Можливо справедливість –
це і є невідворотність історії.
Вона озирається.
"Ця книга так написана!
Нічого добавити! Більше нічого і не потрібно".
Диктор оголошує: звучить симфонія "Нічого добавити",
І голос його віддаляється темними кільцями звужуючись до кам'яного голосу і зникає, як падіння крихти вапняку на мозаїку пізньороманської базиліки, — радісним сумнівом.
І я веселюсь. Нічого добавити, але вона б хотіла добавити плоть від плоті своєї.
І мені до вподоби її п'яновиті погляди.
Наче дощ, захопив під навісом альтанки відчахнувши від тебе центр міста.
Так і вона. В її погляді, і в її руках.
Той самий диктор знаходить тебе шепотом:
"Остерігайся таких книг".
"Іди геть, — відповідаю, — іди геть".
Та чомусь моторошно.
Твоя рука сковзає, як ніч впадає у сон,
Як оленя в багнистий омут.
Пручайся.
Візьмись за гілку, за небо, вхопись за гриву землі, за гриву мочаруватого поля, за мрію.
Але вона окликає тебе.
Я озираюсь.
І насправді — добавити нічого.

08.08.2022