Розділ 1

В кімнаті пахло димом від цигарок. Мама ніколи не любила цього запаху, але тепер цей нахаба ніби знущається над її душею, яка бродить по будику. Я точно знаю що вона десь тут, так казала Бессі. Так думаю і я. Іноді в ночі я відчуваю подих на своєму лобі. Джон не міг цього робити, адже він ненавидить мене, а Бессі спить в такий час. Залишається тільки мама або моя занадто розвинена фантазія. Я вибираю перше. Коли я розказав Бессі про це, вона легенько посміхнулась і продовжила робити пиріг, але пізніше в своїй кімнаті вона плакала, напевно через те що я їй сказав. Але це була чиста правда, просто вона як і я сумує по ній. Вони були завжди разом, товаришували, приймали гостей, розважали мене, тільки Джону це не подобалось. Він сідав у своє крісло і кричав щоб йому подали пиво. Та я ніколи не розумів яка йому різниця, йому було все одно на мою матір, все чого він хотів це її гроші. Чому тоді він не терпів цього? Я думав що гроші зводять людей з розуму, що заради них вони готові витерпіти все. Можливо просто це було не в дусі цього бовдура. Я не раз казав мамі що він погана людина, і вона завжди вислуховувала мене, на якусь мить мені навіть здавалось що вона погоджувалась та завжди махала головою в кінці.

- Чого тобі тут? Шукаєш свою матусю? Ось що я скажу, вона здохла. Все, немає!
- Це і мій дім теж, сиди собі зі своїм пивом і не чіпай мене. Старий дід.
- Що ти там сказав? Чого бурмочеш під носа? Ану скажи голосно, як справжній чоловік!
Тоді я вже не слухав його. Я просто пішов на кухню до Бессі. Звідти пахло пирогом, вона часто робила їх без причини. Просто щоб згадати маму. Цей пиріг ми так і назвали “Пиріг Люсі”.
- Здоров, Бессі, тобі ще не набридло бути на кухні? Може тобі розвіятись?
- Обережно, хлопче, а то я подумаю що ти хочеш спекатися старенької!
- Дуже смішно, я сам з тим старим не залишусь, ти ж знаєш!
- Даремно ти так до нього ставишся. В душі він хороший.
- Всі старенькі бабусі так кажуть. Ви просто не вмієте бачити погане в людях.
- Можливо, та я розум ще не повністю втратила.
- Ти так до нього ставишся тому що він тебе не вигнав?
Зайшов Джон. Погасив свою цигарку, бо знав що Бессі не терпить на кухні цю “гидоту”, а її він боявся. Може не сильно, але колись він два дні сидів у своїй кімнаті, бо Бессі ганялася за ним з палицею по будинку через смрад у його кімнаті, який прибирала вона. Гарно тоді я посміявся, незважаючи що я теж отримав через свій сміх. Та кращого видовища крім бігаючого Джона, який проклинає весь світ немає. Це того коштувало.
- Молодець, молодець – пробурчала собі під носа Бессі.
Джон тихо підійшов до вікна і стояв так хвилин 10. Хоча вид був справді дивовижний: за вікном у нас був невеличкий дворик на якому ми з мамою часто сиділи разом і малювали природу, клумба на якій росли улюблені квіти Бессі та не улюблені Джона (в нього була на них алергія), він не раз намагався їх зрубати та все марно, в деяких місцях заросла трава, високі дерева, а під парканом починалася річка. Влітку я часто там купався з друзями. Одного разу я ледь не втопився: мій друг Джері вирішив погратися і почав топити мене і не розрахувавши сили він надто сильно тримав мене там. І в той єдиний раз, в той момент я був радий, що Джон існує на цьому світі, адже він урятував мене і розігнав усіх хлопців. Звісно, я не подякував, а просто накричав що він злякав моїх друзів. “І чому тільки він це зробив?”- запитував я себе раніше. Але зараз знаю.

- Малий поїде в школу в інше місто. Завтра.
Джон вийшов із кухні і я знову відчув запах цигарок. Той ненависний запах. Але тоді він став ще гіршим, адже в мені змішалася злість, горе, сум, відраза. Неначе весь світ зник і ось переді мною стоїть моя мама. Світле волосся, карі очі, посмішка на лиці. Вона простягує мені руку, але нічого не каже. Що буде далі, куди мені тікати, хто мене підтримає? Вона нічого не відповість, вона просто стоїть і нібито каже “Синку, іди далі, просто іди”.
- Гарі, Гарі, я знаю що ти в шоці, але можливо, так буде краще? Сам подумай перспектива, нові друзі, нове місто… - почала Бесі.
- Тобто ти з ним? Та він це робить щоб позбутися мене! Невже ти не бачиш того що я бачу? Чому ти завжди його захищаєш? Це ж він довів маму до смерті! Він!
- Гарі, швидко забери свої слова! Ти багато чого не знаєш і не можеш так казати!
- Та мені байдуже чого я там не знаю! Я втічу, Бесі! Втічу і ти мене більше ніколи не побачиш!
- Ох, хлопчику, моє серце, для чого ти так?
Та я вже не чув її і не думав про неї. Не думав що мені зробить Джон якщо знайде, не думав що він зробить з Бессі. Я просто хотів забратися звідти якомога швидше. І я це зробив.

Розділ 2

- Бессі, де малий? Веди його на вулицю. Час їхати.
- Ох, Джоне, тільки не кричи.
- Що трапилось, якщо ти щось накоїла я тебе не просто вижену, тебе жодна людина не візьме до себе на роботу, жодної копійчини ніхто не дасть!
- Джоне…
- Ну кажи вже стара!
- Хлопець втік.
- Що зробив?
- Втік.
Джон не кричав. Він просто сів на східцях, закурив цигарку, підвів голову до неба і заплакав.
- О, Люсі, вибач, мені. Я намагаюся. – сказав він.
- Я приготую щось в дорогу.
- Я поїду сам. А ти сиди тут і дивись за будинком. Все ясно?
- Ех, Джоне, Джоне. Як не старайся, а ти все одно його…
- Замовчи стара. Йди займайся своїм ділом, не лізь до мене!
До від’їзду Джону залишалось забрати листа із кабінету Люсі. Там було холодно, єдина кімната яка не отоплювалась взимку. Та попри холод, то було найкрасивіше місце у будинку. Всі стіни завішані картинами, засохша фарба на полу, на столі стоять баночки і незакінчені картини. Сонце тут світило найяскравіше, а запах фарби додавав цьому місцю затишку, додавав почуття що ця кімната не кинута, що вона живе своїм життям у цьому похмурому домі, навіть після смерті матері. Гарі дуже любив тут відпочивати, розмовляти з Люсі і навчатись ремеслу. Всі думали, що Джон ненавидить це місце, та чи справді так було?
Під листами чистого паперу лежав невеличкий лист.
- Я ж пообіцяв, я виконаю… - сказав Джон.
Все що було написано на конверті “Від Люсі”. Ніякого адресу, ніякого ім’я кому це було написано. Просто” від Люсі”. Та Джону і не була потрібна ця інформація, він і так все знав.
- Прощавай. – почулося з його уст.

- Ти завів машину? Чи від неї вже ніякого толку немає?
- Від тебе може й немає, а від неї є.
- Я відрізала тобі шматочок пирога.
- Ти знаєш, я не їм цього.
- Іншого немає. Ти не з’їздив у магазин, коли я тебе просила. Тепер будеш їсти те що є.
- Давай сюди. Дякую.
Бессі легенько посміхнулась і пішла в будинок виглядати у вікно. Губи її здригнулись, напевно, то були слова, лагідні слова прощання.

Розділ 3
- Після того, як я дізнався про школу, я побіг до себе в кімнату, зібрав рюкзак і чекав ночі. Чому ночі? Тому що Бессі побачила б мене вдень, адже кухня знаходиться біля виходу. А якби б мене схопив Джон, був би я бідний.
- Гав-гав!
- Чи страшно мені було тікати? Ні, мені було страшно покидати дім. Мені було страшно більше не почути як мама стоїть біля мене уві сні. Страшно забути як ми малювали в її майстерні. Розумієш?
- Гав-гав!
Звісно, собака не розумів, але мені було потрібно знати що мене слухає хоч хтось.
- Тієї ночі я втік. Прослизнув тихенько і довго біг, дуже довго. Я боявся що мене спіймають. Мені ще досі сниться як за мною біжить Джон, як він кричить мені у слід.
Добіг я так на трасу біля нашого села. Машин було не багато, але я і не думав ловити якусь з них. Адже, люди б повезли мене до дому. Я йшов поміж дерев, поки не побачив напівзруйновану хатку. Ну а далі ти знаєш: тут я зустрів тебе і розказую тобі цю історію. Доречі, я ще не назвав тебе. Ти будеш Шарік. Подобається?
- Гав-гав!
Мене клонило в сон і я вирішив придрімати, адже ніякою небезпекою не пахло. Хоча зараз я розумію, що, можливо, це було не зовсім правильно. Хто його знає хто там міг ходити, а може в тому сараї хтось жив, може він просто пішов пошукати їжу. Але на радість, там нікого не було. Я прокинувся зранку. Шарік сидів біля мене нагостривши вуха.
- Що таке, друже? Ти когось чуєш?
На вулиці було тихо, жодної живої душі. Лише чутно тихенький гуркіт коліс. До траси йти приблизно 20 хвилин. Але що мені робити далі? Куди податись? Тоді я вирішив не думати про це.
Сонце дуже нагадувало світлу кімнату мами.
- Зараз, друже, я ще трохи посплю і підемо шукати їжу.
Як я і сподівався уві сні я побачив її. Таку ж веселу як в останній день. Таку ж гарну, в тій самій сукні. Вона сиділа біля вікна і малювала. Як і в тому видінні, коли я дізнався про школу, вона не говорила, а лиш займалась своєю справою. Я підійшов ближче роздивитись картину: вона була середнього розміру, намальована маслом. Малюнок був незакінчений, залишалось декілька мазків. На картині був зображений плачучий хлопчик, він сидів на траві посеред поля, а рядом стара хатинка. Раптом, я зрозумів наскільки це місце схоже на те, де я знаходжусь. Тільки хлопчик був зовсім не схожий на мене: похмуре, скривлене лице від плачу, замурзаний одяг і шкіра, та здавалося що він посміхається через сльози. Поблизу лежав собака. Не зрозуміло, живий чи мертвий, але знову зовсім не схожий на Шаріка: брудна, закудлана шерсть, а в деяких місцях її взагалі не було. Очі закриті, тулуб худий, ніби собака довгий час не бачив їжі, ніби він і забув яка вона на смак.
- Мамо, що це? – закричав я.
Але вона не відповіла, подивилась на мене, посміхнулась і зробила останній мазок.

- Гав-гав!
Коли я прокинувся, собака лаяв наді мною і не міг всидітись на місці. Він постійно вів мене кудись.
- Добре, зараз іду.
Я взяв рюкзак і побіг за Шаріком. Вдалині я побачив людей. Здавалося їх було троє. І всі з рушницями. “Напевно на полюванні” – подумав я. Одяг обношений, старий, чоботи порвані, але тоді мені було не до цього. Я хотів їсти і пити, а ще хотів притулку: нарешті поспати на ліжку, а не на твердому, смердючому полу.
- Молодець, Шарік, ти знайшов допомогу! Молодець, друже!
- Гав-гав!
Та здається собака не вів мене до них, навпаки, він вів мене від них.
- Що, друже, ти чому? Вони дадуть нам їжу! Нумо, пішли за мною!
Шарік почав кусати мене за одяг та тягти до траси, від цього мої штани порвались.
- Та що з тобою? Відійди від мене!
- Гей, хлопче! Ти що тут робиш? – сказав один із чоловіків.
- Вибачте, у вас не знайдеться притулку для мене? Або хоча б їжі?
- Ти звідки такий взявся?
- З села, ем, мене вітчим побив, от я і втік.
- А, знаєм ми такі випадки, знаєм.
- А собака твоя?
- Так, Шарік.
- Добре, ми своїх не кидаєм, іди за нами. Тут не далеко, п’ять хвилин іти.
- Дякую!
Та у мого друга плани були інші. Він постійно кидався на людей, гавкав, тягав мене за рукава, але не тікав. Він був зі мною до кінця.
- Та заткни вже свого собаку!
- Зараз, зараз, не знаю що з ним таке…
- Та все одно мені що з ним, заткни, сказав, а то пристрелю!
І тут я по справжньому злякався, здається я зрозумів чому Шарік так гавкав. Та вже було пізно, діватись нікуди.
Я зупинився і потихеньку почав відходити назад. Шарік притих і пішов за мною, це і збентежило людей. Тиша, собака вже не лаяв, а це означало, що щось трапилось.
- Малий, а ти куди? Ти що, кидаєш нас?
- Ні, ви що…
- Е ні, хлопче, так не піде. Іди сюди.
- Біжи, Шарік, біжи.
Постріл. Шарік упав і заскиглив. Серце на мить зупинилось, у вухах задзвеніло, я нічого не чув, я зупинився і дивився на тепер вже старого друга. Навколо було так тихо, що мені стало добре на душі, лиш на мить. Та вона була прекрасна. Чоловіки підбігли до мене і почали бити: ногами, рушницями. Я не намагався утікти. Я дивився на Шаріка, який лежав біля мене. Він ще дихав, його очі були спрямовані прямо в мої. Здається він скавулів, але точно я не знаю, бо у вухах ще дзвеніло. Мене і далі били все сильніше. Я втратив свідомість. Та чув їх голоса.
- В нього немає грошей!
- Що? Ні, неможливо, він сам сказав що вітк, а значить і взяв з собою гроші.
- Немає ж кажу. Все, нічого.
- І що нам робити?
- Що? Що, залишимо тут, все одно залишилось йому не довго. Чого стоїте? Ходу, давайте, поки ніхто не помітив, пішли, ледарі!
Шарік довго скавулів і врешті решт встав, підійшов до мене і ліг мені на руку. Тепер я точно знав що то він, а не мама, коли вона приходила до мене уві сні вдома, я відчував його тепло, його м’яку шерсть і його мокрий ніс.
Все ж таки той хлопчик чимось схожий на мене: тепер я теж посміхався попри плач, бо згадав маму, бо знав, що біля мене лежить мій вірний друг. І Шарік, здається трохи схожий на того собаку: він так само лежав, тільки тепер я знав точно, мертвий він чи живий.

Розділ 4
Машина заглохла.
- Чорт забирай, так і знав, що тобі не можна довіряти! Ну, заводься, давай!
Лист так само лежав у кармані Джона. Лиш його кінчик трішки виглядав, ніби казав “Я ще тут, не забудьте про мене!”. Та Джон і не забував. Кожну секунду він думав про той кусочок паперу. Кожну секунду він думав як передасть його і нарешті виконає свою обіцянку. Але радість від цього змішувалась з якимсь дивним почуттям смутку, можливо, він не хотів віддавати його? Можливо, він боявся того що буде після цього?
Джон вийшов з машини і вирішив йти далі пішки. Він не знав куди саме йти, де шукати хлопця. Та він мусив його знайти, обов’язково. Від будинку машина проїхала не багато, якраз тільки виїхала на трасу. Навкруги були одні дерева, машини і поля. “Хлопець не міг втекти далеко” – думав Джон. Та й справді пройти пішки так багато за ніч було нереально, а значить у Джона ще був шанс знайти його. Залишилось тільки розпитати когось, може хтось бачив Гарі. Якщо ні, шукати самому.
Десь неподалік чоловік почув гавкіт. “Значить тут є люди, вони могли його бачити” – думав він. Залишивши машину Джон попрямував на лай собаки.
- Де ж ти, хлопче.
Загубився?
Якщо так, мій голос допоможе,
Іди на нього, ж не барися.

Знаю, ти не любиш,
І може ненавидиш,
Та одного ніяк не зміниш,
Ніяк ти з плеч не скинеш.

Знайду тебе,
Навіть якщо не хочеш.
І може спасу себе,
Якщо ти допоможеш.

Іди, іди до мене,
Будь ласка, довірся.
Не впадеш, я втримаю,
Просто довірся.

В дитинстві Джон любив складати вірші, мама часто давала йому печиво після кожного ним написаного вірша. Ними він висловлював свої переживання, свої думки, а іноді просто писав для рідних. От і зараз, в скрутний момент, його вірш висловив більше чим він хотів сказати, він висловив його найпотаємніше почуття любові, яку він так старанно намагався вбити.

Нарешті Джон побачив людей, правда без собаки. Може йому просто почулось, або собака належить іншим господарям.
- Гей, ви з полювання?
- Так, але нажаль нічого не впіймали, так друзі?
Всі одноголосно сказали так.
- В цих краях мало чого знайдеш, по собі знаю. А ви не бачили тут ніякого хлопця? Може проходив, темне волосся таке.
- Ем, а ви хто? Його батько?
- Вітчим.
- А, вітчим значить, ну був такий, був.
- Справді? Куди він пішов?
- Тобі показати? Тут недалеко, він був сам, ми йому хотіли допомогти, але він не захотів.
- Так, звісно, ведіть. Дякую вам, хороші ж люди бувають.
- Тільки хлопець якийсь дивний був, сумний.
- Він втік, я хотів його в школу везти, але у нього на це інші плани.
- А школа дорога?
- Так, престижна, назбирав коштів, а він навіть не подякував. Що скажеш, діти.
- Так, так, діти.
Мисливці почали переглядатись, схоже що почуте їм сподобалось.

Розділ 5
На траві лежав хлопець, а поруч собака. Перший ледь дихав, а другий вже пережив всі муки і відпочивав на небесах. Джон злякався, але не за себе, злякався що Гарі може померти, що він не встиг. Крові не було, але видно, що хлопця смачно побили: одяг розірваний, весь в землі, а на обличчі посмішка, тільки на рубашці ще не висохли краплі сліз.
Не вспів Джон нічого зробити як його вдарили по голові.
- Шукай гроші! – почувся голос.
- В цей раз вони мають бути, ти ж чув яка школа престижна.
- Забирайте, забирайте все, тільки не чіпайте нас! Забирайте!
- Заберемо, не бійся. А будеш кричати, ще по голові отримаєш!
Мисливці обшукали Джона з ніг до голови, а грошей не було.
- Де вони? Кажи!
- Вдома, вдома! Я вас проведу.
- Е ні, ми самі, твоя робота на цьому закінчилася. Кажи, де живеш!
Джон не сказав. Він розумів що в будинку Бессі, якщо вони туди підуть, вона не виживе. Гарі прокинувся і побачив біля себе старого. На щастя чоловіки цього не помітили, тоді вони думали тільки про гроші.
- Гей, хлопче, я не виберусь звідси, а ти можеш. Візьми цього листа, обіцяй що прочитаєш його і біжи!
Гарі взяв клаптик паперу і побіг з усіх ніг. Джон на силу піднявся і повалив мисливців, та надовго це їх не затримало. Знову вистріл. “Джон” – промайнуло в голові хлопця. Позаду за ним мчалась банда здорових чоловіків. Шанси були мізерні. Але він пообіцяв прочитати лист.
Знову знайома стара хатинка. Тут він познайомився з Шаріком, а поблизу цього місця він його втратив. В нього було лиш декілька хвилин до приходу переслідувачів і ці хвилини він вирішив витратити на лист. “Від Люсі’.
“Привіт, дорогий синку, якщо ти це читаєш, то Джон виконав свою обіцянку. Я полегшу твої страждання і одразу скажу що цей лист ніяка не карта до скарбів, як ти мріяв у дитинстві. Це лист прощання. Я знала що відійду, в мене була невиліковна хвороба, але тобі я не наважувалась це сказати, адже ти був такий щасливий. Пробач, що я не розказала, але спробуй мене зрозуміти. Я залишила Джону назбирані гроші щоб він відправив тебе у школу. Там добре, люди хороші, навчання на високому рівні. В дитинстві я мріяла туди поступити. Ти будеш навчатися малюванню, як і мріяв. Не ображайся на Джона, він може донести до тебе цю новину грубо, але такий він є. Знаю, що ти його не долюблюєш. Але він урятував нас. Він міг просто піти коли дізнався про хворобу, але він вирішив виховувати тебе. Він любить тебе. Просто не показує це, розумієш в дитинстві йому було важко, просто спробуй його зрозуміти. Я впевнена, він намагається бути тобі хорошим батьком. Навіть якщо ти цього не хочеш.
З любов’ю, мама”.
Мисливці зайшли у будинок і знайшли хлопчика. Він не ворушився, не дихав, він посміхався. Лист у його руці повільно впав униз. Чоловіки пішли і залишили його там. Здається зараз він бачить сон: мама, Джон, Шарік, Бессі. Всі вони сидять у дворі і розказують історії, а на столику лежить свіжоспечений “Пиріг Люсі”.
2023 рік.

"Пиріг Люсі" це невеличкий твір про підлітка втікача та його "ненависного" вітчима. Чи був хлопець правий? Чи можна зрозуміти Джона? На ці питання ви самі відповісте для себе під кінець твору.