І була п’ятниця. І вибілював сніг Київ. І променилася невеличка зала Будинку письменників. І яснозоро усміхався зі світлини молодий Григорій Порфирович Кочур, напередодні свого 99-річчя. І зібралося небагато людей для вшанування нашого Велета – перекладача більш як із 30 мов, педагога, який виплекав перекладацьке шістдесятництво, ґрунтовного літературознавця, що його «творчий і енергетичний посил не обмежений у часі» (І.Дзюба)… І було прикро: такі небуденні події, як презентація упорядкованої Григорієм Кочуром у 60-ті роки «Антології новітньої французької поезії», не привертають увагу широкої громадськості, його творчість гідно не поцінована, дарма що будь-яка культура пишалася б таким Світочем слова. І воно зрозуміло: легше борсатись у споживацькому раї і нині, і прісно, легше відкинути на маргінеси Поезію, тішачись із модерно-премодерних часто-густо графоманських стосів, крокуючи наосліп до останньої межі…
Але ж і невеличким гуртом світилась конференц-зала Будинку письменників. І злітало Брамсове «Інтермецо» у виконанні Дениса Яворського, студента Національної Музичної Академії. І недарма лунав саме Брамс – із його тонкою грою світлотіней, із його драматичними скерцо. Бо такою-таки драматичною була й доля Григорія Порфировича, який вивчав мови в «інтернаціоналі» ГУЛАГУ, роками перекладав «у шухляду», перебиваючись із хліба на воду, подаючи переклади під іншими прізвищами… Гірко звучало зболене слово Марії Леонідівни Кочур про табірні переклади з П.Верлена, Й.В.Гете, про незбутню мрію перекладача – побачити Монмартр, що вабив із полотен К.Піссарро. Ведучий вечора – голова Творчого об'єднання перекладачів НСПУ, лауреат премії ім.М.Зерова Всеволод Ткаченко наголосив на тому, що саме «в енергетичному полі особистості» Григорія Кочура, яким відтворено поезії на чотирьох континентах, «гуртувалися всі живі сили перекладацтва». Повідомив, що планується (якщо з'явиться відповідний президентський Указ) низка урочистих заходів до 100-річчя Перекладача, зокрема підготовка двотомого видання його творів, заснування літературної премії ім.Г.Кочура, проведення у Львові Міжнародної наукової конференції: «Українська школа перекладу: здобутки, втрати і перспективи», упорядкування Літературного музею Г.Кочура в Ірпені, встановлення погрудь на малій Батьківщині письменника та в Ірпені, а також вихід у світ «Антології новітньої французької поезії», що охоплює понад 120 поезій різних авторів, серед яких – Ґ.Аполлінер, М.Жакоб, Р.Деснос, П.Елюар, Ж.Сюперв’єль, А.Мішо, Е.Ґільвік, Р.-Ґ.Каду та ін.
Визначний педагог, творець «Ірпінського університету», де проходили найвищий вишкіл багато перекладачів, Григорій Кочур проводив до того ж у стінах Спілки письменників вечори французької поезії, на яких і збиралась майбутня Антологія. Серед авторів перекладу – Лесь Танюк, Іван Драч, Ірина Стешенко, Володимир Житник, Анатоль Перепадя, Дмитро Павличко, Віра Вовк, Михайлина Коцюбинська, Василь Стус, Іван Світличний, Михайло Москаленко, Всеволод Ткаченко та інші – цвіт українського перекладацтва. Про листування з Майстром і його прискіпливе ставлення до відтворення поезій Петра Безруча розповів доцент Національного університету «Києво-Могилянська Академія» Володимир Житник. Він також зачитав статтю з «Літературної України» тих часів про вечори французької поезії у 60-х роках за участю україніста з Франції Еміля Крюба, передав оригінали листування до ірпінського Музею. Зі спогадами про «нову хвилю підйому шістдесятництва», Всеукраїнську нараду перекладачів і боротьбу супроти «тарапунькізації» мови виступив професор Київського театрального університету ім.І.Карпенка-Карого Лесь Танюк, зачитавши власні переклади з Г.Аполлінера. Лауреат Національної премії України ім. Тараса Шевченка Іван Драч наголосив на «грандіозній енергії», що в ній Григорій Порфирович «наче сублімував усіх забитих, гнаних, невідомих», вмів «прицільно ділитися» на молодь. Відзначив, що найбільшим уроком є «сила індивідуальності», завдяки якій втілюються в життя великі проекти, і наостанок зачитав переклади з П.Елюара.
Видатний перекладач-романіст, лауреат премій ім.М.Рильського, М.Лукаша та Г.Сковороди Анатоль Перепадя розповів, як Григорій Кочур «зцілював від зневіри» його, а також Андрія Білецького, як створювались переклади до «Антології французької поезії ХVI століття », а також до Дантового «Нового життя». Саме «за програмою» Григорія Порфировича відтворив Анатолій Перепадя українською М.Пруста, Ф.Рабле, Б.Паскаля, М. де Монтеня, Н.Макіавеллі, Ф.Петрарку… Опісля «музичної паузи» доцент Інституту філології Київського національного університету ім. Тараса Шевченка Віталій Радчук слушно зауважив, що «треба бути великим стилістом, щоб розпізнати Кочурів почерк», такий він близький до оригіналів; наголосив на актуальності досліджень спадщини Перекладача, зокрема у вищій школі. Професор Київського національного лінгвістичного університету Ілько Корунець відзначив ораторський талант Григорія Порфировича, його інтуїцію з добору учнів, згадав про особливості виходу в світ перекладів із Данте й Дж.Боккаччо. На необхідності більшої уваги владних і мистецьких органів, популяризації імені Митця наголосив його земляк, письменник Микола Ткач. Про створення скульптурних композицій Григорія Кочура повів Борис Довгань. Взяли слово також Рита Довгань, Валерія Богуславська, студентство. Впередостаннє лунали переклади Всеволода Ткаченка з Робера Десноса та Луї Арагона… До громади звернулась Марія Кочур…
Отак постав у цьому світлому товаристві нехрестоматійний, не канонізований Григорій Порфирович. Ось він обростає молоддю й із м'яким усміхом шпетить перекладацькі огріхи, витягши жмут рукописів із легендарного портфеля. Ось у нього в таборах укотре вилучають книжки й переклади; а він знову береться до роботи! Ось він пише листи своїм неповторним стилем, щоб не зауважили антирадянщини спецслужби. Ось він мріє про Париж, про далекий Монмартр, яким ступали його Верлен, Лафорґ, Мілош. А ось він святобливо береться до того, заради чого жертвував усім – до Творення. І світиться Творенням…
І тоді наостанок знову полився Брамс. Тіні вигравали на мажорному тлі, аж доки не заколосилося світлом, і тіні вияснилися. І завмерла музика на півноті. І так-от, мабуть, завмирає світло, зринувши до високостей і розчинившись у світлі світовому. І промінь стає сонцем. І тому, певне, так просвітлено усміхався з портрета за рік столітній Григорій Кочур – він знав ту таїну, що її виносили найяскравіші поети, посталі в його відтворенні. І бачив у присмерках зоряницю нового дня.
І тому – попри все – був собою.
І буде…

P.S. Перечитайте Григорія Кочура!