Спекотне літо дев’яносто дев’ятого року ми з сестричкою зустрічали на березі Чорного моря у санаторному будинку відпочинку, який належав одній з багатих московських компаній, яка торгувала нафтою і лісом. Моя доня в той час там працювала у юридичному управлінні і зробила нам ці путівки у подарунок .

На вокзалі у Новоросійську мене зустріла сестра зі своїм старим знайомим Янушем Гнатовичем Варумом, двоюрідним дядьком відомої співачки. На чудовому спортивному авто ми швидко доїхали до будинку відпочинку, пан Януш допоміг нам влаштуватися, ми посиділи в номері, потім прогулялися вздовж узбережжя і наш гість покинув нас.

Ми насолоджувалися сонцем і морем, спокоєм, тишею, що, здавалось, ніщо не зможе порушити її. Ми мали чудові апартаменти на третьому поверсі, балкон виходив, на жаль, не на море, а на гори, тому в номері не відчувалося великої спеки.

Наступного ранку ми пішли з сестрою до моря. Накупавшись, лежали на гарячому камінні і про щось тихо гомоніли. Раптом з нами привіталась якась жінка. Ми підвели голови і побачили струнку жінку незвичайної краси в купальнику, ноги якої закривало парео. Познайомилися. Вона назвалась Валентиною Павлівною. Мала вік нашої матусі, але виглядала кінозіркою, не інакше. Розговорилися. Вона запитала, де ми проживаємо. Ми відповіли і з’ясувалось, що двері наших апартаментів знаходяться навпроти її дверей. Ми зраділи цьому. Так почалось наше спілкування, яке переросло у багаторічну дружбу.

Апартаменти Валентини Павлівни складались із трьох шикарних кімнат, бо вона була матір’ю власника цієї нафтової компанії Миколи Богачова. І тому навкруг неї крутилось усе в цей час і на цій території, враховуючи охоронців та обслугу. Валентина Павлівна щодня запрошувала мене із сестрою до себе. Ми пили смачні вина, каву і вели довгі розмови про все на світі. З нею було дуже цікаво, вона була надзвичайно обдарованою оповідачкою. Про себе розповіла, що вона була одружена. Мала чоловіка дипломата. Мала двох дітей, сина Миколку і доньку Варю, і багато років жила в Америці. Щоранку вона готувала сніданок для родини, проводжала дітей до школи, прасувала чоловікові сорочку і штани і щовечора чекала усіх вдома. Так ішли роки. Миколка закінчив школу і вступив до московського інституту. Матуся скучала за синочком і, нарешті, у листопаді поїхала до Москви, щоби подивитись, як її син живе один вдома.
Син був розумним і матусю заспокоїло те, що на нього можна покластися, як на дорослого чоловіка.

Про свій приїзд до Москви вона повідомила своїх колишніх співробітниць і ті запросили її на святковий вечір, який влаштовують сьогодні в актовій залі інституту. Валентина Павлівна з радістю погодилась і вже ввечері обіймалась зі своїми колежанками, які були раді її бачити. Вона також зраділа від зустрічі з ними, бо дуже скучила за рідним містом, а також за інститутом Америки і Канади, в якому вона колись очолювала плановий відділ.

І ось зараз вона опинилась в епіцентрі свята, де оркестр вигравав знайомі мелодії. Багато років тому вона сама танцювала в обіймах своїх колег. А зараз пройшов час і вона стоїть одна, а запрошувати її ніхто не наважується. І раптом через усю велику залу до неї прямує красивий чоловік і запрошує її до танцю. Вона погоджується і до самого закінчення вечора вони танцювали удвох. Було таке враження, що вони нарешті знайшли одне одного у цьому безмежному світі. Їм здавалось, що крім них у цій залі нікого не існує. Вони пили і не могли напитися безмежної близькості, що окутала їх, об’єднала і тримає, не даючи можливості роз’єднати руки, бо підсвідомо у них з’явився страх втратити одне одного.

По закінченні вечора він пішов проводжати її додому. Вони познайомилися. Він назвався Борисом і сказав, що він є нинішнім директором інституту Америки і Канади. І що він одружений, дружина тяжко хворіє. І що він щасливий з того, що зустрів її. Вона розповіла про себе. Вони обоє були безнадійно одружені і це ще більше вогню додавало до їхніх сердець. Всередині їхніх душ загорівся, палав вогонь того, що могло назватись коханням, але кожен стримував у собі оте полум’я, що пробивалося назовні у вигляді потисків рук. Вони попрощалися і кожен розумів, що жити так, як було до цієї зустрічі, уже не буде. Отой вогонь, що спалював їх, зігрівав, вони понесли кожне у своєму серці.

Минув рік. Валентина Павлівна продовжувала готувати сніданки родині, щоранку прасувати чоловікові сорочку і штани, та чекати вечора, коли прийде зі школи Варя і повернеться чоловік. Життя ніби зупинилось всередині неї. Але там жило, горіло оте щось нове, чого вона ніколи не відчувала за все життя з чоловіком. І ота жаринка додавала їй сили, бажання побачити ще раз Бориса. Валентина Павлівна знову поїхала провідати сина, а заодно і зустрітися з тим, хто запалив всередині неї вогонь.

Вона приїхала до Москви знову на свята. Подруги запросили на вечір і вона знову опинилася у цій самій залі, начебто і не було отого річного проміжку часу. Точно так грав оркестр і пари кружляли у танку. Раптом її хтось узяв за лікоть. Вона підняла очі і побачила Бориса. Він дивився на неї так, немовби вона злетіла з небес, бо не очікував її побачити. Його гарячі руки взяли до рук обидві її долоні і він поцілував їх. Він покликав її за собою. Вони вийшли на вулицю, сіли в таксі і дуже швидко опинились у нього вдома. Вони сиділи на кухні і він розпитував її про те, як вона жила без нього. А потім розповів, що півроку тому поховав дружину.

Він дивися на неї так, ніби вона із якоїсь казки і боявся випустити її руки, бо міг втратити.

Все, що вони відчували в цей час – це якесь сп’яніння, проникнення одне в одного до краплини, до останнього подиху, до найглибших і найсолодших відчуттів. Такого ніхто з них ще не відчував. Вони знайшли одне одного у цьому Всесвіті і тепер будуть оберігати отой спільний вогонь, що зветься великим коханням.

Він запропонував їй одружитися. Вона погодилась, що зробить це одразу після розлучення із чоловіком.

Вона повідомила чоловікові, що хоче з ним розлучитися. Той прилетів з Америки з донькою, щоби умовити її не ламати його кар’єру і не сиротити дітей. Миколі, синові, вона розповіла правду одразу, той сказав матері, що згоден з нею і хай вона робить, як вважає за потрібне. Варя так зраділа, що повертається нарешті до Москви і її все влаштовувало. Володимир, чоловік Валентини Павлівни, поставив умову, що хоче, щоб вони зустрілися утрьох – він, Борис і Валентина Павлівна.

Вони сиділи утрьох в ресторані і Володимир звинувачував Бориса в тому, що той розбив їхній шлюб з Валентиною і в тому, що діти залишаться без батька. Борис спокійно відповів, що вони всі троє є дорослими людьми і вирішують свої долі свідомо. А діти будуть мати батьківську підтримку з боку обох чоловіків і це ніяк не вплине на стосунки між мною, сказав Борис, і моєю коханою. Володимир не витримав і накинувся з кулаками на Бориса. Але між ними стала Валентина Павлівна і сказала, що подає на розлучення.

Через деякий час їх розлучили і Валентина Павлівна одружилася з Борисом.
Вранці, коли вона приготувала сніданок, то побігла швиденько прасувати йому штани і сорочку. Борис підійшов до неї, обійняв і сказав, що вона більше ніколи нічого не прасуватиме. Вона його дружина і цим все сказано. Варя жила з ними і він дуже любив її, балував. У них була взаємна симпатія. Миколка теж з радістю приходив до них, любив вести розмови про життя. Все налагодилось, життя потихеньку спливало далі. Тільки Володимир вимушений був повернутися до Москви, йому дали керувати одним з інститутів, де його підхопила молода секретарка, на якій він одружився і яка народила йому дитину. Цим він весь час підкреслював, що у нього теж все нормально у житті.

А Валентина Павлівна з Борисом і дітьми об’їздили багато країн, були щасливою родиною аж допоки не сталося отого трагічного інфаркту. Через сім років щастя він пішов із життя. Валентина Павлівна довго не могла прийти до тями, дякуючи дітям, які розділяли разом з нею величезне горе, що впало на її долю.

Володимир багато разів пропонував їй розпочати все спочатку, але вона завжди відмовлялась. Ті сім років щастя дали їй можливість відчути висоту і глибину великого кохання, яке заповнює собою увесь світ.

Отаку розповідь ми з сестрою почули від цієї жінки. Вона сказала, якщо є можливість відчути справжнє кохання, то не треба звертати уваги ні на що, бо таке уже не повториться, це буває один раз у житті.
22.02.23