(присвячується сестрі — Людмилі)

З думок не визбирую, з пам'яті теж,
та рідну світлину сховала подалі,
щоб душу не краяти поки живеш,
риданнями не сповивати печалі.

Холодним дощем запорошений сад
схиляє додолу спустошені стебла.
Махнула крилом в золотий листопад,
забравши з собою пів сонця, пів неба...

Здаля учуваю — відлунює твій
прощальний мотив на просторах блаватних.
Програли зі смертю жорстокий двобій,
утратили віру, вернути не здатні.

Хоч нам залишила на грішній землі
свій образ ясний і сновиддя тернові,
без теплих долонь осередок змалів,
довкола не вруняться маки шовкові.

Не тішить в блакиті політ ластівок,
пудова зажура на грудях камінням.
Зірвали з родинного древа листок,
хоч мужньо трималися ми за коріння.

Небесні канони прописані, та
не згодні на злеті шугати із вежі,
сльозами і кров'ю Ісуса Христа
заповнені всі інтернетні мережі.

Жалобні сповіщення — ще один цвях
у душу забито! О Боже, навіщо?
Скорботні плачі на старих сторінках
скрижалі в глухім потойбіччі навічно.

Невже за гріх людства — покара страшна
розсипала горе, як манну небесну?
Жахлива дилема — Господь й сатана,
чи зло переможе, чи світло воскресне?

У жорнах міцних перемелюють світ,
і кожній зернині готують могилу.
Я всотую спрагло Новий Заповіт,
а розумом й серцем збагнути несила.

13.03.2023р.