Вечір хилив голову до землі, мов немовля до матері. Очі неба соловіли, сонце розтікалося абрикосовим джемом по горизонту, змішуючись із блакиттю. А на подвір’ї Зінчуків не вмовкав галас. 

– Ванько, що ж ти таке витворяєш? 
– А що вже знову не так?
– Хіба сам не бачиш? Потрібно колоди класти обтесаною стороною всередину будинку, а ти кладеш навпаки.
– Відійди звідси, не заважай, я все правильно роблю, – не хотів прислухатися до дружини чоловік. Продовжував тягнути колоди, складаючи одну на одну.
Ганна кружляла навколо Івана настирливою мухою, намагаючись довести 48-річному чоловіку, що він глибоко помиляється.
– Не мороч мені голову, відійди... я сам знаю, що робити! – гримав на 47-річну дружину, зосереджено забиваючи цвяхи у міцну деревину.
– От, йолопе! – з піною у рота кричала жінка. – Невже ти не бачиш?
– Бачу! Ще не повилазило! Все добре! Не забивай мені баки лайкою!
Жінка, стомившись доводити своє, махнула рукою.
– Роби, що хочеш, тільки потім нічого мені не кажи і не жалійся, що дурнуватий! – лихо зиркнувши на Івана, відійшла далі, щоб не мозолити більше очей, не витрачати нерви на недолугі суперечки.
Через деякий час з веранди почула:
– Аню... Аню! А йди-но сюди! То що ж це таке виходить? Я, дійсно, телепень, не те зробив? – дивився розгублено, винувато, на закладену стіну, ніби хлопчисько, накоївши казна-що.
– А я тобі про що намагалася втлумачити? Ти ж і чути не хотів! 
– То ти б зразу пояснила по-людськи, а не горланила божевільно на всю вулицю!
– Та хіба ж я відразу почала кричати? Ти ж мені рота не давав відкрити. Спочатку намагалася чемно пояснити, потім благала тебе зупинитися і подивитися самому збоку, а лише тоді розійшлася, коли ти не реагував на мої зауваги.
– От зараза, і що ж тепер робити? – розводив безпорадно руками.
– О, нарешті, питаєш, як далі бути? Чому ж не кричиш: "Відійди, не заважай?!" Що робити?! Що робити?! Переробляти – ось тобі моя остання порада! Та це вже буде завтра. Йдемо щось перекусимо і будемо лягати спати.
– За дурною головою – лихо ногам!
– Ти дуже виснажився, Ваню, таке буває. Не переживай, завтра разом станемо і переробимо. Тільки наступного разу не будь таким впертим, затятим, слухайся мене, я дурного не пораджу!
Іван вже кілька років сам будував, вірніше складав новий будинок з тих міцних дубових колод мореного дуба, що залишилися від старої хати. Допомагали дружина і чотирнадцятирічний син Юрко, і то, як не був зайнятий у школі чи Дзержинському (зараз Романівському) будинку культури, де грав на гітарі в інструментальному ансамблі. Разом колотили цементний розчин, щоб залити фундамент, набивали на колоди дранку, тинькували стіни, стелю, вставляли вікна, двері. 
А все тому, що одного разу хтось "розумний" порадив замінити в старому будинку гнилу балку на нову. Підважили дах домкратами, потягли трактором, щоб обережно витягти балку, а столітня хата склалася, наче картковий будиночок, поховавши під собою усе нажите за двадцять років.
Дістали з-під завалів залізне ліжко, поставили у вцілілій веранді без даху над головою, і працювали після роботи у будні і вихідні, як прокляті. Грошей не вистачало, щоб винаймати будівельників.
Добре, що в Івана були золоті руки, і Ганна – роботяща (колись в молодості працювала на будівельному майданчику). Як тільки родичі дізналися, що батьківська хата перетворилася на руїни, то запропонували деякий час пожити у них, але Іван з Ганною відмовилися, не хотіли залишати напризволяще обійстя і те невеличке господарство, яке мали. Душ на дворі, криничка в садку, кури і королі у хліві, що ще треба? Лише побудувати будинок.
Сина відправили жити до сусідського хлопчини, однокласника, щоб дитина не ночувала з ними просто неба, а самі вночі, бувало, на вузькому ліжку притуляться одне до одного, як діти, і споглядають зорі. 
– Бачиш он те сузір'я Великої Ведмедиці, Аню?
– Де саме? Що ти тикаєш пальцем в небо, скажи конкретно, куди дивитися, як те сузір’я виглядає? Зірок насипано, мов проса курчатам на подвір’ї. Так багацько, що не зібрати поглядом усіх. Хіба їх можна розгледіти чи порахувати, коли – мільярди?
– Та, яка різниця, де знаходиться, краще слухай! Кожна зірка – це чиясь душа, велика, широка, маленька, яскрава і не дуже. І настільки близько, що можна доторкнутися до тієї душі так само як зараз до твоєї...
– А ти у мене, Ваню, романтик ще той, – посміхалася блаженно, міцно притискаючись до чоловіка. Загадували бажання у зорепад, і будували власне гніздечко, як ті птахи, що щебетали довкола.
– Хіба ж я проти доторків душі, – шепотіла Ганна, щоб і місяць не підслухав розмови, засинаючи на міцному плечі коханого.
Коли був дощ, то тікали у хлів, а ліжко накривали клейонками, щоб не промокло наскрізь.
Мріяли швидше добудувати дім, купити нові меблі. Гадали, де підробити, щоб вистачило на харчі та будівельні матеріали. Старша донька Людмила вчилася в Житомирі, жила в гуртожитку і працювала на Льонокомбінаті. Середня – Тетяна поїхала до Києва вступати у театральний інститут, але закохалася і рано вийшла заміж. На той час у неї був маленький син, тож розраховувати на допомогу з її боку не доводилося. Батьки переживали за своїх дітей і бідкалися, що нічим не можуть допомогти, бо самі були в неабиякій скруті. Тягнули, як воли, лямку долі: весною, літом, восени…
А одного разу прокинулися вночі і побачили, що на них летять не зорі, а лапаті сніжинки. Тоді лише перебралися жити до рідної сестри Ганни. Перезимували, а навесні знову взялися до роботи. 
Завершили ремонт у спальні, кухні і раділи, як діти новій ляльці, коли перенесли ліжко з ветхої веранди у хату.
Юра давно виріс з коротких штанів, та ніхто йому не збирався купувати обновки. Зранку на канікулах прибігав сам, інколи з друзями, щоб допомогти батькам замішувати та носити розчини з піску та глини. Заготовляв із татом ліс. Тоді, щоб отримати у лісництві дозвіл на заготівлю, потрібно було спочатку розчистити дикі кущі, зібрати сухі повалені дерева, а лише опісля сподіватися, що дозволять виписати щось із деревини. Комарів було тьма-тьмуща, коней мастили солідолом, аби не загризли кровопивці. Величезні дуби, сосни спилювали електропилами "Дружба", вантажили на трактор чи машину і везли на пилораму. За кожну дощечку чи цвях повинні були відзвітувати квитанціями перед "Відділом боротьби з розкраданням соціалістичної власності". Через усі ці випробування довелося пройти родині Зінчуків, щоб звести власний будинок з 1978 по 1984 рік.

Та повертаючись назад у 1980-й, на родину ще чекало одне страшне випробування.
Одного похмурого дня у Ганни сильно розболілося внизу живота. З хмарного неба падали величезні краплі дощу, а з її очей – сльози. Вона хапалася то за спину, то за живіт, не знаходячи собі притулку в домі. Викликали швидку. Думали апендицит чи грижа, а після обстеження з’ясувалося, що – рак. Тяжко працювала, підіймала важкі колоди, дошки, носила мішки з цементом, піском і сильно підірвала здоров’я. 
– Тримайся, – говорив Іван дружині, ковтаючи сльози відчаю... Я з тобою, люба...
Поклали в обласну онкологічну лікарню. Прооперували, була зупинка серця. Зробили променеву терапію і через два місяці лікування відправили додому тихо помирати. На той час подружжя з сином уже проживали у своєму будинку, але ще доробляли найбільшу кімнату, ванну, веранди.
Ганна була кволою, дуже схудла, та вранці мусила готувати їсти, брати копаницю і йти на город. Бур’яну повно, полоти нікому, тож доводилося самій сапати картоплю, хоч по рядочку вдень. Хіба що доньки інколи приїжджали і тоді було набагато легше впоратися з пирієм. Старша – Людмила дуже любила квіти, насадила багато троянд, півоній, жоржин, лілей, чорнобривців під плотом, і сама доглядала, коли приїжджала раз на тиждень. Біля нового гаража плівся виноград, над дорогою розрісся пишний бузок, і обійстя поступово воскресало з попелу та руїн. Юра після закінчення школи у 1982 році проходив військову службу в Афганістані, і всі молилися за нього щодня, щоб повернувся живий додому.

– Аню, а Іван Миколайович вдома? – питала сусідка, з якою той часто ходив рибалити на мальовничу річку Лісна. 
– Вдома, Ніно, зараз покличу. Дійсно, хай іде, трохи відпочине на природі. Може, впіймає кілька рибин на вечерю, – посміхалася, а на серці було тяжко, тривожно. Самотня сусідка, мов реп’ях причепилася до її гарного, роботящого Івана, знаходячи кожного разу вагому причину, щоб поспілкуватися і витягти його з дому. То просила поміняти зламаний замок, то вкрутити нові лампочки, а то полагодити телефон. Іван працював зв’язківцем на пошті, добре знався на електриці, був майстром на всі руки, тож не відмовляв нікому. Звик безкорисливо допомагати людям.
Повернувшись з рибалки, чоловік висипав зо два десятки маленьких карасиків у миску.
– Бачиш, Аню, хоч кішці дістанеться – і то добре.
Жінка, сумно поглянула на чоловіка і важко зітхнула.
– Вань, ти знаєш, я ось тут подумала і вирі-ши-ла, – спіткнулась на півслові, не знаючи з чого розпочати.
– Що сталося, Аню? Ти себе гірше почуваєш?
– Я... я хочу, щоб ми розлучилися... Ти ще молодий, всього п’ятдесят, хата велика, та мені вистачить й однієї кімнати. Тобі потрібна ще жінка, а я – хвора, безпорадна і невідомо, що ще далі станеться? У нас дві веранди, тож можна розділитися, замурувати двері... Я вам заважати не буду.
– Не мели дурниць, Аню. Окрім тебе мені ніхто не потрібен. Нізащо не покину, бо ще й досі люблю і поважаю! А що про мене подумають діти, що їх батько – зрадник, покинув матір у важку хвилину? Ти подумала про це? У нас все буде добре, ти одужаєш! Чуєш – о-ду-жа-єш! – трусив жінку за плечі, як вишню, з якої сипалися черешневі сльози.
Далі обійняв, ніжно пригорнув до своїх грудей і замислився вголос.
– А на рибалку більше ніколи з Нінкою не ходитиму. Не там вона рибу ловить, та і я не той карась, якого можна так запросто упіймати на гачок.
Ганна сиділа на дивані, безпорадно склавши руки, пильно дивилася в блакитно-росяні очі чоловіка. Біль краяв серце, тиша вдерлася в кімнату, та жінка боялася її сполошити, як синю пташку щастя, що сиділа затаївши подих на її долоні. Мовчки дивилися пильно в очі, як тоді, коли вперше відчули, що не можуть прожити одне без одного і дня!
– Аню, а знаєш, що я надумав?
– Що? – зацікавлено зиркнула зеленими очима, повними сліз.
– А давай обкладімо нашу хату червоною цеглою на честь нашого кохання, яке ми пронесли крізь все своє життя, незважаючи ні на що.
– Чому червоною, я думала білою? Пам’ятаєш, як у тій пісні, що співала племінниця Аня зі своїм Алімом:
"Біла хата в саду,
Біла хата, як лебідь у морі, 
Я під вишнею жду,
Жду тебе в солов’їному хорі. 
Я під вишнею жду, 
Я під вишнею жду,
Жду тебе в солов’їному хорі.

Тихо падає цвіт, 
Тихо падає цвіт, наче роси. 
Скільки весен і літ 
Я шукав твої очі і коси. 
Скільки весен і літ, 
Скільки весен і літ 
Я шукав твої очі і коси. 

Не сумуйте, сади, 
Не сумуйте уранці за цвітом, 
Так буває завжди, 
Як весна покохається з літом.
Так буває завжди, 
Так буває завжди, 
Як весна покохається з літом.

Я не знаю, чому, 
Я не знаю, чому так кохаю 
Білу хату в саду 
І той час, як сади розцвітають. 
Білу хату в саду,
Білу хату в саду 
І той час, як сади розцвітають."
Спочатку тихенько, а потім голосніше почали удвох співати улюблену пісню, що звучала у пустому будинку молитвою, відлунювала струною любові в їх зворушливих серцях.

Минуло двадцять років.
У великому будинку пахло ванільними пирогами з маком. У світлиці (35 кв.м.) на чотирьох вікнах висіли пастельні оксамитові штори. Сервант лакованої стінки сяяв райдужним кришталем і порцеляновим сервізом. У кутку кімнати стояло трюмо, посередині – великий стіл зі стільцями. У скляній вазі пахтіли квіти. На підлозі лежав яскравий килим, під стіною був диван, навпроти – зручне крісло. Затишок огортав кожну кімнату просторого будинку з усіма зручностями. 
– Анько, коли ми будемо вечеряти? – запитував Іван свою дружину, перегортаючи сторінки журналу "Перець" на гобеленовій тахті.
– Зараз, Ванько, лише руки помию і буду накривати, – заметушилася господиня на кухні, затарахкотівши мисками та виделками, ніби завзята офіціантка в громадській їдальні. Через кілька хвилин на столі парувала картопля в мундирі, підсмажена підчеревина з яєшнею, оселедець, пелюстка з капусти, щедро оздоблена олією та чорним перцем. Свіжа цибуля виїдала очі, але хазяїн ніколи не сідав без неї до столу. 
– Знову яєшню пересолила, а картопля – навпаки недосолена, – обурювався Іван.
– Ось ніяк тобі за сорок з гаком років не можу догодити, і борщ не такий був по обіді і вермішель сирувата зранку! Хоч би інколи промовчав, навіть, коли що не так? Гості часто заходять, пригощаю, всі уплітають за дві щоки і сердечно дякують. Жоден не сказав, що не смакує! Лише тобі завжди щось не до шмиги – як не солоне, то кисле, як не кисле, то гірке… І так кожнісінького божого дня! От характер ядучий, противний! Дочекаєшся, що якось візьму сковорідку і розіб’ю об твою сиву макітру, щоб тобі розкортілося кислого, гіркого, солоного, солодкого, усякого одразу… раз і назавжди, – випалила роздратована жінка, спопеляючи поглядом співрозмовника.
Вискочивши на двір, гримнула дверима так, що собака заховалася в буду, а чорна кішка, яка сиділа на плоті, ховаючись від хвостатих залицяльників, шмигонула зопалу в кущ бузини. Горобці кулею розлетілися, кури втекли на сідало, і лише старий сад, налитий рум’яними яблуками, сливами, шелестів зеленим листям на лагідному вітрі, не зважаючи на чергову лайку подружжя. Мудрий знав, що помиряться і знову посваряться, поцілуються і згодом влаштують ще одну веремію. В родині увійшло у звичку, відтоді, як почали будувати дім, влаштовувати "концерти" на рівному місці, щоб не було сумно жити удвох. Діти роз’їхалися, будинок, літню кухню, сарай, гараж – побудували, тож на пенсії час від часу, щоб освіжити почуття, обдавали душі холодною водою з криниці.
Ганна пройшлася по межі городу, вирвала пучок петрушки, кропу. Смикнула з куща малини кілька ягід і поклала до рота. Глянула на будинок з білої цегли здаля, розпливлася спокоєм, як качечка по водному плесі. Високий фундамент, підмальований чорною фарбою, міцно тримав стіни цегляної будівлі. Під ясно блакитними вікнами красувалися візерунки з червоної цегли. Здалеку можна було подумати, що то українська вишиванка на льняному полотні хати. Дах був вкритий гарною черепицею. Під фронтонами виднілася коралова мережка. З обох боків веранд, рясно обвитих плющем винограду, спускалися широкі сходи. Заасфальтоване просторе подвір’я обрамлював зелений штахетник. За ним був невеличкий городчик з полуницею, кущами аґрусу та смородини. За джерельною криничкою росла розлога антонівка, а трохи далі – молоденька груша, яку посадив нещодавно Іван. З іншого боку будинку був ще один городчик, де червоні бусинки малини обліпили кожний пагінець. Алича, вишня, слива сперлися об сусідський плід так, що незрозуміло було, звідки вони родом. За гаражем, в якому стояв мотоцикл, викопали грабарку, поряд виднілися овочеві грядки, а за ними величезні столітні ясені та липи створювали затишну алею, що вела до нової церкви. Культова споруда підпирала золотою маківкою небо, щоб те, не дай Боже, не впало на подвір’я обійстя під час грози. Скрізь цвіли чудові квіти. Жінка вдихнула на повні груди запашну матіолу і, полегшено зітхнувши, повернулася до хати.
– А оселедець – смачнючий, Анько, – як ні в чому не бувало усміхався приязно Іван на всі білі зуби. 
– От, же хитрющий, холера б тебе вхопила!

А у 2000 році в травні на нічному небі з’явиться ще одна велика осяйна зірка, на яку Ганна буде слізно, замріяно дивитися п’ятнадцять років до кінця свого життя.
– Мамо, а чому ти про батька розповідаєш лише те, як ви часто сперечалися, влаштовували скандали? – запитувала Тетяна.
А що ж ти хотіла, доню, щоб я кожного дня невтішно плакала, згадуючи який батько у нас був працьовитий, добрий, гарний і як мене дуже сильно любив? Так і серце може розірватися. Я дивлюся у небо і мрію ще хоч раз поглянути в його волошкові очі.

06.03.2023р.