ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.03.28
14:27
Стежки дитинства пролягали полем,
Вони зеленими стрічками жваво вИлись,
Їх гріло сонячне гаряче коло.
На цій землі зростали ніжні теплі крила.
Весна: кульбаб легкі чуби літали,
Червоних маків трепетали влітку щічки.
Пшеничні ниви позирали в далі.
Вони зеленими стрічками жваво вИлись,
Їх гріло сонячне гаряче коло.
На цій землі зростали ніжні теплі крила.
Весна: кульбаб легкі чуби літали,
Червоних маків трепетали влітку щічки.
Пшеничні ниви позирали в далі.
2024.03.28
14:03
Минуле вже не повернути.
Що гіркі плоди гріха, що гіркі ті муки.
Я знаю лише роки дадуть забути мої гріхи на сповіді,
Бо демон не може знати ані думок,
ані глибин моєї душі
А може не забуду свої гріхи,
Бо демон не дасть забути
Ті приховані гріх
Що гіркі плоди гріха, що гіркі ті муки.
Я знаю лише роки дадуть забути мої гріхи на сповіді,
Бо демон не може знати ані думок,
ані глибин моєї душі
А може не забуду свої гріхи,
Бо демон не дасть забути
Ті приховані гріх
2024.03.28
13:26
Стікаю лавою
ув океан віршастості,
де вправно плаваю
без акваланга й ластів я.
В роздолля римами
полуменисто дмухаю.
Чуття нестримані
ув океан віршастості,
де вправно плаваю
без акваланга й ластів я.
В роздолля римами
полуменисто дмухаю.
Чуття нестримані
2024.03.28
13:12
Харківські сльози, серпневі краплинки,
Ллються на листя живе.
Хмарка у небі, як біла хустинка,
Тихо в майбутнє пливе.
Харківські сльози - це звуки тривоги,
Ті, що розколюють сон.
Харкове! Буде твоя Перемога!
Ллються на листя живе.
Хмарка у небі, як біла хустинка,
Тихо в майбутнє пливе.
Харківські сльози - це звуки тривоги,
Ті, що розколюють сон.
Харкове! Буде твоя Перемога!
2024.03.28
11:28
Все залежить - де і з ким…
Хто і що запропонує…
- А чому вас поміж тим
Хто небудь не замалює?
Все залежить від числа
І від вашої вимови…
- А чому якась строфа
Хто і що запропонує…
- А чому вас поміж тим
Хто небудь не замалює?
Все залежить від числа
І від вашої вимови…
- А чому якась строфа
2024.03.28
10:38
Герой цього вірша - сучасний французький драматург, письменник і філософ Ерік-Емманюель Шмітт.
До речі, у його п‘єсі «Загадкові варіації», що з незмінним успіхом іде на сцені київського Молодого театру, одну з головних ролей першим зіграв у свій час Ален
До речі, у його п‘єсі «Загадкові варіації», що з незмінним успіхом іде на сцені київського Молодого театру, одну з головних ролей першим зіграв у свій час Ален
2024.03.28
08:14
Горіхи розпустили чорні крила
( Воронячі!) на вЕльон аличі,
У сні стоять, весна не розбудила,
І треться в гіллі голому Ярило,
Брунькам тугим тепло віддаючи.
Цілує кожну пристрасно, бо хоче
Зацілувати так, щоб і чалма
( Воронячі!) на вЕльон аличі,
У сні стоять, весна не розбудила,
І треться в гіллі голому Ярило,
Брунькам тугим тепло віддаючи.
Цілує кожну пристрасно, бо хоче
Зацілувати так, щоб і чалма
2024.03.28
05:54
Небо досміялося до сліз.
Тиша верховодила до грому, –
Жінці відмовляю навідріз
Навіть носа висунути з дому.
Блискає у хмарах і гримить
Гучно та невисоко, – надворі
Сірості скорилася блакить
І сьогодні не отак, як вчора.
Тиша верховодила до грому, –
Жінці відмовляю навідріз
Навіть носа висунути з дому.
Блискає у хмарах і гримить
Гучно та невисоко, – надворі
Сірості скорилася блакить
І сьогодні не отак, як вчора.
2024.03.27
22:08
Не може бути чоловік поганим, якщо із птаством розмовляє спозарана.
Достоту не відомо ще, по кому потомні вивчатимуть нашу епоху:
по президентах чи по тобі самому?
Ні, не регочучи на кутні, а з болем в серці можна й гудить,
бажаючи добра в майбутнім.
2024.03.27
22:03
Так пахло небом, небом пахло так,
Коли разом ми випурхнули в поле…
Уперше цілувалися, відтак
Тут буде, вибачай, не до престолу…
Такими ідучи у білий світ
Блукати внім не довго, запевняю:
Весна і є той самий свіжий хіт,
Яким ідуть удвох до свого ра
Коли разом ми випурхнули в поле…
Уперше цілувалися, відтак
Тут буде, вибачай, не до престолу…
Такими ідучи у білий світ
Блукати внім не довго, запевняю:
Весна і є той самий свіжий хіт,
Яким ідуть удвох до свого ра
2024.03.27
22:00
На згарищах відлуння тих страхіть…
Ще й запевнятимуть в любові повоєнній
Дай Боже нашим правнукам узріть
Що це той самий приспів від Гієни…
І діда заспівали і мене
Свої й чужі, ну словом - потруїли…
А ми ще ті… і нам не "каби де…"
У нас свої для
Ще й запевнятимуть в любові повоєнній
Дай Боже нашим правнукам узріть
Що це той самий приспів від Гієни…
І діда заспівали і мене
Свої й чужі, ну словом - потруїли…
А ми ще ті… і нам не "каби де…"
У нас свої для
2024.03.27
10:27
У білому вінку всміхалась юна вишня,
Птахи кружляли з піснею весни.
І сонце життєдайне піднімалось вище,
Пливли на небі хмар легкі човни.
А він дивився у дівочі сині очі,
В яких бриніла райдужна краса.
І білий світ здавався чистим і урочим.
Птахи кружляли з піснею весни.
І сонце життєдайне піднімалось вище,
Пливли на небі хмар легкі човни.
А він дивився у дівочі сині очі,
В яких бриніла райдужна краса.
І білий світ здавався чистим і урочим.
2024.03.27
08:44
Краплин дрібних у ранку сірім дотик,
І слід вологий на долоньках трав.
Та світить кущ, що видається жовтим,
Загубленим з учора клаптем шовку,
Який від сонця вітер відірвав.
Застлало небо, й дОнизу провисло
Суцільне підволожене сукно,
І слід вологий на долоньках трав.
Та світить кущ, що видається жовтим,
Загубленим з учора клаптем шовку,
Який від сонця вітер відірвав.
Застлало небо, й дОнизу провисло
Суцільне підволожене сукно,
2024.03.27
07:22
Ядро душі жагуче –
пашить металів сплав.
Почав клектати гучно
вулкан, що довго спав.
Був вкритий шаром криги,
але прорвав той шар,
зірвав з душі вериги
у поблиску Стожар.
пашить металів сплав.
Почав клектати гучно
вулкан, що довго спав.
Був вкритий шаром криги,
але прорвав той шар,
зірвав з душі вериги
у поблиску Стожар.
2024.03.27
06:04
Наповнений по горло незабутнім,
Своїм думкам не змінюю маршрут, –
Пригадую струмочки каламутні
І чисті ріки в згадках постають.
Не обчухрала пам’ять пережите,
Запона літ не скрила дороге, –
То міг собі щось якісне купити,
То коштів не бувало на
Своїм думкам не змінюю маршрут, –
Пригадую струмочки каламутні
І чисті ріки в згадках постають.
Не обчухрала пам’ять пережите,
Запона літ не скрила дороге, –
То міг собі щось якісне купити,
То коштів не бувало на
2024.03.27
00:08
Прийшло розуміння. А що було треба,
Щоб випити з чаші прозріння сповна?
Комусь - лише слово. Комусь - тихе небо.
Комусь - ця підступна та підла війна.
Завісили небо безрадісні хмари...
Усе пригадалось, як тільки дійшло,
Як з реготом тикали ми в ша
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Щоб випити з чаші прозріння сповна?
Комусь - лише слово. Комусь - тихе небо.
Комусь - ця підступна та підла війна.
Завісили небо безрадісні хмари...
Усе пригадалось, як тільки дійшло,
Як з реготом тикали ми в ша
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.03.26
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
2023.07.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Максим Тарасівський (1975) /
Проза
На схід сонця
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
На схід сонця
– А це що таке?!
Староста аж заточився та мало не впав просто під ноги княжому наміснику. Бісові діти, казав же їм прибрати куди подалі будь-яке неподобство, що може впасти в око сановному гостю та недобре відбитися на долі старости, а відтак і всієї громади. Недарма метушилися «бісові діти»: намісник, що прибув набурмосений і насуплений, поволі відтавав і поглядав на старосту дедалі приязніше. А це не абищо: намісник у цім дикім краї найвища влада, і князь, і воєвода, і суд, і кат, може карати, а може милувати. Кари його всі бояться, а милості всі шукають, хіба що дехто воліє бути якнайдалі і од його ласки, і од його неласки. Староста, пильно вдивляючись у обличчя вельможі, вже сподівався як не на милість, то на поблажливість, аж тут оце.
– Та це, пане наміснику, бачте, ясновельможний пане, це... еее... – силувався пояснити він наміснику те, що бачили його очі, і не знаходив слів. Та й як поясниш оце видиво? – Це, пане наміснику, причинна, – врешті решт видушив староста, обернувся до натовпу селян, що йшли слідом, і у юрбі закивали та загули: «еге ж... атож... та правда ж».
Намісник враз насупив брови, і староста збагнув: про милість можна забути, а до кари варто готуватися.
– Так у тебе причинні незамкнені вештаються? – гримнув намісник. – Може, ти й злодіїв не караєш, княжої правди не шануєш?
– Нема, ясновельможний пане, у нас злодіїв, не завели ще... А вона ось тільки прибилася, не встигли замкнути.
Староста брехав. Злодій у громаді був, його вигнали позаторік, а Зеня – так називалася особа, що розгнівала намісника – не прибилася, народилася в громаді, як і її батьки та діди-прадіди. Щоправда, всі вони, весь їхній корінь, були якісь дивні, химерні, повсякчас ніби замріяні або задивлені у щось, до чого іншим зась, а через те трималися громадою дещо осібно. А Зеня, остання з цього роду, вродилася найчудніша. Розмовляла з рослинами та тваринами, скелями та струмками, а людей цуралася; та шкоди від неї не було ніякої, раду собі вона так-сяк давала, очі старості та сусідам не муляла, хіба що отак, як нині, коли сонце вже торкалося обрію, або вранці, коли воно ось-ось мало зійти. Тоді Зеня вбиралася у білий балахон до п'ят, прикрашала голову віночком, влітку плетеним із квітів, узимку з ячмінного колосся, вибиралася на камінь, що лежав на майдані посеред села, та стояла там обличчям до світила, простягнувши до нього долоні, та безгучно ворушила губами. Таке вона робила щодня, всеньке своє життя, відколи зіп'ялася на власні ноги та змогла вилізати на той камінь, отже, стільки ж, скільки стоїть село, років із кількадесят.
А кількадесят років тому небувалої сили повідь спершу затопила, а потім занесла мулом, камінням і стовбурами ялин долину, де споконвіку мешкала громада. Тоді вцілілі родини зібрали набутки, дітей і худобу, перетнули грузьке баговиння, що утворилося там, де колись були хати, стодоли, пасіки, ниви та пасовища, перейшли і один дикий ліс, і другий, іще дикіший, здолали круту гірську гряду та й оселилися за нею у незалюдненому видолинку. Хоча й ніким іще не замешканий, той видолинок нічийним не був, підлягав княжій владі, що панувала над цим краєм. Та влада й поставила над селом старосту, а вряди-годи являлася й сама, в особі намісників: про себе нагадати, лад підтримати та й данину взяти заразом. Зенина мати, в якої та повідь забрала і чоловіка, і старших дітей, і хату, і худобу, вирушила у ту мандрівку із малям, що ледве спиналося на ніжки, от і весь її скарб; доки добралися до нового місця, дитя почало ходити, а щойно почало, то й завело той свій звичай.
– А що то ти робиш, Зеню? – бува, питали її, ще зовсім маленьку, коли на світанку вона стовбичила на камені.
– Сонечко запрошую, – відповідала вона.
– А нащо те?
– Щоби нас не минуло.
– Та вже якось не мине! – а дитя тільки посміхалося ніяково, та з каменю не злазило й звичаю свого не кидало. Ввечері ж, коли сонце сідало, а на всю околицю лягали довжелезні тіні дерев, що тягнулися аж туди, звідки світило приходило щоранку, Зеня відказувала так:
– Сонечку добраніч даю, – отак воно й велося, відколи громада замешкала видолинок, тільки й того, що тепер Зеня геть уся посивіла, а селяни вже нічого не питали: звикли. Та воно й правда, що звикли: як хто вдосвіта гнав корів на пасовисько або волів на оранку, приказував, що «Зеня ще сонця не запросила», а коли хто вертав додому ввечері затемна, зітхав, що «Зеня вже сонцю добраніч дала»... Одне слово – звикли!
Але намісник до такого не звик, а будь-які недоладності, як-от образу, крамолу або поганство, корчував і викорінював жорстоко, враз і остаточно. А це ж, здається, і є така недоладність, а може, й всі вони разом! Вельможа двигнув бровою:
– Причинна, кажеш… Щоби вранці та будь-коли віднині її тут не було. Або тебе не буде, – подивився зверхньо на старосту намісник, – ані тут, ані деінде, ані ніде... Вечеряти хочу! – і староста замахав руками, наче вітряк крилами, з натовпу вихопилися кілька парубків і щодуху помчали до хати, де лаштували пригощання для намісника із його почтом. «Йдуть! Йдуть!» – волали вони до тих, хто з тієї хати виглядав сановитих гостей. Староста, зігнувшись мало не навпіл, поспішав за намісником, час від часу озираючись і роблячи якісь знаки тим, хто лишився під каменем, на якому незворушно стояла Зеня. Вона ніби й не помітила нічого – дивилася на червоний диск, що вже торкався найвищих дерев, тягнула до нього долоні, наче збираючи рештки денного тепла і світла, й ворушила губами.
– Зеню, чула? – нарешті запитав хтось із натовпу чи то ліниво, чи то несміливо. – Ади, Зеню.
Та вона не відповіла. Селяни стояли під каменем, чухали потилиці та стиха перемовлялися. Між тим сутеніло – сонце вже ховалося за деревами, і майдан, село і цілий видолинок покреслили їхні довжелезні тіні, що простягалися аж туди, звідки вранці поверталося сонце. Зеня опустила простягнуті до світила долоні та схилила голову на груди, чи то роздивляючись щось під ногами, чи то замислившись.
– Зара сама піде, – зітхнув хтось, і віддих полегшення пролетів над юрбою. Справді, нащо, коли сама, воно так і краще, і наміснику не перечили, волю його виконали, і нічого не робили. Аж тут нагодилися староста з Борком, своїм попихачем.
– Вам позакладало чи ви подуріли?! – заверещав Борко та штурхонув когось найближчого. – Щоби віднині її тут не було або вас нікого ніде не буде! – перекрутив він намісників наказ так, аби всі второпали, що йдеться про долю кожного.
Дехто несміливо наблизився до каменя, торкнувся правицею краю Зениного балахону, та й відсмикнув руку.
– Шкоди ж нема, – почувся чийсь непевний голос з-за спин. Селяни переминалися з ноги на ногу, чухали потилиці, щось мурмотіли, та й край. Староста знавіснів:
– Крамола?! Проти княжої правди йдете?! Понакладаєте головами! Усі понакладаєте!
Селяни загомоніли стиха:
– Не йдемо… правда ж… влада…
– Йоньку, Левку, тягніть-но смоляники! Єрку, мотузку сюди! – наказав староста, а Борко ревнув:
– Йоньку, Левку, Єрку!
Зеня між тим зійшла з каменю та повернулася, аби йти до своєї хатини, що самотіла віддалік, аж під самим лісом. Хтось знову торкнувся її одежини, але староста наказав:
– Сама йде куди треба! Не займай! Йдіть усі за мною! – і пішов за нею, а вона простувала стежкою так, ніби йшла сама-самісінька, а навколо неї нічого не відбувалося. Борко кинувся слідом, раз у раз озираючись на юрбу, чи хто не відстав.
Натовп мовчки сунув за старостою, Борком і Зенею. Коли процесія дійшла до її хатини, позаду загупали ноги – повернулися захекані Йонько, Левко та Єрко зі смолоскипами та мотуззям. На обличчях і свитках заграли відблиски полум'я. Зеня, так само байдужа всього, аж, здавалося, несвідома подій, зайшла до хатини, за нею поткнулися староста з Борком, а решта селян зупинилися на порозі.
– Левку, присвіти! І мотузку дай, – почулося з хати. Левко ступив через поріг і побачив Зеню, що стояла, притулившись спиною до тонкого стовпа, на який спирався сволок низенької стелі. Вона ніби спала з розплющеними очима, навіть не кліпала. Борко висмикнув у Левка мотузку та припнув нею Зеню до стовпа. Тоді забрав у Левка смолоскип і штовхнув його до дверей; той позадкував до дверей і у двері, за ним з хатини вийшли староста з Борком, який відсахувався, наче після тяжкої роботи. Староста обвів юрбу сердитими очима та звелів:
– Йдіть по домівках! А я до намісника, дурні ваші голови рятувати.
Селяни вервечкою рушили до села, а староста з Борком подалися навпростець туди, де частували намісника та його почт. Навколо вже панувала суцільна темрява, в якій світилися лише два вогника – то були смолоскипи, що їх несли селяни та Борко. Вогники віддалялися один від одного, аж поки один з них не зник. Тоді другий вогник зупинився, постояв, ніби чогось або когось чекав, та й рушив назад, до Зениної хатини. Ось той вогник наблизився до неї впритул, і стрибуче полум'я вихопило з темряви солом'яну стріху, а потім і стрибнуло на ту стріху. Посипалися іскри, і над стріхою здійнялося та поповзло полум'я, що дедалі росло, ширилося та розкидало навсібіч розпечені галузки. Навколо хатини заясніло, з темряви виступили чорні дерева, що кидали позад себе рухливі тіні, поміж яких майнула та пропала чиясь свитка.
…Намісника з його почтом частували, аж поки гості не поснули, похиливши втомлені турботами голови на груди або й вклавши їх на стіл між порожніх тарелів і келихів. Староста відштовхнув від себе розімлілого Борка, що наліг йому на плече, вибрався з-поміж нерухомих тіл і навпомацки попід тином подався до своєї хати, що стояла неподалік. Постояв на ганку, подивився навколо – глупа ніч, темрява, чорнота непроникна, ніде не світиться. Староста запалив люльку та, пихкаючи нею, обійшов хату, закриваючи стулки віконниць і припинаючи їх гачками, а тоді зайшов у хату, впав удягнутий на ліжко обличчям до стіни та заснув мертво.
Староста прокинувся, коли ще не розвиднілося, та знадвору вже чулося, як мукають корови, важко тупають копита та бадьоро човгають постоли – женуть череду. Ляснув батіг, і хтось весело вигукнув:
– Зеня ще сонця не запросила, а ви вже у шкоду! – знову ляснув батіг, і копита затупали жвавіше. Десь неподалік загорлав півень, йому відповів когут старости, і той повернувся на інший бік і втупився у темне вікно. Зараз заясніє вузенька щілина між віконницями, що дивляться на схід сонця, а там уже й новий день, із усіма його ласками та неласками, от уже просто зараз...
Зараз.
Зараз.
Зараз...
IV.2023
Староста аж заточився та мало не впав просто під ноги княжому наміснику. Бісові діти, казав же їм прибрати куди подалі будь-яке неподобство, що може впасти в око сановному гостю та недобре відбитися на долі старости, а відтак і всієї громади. Недарма метушилися «бісові діти»: намісник, що прибув набурмосений і насуплений, поволі відтавав і поглядав на старосту дедалі приязніше. А це не абищо: намісник у цім дикім краї найвища влада, і князь, і воєвода, і суд, і кат, може карати, а може милувати. Кари його всі бояться, а милості всі шукають, хіба що дехто воліє бути якнайдалі і од його ласки, і од його неласки. Староста, пильно вдивляючись у обличчя вельможі, вже сподівався як не на милість, то на поблажливість, аж тут оце.
– Та це, пане наміснику, бачте, ясновельможний пане, це... еее... – силувався пояснити він наміснику те, що бачили його очі, і не знаходив слів. Та й як поясниш оце видиво? – Це, пане наміснику, причинна, – врешті решт видушив староста, обернувся до натовпу селян, що йшли слідом, і у юрбі закивали та загули: «еге ж... атож... та правда ж».
Намісник враз насупив брови, і староста збагнув: про милість можна забути, а до кари варто готуватися.
– Так у тебе причинні незамкнені вештаються? – гримнув намісник. – Може, ти й злодіїв не караєш, княжої правди не шануєш?
– Нема, ясновельможний пане, у нас злодіїв, не завели ще... А вона ось тільки прибилася, не встигли замкнути.
Староста брехав. Злодій у громаді був, його вигнали позаторік, а Зеня – так називалася особа, що розгнівала намісника – не прибилася, народилася в громаді, як і її батьки та діди-прадіди. Щоправда, всі вони, весь їхній корінь, були якісь дивні, химерні, повсякчас ніби замріяні або задивлені у щось, до чого іншим зась, а через те трималися громадою дещо осібно. А Зеня, остання з цього роду, вродилася найчудніша. Розмовляла з рослинами та тваринами, скелями та струмками, а людей цуралася; та шкоди від неї не було ніякої, раду собі вона так-сяк давала, очі старості та сусідам не муляла, хіба що отак, як нині, коли сонце вже торкалося обрію, або вранці, коли воно ось-ось мало зійти. Тоді Зеня вбиралася у білий балахон до п'ят, прикрашала голову віночком, влітку плетеним із квітів, узимку з ячмінного колосся, вибиралася на камінь, що лежав на майдані посеред села, та стояла там обличчям до світила, простягнувши до нього долоні, та безгучно ворушила губами. Таке вона робила щодня, всеньке своє життя, відколи зіп'ялася на власні ноги та змогла вилізати на той камінь, отже, стільки ж, скільки стоїть село, років із кількадесят.
А кількадесят років тому небувалої сили повідь спершу затопила, а потім занесла мулом, камінням і стовбурами ялин долину, де споконвіку мешкала громада. Тоді вцілілі родини зібрали набутки, дітей і худобу, перетнули грузьке баговиння, що утворилося там, де колись були хати, стодоли, пасіки, ниви та пасовища, перейшли і один дикий ліс, і другий, іще дикіший, здолали круту гірську гряду та й оселилися за нею у незалюдненому видолинку. Хоча й ніким іще не замешканий, той видолинок нічийним не був, підлягав княжій владі, що панувала над цим краєм. Та влада й поставила над селом старосту, а вряди-годи являлася й сама, в особі намісників: про себе нагадати, лад підтримати та й данину взяти заразом. Зенина мати, в якої та повідь забрала і чоловіка, і старших дітей, і хату, і худобу, вирушила у ту мандрівку із малям, що ледве спиналося на ніжки, от і весь її скарб; доки добралися до нового місця, дитя почало ходити, а щойно почало, то й завело той свій звичай.
– А що то ти робиш, Зеню? – бува, питали її, ще зовсім маленьку, коли на світанку вона стовбичила на камені.
– Сонечко запрошую, – відповідала вона.
– А нащо те?
– Щоби нас не минуло.
– Та вже якось не мине! – а дитя тільки посміхалося ніяково, та з каменю не злазило й звичаю свого не кидало. Ввечері ж, коли сонце сідало, а на всю околицю лягали довжелезні тіні дерев, що тягнулися аж туди, звідки світило приходило щоранку, Зеня відказувала так:
– Сонечку добраніч даю, – отак воно й велося, відколи громада замешкала видолинок, тільки й того, що тепер Зеня геть уся посивіла, а селяни вже нічого не питали: звикли. Та воно й правда, що звикли: як хто вдосвіта гнав корів на пасовисько або волів на оранку, приказував, що «Зеня ще сонця не запросила», а коли хто вертав додому ввечері затемна, зітхав, що «Зеня вже сонцю добраніч дала»... Одне слово – звикли!
Але намісник до такого не звик, а будь-які недоладності, як-от образу, крамолу або поганство, корчував і викорінював жорстоко, враз і остаточно. А це ж, здається, і є така недоладність, а може, й всі вони разом! Вельможа двигнув бровою:
– Причинна, кажеш… Щоби вранці та будь-коли віднині її тут не було. Або тебе не буде, – подивився зверхньо на старосту намісник, – ані тут, ані деінде, ані ніде... Вечеряти хочу! – і староста замахав руками, наче вітряк крилами, з натовпу вихопилися кілька парубків і щодуху помчали до хати, де лаштували пригощання для намісника із його почтом. «Йдуть! Йдуть!» – волали вони до тих, хто з тієї хати виглядав сановитих гостей. Староста, зігнувшись мало не навпіл, поспішав за намісником, час від часу озираючись і роблячи якісь знаки тим, хто лишився під каменем, на якому незворушно стояла Зеня. Вона ніби й не помітила нічого – дивилася на червоний диск, що вже торкався найвищих дерев, тягнула до нього долоні, наче збираючи рештки денного тепла і світла, й ворушила губами.
– Зеню, чула? – нарешті запитав хтось із натовпу чи то ліниво, чи то несміливо. – Ади, Зеню.
Та вона не відповіла. Селяни стояли під каменем, чухали потилиці та стиха перемовлялися. Між тим сутеніло – сонце вже ховалося за деревами, і майдан, село і цілий видолинок покреслили їхні довжелезні тіні, що простягалися аж туди, звідки вранці поверталося сонце. Зеня опустила простягнуті до світила долоні та схилила голову на груди, чи то роздивляючись щось під ногами, чи то замислившись.
– Зара сама піде, – зітхнув хтось, і віддих полегшення пролетів над юрбою. Справді, нащо, коли сама, воно так і краще, і наміснику не перечили, волю його виконали, і нічого не робили. Аж тут нагодилися староста з Борком, своїм попихачем.
– Вам позакладало чи ви подуріли?! – заверещав Борко та штурхонув когось найближчого. – Щоби віднині її тут не було або вас нікого ніде не буде! – перекрутив він намісників наказ так, аби всі второпали, що йдеться про долю кожного.
Дехто несміливо наблизився до каменя, торкнувся правицею краю Зениного балахону, та й відсмикнув руку.
– Шкоди ж нема, – почувся чийсь непевний голос з-за спин. Селяни переминалися з ноги на ногу, чухали потилиці, щось мурмотіли, та й край. Староста знавіснів:
– Крамола?! Проти княжої правди йдете?! Понакладаєте головами! Усі понакладаєте!
Селяни загомоніли стиха:
– Не йдемо… правда ж… влада…
– Йоньку, Левку, тягніть-но смоляники! Єрку, мотузку сюди! – наказав староста, а Борко ревнув:
– Йоньку, Левку, Єрку!
Зеня між тим зійшла з каменю та повернулася, аби йти до своєї хатини, що самотіла віддалік, аж під самим лісом. Хтось знову торкнувся її одежини, але староста наказав:
– Сама йде куди треба! Не займай! Йдіть усі за мною! – і пішов за нею, а вона простувала стежкою так, ніби йшла сама-самісінька, а навколо неї нічого не відбувалося. Борко кинувся слідом, раз у раз озираючись на юрбу, чи хто не відстав.
Натовп мовчки сунув за старостою, Борком і Зенею. Коли процесія дійшла до її хатини, позаду загупали ноги – повернулися захекані Йонько, Левко та Єрко зі смолоскипами та мотуззям. На обличчях і свитках заграли відблиски полум'я. Зеня, так само байдужа всього, аж, здавалося, несвідома подій, зайшла до хатини, за нею поткнулися староста з Борком, а решта селян зупинилися на порозі.
– Левку, присвіти! І мотузку дай, – почулося з хати. Левко ступив через поріг і побачив Зеню, що стояла, притулившись спиною до тонкого стовпа, на який спирався сволок низенької стелі. Вона ніби спала з розплющеними очима, навіть не кліпала. Борко висмикнув у Левка мотузку та припнув нею Зеню до стовпа. Тоді забрав у Левка смолоскип і штовхнув його до дверей; той позадкував до дверей і у двері, за ним з хатини вийшли староста з Борком, який відсахувався, наче після тяжкої роботи. Староста обвів юрбу сердитими очима та звелів:
– Йдіть по домівках! А я до намісника, дурні ваші голови рятувати.
Селяни вервечкою рушили до села, а староста з Борком подалися навпростець туди, де частували намісника та його почт. Навколо вже панувала суцільна темрява, в якій світилися лише два вогника – то були смолоскипи, що їх несли селяни та Борко. Вогники віддалялися один від одного, аж поки один з них не зник. Тоді другий вогник зупинився, постояв, ніби чогось або когось чекав, та й рушив назад, до Зениної хатини. Ось той вогник наблизився до неї впритул, і стрибуче полум'я вихопило з темряви солом'яну стріху, а потім і стрибнуло на ту стріху. Посипалися іскри, і над стріхою здійнялося та поповзло полум'я, що дедалі росло, ширилося та розкидало навсібіч розпечені галузки. Навколо хатини заясніло, з темряви виступили чорні дерева, що кидали позад себе рухливі тіні, поміж яких майнула та пропала чиясь свитка.
…Намісника з його почтом частували, аж поки гості не поснули, похиливши втомлені турботами голови на груди або й вклавши їх на стіл між порожніх тарелів і келихів. Староста відштовхнув від себе розімлілого Борка, що наліг йому на плече, вибрався з-поміж нерухомих тіл і навпомацки попід тином подався до своєї хати, що стояла неподалік. Постояв на ганку, подивився навколо – глупа ніч, темрява, чорнота непроникна, ніде не світиться. Староста запалив люльку та, пихкаючи нею, обійшов хату, закриваючи стулки віконниць і припинаючи їх гачками, а тоді зайшов у хату, впав удягнутий на ліжко обличчям до стіни та заснув мертво.
Староста прокинувся, коли ще не розвиднілося, та знадвору вже чулося, як мукають корови, важко тупають копита та бадьоро човгають постоли – женуть череду. Ляснув батіг, і хтось весело вигукнув:
– Зеня ще сонця не запросила, а ви вже у шкоду! – знову ляснув батіг, і копита затупали жвавіше. Десь неподалік загорлав півень, йому відповів когут старости, і той повернувся на інший бік і втупився у темне вікно. Зараз заясніє вузенька щілина між віконницями, що дивляться на схід сонця, а там уже й новий день, із усіма його ласками та неласками, от уже просто зараз...
Зараз.
Зараз.
Зараз...
IV.2023
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію