– А це що таке?!

Староста аж заточився та мало не впав просто під ноги княжому наміснику. Бісові діти, казав же їм прибрати куди подалі будь-яке неподобство, що може впасти в око сановному гостю та недобре відбитися на долі старости, а відтак і всієї громади. Недарма метушилися «бісові діти»: намісник, що прибув набурмосений і насуплений, поволі відтавав і поглядав на старосту дедалі приязніше. А це не абищо: намісник у цім дикім краї найвища влада, і князь, і воєвода, і суд, і кат, може карати, а може милувати. Кари його всі бояться, а милості всі шукають, хіба що дехто воліє бути якнайдалі і од його ласки, і од його неласки. Староста, пильно вдивляючись у обличчя вельможі, вже сподівався як не на милість, то на поблажливість, аж тут оце.

– Та це, пане наміснику, бачте, ясновельможний пане, це... еее... – силувався пояснити він наміснику те, що бачили його очі, і не знаходив слів. Та й як поясниш оце видиво? – Це, пане наміснику, причинна, – врешті решт видушив староста, обернувся до натовпу селян, що йшли слідом, і у юрбі закивали та загули: «еге ж... атож... та правда ж».

Намісник враз насупив брови, і староста збагнув: про милість можна забути, а до кари варто готуватися.

– Так у тебе причинні незамкнені вештаються? – гримнув намісник. – Може, ти й злодіїв не караєш, княжої правди не шануєш?
– Нема, ясновельможний пане, у нас злодіїв, не завели ще... А вона ось тільки прибилася, не встигли замкнути.

Староста брехав. Злодій у громаді був, його вигнали позаторік, а Зеня – так називалася особа, що розгнівала намісника – не прибилася, народилася в громаді, як і її батьки та діди-прадіди. Щоправда, всі вони, весь їхній корінь, були якісь дивні, химерні, повсякчас ніби замріяні або задивлені у щось, до чого іншим зась, а через те трималися громадою дещо осібно. А Зеня, остання з цього роду, вродилася найчудніша. Розмовляла з рослинами та тваринами, скелями та струмками, а людей цуралася; та шкоди від неї не було ніякої, раду собі вона так-сяк давала, очі старості та сусідам не муляла, хіба що отак, як нині, коли сонце вже торкалося обрію, або вранці, коли воно ось-ось мало зійти. Тоді Зеня вбиралася у білий балахон до п'ят, прикрашала голову віночком, влітку плетеним із квітів, узимку з ячмінного колосся, вибиралася на камінь, що лежав на майдані посеред села, та стояла там обличчям до світила, простягнувши до нього долоні, та безгучно ворушила губами. Таке вона робила щодня, всеньке своє життя, відколи зіп'ялася на власні ноги та змогла вилізати на той камінь, отже, стільки ж, скільки стоїть село, років із кількадесят.

А кількадесят років тому небувалої сили повідь спершу затопила, а потім занесла мулом, камінням і стовбурами ялин долину, де споконвіку мешкала громада. Тоді вцілілі родини зібрали набутки, дітей і худобу, перетнули грузьке баговиння, що утворилося там, де колись були хати, стодоли, пасіки, ниви та пасовища, перейшли і один дикий ліс, і другий, іще дикіший, здолали круту гірську гряду та й оселилися за нею у незалюдненому видолинку. Хоча й ніким іще не замешканий, той видолинок нічийним не був, підлягав княжій владі, що панувала над цим краєм. Та влада й поставила над селом старосту, а вряди-годи являлася й сама, в особі намісників: про себе нагадати, лад підтримати та й данину взяти заразом. Зенина мати, в якої та повідь забрала і чоловіка, і старших дітей, і хату, і худобу, вирушила у ту мандрівку із малям, що ледве спиналося на ніжки, от і весь її скарб; доки добралися до нового місця, дитя почало ходити, а щойно почало, то й завело той свій звичай.

– А що то ти робиш, Зеню? – бува, питали її, ще зовсім маленьку, коли на світанку вона стовбичила на камені.
– Сонечко запрошую, – відповідала вона.
– А нащо те?
– Щоби нас не минуло.
– Та вже якось не мине! – а дитя тільки посміхалося ніяково, та з каменю не злазило й звичаю свого не кидало. Ввечері ж, коли сонце сідало, а на всю околицю лягали довжелезні тіні дерев, що тягнулися аж туди, звідки світило приходило щоранку, Зеня відказувала так:
– Сонечку добраніч даю, – отак воно й велося, відколи громада замешкала видолинок, тільки й того, що тепер Зеня геть уся посивіла, а селяни вже нічого не питали: звикли. Та воно й правда, що звикли: як хто вдосвіта гнав корів на пасовисько або волів на оранку, приказував, що «Зеня ще сонця не запросила», а коли хто вертав додому ввечері затемна, зітхав, що «Зеня вже сонцю добраніч дала»... Одне слово – звикли!

Але намісник до такого не звик, а будь-які недоладності, як-от образу, крамолу або поганство, корчував і викорінював жорстоко, враз і остаточно. А це ж, здається, і є така недоладність, а може, й всі вони разом! Вельможа двигнув бровою:

– Причинна, кажеш… Щоби вранці та будь-коли віднині її тут не було. Або тебе не буде, – подивився зверхньо на старосту намісник, – ані тут, ані деінде, ані ніде... Вечеряти хочу! – і староста замахав руками, наче вітряк крилами, з натовпу вихопилися кілька парубків і щодуху помчали до хати, де лаштували пригощання для намісника із його почтом. «Йдуть! Йдуть!» – волали вони до тих, хто з тієї хати виглядав сановитих гостей. Староста, зігнувшись мало не навпіл, поспішав за намісником, час від часу озираючись і роблячи якісь знаки тим, хто лишився під каменем, на якому незворушно стояла Зеня. Вона ніби й не помітила нічого – дивилася на червоний диск, що вже торкався найвищих дерев, тягнула до нього долоні, наче збираючи рештки денного тепла і світла, й ворушила губами.

– Зеню, чула? – нарешті запитав хтось із натовпу чи то ліниво, чи то несміливо. – Ади, Зеню.

Та вона не відповіла. Селяни стояли під каменем, чухали потилиці та стиха перемовлялися. Між тим сутеніло – сонце вже ховалося за деревами, і майдан, село і цілий видолинок покреслили їхні довжелезні тіні, що простягалися аж туди, звідки вранці поверталося сонце. Зеня опустила простягнуті до світила долоні та схилила голову на груди, чи то роздивляючись щось під ногами, чи то замислившись.

– Зара сама піде, – зітхнув хтось, і віддих полегшення пролетів над юрбою. Справді, нащо, коли сама, воно так і краще, і наміснику не перечили, волю його виконали, і нічого не робили. Аж тут нагодилися староста з Борком, своїм попихачем.

– Вам позакладало чи ви подуріли?! – заверещав Борко та штурхонув когось найближчого. – Щоби віднині її тут не було або вас нікого ніде не буде! – перекрутив він намісників наказ так, аби всі второпали, що йдеться про долю кожного.

Дехто несміливо наблизився до каменя, торкнувся правицею краю Зениного балахону, та й відсмикнув руку.

– Шкоди ж нема, – почувся чийсь непевний голос з-за спин. Селяни переминалися з ноги на ногу, чухали потилиці, щось мурмотіли, та й край. Староста знавіснів:
– Крамола?! Проти княжої правди йдете?! Понакладаєте головами! Усі понакладаєте!

Селяни загомоніли стиха:
– Не йдемо… правда ж… влада…
– Йоньку, Левку, тягніть-но смоляники! Єрку, мотузку сюди! – наказав староста, а Борко ревнув:
– Йоньку, Левку, Єрку!

Зеня між тим зійшла з каменю та повернулася, аби йти до своєї хатини, що самотіла віддалік, аж під самим лісом. Хтось знову торкнувся її одежини, але староста наказав:

– Сама йде куди треба! Не займай! Йдіть усі за мною! – і пішов за нею, а вона простувала стежкою так, ніби йшла сама-самісінька, а навколо неї нічого не відбувалося. Борко кинувся слідом, раз у раз озираючись на юрбу, чи хто не відстав.

Натовп мовчки сунув за старостою, Борком і Зенею. Коли процесія дійшла до її хатини, позаду загупали ноги – повернулися захекані Йонько, Левко та Єрко зі смолоскипами та мотуззям. На обличчях і свитках заграли відблиски полум'я. Зеня, так само байдужа всього, аж, здавалося, несвідома подій, зайшла до хатини, за нею поткнулися староста з Борком, а решта селян зупинилися на порозі.

– Левку, присвіти! І мотузку дай, – почулося з хати. Левко ступив через поріг і побачив Зеню, що стояла, притулившись спиною до тонкого стовпа, на який спирався сволок низенької стелі. Вона ніби спала з розплющеними очима, навіть не кліпала. Борко висмикнув у Левка мотузку та припнув нею Зеню до стовпа. Тоді забрав у Левка смолоскип і штовхнув його до дверей; той позадкував до дверей і у двері, за ним з хатини вийшли староста з Борком, який відсахувався, наче після тяжкої роботи. Староста обвів юрбу сердитими очима та звелів:
– Йдіть по домівках! А я до намісника, дурні ваші голови рятувати.

Селяни вервечкою рушили до села, а староста з Борком подалися навпростець туди, де частували намісника та його почт. Навколо вже панувала суцільна темрява, в якій світилися лише два вогника – то були смолоскипи, що їх несли селяни та Борко. Вогники віддалялися один від одного, аж поки один з них не зник. Тоді другий вогник зупинився, постояв, ніби чогось або когось чекав, та й рушив назад, до Зениної хатини. Ось той вогник наблизився до неї впритул, і стрибуче полум'я вихопило з темряви солом'яну стріху, а потім і стрибнуло на ту стріху. Посипалися іскри, і над стріхою здійнялося та поповзло полум'я, що дедалі росло, ширилося та розкидало навсібіч розпечені галузки. Навколо хатини заясніло, з темряви виступили чорні дерева, що кидали позад себе рухливі тіні, поміж яких майнула та пропала чиясь свитка.

…Намісника з його почтом частували, аж поки гості не поснули, похиливши втомлені турботами голови на груди або й вклавши їх на стіл між порожніх тарелів і келихів. Староста відштовхнув від себе розімлілого Борка, що наліг йому на плече, вибрався з-поміж нерухомих тіл і навпомацки попід тином подався до своєї хати, що стояла неподалік. Постояв на ганку, подивився навколо – глупа ніч, темрява, чорнота непроникна, ніде не світиться. Староста запалив люльку та, пихкаючи нею, обійшов хату, закриваючи стулки віконниць і припинаючи їх гачками, а тоді зайшов у хату, впав удягнутий на ліжко обличчям до стіни та заснув мертво.

Староста прокинувся, коли ще не розвиднілося, та знадвору вже чулося, як мукають корови, важко тупають копита та бадьоро човгають постоли – женуть череду. Ляснув батіг, і хтось весело вигукнув:

– Зеня ще сонця не запросила, а ви вже у шкоду! – знову ляснув батіг, і копита затупали жвавіше. Десь неподалік загорлав півень, йому відповів когут старости, і той повернувся на інший бік і втупився у темне вікно. Зараз заясніє вузенька щілина між віконницями, що дивляться на схід сонця, а там уже й новий день, із усіма його ласками та неласками, от уже просто зараз...

Зараз.

Зараз.

Зараз...

IV.2023