...на третьому поверсі блиснуло скло, рипнула та ворухнулася одна зі стулок довжелезної балконної рами, складеної з чогось екзотичного, на кшталт прямокутних віконечок, якими бувають обладнані салони річкових трамваїв. У щілину між стулками висунулася чиясь рука та впустила-кинула на газон під вікном - сухарі, лежале яблуко, зморшкувату грушку, таке – і стулка причинилася. Понад балконом зчинилася овація – то з каштанів і шовковиць, що туляться до будинку, до несподіваного частунку поринула зграйка голубів і двійко сірих ворон. Та от біда: весь дармовий харч лежав навколо бетонної плити, що випирала з газону – певно, під нею якісь гарячі труби прокладені, тому що на тій плиті завжди вигрівається який-небудь кіт, вільний вуличний або так само вільний, але домашній, що відчув поклик весни та середміських джунглів і тимчасово полишив забезпечене хатнє життя.

Отак сталося і тепер – на бетоні розташувався чималий смугастий звір, і птаство увірвало аплодисменти, обсівши його сторожким рухливим колом, на поважній відстані та по роду своєму, голуби окремо, ворони окремо. Кіт на птахів і харч уваги не звернув, але його щойно байдужа широченна пика набула виразу зневажливого та невдоволеного. Червоний нашийничок свідчив про хатній статус хижака, тому ані черствий хліб, ані зів'ялий овоч його не вабив; до того ж, лежання на теплій плиті – це котяче СПА, справа інтимна, а вона потребує затишку, спокою та усамітнення, і будь-який гість або свідок є вкрай небажаним, non grata, отак.

Нам своє робить – ось що чулося у заклопотаному вуркотінні голубів і бадьорих скриках ворон, ось що висловлювали всі їхні рухи. Голуби заметушилися навколо плити, втім, вони боялися і кота, і ворон, які вкрай обережно підбиралися до їжі – бочком, виставляючи одну лапу вперед, а іншою міцно хапаючись за ґрунт, аби не приведи Господи кіт хоч ворухнеться, відштовхнутися нею від землі та опинитися у повітрі та безпеці, подалі від хижих пазурів. Та й про голубів вони не забували: раз у раз повертали свої дзьобаті голови до тих і робили ними попереджувальні та заперечувальні жести, мовляв, не підходь, а то отак дзьобну, отак щипну, отак крилом битиму. І голуби не підходили, метушилися, та й край.

А ворони, відлякуючи голубів і пильнуючи кота, крок за кроком, а радше півкрок за півкроком наближалися до мети. Зневага на котячій фізіономії поступово зникла, і та фізія тепер транслювала саме лише невдоволення: ніби мало того, що насмітили у СПА, так тепер ось іще це, лізуть і лізуть, жодного уявлення про приватність і взагалі сенс життя. Від обурення кіт аж очі заплющив – а не варто було: ворони ураз підскочили до нього з різних боків, одна каркнула йому над вухом щосили, а друга смикнула за хвіст. З безгучними прокльонами кіт підстрибнув, розвернувся у повітрі та не надто швидко, аби остаточно не втратити гідності, підтюпцем подався до дірки в стіні, що веде у надійний сховок у підвалі, стрибнув у ті дірку, але не пропав у темряві за нею, а всівся у отворі та звідти озирнувся на пернатих нахаб.

А нахабам тільки того і треба було. Ворони знизали плечима, ніби привели у порядок свої мантії, принаймні, докторські, що трішки зібгалися через антикотячий маневр, та заходилися вибирати найласіші шматочки. Голуби, свідомі як нового статус-кво, так і всіх тонкощів свого та воронячого статусу, сміливо затупцяли між ворон, дзьобавши все, чим ті гребували.

Кіт дивився зі своєї дірки на птахів, і на морді його застиг вираз цілковитої зневаги: нннна, що не кажіть, а безнадійні вони, невиховані й не виховуються, рагулі якісь загумінкові, та й годі.

Ми з Тонею додивилися це маленьке дійство з повсякденного життя міських тварин – я, застигши на тротуарі, а вона, ставши передніми лапами на бетонний парапет, що оточував газон і дещо над ним височів – додивилися, перезирнулися та й подалися далі. Хоч би що на тому газоні відбулося, а це була наша з нею пригода – іще одна маленька пригода на двох.

IV.2023