Каті

Приходжу до тебе у будні, на свято,
З ізвічною думкою, - де ти тепер...
Із квітів пістрявих - на горбику шати,
Бо ти у могилі. Хоч рано ти вмер...

А ми ще могли б разом в світи пожити,
Онуків глядіти...Та я вже одна.
Тепер ось - за квітами мушу глядіти,
Щоби не засохли...Чия ж то вина?..

Сімейне життя, мов пошите, тріщало,
Була оковита для тебе - жона.
Втікала, верталась, та знову прощала,
Бо знала, що гинеш, врятую - одна.

Та от, - не змогла, не зуміла, не вийшло,
На чорную хустку - змінила я гнів...
Тепер залишилось його лише трішки,
Його, накінець ти,- уникнуть зумів...

Василю, Василю, якби ти вернувся!
Та смерті в цім світі ніхто не мине.
Пішов назавжди, навіть не обернувся,
Горілку любив...А казав, що мене.