Над Києвом луна тривожний дзвін.
Орда зі степу раптом налетіла,
Напасти несподівано хотіла
Та вчасно місто попередив він.
Ворота встигли хутко зачинить.
Усі, хто міг, за зброю похапались,
На міцні стіни чимскоріш піднялись,
Щоб звідти гарно ворога зустріть.
Під стінами ж колотиться орда,
Хапає тих, хто не устиг сховатись.
Поділ вогнем уже почав займатись,
А вітер естафету передав.
І скоро небо димом затягло
Та й дим той у бік міста повернуло,
В обличчя воям мороком війнуло,
Але зі стін зігнати не змогло.
Униз усі вдивлялися крізь дим,
Аби орду до стін не підпустити…
Крізь дим криваве сонце в небі світить,
Мов злий бог оком дивиться одним…
Орда все ближче й ближче підступа,
Дзьобають стріли стіни дерев’яні.
Уже комусь завдати встигли рани,
Уже хтось мертвим зі стіни упав.
Зі стін із луків вдарили в отвіт.
Можливо, когось вцілили, одначе,
Хіба у колотнечі тій побачиш.
Та ще по кілька стріл пустили вслід.
Із гиканням носилася орда
Туди-сюди, Поділ розграбувала,
Але на стіни дертися не стала.
Аж раптом князь наказ різкий віддав
Й ворота відчинилися умить.
Кінна дружина викотилась з міста,
В орду врубалась, мов сокира, чисто.
Уже ординців сотнями лежить.
Мов горобці метнулись врізнобіч,
До того войовничі зарізяки.
Тепер уже шукали шпарку всяку,
Аби не стрітись з воєм віч-на-віч.
Метнулись через Либідь. Та стрімка
Вода ординців миттю з ніг збивала
І багатьох в Дніпро з собою взяла.
Хто перебратись встиг, той утікав.
Питається: чого тоді прийшли,
Як воювати зовсім не готові.
А Либідь аж окрасилась від крові
І води кров ту в море понесли.