1
Він степом гнав коней крізь день і ніч,
Пересідав з одного на другого,
Не мав й на хвильку зупинитись змоги,
Адже важливі вісті віз на Січ.
Він на Січі відколи пам’ятав,
Між козаків з малого зовсім виріс,
Тож у козацьке братство вірив щиро
І братчиків всіх за рідню вважав.
Січ йому, справді була за батьків.
Колись малим у полі підібрали.
Мороки, правда, трохи із ним мали.
Та виріс, трохи в джурах походив
Та став таким завзятим козаком,
Що й на Січі такого пошукати.
Сам кошовий вважав його за брата…
Та для усіх зоставсь Татарчуком.
І шаблю вміло у руках тримав,
І із мушкета влучно міг вціляти.
Татарською вмів гарно розмовляти.
Оскільки, й вигляд відповідний мав,
То між татар був, як поміж своїх.
Отож, частенько з Січі відправлявся,
Поміж татар гарненько роздивлявся,
Знаходив те, що інший би не зміг.
От і тепер відправив кошовий
Його в Буджак, поближче до Дунаю,
Сказав – нехай послухає, узнає…
Бо ж слух пройшов – Осман, хоч молодий,
Але султан завзятий, підписав
Мир з персами й за Річ тепер узявся
Та скинуть ляхів в море похвалявся,
Аби той лях в Молдову ніс не пхав.
Жолкевський вже за те і поплативсь,
Все військо під Цецорою поклавши
Та й головою власною наклавши.
Та, бач, султан на тому не спинивсь…
Тож Татарчук з того Буджаку віз
Важливі вісті про похід османів.
Усе розвідав і усе оглянув,
Ледь не у кожну шпарочку заліз.
Тепер важливі вісті довезти
Аби дарма старання не пропали.
Щоб на Січі все достовірно знали
І змогли добре справи повести…
Незчувся, як в думках тих задрімав.
Втомився, бо вже кілька днів у полі.
І кінь під ним утишив біг поволі,
Неспішно степом простувати став.
Зметнулась над землею тінь орла,
Який, напевно, здобич десь угледів.
Смикнувся кінь і його вершник ледве
Утримався …й прокляття вслід послав
Нахабній птиці… Далі усміхнувсь
Та і погнав коней по полю чвалом.
Напівдрімоти, наче й не бувало.
І крик його пронизливий зметнувсь
Над степом напівсонним: - Пугу! Пугу!
Тим криком перепілок розлякав.
Та тут почулось те, чого чекав –
З кургану донеслось: - Козак із Лугу!

2
Кошовий його вдоволений зустрів,
Обійняв, поплескав по плечі: - Остапе,
Ти з дороги, бачу, геть не відпочив,
Щось важливе в Буджаку, мабуть, натрапив?!
На ім’я його в Січі ніхто не звав.
Кошовий ото, бо мав його за сина.
- Що ви, батьку, я в путі відпочивав…
Хоч, насправді, досі вже ломило спину.
Але виду не подав: - Щодо вістей,
То таки набралось в Буджаку чимало.
Скоро, мабуть, слід чекати вже й гостей,
Бо султанський стяг в Стамбулі вже підняли.
- Ти сідай! – враз похопився кошовий, -
Бо, як кажуть, правди у ногах немає.
Що ж там чиниться в Османщині отій?
- Та ж поволі уже й військо прибуває.
Вже Халіл-паша з галерами примчав…
- Скільки в нього? – Із півсотні, мабуть, буде.
Та іще ж байдаків кілька сот нагнав,
Сновигають, наче хижаки, усюди.
Під Ісакчі вже тонбази притягли –
Оті баржі плоскодонні – і багато.
На Дунаї міст ладнати почали.
Будуть, певно, військо там переправляти.
Що дрібніше – то човнами почали
Перевозити. А от, верблюдів купа
Вже зібралась в Ісакчі. Тих не змогли,
Бо ж верблюд у човен ні за що не ступить.
Кораблі весь час снують до Кілії.
Прикидаються, що лиш продукти возять
Та ховають діжки з порохом свої
Під ізюм, інжир чи рис…Немов, не в змозі
Хтось ту хитрість їхню просту розгадать.
Уже скоро мають привезти гармати.
Потопити би їх кораблі ті, взять?!.
Дивись, менше будуть нашим дошкуляти.
Хоч Халіл-паша мотається кругом,
Щоб шляхи всі убезпечити. Не легко
Буде нам піймати на гачок його…
- А що сам Осман? – Та той іще далеко.
А що в нас? Вже порішили, що робить?
Вийти в море чи на суші з турком битись?
- То на раді іще маємо рішить…
В червні у Кагарлику повинні стрітись.
Ти ж, здається Обалковського застав,
Що приїхав у нас помочі просити?
Він же гори золоті наобіцяв…
І реєстр у двадцять тисяч встановити,
Й православних не чіпати…аби лиш
Їм погодилися з турком помагати.
І татарський аби стримували кіш.
І пішли на полі разом з ними стати.
Ще й на морі турка сіпати взялись.
Їм, як мед, то уже й ложкою. Одначе,
Ми ж не можемо одразу бути скрізь,
Адже сила не безрозмірна козача. Попередньо ми погодились на те,
Що прийдемо, аби разом з ними стати.
А поки візьмемось пантрувати степ…
А для моря – то вже сил нема де взяти.
Так вважає більшість братчиків тепер,
То і в мене така ж думка – не дрібнити
Своїх сил, бо, коли турок вже попер,
То лиш спільно його можна зупинити.
- Так то так!- Остап задумливо сказав –
Та ж, поки іще в похід той вирушати,
Я би туркам добре в морі показав,
Щоб не думав, що там зможе панувати.
- Хе! – на те лише і мовив кошовий, -
Он Сулима уже спробував, подався
З дончаками разом у похід морський.
Ледь живий з того походу повертався.
- Коли встигли? – Та ж у квітні подались!
Дончаки були приїхали, зманили.
Тих десь тисяч півтора тоді зійшлись.
Наших лише кілька сотень захотіло.
Тож, командували, звісно, дончаки…
По Азову біля Керчі вийшли в море.
Взять наскоком сподівалися стрімким
Вони Різу…Та набрались лише горя.
Стіни міста, навіть, штурмом не взяли,
Лише братчиків на стінах тих поклали.
Тож у море чимскоріше відійшли.
А там буря несподівано нагнала…
Хоча…чому несподівано? Хіба
Хто не знає, що штормить в цю пору море?!
Тож, ходити отак рано – Боже збав.
Потопила буря «чайки» дуже скоро…
Та й на тому не полишила біда
Тих, хто зміг від тої бурі вберегтися.
Бо галери йшли турецькі по слідах.
Ледве вітер вщух, як турок нагодився.
Мало хто зміг врятуватися із них –
Дончаків із триста та із наших – тридцять.
Так, що братчикам і Бог не допоміг.
Тож, чи варто нам на суші й морі биться?
- Варто, думаю. Запасу «чайок» є.
Чом не спробувати турка пошпиняти?
Хто не пробує – той і не виграє!
- Що ж, прийдеться козаків, мабуть, спитати.

3
Справді, наче білі чайки розправили крила,
То козаки на байдаках підняли вітрила,
Відправляючись із Січі Дніпром аж до моря,
Собі слави пошукати, а туркам на горе.
Не багато і тих «чайок», може тридцять-сорок,
Бо ж козацтву вирушати до Молдови скоро,
Тож охочих не знайшлося для моря багато
Та і «чайок» теж не встигли вчасно зготувати.
Все ж, для того, аби турок полякати – досить.
Погуляти, щоб в султана закрутило в носі.
Наказним у флот Мамая кошовий поставив,
Бо той дуже був удатний до морської справи.
Не раз ходив у походи в Крим та до османів,
Тож мав досвід й отаманом був доволі вправним.
На одному із байдаків і Остап на лаві.
Захотілося й морської спробувати справи,
А то в полі все та в полі, а до моря тягне,
Побувати в Османщині у далекій прагне.
Пройшли плавні рукавами, дійшли до лиману,
Попід носом в Очакова шмигнули обманом
Серед ночі, коли турки на вежах дрімали.
А вже ранок серед моря спокійно стрічали.
Розіслав Мамай навколо «чайок» для сторожі,
Адже турок недалеко пантрувати може.
Повернулись кілька «чайок» назад дуже скоро:
Турок йде до Аккерману зі Стамбула морем.
Десь, мабуть із сорок суден там нарахували,
І великії галери і пургати мали.
Везли, мабуть порох, ядра, штурмові гармати
Та ще й купу продовольства. Чом не перейняти?
Велів Мамай опустити на «чайках» вітрила
І на весла чимскоріше козаченьки сіли,
Налягали на ті весла, «чайки» морем гнали.
Зайти туркам проти сонця неодмінно мали.
Хай засліпить туркам очі, не дасть розглядіти,
Щоб зненацька на тих турок було налетіти.
Від напруги ниють м’язи, затерпають ноги
Та спинитися й на хвильку нема у них змоги.
Старшина уже на «чайці» втомивсь рахувати.
Та язиком, все ж, не веслами – полегше махати.
Врешті на Мамая «чайці» стягом помахали
І всі «чайки» по команді серед моря стали.
Одні – справа, другі – зліва «чайки» головної.
Попереду флот турецький, море за спиною.
Велів Мамай розібратись, ворога обрати:
По дві «чайки» на галеру, одна – на пургата.
А тоді знов козаченьки налягли на весла
І їх хвиля й власна сила на турка понесла.
Турок здалека помітний – галери високі,
Ну, а «чайки» сидять низько, ще й сонячним боком.
Коли уже майже поряд «чайки» опинились,
Лише тоді на галерах турки сполошились.
Стали ладити гармати та шаблі хапати,
А козаки вже взялися «кішки» закидати.
Доки стрілили гармати – лиш в море попали,
Бо козаки попід боком вже в галер стояли.
Закидали вражі судна «кішками» своїми.
Тепер туркам було б годі розчепитись з ними.
А вже лізуть козаченьки мотуззям нагору,
Другі турок із мушкетів відганяють споро.
Остап був серед найперших, хто нагору здерся,
Перескочив на палубу, в борт спиною вперся,
Замелькала в руках шабля, спробуй, підступися.
Перший із тих, хто підскочив, кров’ю окропився.
А вже чується позаду дихання козаче,
Один, другий за Остапом на палубу скаче.
Тепер можна й не стояти, враз напруга спала,
Адже поряд біля нього братчики стояли.
Разом кинулись на турок, січа зав’язалась
І вже скоро на палубі по крові ковзались.
Завалили усе трупом, турок не жаліли.
Хоч і братчики окремі голови зложили.
Коли одну захопили галеру ворожу,
До другої подалися. Там картина схожа.
Не багато від початку й часу проминуло,
Як турецька вся ескадра захоплена була.
З турків, кого перебили, хто у море скочив
Та ганятися за ними не було охочих.
Веслярів звільнили з весел аби не губити,
Бо Мамай велів галери й пургати топити.
Й те забрало у козаків часу не багато –
Потонули дев’ять галер і тридцять пургатів.
Пішли на дно порох, ядра, штурмові гармати,
Дарма тепер їх Осману в Молдові чекати.
Лиш одну з усіх галеру козаки лишили,
Туди всіх колишніх в’язнів зібрати рішили.
Дали харчів, дали воду – пливіть собі з Богом,
Бо в козаків попереду далека дорога.

4
За три дні здолали море.
Як на видноколі
Угледіли, врешті море,
Зібралися в коло
Аби раду тут тримати,
Як діяти далі.
Не хотіли поспішати
Та й часу ще мали.
Порішили серед ночі
На берег напасти,
Як сон турку склепить очі
Й місто буде спати.
Розділив Мамай натроє
Всі козацькі сили.
Так козаки під час бою
Частенько робили.
Дві обійдуть стороною
Місто, затаяться,
Щоб годиною нічною
Вміло скористаться.
Треті ж перед самим світом
З моря підкрадуться
І почнуть хати палити.
Як вогні зметнуться,
То кинеться вража сила
Із міста втікати.
Ті, що в засідці сиділи,
Будуть переймати.
На тих третіх Мамай старшим
Остапа поставив.
Знав, що той заварить кашу,
Не завалить справу.
Як темрява опустилась,
Знялись «чайки» з місця.
Двадцять берега пустились,
Розділившись, звісно.
Одні – зліва, другі – справа
Берега пристали
Та і сушею за місто
Пробиратись стали.
Шляхи, стежки перекрили,
Над ними сховались.
По кущах, ярах засіли,
Ранку дочекались.
Коли небо вже на сході
Рожевіти взялось,
Уже були на підході,
Що в морі тримались.
Зайшли в бухту тихесенько,
До причалів стали.
Велів Остап хутесенько
Щоб козаки мчали
Попід перші хати скоро.
Таїтися мали.
Попід місто з боку моря
Сигналу чекали.
Врешті «сова» одізвалась
На світанку: «Пугу!»,
А за нею постаралась
Голосніше друга.
В місті тихо, час ще спати
Й собаки не брешуть.
А козаки попід хати
Кресалами крешуть.
Зайнялися перші хати,
Далі запалало.
Стали турки вибігати,
«Алла!» - заволали.
Не взялись хати гасити,
Жінок рятувати.
Хто у чому був одітий,
Кинулись тікати.
А козаки вже по хатах
Пустих порядкують.
Цінне узялись шукати.
Собаки валують,
Дим стоїть, вогонь палає,
Жінки плачуть, діти.
Хто із турок не втікає,
Той лежить убитий.
Ті, що не бажали биться,
Чимскоріш втікали.
А, тим часом, хто в засідці
Турка переймали.
Налетіли, перебили,
На шляху лишили.
А тоді вже в місто Сіле
Сміливо вступили.
Поки сонце піднялося,
Землю освітило,
Все козакам удалося –
Місто захопили.
Перебили чоловіків,
Жінок полякали.
Всякого добра без ліку
В місті тому взяли.
Задоволені вертались
До «чайок» козаки.
Не дарма, усе ж, старались,
За те й мають дяку.
В човни свої положили
Все добро добуте
І на весла знову сіли…
Встигли завернути
Ще в Медіню та Раролю,
Там теж погуляли.
Нарубали турок вволю
І добра набрали.
А тоді уже на північ
Разом подалися.
Понад морем, наче тіні
Скрадатись взялися.
Бо ж турецькі сновигають
Кругом капітани.
Краще, як вони не знають
Про козацькі плани.

5
Мамай вів «чайки» навпрошки крізь море
Кудись на північ, не казав – куди.
Не бачили нічого, крім води,
Але чутки пішли по «чайках» скоро,
Що на Місіврі їх Мамай веде.
Знайшлись такі, що місто добре знали,
Адже недавно в ньому побували.
Казали: здобич їх там знатна жде.
Казав Остапу сивий вже козак:
- Два роки тому ми із Сагайдаком
Взяли те місто. Знатна була «драка».
Хоч турки й опиралися, однак,
Ми швидко мури міста узяли
І добре крові туркам там пустили.
Надвечір лиш руїни залишили.
А здобичі ж узяти там змогли,
Що довго у корчмі біля Січі
На здобич ту козацтво ще гуляло…
Нарешті, знову гори взрівши, стали.
Рішили знов напасти уночі
Та вже всі разом з моря підійти
Й на мури здертись. Коли сонце сіло,
Козацтво налягло з всієї сили,
Щоб «чайки» чимскоріше привести
До міста. Та старалися дарма.
Ледь перші «чайки» берега пристали,
Як всі собаки враз завалували.
Від смолоскипів розійшлась пітьма.
На мурах крики вчулись, тупіт ніг…
Як козаки до мурів тих дістались,
То турки уже добре зготувались.
Остап разом із першими прибіг,
На мури «кішки» стали закидать,
Щоб на мотузках вибратись нагору
Та ті мотузки вниз упали скоро.
Згори з мушкетів узялись стрілять.
Тож козаки ударили в отвіт.
Безладна учинилась стрілянина.
І так тривало, може з три години,
Поки й благословилося на світ.
Лише тепер розгледіти змогли,
Що мури міста добре полатали.
Два роки, мабуть, стрічу готували.
Козаки розчаровані були,
Але затялись – місто мають взять,
Бо ж козаку не личить відступати.
Взялися місто справно штурмувати,
Хоч під вогнем прийшлося відступать.
Міцним горішком той Місіврі став,
Не так то легко його подолати.
А в них же лиш малі, легкі гармати.
Коли б важких хто хоча б пару дав?!
Так день минув, а далі глупа ніч.
Остап прийшов порадитись з Мамаєм:
- Ми тут дарма лиш голови вкладаєм,
Хоч місто взяти маєм, звісна річ.
- Що пропонуєш? – Хлопців мені дай
З дві сотні, хоч би?! Обійду це місто,
Десь там знайду, на мури як залізти.
Ти тут в спокої їх не залишай.
Як більшість позбігається сюди,
То нам на мури здертись легше буде.
- Що ж, дій, Остапе. Скільки треба люду,
Бери та на рожен не лізь, гляди.
Остап найперше козака знайшов,
Що з Сагайдачним уже брав це місто
Та скликав тих, хто згоден в пащу лізти
І в темряві вздовж берега пішов,
Стежками далі вибрались на шлях
Та в обхід міста тихо подалися.
Ішли, в дорозі добре стереглися .
Аж ось і місто. Залягли в кущах.
Не стали лізти в темряві ніяк,
Бо ж можна було в пастку якусь втрапить.
Тож не хотілось шанс єдиний втратить.
Світанку й дочекалися отак.
А на світанку знову козаки
Пішли від моря мури штурмувати
І добре, видно, стали насідати,
Бо ж, піднімалось сонечко поки,
То турків стало меншати на стінах.
Мабуть, туди у поміч подались.
Тоді тихенько козаки знялись,
До мурів тих наблизились повільно.
А далі двоє вправних козаків
Із луків вартових на стінах зняли.
Тоді вже хутко козаки помчали
І, з поміччю надійних мотузків,
На мури здерлись. І пішла потіха.
Остап на турка з криком налетів,
Той стрімголов донизу полетів.
Тепер уже вестись не треба тихо.
Із галасом помчали козаки
По мурах, турків на шляху збивали.
А деякі донизу пострибали,
Несучи смерть на вулицях вузьких.
Як козаки той галас здійняли,
Страх поміж турок паніку посіяв
І кожен вже в страху отому діяв.
Із мурів турки бігти почали,
Збиваючись на вулицях вузьких.
Хтось мчав добро своє порятувати,
Хтось собі сховку кинувся шукати.
А тут вже й з боку моря козаки
На мури здерлись. Що тут почалось!
Крик, валування, вулиці забиті,
Кругом лежать поранені і вбиті.
Там, де зібратись туркам удалось,
Йде бій. У турків шансів ніяких.
Одно лише й зосталося – вмирати.
В час по обіді стало все стихати.
Кров ріками по вулицях вузьких
І козаки добро якесь несуть
До своїх «чайок». Вдало погуляли,
Здобутки чималі у місті мали.
А вже Мамай велить скоріше в путь.
Та дивно – не на північ подались.
За ніч до порту Агйоли дістались,
На нього несподівано напались
І перебили всіх, що не здались.
Ще одна ніч і Сисопал взяли,
Одні лише й зоставили руїни.
- Тепер вертаємо до України! –
Мамай козацтву своєму велить. –
Вже «чайки» повні всякого добра,
Навіщо нам дарма ризикувати?
І так вже маєм чималенькі втрати
Та й про спочинок думати пора.
Тоді Остап до нього підійшов:
- А, може, ще пройдемось до Стамбула?
Давненько там вже козаки не були.
Що, коли й там пустити туркам кров?
Задумався на хвильку отаман:
- Давай спочатку козаків спитаєм?!
Як набереться тих, що побажають…
Зібравсь на раду весь козацький стан
І навпіл на тій раді розділивсь.
Одна схотіли вже на Січ вертати,
Другі – ще до Стамбула погуляти.
Мамай, хоч, наче, трохи розізливсь
Та повелів: - Бери, Остапе, тих,
Кому кортить ще трохи погуляти
Та половину «чайок» можеш взяти….
Але ж, дививсь – не погуби усіх.
На тому козаки і розійшлись.
Одні на північ підняли вітрила,
Другі на південь, на Стамбул поплили,
Нових пригод шукати подались.

6
В турецькім таборі під Едірне
Ґвалт вдень та і вночі не затихає.
Султан тут військо у похід збирає,
З усіх кутків імперії жене.
Кого лишень зустріти можна там!
І яничари ходять гордовито.
Вони – найперша у султана свита.
Султан іноді їх боїться й сам,
Бо, часом, невдоволені вони
Могли й султану голову зрубати.
А спробуй-но, лишень їм раду дати?!
Та ж настрахають виглядом одним.
А ще сипахи на міцних коня́х
Одягнені у панцирі залізні.
Із ворогом в бою то сила грізна,
Стрімку атаку мало хто спиня.
Або акинджі, коні в них легкі
Й вони стрімкі в бою, неначе вихор.
Зв’яжися з ними – будеш мати лихо.
А он топджі – теж горді отакі,
Бо ж при гарматах служать і султан
Їх поважа і завжди виділяє.
А тих гармат багато військо має.
Воли кругом заполонили стан.
Бо є гармати – щоб одну тягти,
То тих волів потрібно три десятки.
Та ж без гармат таких фортець не взяти,
А, значить, ляхів не перемогти.
А ще башибузуки – то такі,
Що горло переріжуть за наживу.
Вони поживу всяку чують живо
І на підйом тоді зовсім легкі.
Якщо потрібно покарать когось,
Султан башибузуків направляє,
А ті жалю і милості не знають,
Тож виріжуть усіх до одного.
Як де пожива пахне – вони там,
Щоправда, у бою не так надійні.
Потрібно підганяти їх постійно.
Тож віри у бою їм ні на грам.
Яких народів тільки тут нема,
Адже півсвіту зайняли османи,
Скрізь їхні землі, куди не поглянеш.
І всіх султан в своїх руках трима.
Тут і араби у бою стрімкі,
Бербери на верблюдах темнолиці,
Вірмени, греки, серби і сирійці,
Болгари, єгиптяни… Є й такі
Народи, що ніхто про них й не чув,
Які за першим покликом султана
Під прапором Пророка хутко стануть,
Аби лиш зиск для них у тому був.
Але османи – перші серед всіх,
На них уся тримається держава.
Вони підуть – куди султан направить,
Аби схилити край дот ніг своїх…
А ще ж у стані тому, крім волів,
Які стоять спокійно, ремигають,
Араби тисячі верблюдів мають,
Коней, не зрахувати і голів.
А ще ж слони! Чотири їх було,
Що перський шах подарував султану.
Тож ревище стоїть таке над станом,
Яке ніщо, здавалось, не могло
Утишити. Але у мить якусь
Весь стан завмер. Худоба й та затихла,
Немов якесь передчувала лихо.
І крик султана із шатра почувсь:
- Гяури кляті! Але я помщусь!
Я Ляхистану доти не полишу,
Поки пустелю голу не залишу!
Я до самого моря доберусь,
Щоб жодне цілим не лишить село!
Мене ніщо у помсті не зупинить!
Хай козаки візьмуть й Стамбула стіни,
Я до коріння винищу те зло!
Велю негайно військо піднімать
І чимскоріш на ворога рушати!
Ми його військо маємо здолати.
Ні замків, ні фортець не будем брать,
А пройдемо, немов крізь масло ніж
І будемо сікти і грабувати!
Я маю це зухвальство покарати!
Наказ по війську: убивай і ріж!..
Той гнів султана викликала вість,
Що козаки міста поруйнували
Під боком в нього. Їх не налякало
Могутнє військо, що отут стоїть.
Таке нахабство викликало лють.
Велів султан, щоб військо підіймали
І проти ляхів чимскоріш рушали…
І, врешті, турки до Дунаю йдуть.

7
Поки Мамай з козаками по морю гуляли,
То і козаки на Січі також не дрімали,
Не дрімали, нові «чайки» собі майстрували
І вже скоро сорок суден новесеньких мали.
Сіли в «чайки» та і вийшли в море непомітно.
Якраз уже наближалась середина літа.
Ішли тихцем, хоронились від берега морем
І до гирла дунайського дісталися скоро.
А там уже не таїлись, дали турку знати,
Що збираються Дунаєм трохи погуляти.
Халіл-паша тоді саме в Кілії вмостився,
Своїм поглядом орлиним навкруги дивився,
Щоб ніде, не дай то Боже, козаки не вкрались,
Кораблі не потопили, мосту не дістались.
Як дійшла до Халіл-паші неждана новина,
Він одразу й не скумекав, що робить повинен.
Піде на них з усім флотом, то, може й здолає,
Але певності у тому він зовсім не має.
Як заманять на мілини важкі його судна,
То йому із ними битись дуже важко буде.
Вони ж зманять на мілини, самі розвернуться
Та й спокійно до Ісакчі собі подадуться.
А там міст, який він має сам охороняти.
От-от майстри його мають вже добудувати.
Як зруйнують козаки міст, біда йому буде.
Султан йому тої шкоди повік не забуде.
А то, може, і одразу голову зрубає…
І, нарешті, Халіл-паша рішення приймає.
Сам з галерами зостався міст охороняти,
А байдаки посилає козаків шукати.
Виділив півтори сотні байдаків для того.
Та іще чимало флоту лишилося в нього.
Пливуть турки по Дунаю, козаків шукають,
А ті уже зготувались та на них чекають.
Випливли назустріч туркам вісімнадцять «чайок».
Турки й вирішили: хутко козаків здолають.
Та й на весла налягають, щоб їх оточити.
А козаки чимскоріше «утікають» звідти.
Утікають козаченьки, турки женуть слідом,
Уже кричать вслід козакам з переможним видом.
А тут на них з очеретів «чайки» випливають
І неждано-негадано тих нападають.
Поки турки розгублено навкруг озирались,
Козаки порядкувати в їх байдаках взялись.
Кого вбили, кого просто викинули в воду.
Завдали отим байдакам непоправну шкоду.
Перебили купу турок, судна потопили,
Мало кого з воріженьків живими лишили.
Мало кому удалося вирватися з пастки,
Щоб Халіл-паші донести вістку про нещастя.
Козаки ж тоді на берег з «чайок» подалися
І орду в степах буджацьку ганяти взялися.
Напосілись на аули мурзи Кантеміра,
Що іти султану в поміч збирався допіру.

8
Верталися з походу козаки,
Зі здобиччю великою вертались.
Добряче туркам врешті-решт дісталось,
Тож настрій був бадьорий і легкий.
На першій «чайці» сам Мамай стояв,
У далеч моря пильно удивлявся,
Завершити похід цей сподівався
Успішно і на це надію мав.
Уже видніє берег вдалині.
Пройти б мимо Очакова спокійно
І можна аж до Січі плисти вільно.
Так би того бажалося! Так ні!
Ледь увійшли в лиман і перед них
Стоять ушкали, ладні вже до бою.
Аж сорок. А по березі юрмою
Гасають кінні турки. Мамай встиг
Спинити «чайки», щоб не встряти в бій,
Бо ж козаки утомлені з дороги
Та й «чайки» завантажені до того
Добром усяким. Турки також стрій
Порушувати явно не збирались.
Мабуть, чекали поміч? Що ж робить?
Такої сили «чайкам» не пробить.
А скоро з боку моря показались
Ще кораблі. Тепер між двох вогнів
Козаки опинились. Стали в коло.
А турки наближались якось кволо,
Боялись опинитися на дні.
Бо ж знали, як воюють козаки,
То ж сторожко, повільно підступали.
А козаки стояли і чекали.
Їм першими почати не з руки.
Мамай надії покладав на ніч.
Вже сонечко до заходу хилилось,
Не так багато часу і лишилось.
Щось в темряві придума, звісна річ.
До темряви так бій і не почавсь.
Напевно, турки ще когось чекали,
Бо ж лиш байдаки мали і ушкали.
Як тільки місяць в хмарах заховавсь
І темрява лиман собою вкрила,
Велів Мамай на весла налягти,
Але тихцем і чимскоріш іти
До берега кінбурнського щосили.
На весла налягали козаки
І, врешті, того берега пристали.
Мамай велів, щоб, скільки могли – взяли
Добра з човнів – бо ж здобич то таки.
- Хай турки нас шукають на воді,
А ми на два розділимось загони
Та й підем пішки. Хай тоді догонять.
Я на Асламкермень піду тоді.
А ти, Семене, поведеш загін
Свій в сторону Карайтебеня…
Та тут Тиміш намалювавсь на сцені,
Звернувся з гнівом до Мамая він:
- Та ж скільки ми залишимо добра!
Ми ж скільки сил потратили для того,
Аби у турків відібрати його.
Тепер кидати? Я собі зібрав
Он цілу купу! Що із ним робить?
Тут ще козаки інші підступились.
Їм теж добро кидати не хотілось.
Мамай задумавсь: - Хочете, ідіть
На «чайці» і добро везіть своє.
Та, як до турок втрапите, не плачте.
Тепер мені нема часу, пробачте!
І він наказ рушати віддає.
Загони зникли в темряві умить.
Лишилось козаків, можливо, сорок.
Поки ще панував навколо морок,
Взялись добро в родин байдак носить.
Носили все, що бачили, бо ж їм
Хотілося усе собі забрати.
Байдак почав все глибше осідати.
Урешті, всілись і вони. Затим
Взялись гребти вздовж берега бігом.
Але байдак повільно посувався.
А ранок літній, бач, не зазівався.
В лимані й дочекалися його.
Ледь сонце освітило водну гладь,
Як турки тої ж миті похопились:
Куди це «чайки» ті прокляті ділись?
Аж бачать – попід берегом стоять.
Отож на весла турки налягли
Аби козаків сонних захопити.
Впритул з гармат по «чайках» стали бити
І дуже подивовані були,
Що козаки у відповідь мовчать.
А вже, як зовсім близько підібрались,
Побачили, що «дуля» їм дісталась.
Бей, звісно, спершу кинувся кричать,
Що утекли прокляті. Та тоді
Надумався – та ж «чайки» ось у нього!
Скажіть: а це хіба не перемога?!
І став навколо зверхньо знов глядіть.
Коли уже він «чайки» захопив,
Чом не сказати, що побив коза́ків,
І всі на дно пішли ті зарізяки?
Та ж він їх кілька сотень перебив!..
Але йому тут раптом донесли,
Що однієї «чайки» десь немає.
Велів – хай кожен навкруги шукає.
А скоро й слід тієї віднайшли.
І усі разом кинулись туди,
Догнали «чайку» миттю обступили.
Хоч шаблі козаки і ухопили
Та вже ж і ні туди, і ні сюди.
Накинулися турки зусібіч.
Кого убили, кого пов’язали
І «чайку» із добром собі забрали.
Таке згодиться бею, звісна річ.
Тих козаків, що лишились живі,
Осману в подарунок відіслали.
Вони у муках в Ісакчі сконали,
Бо надто прагнув вже Осман крові́.
Після тортур, кого із них живцем
У їхніх «чайках» власних і спалили,
Кого слонами розтоптали, вбили.
Осман дивився з радістю на це.

9
Взяв Остап шістнадцять «чайок», тепло розпрощався
З козаками і з Мамаєм й на південь подався.
Зайшли вони до Босфору. Стамбул з того боку,
Має мури неприступні, високі нівроку.
Тож на нього нападати – лиш сили втрачати.
На другому боці також можна погуляти.
«Чайки» берега пристали, щоб час не втрачати,
Козаченьки узялися там порядкувати.
А там вілли і палаци та села багаті,
Було чого приставати та добра узяти.
Вибрались з одного місця, пливуть до другого,
А місцеві дають драла з гостювання того.
Турки лиш з високих мурів на той бік дивились,
Як розкішні їх палаци раптом задимілись.
Задимілись, загорілись, разом запалали,
Бо там якраз козаченьки славно погуляли.
Бостанджибаши похмуро, разом з каймакамом,
Теж зі стін спостерігали, бо із козаками
Не було чим воювати. Султан флот відправив,
У Стамбулі три галери тільки і зоставив.
Що з таким от «флотом» можна козакам зробити?
Вони ж можуть його дуже швидко потопити.
Але ж страх перед султаном не дає їм спати,
Стали вони під Стамбулом всі судна збирати.
Назбирали іще сорок кораблів усяких,
Наловили серед вулиць різних небораків,
Що на очі їм попали. Щоб зброю дістати,
Довелося європейські судна обібрати,
Що стояли саме в бухті. Два дні то збирали
І, нарешті, флот «достойний» у Стамбулі мали.
Вийшли кораблі турецькі з Золотого Рогу,
Стали тихцем посуватись до берега того.
Коли здалеку уздріли під берегом «чайки»,
Зупинились, вже ні лайки, ніякі нагайки
Їх не змусили із місця зрушити і трохи.
Їм здавалось, що козаків кругом, як гороху.
Село саме узялися якесь грабувати
Та у «чайки» добро всяке хутенько тягати.
Помітили флот, Остапу про те доповіли
Та він лише відмахнувся: - Робіть своє діло!
Ви ж бо бачите – їм страшно із місця рушати,
Отож можете уваги на них не звертати.
Так і сталось. Простояли турки у Босфорі,
А, як темрява спустилась, розвернулись скоро
Та й у бухту подалися аби заховатись.
Від козаків можна всяке вночі сподіватись.
Обібравши всю округу, козаки знялися
Та й додому спокійненько собі подалися.

10.
Море тихе і спокійне на сонечку сяє.
Вітер зник, вітрила «чайок» вже не надимає.
Козаки на весла сіли та гребуть помалу.
Видається, серед моря зовсім заблукали.
Хоч старий козак по сонцю вказує дорогу
Та й по зорях козаки теж питають у нього.
Дивиться старий на небо, хмуро супить брови.
- Що, Кизиме, - Остап пита,- тривожишся знову?
Не туди десь завернули, збилися з дороги?
Та Кизим лише сердито подививсь на нього:
- Скоро слід чекати бурі! – А ти звідки знаєш?
- Знатимеш, коли у морі, як я побуваєш.
Подивися, бачиш чорно он на виднокраї.
То нас буря, будьте певні, вже наздоганяє.
Вітер стих перед грозою, що з бурею суне.
Скоро бог вітрів ударить в свої срібні струни
І таке тут закружляють вітри у таночку,
Що такого танцю більше у житті не схочеш.
Справді, скоро дмухнув вітер, потім ще сильніше.
- Опускай вітрила хутко! Та давай жвавіше!
Ледве встигли козаченьки вітрила прибрати,
Як зненацька вітер хвилі почав піднімати.
Із виттям кинувсь на «чайки», крутив пінне море,
То кидав човни у прірву, то здіймав угору.
Хвилі човни заливали, встигай лиш черпати.
Добре, сухі очерети встигли прив’язати
Вздовж бортів, аби триматись на воді давали.
Але і тим врятуватись надії не мали.
Розкидало їх по морю, як тріски легенькі.
Залишалось лиш молитись до Покрови-неньки.

11
Хто зна, скільки ота буря їх морем носила,
Розкидала, розметала, може й потопила.
Які «чайки», то нікому не було відомо…
Та поволі буря стихла і на морі тому
Сонце сяє, мов нічого страшного й не було.
Куди їх вітрами тими оце завернуло?
Стоїть Остап та у море вдивляється пильно.
Потріпала їхню «чайку» буря дуже сильно.
Ще чотири «чайки» поряд крутяться із ними
Й не відомо, що трапилось з усіма другими.
Старий Кизим теж не може нічого сказати,
Бо не зна, куди їх буря могла та загнати.
Все ж порадив, щоб на північ «чайки» вирушали,
Десь би, може біля Криму берега пристали.
А там визначаться далі, то вже легше стане.
Надима вітрила вітер на «чайках» старанно.
Пливуть морем та веслами собі помагають.
І здалеку якісь гори вже спостерігають.
Наблизились до берега, бухту бачать тиху.
А там стоять дві галери турецькі на лихо.
Але ж їм все одно треба берега пристати,
Свої «чайки» обдивитись, трохи підлатати.
Розгорнулися у лаву та й в бухту вступають.
Коли їм з галер турецьких привітно махають.
- Та то ж наші, – хтось говорить,- що ми їх звільнили
Й на галері на турецькій на волю пустили.
Підійшли впритул – і, справді, галера знайома.
Лиш тоді відчули, врешті, страшенну утому.

12
Поки ладнали свої «чайки» козаки,
Латали діри у пошарпаних вітрилах,
Остап з Петром – два отамани поряд сіли
Поговорити, бо ж хотілося-таки
Остапу взнати, як дісталися сюди,
Де ще галеру узяли. Петро охоче
Розповідав і аж блищали його очі,
Бо ж, як не як, а, таки ж вирвались з біди.
Петро макуха був відомий на Січі.
Десь років п’ять тому потрапив у халепу –
Загін татари захопили серед степу
Та й на галери продали. П’ять літ учив
Важку науку кляту – веслами гребти.
Аж оце поки козаки і не звільнили.
Тоді всі бранці на галеру оцю сіли,
Хотіли було козакам услід іти.
Таж розбирались доки, «чайок» слід пропав.
Тоді на Січ рішили якось пробиватись,
Пішли на північ до Дніпра… Та ж мало статись,
Якраз турецький флот їм на шляху стояв.
Тож повернули. Йти рішили до Керчі,
Щоб там вже морем хоч на Дон змогли пробитись.
В дорозі вийшло із купцем турецьким стрітись.
До нього тихо підібрались уночі.
Всіх турок вибили чи викинули геть,
Звільнили бранців та і далі подалися.
Блукали морем та ще турків стереглися,
Бо знов до їхніх рук не втрапили ледь-ледь.
Коли ж оця страшенна буря піднялась,
Вони устигли в тихій бухті заховатись,
Куди вдалося, врешті й козакам дістатись…
Тепер Петро на їхню поміч сподівавсь.

13
Вивів Остап «чайки» свої в море,
Дві галери слідом йому йдуть.
Поки іще він не вибрав путь.
Думав цілий день над цим учора.
Можна і протокою пройти
Мимо Керчі та Азовським морем.
До якоїсь річки вийти скоро,
А вже звідти й Січі досягти.
Або обійти татарський Крим,
До лиману при Дніпрі пристати.
Далі можна й пішки мандрувати.
Чи ж уперше так чинити їм?
Кинув би галери, бо від них
Користі козацтву не багато.
Адже їх здалека в морі знати…
Ледве то подумати устиг,
Як «Вітрила!» - із галер кричать.
Справді, скоро вже на виднокраї,
Наче чайки зграями літають.
То, мабуть, навстріч галери мчать.
І куди сховатися від них?
Кинути галери й утікати?
Так козак не може поступати,
Кинути своїх – то тяжкий гріх.
Доведеться їм приймати бій.
І цей бій останній, мабуть, буде.
Ворога зустрінуть груди в груди…
Тож узявся шикувати стрій.
Дві галери в центрі, по краях
«Чайки», наче яструби застигли.
Ледве тільки зготуватись встигли,
Як і флот вже виріс на очах.
І до біса ж суне тих галер.
Турок їм повік не подолати.
Але раз в житті лиш помирати,
Все одно: чи завтра, чи тепер.
Турки спершу думали, що то
Їх галери, але «чайки» вздріли
І усе одразу зрозуміли.
Щоб не втік із ворогів ніхто,
Узялись обходити з боків…
Далі дружно вдарили гармати,
Стали ядра бризки підіймати,
Хоч між ними були і такі,
Що одразу влучили у ціль.
Козаки їм не відповідали,
Бо ж гармати значно менші мали,
Не дістануть до галер звідсіль.
Вже, коли наблизились, тоді
Вдарили козацькі гаківниці.
Кинулися, наче хижі птиці
«Чайки» стрімким летом по воді.
До галер турецьких досягли,
Стали «кішки» козаки кидати,
На галерах турок щоб дістати.
Деякі й забратися змогли.
Але що їх?.. Турки зусібіч
Кинулися. А їх так багато.
І прийшлося козакам вмирати,
Прихопивши й турка, звісна річ.
Остап також був посеред тих,
Хто зумів на каторгу забратись.
Шаблею узявся відбиватись,
Ворогів кривавлячи своїх.
Усе менше поряд козаків.
Кого вбили, кого пов’язали.
Мабуть, страшну кару готували.
Вже аркан й на нього полетів
Та він розрубати його встиг.
А навколо з козаків нікого…
В голову щось вцілило у нього,
На ногах утриматись не зміг
І за борт у море полетів…
Встиг води добряче наковтатись,
Як свідомість стала повертатись.
Випірнув, вертатися хотів
На якуюсь «чайку». Та куди?
Вже на них он турки порядкують,
Радісно гелгочуть, галасують.
Зрозумівши правду ту гірку,
Став Остап подалі відпливать,
Щоб на очі туркам не втрапляти.
Мабуть, рано йому помирати.
Доведеться ще повоювать.

14
Оклигав вже на березі, коли
Ногою хтось його у груди дуцав
І голосом кричав натужно злим:
- Чого лежиш? Не прикидайся, буцім
Без пам’яті! Остап лиш застогнав,
Розплющив очі, подививсь навколо.
Над ним татарин з шаблею стояв.
- Чого тобі? – спитав у нього кволо.
- Гяур проклятий! Звідки тут узявсь? –
Та все навколо розшира очима
«Чи часом хто ще десь не заховавсь» -
Остап подумав. Із думками тими
Піднятись здумав. На руках мотуз.
Татарин, певно, зготувавсь зарані.
« Ну, що ж, козаче, отепер ти вгруз!
Підеш на продаж, наче раб останній».
Татарин всівся на свого коня,
Остапа пішки гнав поперед себе,
Нагайкою у спину підганяв,
Мовляв, по швидше рухатися треба.
Йшли по дорозі крізь аул якийсь,
Де дітлахи цікаві вибігали.
«Гяур! Гяур!» - їх вигуки неслись,
А деякі ще й камінці кидали.
Остап на те уваги не звертав,
Хоча татарин гиркав тим малятам,
Аби ніхто товар не зачіпав,
Бо він тоді прибуток свій утратить.
Прийшли у Кафу. Тай татарин той
Продав Остапа скупщику на ринку.
В Остапа згоди не питав ніхто,
Бо ж він – товар. Тут чоловік чи жінка
Лише товар. Без згоди продадуть.
Йому, напевно, на галери світить.
І може про свободу вже забуть.
А так хотілось вільно ще пожити!

15
Остап стояв поміж таких, як сам
Живим товаром. Все було байдуже,
Бо ж не людина він тепер, а крам
І то його засмучувало дуже.
Багато було навкруги дівчат
Білявих, чорних – теж живим товаром.
Стоять понурі, знічені, мовчать
Під поглядом, що кидають татари.
Чоловіків також багато є.
Стоять, на покупців своїх чекають.
Хтось вже за когось гроші віддає.
Місцеві тут часу дарма не гають,
Бо прийдуть турки, скуплять все бігом –
Дівчат в гареми, хлопців – на галери.
Отож урвати б встигнути свого,
Поки іще ті турки не приперли.
Остап стояв, навколо роздивлявсь
І не помітив, як старий татарин
У нього своїм поглядом уп’явсь.
Сіпнувсь Остап, неначе від удару,
Як той за руку спробував узять.
Тут наглядач підскочив, замахнувся
Аби гяура швидко покарать.
Татарин зупинив. Тоді звернувся
Вже до Остапа: - Руку підійми!..
Будь ласка! На шрам довгий подивився,
Мов шаблю в давню рану устромив.
- Звідкіль то в тебе? – Я такий родився!
- А, як насправді? – Ну, не знаю я.
Той шрам у мене, скільки пам’ятаю.
Татарин іще трохи постояв:
- Я із купцем поговорити маю.
Купцеві щось тихенько шепотів.
Остап не чув, хоч пильно дослухався,
Бо все на нього озирались ті.
І він чомусь їх поглядів страхався.
Ударили, нарешті, по руках
Та й розійшлись. Купець велів Остапа
Прибрати, аби був не на очах.
А той гадав – в яку халепу втрапив,

16
Надвечір цілий гурт татар примчав.
Найперший на коні мурза багатий.
Хоч і старий, з коня зміг легко встати
І вмить по бранцях роздивлятись став.
Тут з-за спини враз вискочив старий:
- Де той…гяур? – купця питати взявся.
- Він зараз буде… Я сховав, боявся,
Що хтось товар той перекупить твій.
В долоні плеснув й наглядач привів
Остапа та перед юрми поставив.
Якесь, напевно, враження він справив –
Старий мурза, неначе занімів.
Остап на нього пильно подививсь
Та очі опустив свої, одначе.
«Десь я уже обличчя таке бачив?»
Мурза за груди раптом ухопивсь:
- Тугай?! Це ти? Нарешті я знайшов
Тебе, мій сину! Скільки літ минуло?!
Нарешті доля сина повернула!
Ударила в лице Остапу кров:
«Та ж то його лице! То, наче, він,
Але старий вже. Як то може бути?»
- Якши! Якши! – навколо було чути, -
Таки мурзи знайшовся, врешті син.
Мурза, хоч відібрати право мав
Товар та грошей не схотів жаліти.
Купцеві кинув він капшук набитий
Й Остапа, врешті, міцно обійняв.

17
Гуде, як вулик весь Ескі-Кирим.
Його збудила новина єдина:
Мурза знайшов загубленого сина
І в місто повертається із ним.
Тож вулиці забиті всі були,
Коли мурза додому повертався.
Він радісно навколо посміхався
І розкидати золоті велить
В юрму. Хай порадіють геть усі,
Розділять радість, що у нім буяла.
Нарешті та жадана мить настала:
Син їде поруч з ним в усій красі.
Тож у мурзи, мов виростали крила…
Тугай мовчав, а той все говорив,
Немов наговоритися хотів.
І розповів, як доля розділила…
Був у мурзи Теміра брат Азак.
Молодший брат, хоч був амбітним дуже.
Гадав, що, коли батькові услужить,
То і мурзою зробиться, однак,
Ламати звичай батько не збиравсь
І старший син Темір отримав владу.
Азакові земель лишив у спадок,
Овець отари… Та він не збиравсь
Із тим миритись. Хижо позирав,
Як старший брат упевнено керує
В своїй орді. Лиш добре слово чує
Поміж людей… І камінь собі вклав
За пазуху, щоб з часом скористатись…
А тут іще красуня Адіке.
Щось у душі з’явилося таке –
Повинна одному йому дістатись.
Але Теміру стала за жону,
Тугая-сина йому народила.
Раніше у Азакові сиділа
Надія на походи, на війну,
Де брат загине і таки йому
Дістанеться усе по смерті брата.
А син? Той син все може поміняти.
Отож, Азак задумався тому,
Як братові дошкулити, ще й так,
Щоб на майбутнє всі надії вкрасти.
Рішив, по змозі на аул напасти.
Чекати довго довелось, однак.
Як хан орду свою в набіг повів,
Було Тугаю років три від сили.
Тоді аскери батька в сідла сіли
Й загін у степ безмежний полетів.
Азак такого саме і чекав.
Набрався люті, наче кровний ворог,
В аул мурзи примчався дуже скоро
І на людей, як хижий вовк напав.
Аул спалив, Тугая прихопив.
Хотів і Адіке також забрати
Та вона встигла ніж у руки взяти,
Він її кров’ю помсту окропив.
Вчинивши зло, Азак метнувсь мерщій
В глухі степи від помсти заховатись.
Теміру удалось про те дізнатись
І він загін вернув з походу свій.
Мчав по слідах, знайти того хотів
Аби йому всі кривди пригадати.
А головне – Тугая відібрати.
І серед степу все ж перехопив.
Гаряча кров жадала помсти. З тих
В живих вони нікого не лишили.
Але знайти Тугая не зуміли,
Хоч розіслав мурза людей своїх
По всій окрузі… Думали – навік
Пропав Тугай і вже не повернути.
А, бач, як доля встигла обернути…
- А звідки шрам? – Тобі йшов другий рік,
Як беркута ти чимось розізлив
І кігтем він зробив глибоку рану.
Якраз отам. Хоч заросла старанно
Та шрам усе ж на тілі залишив.

18
Вже більше місяця Остап в Ескі-Киримі.
В Теміра…тобто, в батька. А, проте,
Усе навкруг йому здавалося не те.
І він весь час думками мучився своїми.
І оця розкіш, до якої він не звик,
Бо на Січі у куренях все по-простому.
І оця їжа…Звісно, смачно. Та, при тому
Хіба тим може наїдатись чоловік?
Йому би нині саламахи подали
Чи кулешу. Ото наїдок для козака!
Та й за шмат сала була би велика дяка.
Та сала тут днем із вогнем би не знайшли.
І усі слуги запопадливі навкруг.
Він на Січі для себе звик все сам робити.
А тут повинен одно байдики лиш бити
Та і в усьому покладатися на слуг.
І усі кланяються йо́му ледь не в ноги.
У місті просто мимо нього не пройдуть.
Йому ж хотілося, при тім, простіше буть,
Аби походження не видавати свого.
Бо ж на Січі… Знов на тому́ себе піймав.
Хоч князь, хоч голодранець – усі рівні.
Яким не був би родовитим ти, все рівно,
Всі тобі братчики і там панів нема.
Поїде в степ…Та тут і степ не той зовсім.
На Запоріжжі – там роздолля, степ безкраїй,
А тут він майже близькі гори підпирає.
Тугай не може знайти спокою у нім.
І його тягне повернутися на Січ,
До того, звичного для нього із малого.
Але ж не може він втекти від батька свого,
Не по-козацьки така дяка, звісна річ.
Тож якось зранку він до батька підійшов:
- Поговорити, хочу, тату, із тобою. –
Помовчав трохи, щоб думки зібрати свої,-
Я розумію, що в мені татарська кров.
Що ти мій батько. Та, повір, не можу я
Тут залишатись. Я не звик отак от жити.
Я хочу знову на Січ сво́ю полетіти,
Бо то також для мене рідна є сім’я.
Я розумію… Але батько відмахнувсь:
- Я знаю, синку. Не сліпий же. Усе бачу,
Як твоє серце за отою Січчю плаче.
Як хочеш – їдь, - і якось криво усміхнувсь.-
Але, мій сину, рідний дім не забувай.
Ти сюди можеш, коли схочеш, повертати.
Я тебе буду миті кожної чекати.
Для мене радість – ти живий. Тож не зважай.
Одно прошу – коли помру, то повертайсь,
Бо ж ти про рід свій, врешті, маєш теж подбати.
Тугай схилився: - То я можу обіцяти.
Я повернуся, батьку, тим не переймайсь.
- Дам тобі супровід до самих Кінських Вод.
На Січ звідтіль ти віднайдеш уже дорогу.
Не забувай свій рідний дім і батька свого.
Не забувай, що ми – татари, твій народ…
- Як українці… Я між ними виростав.
Вони життя мені моє порятували.
Вони на Січі всі мені братами стали.
Тож я, мабуть, донині українцем став.
Татарська кров та український дух в мені
І їх уже, повір, ніяк не роз’єднати.
Навколо, тату, ворогів і так багато.
Чого он варті москалі одні?
А іще й турки, ляхи… Стали б може разом
Народи наші два – спиною до спини.
Хай спробують здолати нас вони.
Я розумію, що то стане не одразу.
Що треба час...і немалий. І я тепер
Одне-єдине можу твердо обіцяти,
Що не прийду ніколи дім свій воювати.
Коли порушу слово – хай би і помер.
Якщо раптово, батьку, виникне нужда,
Прийшли на Січ свою довірену людину.
Я обіцяю, що діла усі покину
Й примчу до тебе у ту ж мить…лиш знак подай…
Й так приїздитиму, - і міцно обнялись
Козак Остап й мурза Темір, мов два народи,
Яким ще шлях лежав далекий до свободи.
Через віки якої лише й домоглись.