
Всміхаються, хоч сльози у очах,
Радіють, що з полону їх звільнили.
Ще підсвідомий не здолали страх,
На вбитих готів злякано гляділи.
Як перша радість, накінець пройшла,
Їм Ардагаст велів іти додому.
У готів їжа їм у путь знайшлась,
Тож не голодні рушили по тому.
Забравши в готів те, що у бою
Згодитись може, став своїх питати:
- Ми виконали місіє свою?
Тепер вже можна і назад вертати.
Але…А раптом Бус іще живий
І можна його вирвати з неволі.
Нас мало, щоби дати війську бій,
Та учинити щось таке – доволі.
Тож думайте – вертати чи іти?
- Іти! Іти! – навколо загуділи.
З таким вождем та не перемогти?
З таким у битву можна стати сміло.
Отож, зібравши здобич, подались.
Місцевість вої Буса добре знали.
Ішли скоренько, хоч і стереглись,
Сторожу на всі боки посилали.
Коли до граду Буса підійшли,
То готів там уже ніде не було.
Хрести…На них розіп’яті були,
Ті, кого готська кара не минула.
Аж сім десятків…На найвищім – Бус.
Усі вже мертві, навіть, захололи.
Тих, хто живий перед відходом був,
Мечами готи просто закололи.
Від граду попелище лиш одне
Й кругом лежать порубані, убиті.
- Тих клятих готів кара не мине! –
Промовив хтось. – Що ж, хлопці, до роботи,-
Тут Ардагаст, – всіх треба поховать.
Взялися із хрестів людей знімати.
Хресті з землі ті також виривать,
Аби із них багаття поскладати.
Поки трудились, скоро підійшли
Ще ті, що з бою встиг порятуватись.
Між них і діти, і жінки були.
Хоча й небагатьом вдалось сховатись.
Від них дізнався Ардагаст про те,
Що вістка в готський табір прилетіла:
Вломилася орда незнана в степ,
Собі скорити готів захотіла.
Тож Вінітарій мусив чимскоріш
Вести орді назустріч готське військо.
Тепер зосталось дочекатись лиш
Чим закінчиться. Що орда так близько,
Не міг подумать, навіть, Ардагаст.
Це ж в землі антів може завернути?!
А хто орді тій дикій відсіч дасть?
Отож, про спокій можна вже забути.

12
Як поховальні відгоріли вже вогні
І душі вбитих всі у вирай відлетіли.
А всі живі їх провели, як то веліли
Покони предків. Пораділи, хоч сумні,
За душі ті, що будуть в вираю гуляти.
Хмільні меди, що готи в граді не знайшли,
За шлях спокійний їх на небо попили
Та і за північ узялись вкладатись спати.
Та Ардагасту сон до ранку не прийшов.
Він усе думав, як то далі поступати.
Потрібно антів на бій з ворогом підняти,
Аби їх ворог поодинці не зборов.
А ще ж би знати, що то суне за орда,
Чого від неї можна у бою чекати.
Як вона вміє боронитись, нападати.
Як ворога не знати – то біда.
Отож, на ранок врешті рішення знайшов.
Зібрав усіх та став серйозно говорити:
- Чекають антське плем’я ще суворі битви.
Якщо би, навіть, гот орду ту поборов,
То він поверне знов, аби закінчить справу.
Коли ж здолає готів та страшна орда,
То, може, з того ще страшніша нам біда.
І зійде плем’я наше потом все кривавим.
Тож відправляю вас, поїдьте по родах,
Та всім розказуйте, що бачили, що чули.
Кажіть: коли б тепер єдині анти були,
То всім загарбникам загородили б шлях.
Нехай готуються. Або сюди ідуть,
Як місяць вповні буде. Ні, то, може,
Хоча б відпустять трохи воїв. Кожен
Потрібен буде, як сюди прийдуть оті –
Чи гот, чи дикий гун – хто, ще не знаю...
- А ти куди? – А я у степ рушати маю,
Щоб роздивитися усе там по путі.
Хоча б погляну зблизька, що то за орда.
Чим вона дише там і як вона воює.
Адже чутки нам щось таке страшне малюють.
А хто зна як то все , насправді вигляда.
А ви ідіть родами, не жалійте слів,
Аби загрозу справжню добре зрозуміли.
Бо тільки у єднанні наша сила.
- А, як ти сам-один серед чужих степів?
- А я й не сам іду. Зі мною буде Вовк,
Та й вірний Ворон буде також піді мною.
Я повернуся, будьте в тому у спокої,
Прибуду вчасно у встановлений вже строк.

13
Вже кілька днів на південь їхав Ардагаст.
Не поспішав, сліди утратить не боявся.
Бо ж слід надовго за тим військом залишався,
Траву стоптали десь на поприще якраз.
Траву стоптали, розігнали живність всю,
Ніде не стад, ні табунів, не видно й птаха,
Десь подалися, мабуть, далі в степ від страху
У сподіванні, що життя свої спасуть.
Хіба що жайвір все співає в вишині
Та ще орел десь може в небі пролетіти,
Щоб володіння з високості оглядіти.
Від спеки їхав Ардагаст, як в напівсні.
Хоч не боявся, бо ж його пантрує Вовк,
Як небезпека – то одразу будеш знати.
Та й гот не буде на шляху підстерігати,
Йому би гунів перестріти диких в строк,
Поки поселення вони не зайняли,
Жінок, дітей в полон до себе не забрали,
Або від дикості усіх не повбивали.
А ті, що досі у степах оцих жили,
Втекли подалі в степ із готського шляху.
То ж їх також остерігатися не треба.
Степ лежить вільний перед ним та синє небо,
Що не віщує несподіванку лиху.
Спішили готи, бо кидали по путі
Вози, бо ж часу не було ремонтувати.
Та й тих, хто з того гону здумав помирати,
Кидали теж. Стрічались хлопцю часто ті.
Уже розкльовані. Де ж тільки узялись
Ті падлоїди? Звідки ж тільки й знають,
Що люди тут, в степу цім помирають?..
А готи скоро через річку подались.
Та він не став перебиратися до них.
Цим боком їхав. Їхній слід той добре бачив.
Як треба буде перебратись йому, значить
Перепливе. Цілком упевнений, що б зміг.
І, мабуть, таки правильно вчинив.
Якось на ранок на курган забрався,
Що високо над берегом здіймався
І готський табір з висоти уздрів
На тому боці. Саме у ту мить
Метались готи та хапали зброю,
Неначе готувалися до бою.
І тут відчув він, як земля дрижить,
Піднявся пил на сході, долетів
Гул, наче сотня табунів по степу мчала.
А хмара пилу все росла, зростала.
Перекривала готам всі путі.
І з тої хмари вигулькнули враз
Кінні, вони до готів зовсім близько підлетіли
І у них стріли густо хмарою пустили.
А потім ще раз, а за ним ще раз.
Убиті впали. Готи кинулися в бій,
Та гуни раптом розвернулись і пропали.
Бо ж піші готи кінних гунів не догнали.
Тож повернулись невдоволено у стрій.
А хмара пилу насувалася, росла.
Із неї знову раптом вигулькнули гуни,
Знов задзвеніли їхні луки, наче струни.
І знову готів сила чимала лягла.
Тепер все військо готське кинулося в бій.
Сам Вінітарій виступає попереду.
Зім’яли гунів. Подалися ті. Та ледве
Втяглися в битву всі, як раптом в хмарі тій,
Неначе виросли великі два крила.
І гуни готське військо в полі оточили,
Немов арканом із усіх боків здавили
І готська сила під їх шаблями лягла.
Небагатьом вдалося вирватись тоді,
Вони в ріку з низького берега кидались,
На цьому боці врятуватись сподівались.
Багато здобичі дісталося воді.
Ще Ардагаст побачив – вирвались кінні
Загоном готи раптом із кільця отого.
Він поміж них побачив хлопчика малого,
Який сидів поперед готом на коні.
Вони з розгону теж шугнули у ріку
І попливли, за кінські гриви лиш тримались.
Мабуть, то дуже знатні готи рятувались.
Пливли, долали течію ріки стрімку.
Та гуни поки, видно, зайняті були,
Те, що від готських військ зосталось, добивали.
А, може, зовсім інший погляд на те мали,
Бо ж зрозуміло – готів тих перемогли.

14
Неначе буря, увірвались гуни в степ,
Пройшлися хвилею від моря і до лісу,
Убили всякого, де опір їм чинився,
По всяких закутках вишукуючи, де б
Знайти поживу. Готи першими лягли
Від їх удару, а, вірніше, остроготи.
Вважали - зайд самі спроможні побороти,
Але занадто самовпевнені були.
Боротись з гунами – то справа не проста.
Вони, як хвиля – то зненацька налітають,
То відступають, розсипаються, зникають.
А далі хвиля іще більша наліта.
В жорстокій битві остроготи полягли.
Лиш полководці Алатей й Сафрах зуміли
Прорватись в степ, з собою сина прихопили
Їх короля й порятуватися змогли
Аж на Дністрі, де візіготи проживали.
Ті втікачів попід свій захист узяли.
Хоч не надовго. Гуни вслід за ними йшли
І візіготів з місць насижених прогнали.
Сам Вінітарій тоді в битві тій поліг,
Його, казали, Баламбер вбив власноручно.
Відсвяткували перемогу гуни гучно,
Бо ж готи мусили схилитись їм до ніг.
Лишивши жити остроготів у степах,
Де і жили до того, гуни налетіли
На візіготів. Хвиля гунська покотила
Їх до Дунаю. І такий в тих виник страх,
Що у ромеїв стали прихисток просить,
Мовляв, пустіть нас за Дунай порятуватись.
Не захотіли в полі з гунами змагатись,
Гадали, що Дунай їх добре захистить.
Дунай – то так, але чиновників орда
Нещасних готів так тоді пограбувала,
Що ті й дітей своїх у рабство продавали.
Куди там гунам! Ті дістались по слідах
По готських аж до самого Дунаю.
Та не насмілились його переплисти.
В степах рішили свої коней попасти́.
Пішли в Паннонію й осіли в тому краї.
В степах же наших залишилось кілька орд,
Які повинні за «порядком» наглядати.
Шукали, де б кого іще пограбувати
Та де іще який нескорений народ.
Так і до антів черга, врешті, надійшла.
Одна із орд шукати здобичі помчала
Туди, де анти в своїх градах проживали.
Хоча вона і невеликою була
Та сил достатньо, щоб один по одному
Роди скорити. Чи знайдеться в антів сила,
Яка би ту орду у полі зупинила,
Не віддала рід антський ворогу тому?

15
Вертався із розвідин Ардагаст.
Невесело було, бо ж бачив силу,
Яка у полі готський стан зломила.
Пригадував побачене щораз
Та думав – як же їй протистояти,
Отій орді. Як відсіч дати їй.
Нелегким буде із ордою бій,
Але ж ніяк не можна програвати,
Адже вона столочить геть усе
І антські гради у вогні загинуть.
Якби ж зібрати антів воєдино.
Одно лиш те, можливо і спасе.
Заглибившись у думи, геть забув,
Що небезпека може десь пантрує.
Гадав, що Вовк здаля її почує.
А Вовк якраз за здобиччю майнув.
Мабуть дрохву чи зайця десь уздрів,
Чи перепілку. Та й собі подався.
Кінь легко біг, над річкою тримався,
Тож збитися з дороги б не зумів.
І тут почувся тупіт. Із ярка
Враз вигулькнули гуни, із десяток.
Та й кинулися хлопця доганяти.
Хоч Ардагаста напад не злякав
Та, все ж, десяток проти одного.
Він приострожив Ворона і той,
Немов відчувши, полетів стрілой,
Рятуючи господаря свого.
Вчепились гуни і не відстають,
Готові цілий день ту здобич гнати,
Хоча взялися й луки лаштувати.
Не доженуть, то стрілами уб’ють.
Чи довгим був би той шалений гін,
Якби з трави, напереріз погоні
Не кинувсь Вовк. На першого з розгону
Стрибнув, вчепивсь тому в горлянку він.
Кінь з переляку вершника звалив
Й подався в степ. Всі інші налякались,
На місці закрутились, замотались.
Із гунів мало хто і зрозумів,
Що трапилось, бо бачили лиш тінь,
Що із трави майнула сірим птахом.
Тож стали розвертатися зі страху
Та й подались назад. А слідом кінь
Без вершника. Не бачив Ардагаст
Того всього. Як, врешті озирнувся,
Помітив, що погоні вже позбувся
І Вовк наздоганя його якраз.
Помітив – в того паща у крові.
Подумав: «Поки я тут рятувався,
Зайчатиною Вовк десь об’їдався!»
Та то лише мелькнуло в голові.
До Вовка свиснув й Ворона пустив
Знов у галоп. Бо хто тих гунів знає,
Можливо десь скрадаються, шукають,
Як би його зі світу ізвести…
А поміж гунів чутки поповзли,
Що у степу якась незнана сила
Їх здобич несподівано відбила.
Тож гуни тим налякані були.

16
Вже Ардагаста в таборі чекали.
Хоча і повернулись майже всі
Та воїв привели з собою мало,
Тож сумнівів у ньому дух висів:
Чи варто було все то затівати?
Куди з такою силою у бій?
Їх ворогові запросто зламати…
Та Ардагаст загін оглянув свій –
З дві сотні воїв. Що ж, і то не мало.
Не проти, звісно, цілої орди.
Та подалась на захід десь навала,
Хіба зі степу зазирне сюди
Якась орда маленька, що відстала.
Теж грізна сила. Та він бачив бій
І бачив чим орда на полі брала,
Мав думки, як протистоя́ти їй.
Тож перше своє «військо» обдивився,
Хто, звідки – всіх по черзі розпитав.
Припаси оглядати заходився
Та все увагу на вози звертав.
Їх два десятки в таборі було.
Прикинув, що для справи – надто мало.
Щоб у бою то їм допомогло,
Ще стільки ж мати би не заважало.
Отож, відправив кілька посланців
Іще возів у селищах дістати.
Сторожу розіслав в усі кінці,
Щоби зі степу свіжі вісті мати.
Всіх інших до порядку став привчать:
Стріляти з луків та списами битись,
У ціль прицільно сулиці метать.
Та ще «стіною» воювати вчитись.
Від ранку і до вечора кипить
В степу робота – вчаться воювати.
«Стіною» шикуватися умить,
Щоб ворогу надійно відсіч дати.
Коли ж вози потрібні прибули,
Став вчити із них табір будувати
Під час походу у степу, коли
Надумався б був ворог нападати.
За пару тижнів анти вже могли
Вози у полі хутко розвернути.
В чотирикутник зведені, були
Вони надійним захистом. Здобути
Кінній орді нелегко табір цей,
Бо ж з-за возів - і сулиці, і стріли
Нападникам і в груди, і в лице.
Та й з воза міг рубатися, хто смілий.

17
Біди зі сходу ждали, а вона
Прийшла з другого боку – від Дунаю.
Наскочила якась ординська зграя
На землі антські. Грізна новина
Була гінцем принесена з землі,
Де Крук за князя. Помочі просили,
Бо ж сунула орда в великій силі.
Тож, невеличке військо на чолі
Із Ардагастом рушило в похід
Знайомим шляхом. Попереду знову
Сторожа. Отож знали все чудово,
Що робиться навкруг, як саме слід
Надалі поступати. Ардагаст
Загін вів швидко, але обережно.
Вози, опорядковані належно,
Вмістили воїв всіх його якраз.
Ішли орді отій напереріз,
Щоб в землі Крука ту не допустити.
Чекали також допомоги звідти.
Гонець до Крука вимогу повіз.
На шостий день сторожа принесла,
Нарешті, вістку – гуни на підході,
Степ підминають – зупинити годі.
Хоч і не знали їхнього числа,
Бо ж спробуй зрахувати ту юрму.
Сказали, може в тисячу вкладеться.
Нелегко в бою антам доведеться.
Потрібно готуватися. Тому
Узявся місце Ардагаст шукать,
Де б можна було бій орді тій дати.
Вдалося в полі пагорб відшукати,
Де табором загону можна стать.
З боків яри, а унизу ріка,
Бо ж без води недовго б усиділи.
Возами табір свій обгородили
І тоді стали ворога чекать.
Щоб часом не минула їх орда,
То Ардагаст загін кінний відправив,
Аби знайшли у полі ту ораву
І навели на табір по слідах.

18
А скоро гул до них вже грізний долетів
Зі степу – то орда, напевно, мчала,
Стіною куряву по всім степу здіймала,
Топтала все живе, що стрілось на путі.
А незабаром вздріли втікачів своїх,
Які неслись, немов від хвилі рятувались.
Вона ж за ними неупинно насувалась,
Готова от-от затопити геть усіх.
Та вони встигли. Ледь останній залетів
У табір, як возами шлях закрили.
Щити зарані на возах тих закріпили,
Аби від стріл ворожих захистили ті.
Самі ж тримали луки й сулиці в руках,
Щоб ще здалека дружно ворога зустріти.
На пагорб гуни розігнались залетіти
Та хмара стріл загородила раптом шлях.
Ще й на підйомі ледь затрималась орда.
А стріли жалили, із ко́ней їх збивали.
Змішались гуни, одні одним заважали.
Вже на підльоті уповільнилась хода.
Поки передні густо падали з коне́й,
То на них задні все сильніше напирали,
Своїх же вбитих і поранених топтали,
Неначе сила їх якась на смерть жене.
Коли ж вже виріс із убитих цілий вал,
Тоді, нарешті вони трохи відступили
І заходилися пускати свої стріли,
У них вкладаючи всю ненависть і шал.
Злетіла хмара їх й на табір понеслась.
Важкі їх стріли, навіть, щит могли пробити.
Та за возами можна то пересидіти,
Поки нова атака не розпочалась.
Та ледве грізний стрілопад той припинявсь,
Як гуни знов в атаку кидались юрмою.
І знов стрілу пускали анти за стрілою,
І свою жертву ті знаходили щораз.
А далі й сулиці у хід також пішли,
Коли вже зовсім близько гуни підбирались.
І по траві кривавій коні вже сковзались,
Зробити й кроку уже далі не могли.
Коли й Дажьбог від крові аж почервонів
І свій кривавий лик на захід став ховати.
Тоді лиш, врешті відступились супостати,
Хоча і гнали в бій ненависть їх і гнів.

19
Поки орда у полі спочивала,
Своїм спочити Ардагаст не дав.
Одні убитих гунів прибирали
Зі схилу, бо їм вождь так наказав,
Другі вози землею насипали,
Щоб кожен дишлом до вершини став.
Колодками над схилом гальмували.
Навіщо – ніхто, навіть не питав,
Бо ж вірили – все робиться, як треба.
Закінчили на вранішній зорі.
Устигли подрімати, поки в небі
Дажьбога лик червоним заярів.
Тоді уже зібралися і гуни
Та й кинулися силами всіма.
Здавалося, що степом хвиля суне,
Стіною пил по сліду підніма.
І ось уже подерлися по схилу
Із гиканням і свистом. Бо ж орда.
А їм назустріч стріли полетіли.
Та їх не зупинилася хода.
Коли уже пів схилу подолали
У дикім шалі, Ардагаст велів
Аби колодки хутко прибирали,
Донизу відпускаючи возів.
Ті покотились усе швидше схилом.
Орда не встигла, навіть, зрозуміть,
Як врізалися ті і стра́шна сила
Давити стала гунів тих за мить.
Немов тарани крізь орду промчали,
Лишили купи трупів по шляху.
Спинились гуни, в паніці кружляли,
Недолю відчуваючи лиху.
І тут на них з гори скотились анти
Та стали бити тих, хто уцілів.
Ті стали своїх коней розвертати,
Бо ж кожен врятуватися волів.
У тім сум’ятті анти не жаліли
Ні власних сил, ні клятих ворогів,
Кого встигали, доганяли, били,
Щоби з них, навіть, жоден не вцілів.
Щоправда, з тих багато врятувалось,
Рвонули так – не доженеш конем.
Та анти слідом гнатись не збирались.
Назад орда, навряд чи заверне.

20
На вечір поховання влаштували
Для тих, хто в битві з гунами поліг.
Щоб іхнім душам стати на поріг
У вираї - тіла спалити мали.
Велике було вогнище, на нім
Зо два десятки вбитих положили.
А потім медовуху дружно пили,
Щоб був спокійний шлях на небо їм.
А вранці знову рушили в похід
У град до Крука – разом святкувати.
Бо ж гунів уже можна не чекати.
По крайній мірі, ближчі пару літ.
Хоча ішли і по своїй землі
Та сторожко – сторожу розсилали,
Щоб вороги раптово не напали.
Сам Ардагаст у війська на чолі
На Вороні своєму виграє.
Вовк попереду війська шлях торує.
Дажьбог із неба гарний день дарує
І радість антам на шляху дає.
Аж тут зі поля сторож прилетів:
- Там чиєсь військо шлях перетинає.
Мабуть, до граду Крука поспішає.
- Не зрозуміти, хто в нас на путі?
- Не знаю. По корогві як судить,
То, наче Крук. На його дуже схожа.
- Та Крук зі степу то вертає, може?
Напевно, в поміч досі нам спішить?!
Чи заблукав? Чом з тої сторони?
Тим часом, скоро військо те уздріли.
Корогви Крука, справді майоріли.
Стоять в порядку бойовім вони.
Тут верхівець від війська відділивсь,
Без поспіху поїхав їм навстрічу,
Мов, їх вождя на перемови кличе.
Проїхав пів шляху і зупинивсь.
Тож Ардагаст своїх теж зупинив.
До Крука свого Ворона направив.
Побачив вже, з ким мати буде справу,
Хоч тих маневрів ще не зрозумів.
Ще здалеку Крук говорить почав:
- Щось ви повільно надто поспішали!
Ми вже й самі тим гунам раду дали!
Ти, Ардагасте, надто довго спав.
Як бачите, без вас ми обійшлись,
Орду у полі вчора перестріли,
Яка кудись у поспіху летіла,
Тож одиниці тільки і спаслись!
- Та ж то від нас втікала та орда!
- От не бреши! То ми її побили!
Тож я не хочу мати з вами діла
І в град у свій ступити вам не дам!
Побачив Ардагаст, що то дарма
Із Круком сперечатися. Озлився,
Що той негідно з ними так повівся.
Та вибору інакшого не мав.
Не битися ж тепер проти своїх?
Своїх людей та й Крукових покласти.
Чи ж мало їм ворожої напасті?
Усе то миттю передумать встиг.
Тож мовив: - Що ж, Перун суддя тобі.
Не хочу в полі антську кров пролити.
Не думай, що спокійно будеш жити.
Я повернуся! – та й подавсь собі.

21
Нерадісний вертався Ардагаст
До своїх воїв. Що тепер робити?
Не будеш же у полі вічно жити?!
Прожити, звісно, можна якийсь час.
А там зима. Де хліба людям взять?
Вже пізно і орати, й засівати.
Не йти ж йому своїх же грабувати?
А що, як до ромеїв завітать?!
Там, за Дунаєм зорані поля,
Зелені ниви і стада худоби.
Чи не прийшла пора, нарешті, щоби
Навідатися. Хай ота земля
Також відчує помсту на собі,
Як то ромеї з антами вчинили.
То ж його направляють вищі сили
На той похід для помсти, далебі?!
Знайшовши вихід, враз повеселів
І до своїх вже в настрої приїхав.
Зібрав усіх та й мовив: - Хлопці, лихо.
Нам Крук відмовив у своїй землі. -
Огледів воїв, - Що будем робить?
- А, може, подамося в інші гради?
Хіба їм наша сила на заваді
У час таких великих лихоліть?
- Воно то, звісно, можна і піти.
Та розумію, що і інші гради
Зі мною вам зовсім не будуть раді.
А, може, по родах вас розпустить?
- Ні, ми з тобою! – загула юрма.-
З тобою ми ніде не пропаде́мо
І місце для життя собі знайде́мо.
- Ну, що ж, коли у тім питань нема,
То я вас в край деякий поведу,
Де всякого добра знайдем доволі,
Не будете ні босі, а ні голі.
Та ж тільки смерть ітиме по сліду!
- А що нам смерть? Загинемо в бою
Та й прямо в вирай, там, де предки наші.
Чи є що у житті для воя краще!
- Що ж, тоді волю слухайте мою.
Вже за седмицю рушимо у путь.
Огляньте все: вози, поклажу зброю.
Візьміть побільше м’яса із собою,
Ще поки час є, щоб його здобуть.
У мене ж справа невелика є.
За кілька днів управлюсь й повернуся.
Тоді перевіряти все візьмуся.
Так, що готуйте й спільне, і своє.

22
Коня прип’явши у гущавині,
Аби нікому в очі не кидався,
Сам Ардагаст взяв Вовка і подався
Аж на узлісся де й заліг в тіні.
На пагорбі видніє Круків град,
В якім він зна всі виходи і входи.
Стежина від воріт. По ній по воду
Із граду ходять всі жінки підряд.
Там і Калинка ходить кожен день.
Він вирішив її перехопити,
Побачитися та поговорити…
А тут вона з коромислом іде.
Легка хода, іде, немов летить.
Замилувався, серце враз заграло,
Душа, немов під небеса злітала…
Та він на землю опустив за мить.
Щоб посіпакам приводу не дать,
Бо ж набіжать та й Круку на поталу.
А в нього справ ще у житті чимало.
Тож свого Вовка вирішив послать:
- Послухай, Вовче, приведи сюди
Калинку. Та не надто висувайся.
Отам он понад річкою скрадайся.
Все зрозумів? – всміхнувсь, - тоді іди.
А Вовк, мов та людина, зрозумів,
Здається, все, чого від нього хочуть.
Побіг, щоб не траплятися на очі
Над очеретом. Недалеко сів,
Щоби Калинка лише його вздріла.
Вона ж на кладці вибрала води,
Очима повела туди-сюди.
Коромисло завдати вже хотіла
На плечі. Аж помітила Вовка.
А він, як тільки погляд запримітив,
Схопився та й тихцем подався звідти,
Все озирався, мов її чекав.
Тож вона вслід за ним і подалась.
А, вже коли коханого уздріла,
Не стрималася, аж сльозу пустила:
- Ти повернувся? Чому тут ховавсь?
Чому не повертаєшся у град?
- Чому? Чому? – всміхнувся, - от цікава.
Поки не можу. Як у тебе справи? -
Говорить сухо, але, видно, рад.-
Чи Півень тут тебе не дістає?
- Хай спробує?! Дам одкоша такого…
Не хочу, навіть, згадувать про нього.
Для мене ти один на світі є.
- Ти ж моя ладо! – ніжно обійняв.
Вона і не пручалася, тулилась
До нього. І душа його розмлілась.
Отак би вічно обіймав, стояв.
Та ж час… Отож не втримавсь і почав:
- Я знову маю йти… - Візьми з собою!
- Там буде важко, мила…Битви, зброя…
То усе лиш для чоловічих справ…
Я повернуся! - Обіцянки знов?! –
І сльози із очей. – Не плач, кохана.
У мене і без того в серці рана.
- А, як загинеш? – Та ж твоя любов
Мене завжди від смерті збереже.
Не бійся, мила. Все буде гаразд! –
Поцілував кохану Ардагаст,-
Іди, бо час вертатися уже!
Вона пішла, хоч довго озиралась,
А він стояв, дивився їй услід.
І серце раптом стало, наче лід –
Боявся, що навіки розпрощались.

23
Шлях довгий і важкий був до Дунаю.
Набачились були на тім шляху,
Як пам’ять по собі лишив лиху
Той дикий гун. Лиш попіл дотліває
Там, де стояли гради. Із родів
Не так багато люду уціліло:
Кого забрали, а кого убили.
Людських лиш зрідка бачили слідів.
Ховався люд, побачивши загін,
Хто його зна, чого іще чекати
Він нових зайд. Щоб дарма не лякати,
Не став у тих місцях спинятись він,
Де згарища від градів зустрічав.
Безлюдних місць і так в степу багато,
Тож є загону де спочити стати
Аби набратись сили по ночах.
Коли вже до Дунаю підійшли,
На берег не виходили, а стали
У лісі, де свій табір збудували.
Валити ліс хутенько почали.
Вночі колоди на Дунай тягли,
Де в очеретах у плоти в’язали.
Усе у таємниці готували,
Аби ромеї взнати не могли
Завчасно. Як настала темна ніч,
Що й місяця на небі вже не бу́ло
Та й хмарами його ще зятягнуло,
Дав Ардагаст відчалювати клич.
І понесла ті течія плоти,
Хоч хлопці на жердини налягали
Та до другого берега штовхали,
Не скоро все ж вдалося підійти.
Плоти знов в очерети заховали,
Згодяться, як вертатимуть назад.
Десь недалеко чувсь собачий ґвалт,
Село чи то сторожа там стояла
Ромейська, що кордони стерегла.
Після розвідин хлопці повернулись,
На кріпость невелику наштовхнулись,
Де, справді та сторожа і була.
Аби її в тилу не залишать,
Рішили з усіх боків оточити,
Поки ще ніч й сторожу перебити.
Тоді вже далі у похід рушать.
А ґвалт собачий все не утиха.
Сторожа в темінь пильно поглядає –
Чого собачий гавкіт не стихає,
Чи то орду не принесла лиха?
Та Ардагаст скоріше зрозумів,
Що то вони Вовка, мабуть, почули
Та і валують. Щоб ромеї бу́ли
У спокої, Вовку прошепотів:
- Подай-но голос, Вовче! Той завив,
Що аж морозом пройняло по шкірі.
Сторожа, що бентежилась допіру,
Вспокоїлась. Чийсь голос долетів
Із кріпості: - Ест люпус! І по тому
Нагримали зусюди й гавкіт стих.
Мабуть, кудись загнали псів отих
А скоро закимарили від втоми,
Аж чутно, як похропують. Тоді
На стіни анти, врешті й подалися.
Нечутно за сторожу узялися.
Ніхто з ромеїв їх не углядів.
А далі, як спустилися зі стін,
Зайшли в казарму й сонних перебили.
Лиш кілька були опір учинили,
Та й з тих не уцілів ані один.
Як встав Дажьбог – то кріпость у руках
Була вже антів. Довго не сиділи,
Забрали зброю, ту, що уціліла,
Харчі й на двох захоплених возах
Забрали те, що стане у пригоді,
Що може знадобитись у поході.
В ромейські землі їм відкритий шлях.

24
І покотила вольниця ромейськими шляхами.
Хто славу, а хто здобичі… Один лиш Ардагаст
Надіявся, що вже тепер ромеям борг віддасть,
Щоб довго іще діточок ті антами лякали.
Пройшлися хутко селами, місцевих розігнали,
Не надто насідали, бо там здобичі катма.
Худобу пасовищами хіба загін займав,
Бо ж чимось харчуватися вони в дорозі мали.
А вже, коли маєток їм стрічався на путі,
Тоді до діла справжнього вони і приступали:
Збирали, що є цінного та на вози складали,
Рабів звільняли, брали тих, хто з ними йти хотів.
Між ними часто анти та склавини зустрічались,
Що зі сльозами радості стрічали, як братів,
Бо вже й не сподівалися стать вільними в житті.
А вже, оскільки з краєм тим вони добряче знались,
То не блукали анти там у пошуках, а йшли
Туди, куди казали їм спасенні їхні браття.
Вже й на возах добра у них зібралося багато,
Уже й великі череди попереду вели.
Тут Ардагаст велів усім до річки повертати.
Та в багатьох горіла ще жадоба у очах.
Хотілося здобути ще. В гнівни́х своїх речах
Від нього вимагали, щоб йти далі грабувати.
Він їм не став перечити, як хочете – ідіть.
Але ніхто чекати вас на березі не буде.
Зібралося кількадесят зажерливого люду,
Яким прокляте золото уже очей сліпить.
Усіх, що залишилися, вождь розділив натроє.
Одні погнали череди до кріпості, в якій
На березі помітили були човни легкі.
Худоба сама плистиме через ріку водою,
А люди на човнах услід перепливуть її.
Другі кінні роз’їхались шляхи сторожувати.
А усі інші із возів взялися будувати
Рухомий табір. Поміж «стін фортеці» отії
Все військо і посунуло скоріше до Дунаю.
Туди, де були сховані плоти в очерета́х.
А десь ромеї, певно вже, несуться по слідах,
Забрати здобич і скарать негідників бажають.
Недовго й залишалося – сторожа враз летить.
- Там бій іде! – показують, де жадібних лишили.
Проте, у поміч анти їм тепер не поспішили.
За помилки допущені сам має всяк платить.
А скоро в грізнім тупоті й кіннота налетіла,
Кружляють навкруг табору, бояться підступить,
Бо ж з-за возів стріла якась спроможна прилетіть.
І не одного вже така до смерті прохромила.
- Легіонерів ждуть, мабуть?! Уже десь на підході, -
Промовив гнівно Ардагаст, на неслухів ще злий.-
Не зупиняємся! Ідем! Та не ламаєм стрій!
Нам до Дунаю би дійти. Там нас спинити годі.
Хоч уповільнилась хода, але кінним ромеям
Не удалося їх спинить. До річки підійшли.
Одразу випрягли коней, з возів стіну звели.
Хай спробують ще вороги стіни здолать тієї.
Одні, тим часом, стережуть, другі добро вантажать
З возів усеньке на плоти. Погнали вплав коне́й.
Вже на тім боці ворог їх ніяк не дожене.
А вдалині вчувається невпинний поступ вражий.
Загрозливо здіймає пил погоня недалека.
Чи встигнуть тільки надійти? Бо ж перші вже плоти
З людьми, наповнені добром устигли відійти.
Покинувши пусті вози – кінним здолать нелегко,
Побігли анти до плотів, сильніше налягли,
Аби устигнуть відійти від берега подалі.
Коли легіонери вже до берега примчали,
То посередині ріки плоти якраз були.
Вже стріли не досягнуть їх, хоч крики долітали,
Хтось кулаком махав услід й «склавинус» обзивав.
І Ардагаст на повен зріст до них обличчям став:
- Ми – анти! – закричав в отвіт – Ми – анти,
щоб ви знали!

25
Додому повертались неквапливо.
Добро все склали на вози свої,
Що в лісі були сховані. Сміливо
Ішли на північ, де чекала їх
Своя земля. Ромеїв не боялись.
Ті так далеко слідом не підуть.
Хоча іти сторожко намагались,
Бо ж у степу орда десь може буть
Чи гунська, чи аланська, чи, хто знає
Яких порід – то все розбійний люд.
Гасають степом, здобичі шукають.
І вигулькнути можуть звідусюд.
Стада худоби перед себе гнали,
Вози, добром наповнені, везли.
Тож для орди велику цінність мали
І здобиччю найпершою були.
Хоча, могли добряче й в зуби дати,
Бо ж мали досвід справжній, бойовий.
Але ж їх може налетіть багато,
Чи стачить сил, щоб витримати бій?
Як відійшли подалі від Дунаю,
Під дубом жертви богу принесли -
Биків для того чималенько мають,
Найкращого між ними узяли
Й траву під дубом кров’ю окропили,
Щоби Перун і далі помагав.
Самі ту кров разом із богом пили
За тих, хто вже можливості не мав.
Хто залишився там – поза рікою,
Кого жадоба з розуму звела.
Виправа лиш здавалася легкою,
Значна частина люду полягла,
Хоч, може, їм завдячувати треба –
Затримали ромеїв. Хто би знав,
Як саме б виглядала воля неба,
Якби ромей дорогу перетяв?!
Степами йшли, сторо́жко озирались,
Аби часом не втрапити в біду.
Вже зовсім не багато залишалось,
Спинилися на свіжому сліду
Якогось війська, може, чи загону,
Який кудись на захід простував.
По всьому видно – здобич гарну гоне,
Якої в землях антів був набрав.
Були й сліди великого полону.
Склавини, як судити по слідах.
Піднявся голосний між люду гомін:
- Склавини, видно, геть забули страх!
Догнати треба й здобич відібрати,
Вони далеко не змогли б зайти!
За той розбій потрібно покарати!
Всі вимагали їх у бій вести.
Відправивши свою всю здобич далі,
Направилися анти по слідах.
Йшли швидко, бо ж ніщо не заважало
Долати добре визначений шлях.

26
Склавини йшли без поспіху. Мабуть,
Погоні ніякої не чекали
Ще й чималий тягар з собою мали –
Полонені повільно надто йдуть.
Вони ще сподіваються на те,
Що хтось наскочить та відіб’є, може.
Та і втомились у дорозі, схоже –
Жінкам з дітьми то діло не просте.
А анти без нічого і той шлях
Долали швидше. Скоро й наздогнали.
Напасти зразу, все ж не поспішали.
Бо ж поспіх – не підмога в тих ділах.
Здалеку видивлявся Ардагаст,
Які склавини в полі мали сили,
Сторожу чи далеко розпустили.
Склавини зупинилися, якраз
У балці аби трохи відпочити.
Мабуть, з три сотні воїв в них було.
Худоби чималеньке стадо йшло.
Занадто аби битися відкрито.
Всередину поставили вози,
Між них полон увесь свій посадили.
Вечеряли, навкруг багать сиділи.
Спинилися в передчутті грози,
Що насувалась, сонце вже сховала.
Десь гримотів і блискавки метав
Перун. Вітри у верховітті завивали
Та ледь помітний дощик накрапав.
- Перун нам в поміч! - Ардагаст промовив.
У нього уже склався бою план,
Як би пролити в ньому менше крові.
Отож, рішив пуститись на обман.
Велів своїм засісти з обох боків
Від табору. На руки пов’язать
Щось біле, щоб у темряві глибокій
Свої своїх могли би розпізнать.
Сам із десятком відчайдухів швидко
Склавінів табір степом обійшли.
В кущах сховались, звідки було видко
Стада худоби, що траву пасли.
Як хмари небо чорнотою вкрили,
Тихцем прибрали пастухів, які,
Оті стада від поля сторожили.
Тоді й завили зграєю вовків.
Аж Вовк спочатку, навіть, здивувався,
Подумав, що то зграя надійшла.
А потім його голос доєднався.
Худоба геть налякана була.
Куди втекти – «вовки» і справа, й зліва.
Єдиний шлях на табір. Тут якраз
В степу розпочалася справжня злива.
«Перунів знак!» - подумав Ардагаст.
Худоба на склавинів налетіла,
Неначе хвиля. Табір вмить змела,
Стоптала чи на роги підчепила,
Оговтатися, навіть, не дала
Й помчала в степ. Тут анти налетіли
На тих, хто в колотнечі тій вцілів.
Кого убили, кого полонили.
А дощ, що досі, як з цеберка лив,
Вщухати став. Взялись вітри нестримні
На шмаття рвати хмари і крізь них
Зірки у небі, навіть, стало видно
І місяць жовтий кулею застиг.
Коли склавинів повністю здолали,
То вже і до полону узялись.
Поміж возами ті не постраждали
Та поки іще злякано велись,
Не знаючи, що робиться навколо.
Коли ж почули, врешті, антську річ,
Зраділи. В отих радощах і болю
Поволі наступала глупа ніч.

27
Якими ж були здивування й радість
У Ардагаста, коли він узнав,
Що більшість люду – з Крукового граду.
Одразу ж про Калинку запитав.
- Десь тут була… - Поки він роздивлявся,
Вовк підхопився і кудись помчав.
І він скоріш відчув, ніж здогадався –
Що Вовк десь там Калинку відшукав.
Тож кинувсь слідом. Скоро і побачив,
Як Вовк до неї радісно стриба.
Вона ж стоїть, не вірячи, неначе
І на обличчі усмішка слаба.
Підбіг, обняв. Вона також припала,
Відчув, як плечі від плачу тремтять
- Моя кохана, ти мене чекала?!
От я й прийшов. Не треба сумувать.
Вона всміхнулась: - Я тебе чекала.
І дочекалась, врешті, милий мій.
Ніхто не вірив. Я одна лиш знала,
Що ти прийдеш, біді зарадиш тій.
Коли в минулім враження зостались,
Вони рядочком сіли на траві.
Він став питати, як воно так сталось.
Де Крук? Де вої? Чи вони живі?
- Мабуть, що ні. Якраз у граді свято
Було. Усі зібрались над ріку,
Аби богів належно привітати.
А ті сиділи, певно, у ліску.
Уже і треби віддали належні
Жерці. Вже свято в розпалі було.
Аж раптом крик сторожового з вежі,
І…як у сні дурному все пішло.
Вони на нас юрмою налетіли.
Чоловіки на захист стали…Та
Було в склавинів надто більше сили.
Крук навкруг себе всіх збирати став,
Хотів, мабуть, пробитися до граду.
Але склавини перекрили шлях…
Усіх побили…Й кинулися радо
Жінок, дітей ловити…Просто, жах.
Град запалили, все добро забрали.
Худобу всю, яку лише знайшли,
Також з собою в чужину погнали.
Усі ми просто в відчаї були.
- Нічого, мила. Все уже позаду.
Звичайно, вбитих нам не повернуть.
Але ж вони загинули за правду
І їм тепер лише у вирай путь.
А ми повернем, град новий поставим,
Засієм знову стоптані поля.
В своєму краї жити вільно станем
Та так, що будуть знати й звіддаля
Про антський рід – великий і могутній,
Який уміє й землю обробить,
І може добрим до сусідів бути,
І ворогів усіх нещадно бить.
Усе то буде… Вже Дажьбоже лико
Здіймалося на сході, наче бог
Благословив бажання те велике…
І усмішки осяяли обох.