Коли моя тітка, а бабусина старша дочка переїхала з Херсону до Криму, на півострів заходилася їздити й бабуся – а чи бувала вона там раніше, я не знаю. Та, здається, ні, тому що ці подорожі, що тривали коли місяць, а коли й два, помітно відбилися на нашому способі життя. Крим, що лежав зовсім поруч, виявився несподівано далеко, але не географічно, а культурно. Першим змінився наш стіл: відтоді на ньому завжди було багато зелені, та переважала кінза, яку подавали цілими тарелями, і її усю неодмінно слід було «поїдати», напучувала бабуся. А ще в її господі тепер випікали кримсько-татарський пиріг із японською бойовою назвою «кубете», але з херсонським акцентом: оригінальна версія вимагала баранини, проте в Херсоні тоді баранини не водилося, і бабуся замінила її яловичиною, якої було вдосталь і дешево. Пиріг припав до смаку всім, і в моїй власній господі, якою я згодом обзавівся, зробився фірмовою стравою, яку нам щастить хіба що скуштувати: молодший обожнює кубете і здатен заковтати його самотужки до останньої крихти.

Та не лише кримсько-татарський пиріг, а й самі кримські татари полюбилися бабусі: вона всіляко нахвалювала їхню працелюбність і доброчесність, а ще – неймовірне багатство й дешевизну їжі, виробленої їхніми невтомними трудами. Мене це дивувало: на той час я бачив тільки Керч, а Керч харчовими щедротами не хизувалася. Навпаки: кілька місцевих кулінарних перлинок, типу курчат табака на Леніна або притрушених цукровою пудрою пампушок на тій самій Леніна, здобувалися посеред відвертої вбогості, спричиненої сезонними навалами «блідолицих» і примхами напівострівного постачання. Либонь, бабусині розповіді про кримське продовольче диво пояснювалися тим, що відвідувала вона не голодну Керч або перенаселену та вузеньку, немов Чилі, смужку «ЮБК», а кримську «внутрішню Монголію» – Сімферополь. Коли за кілька років бабусині подорожі завершилися переїздом до Криму, я й сам навідався туди та з’ясував, що Сімферополь і справді не дуже схожий на кримські прибережні містечка. З ними його пов’язують лише транспортні та пересадочні вуз(л)и – вокзал, екзотичний кримський швидкісний тролейбус і ще екзотичніше кримське таксі, а ще, либонь, нічого.

Треба було знати мою бабусю, аби вповні оцінити пишноту її кримських трофеїв. Вона співали їм справжню осанну, денно і нічно, багатослівно та красномовно, так що й смердюча кінза робилася казковою розрив-травою та обіцяла вічне життя, а пиріг кубете поставав бенкетною стравою царського двору в Неаполі Скіфському. Та й це ще не все: Сімферополь малювався чимось на кшталт куточка Едему, з якогось недогляду влад і престолів дотепер відкритого пересічним смертним. Пристрасний землероб, бабуся заходилася тягати з того куточка саджанці та насіння, і так наша херсонська острівна дача оздобилася кримськими персиками та інжиром. Персики родили так, що кожну гілку доводилося підпирати кілком, інакше обважене плодами галуззя розривало стовбур уздовж. Інжир поки що не родив, проте пнувся до неба так стрімко й потужно, що ми вже відчували смак фіг і ковтали слину, пробігаючи під його розлогим листям. А тріумфом цього великого переселення рослин стала квітка, про яку бабуся розповідала щось подібне байкам про суданську розу, мовляв, за спробу вивезення з країни бодай її зображення – смертна кара через повішання з наступним обезголовлюванням і розчиненням відтятої голови в кислоті. Отже, це була рідкісна рослина, суто сімферопольська, вивіз якої з Криму, ясна річ, суворо заборонявся та переслідувався, а головне – неймовірно прекрасна, з дивовижними лікувальними та деякими магічними властивостями, дуже вибаглива й ніжна навіть і для нашого південного Херсону. Та якщо завдяки піклуванню дбайливого херсонського квіткаря рослина виживе та розквітне, буде йому несказанне щастя, а всі інші квіткарі втопляться у Дніпрі від заздрощів, але й в смерті їм не буде спокою, тому що й мертві вони заздритимуть.

Отже, ми прикопали бляклі пагінці над стежиною та на вимогу бабусі встановили над ними чималу решітку. Саджанці, дарма що заледве живі, негайно почали дертися решіткою, невдовзі всю її заплели, видерлися на стару вузлувату абрикосу, а з неї на дах і скрізь розвісили свої листочки, доволі скромні за херсонськими мірками. Ніщо не обіцяло жодної з чеснот, оспіваних бабусею, а найбільше рослина нагадувала стару маскувальну сітку, і ми дещо розчарувалися. Втім, незабаром стебла оздобилися видовженими бутонами, а вони, виснаживши нас очікуванням, розпустилися – всі одночасно, розчахнулися миттєво, наче парасольки, ніби під тією маскувальною сіткою ховався цілий батальйон солдатів із парасольками напоготові, які вони й розкрили за (бабусиною?) командою всі разом.

Квітки насправді виявилися незвичайні, а нашій херсонській флорі годі було з ними змагатися. Звісно, бабусині неспинні розповіді розпалили нашу уяву так, що ми б побачили неймовірне та навіть неможливе у найпересічніших квіточках, – бабуся таки вміла та любила заохочувати та надихати! Може, якусь роль відіграв і вимушений переїзд рослини з посушливого Криму на благодатний острів посеред Дніпра, але квіти були величезні, з розлогими оксамитовими пелюстками, фіалково-сині, та ще й ніби світилися. Тепер над нашим дачним будиночком мріло блакитне мерехтливе сяйво, найліпше видиме поночі та, можливо, помітне аж із космосу – адже на нашому неелектрифікованому острові інших джерел світла не було. Отоді ми цілком відчули всю унікальність рослини. Це була казка, що ожила, але не зробилася прозаїчною билицею; true lies, правдива брехня, проте без жодного натяку або уроку, брехня безкорислива, просто прекрасна казка, з нічого створена бабусею, що наяву постала перед нашими очима.

– Клематіси! – урочисто виголосила бабуся, стоячи під їхнім екзотичним шатром і оглядаючи справу рук своїх, а рослина звідусіль тягнула до неї приязні вусики, стебельця, пагони і квіти та осявала її блакитним мерехтінням. Ясна річ, слово «клематіси» означало не лише назву рослини – в тому, як воно лунало в бабусиних вустах, була ціла розповідь, ба ні – епос, легенда, міф про землю обітовану, що тече молоком і медом, ім’я якій – Крим…

А потім бабуся переїхала до Сімферополя; за деякий час персики на нашій дачі та по всій Україні почали хворіти, хирлявіти та вироджуватися, і ніяких кілків під гілки вже не потребували; пацюки зжерли коріння нашого інжиру, і дерево загинуло, так і не принісши жодного плоду; клематіси дрібнішали, дичавіли та з часом зовсім зникли, ніби повернулися у казку, з якої виринули, а на їхньому місці сам собою виріс звичайний дівочий виноград. Йшов час, йшов непомітно та неспинно, і мій спогад про клематіси вже й мені самому здавався вигадкою та маячнею – ні, не було такого, та й звідки, що доброго може бути з…

...а за тридцять років я побачив їх в якомусь київському дворі – чималі квіти темно-бузкового кольору, проте нічого особливого на тлі нинішнього флористичного розмаю. Якими ж ми були дурними!.. – та мій скепсис сконав, тільки-но зародившись. Зачарування давньої бабусиної казки ожило та знов полонило мене, а над оксамитовими фіалково-синіми пелюстками замерехтіло блакитне сяйво.

2021-2023