(Драматична поема)

Дійові особи:
Зоря, богиня світанку
Небо, її батько
Земля, її мати
Пірва, громовержець
Служка Зорина
Вогонь
Ворон (без слів), дух війни
Бож, людський воїн
Хор (тільки голоси з оркестрової ями), божества, людські воїни
 
Батько-небо, обурений святотатством людського роду, наказує випустити давнього лютого Змія, який проковтне сонце та прирече все живе на смерть. Зоря виступає проти такого рішення, наражається на гнів батька і позбавляється свого чарівного ліхтаря. Зоря із Вогнем викрадають для людей нове джерело тепла та світла, та ненадовго. Зранена та принижена дівчина починає сумніватися у правильності своїх переконань, але після розмови з Божем жертвує собою, подарувавши деяким тваринам власне світло та породивши на небі непідвладні Небу зірки, зробивши суцільну темряву неможливою. Небо розкаюється та наказує Пірві знову звільнити сонце.
 
І

Ніч посеред поля, та зірок на небі мало, видніються лише найяскравіші сузір’я та Північна зірка. З правого боку сцени виходить Зоря, босонога молода дівчина у пурпуровій сукні. Простоволоса. У правиці тримає палицю, на кінці якої згаслий ліхтар. Озирає простір. Потім виходить на авансцену.

ЗОРЯ. Пітьма і ніч, і холод без життя
У цім безбарвнім краю нині править,
І що у світі, крім зірок ось цих
Та Місяця сіяння, є – поснуло.
Що – ніч? Вона лиш тихий океан,
З якого вийшло все у час без часу,
Лишень на мить одну вона бере
Ізнову свою владу над землею.
Та щойно цей ліхтар в моїй руці
Тендітним вогником заграє в ночі,
Вона відступить миттю в далечінь,
На захід, і життя воскресне знову.
А по мені прийде жаданий день,
Засяє сонце в небесах і Небо,
Мій батько, батько всіх живих створінь,
Творець Землі, своєї половини,
Відпустить птаха радости сюди,
Аби усе живе пісень співало.

ХОР. Богине світанку,
Чарівная весно,
Засяй небеса,
Воскреси цілий світ!
Життя починаєш
І дбаєш про нього,
Поставив Отець
Царювати тебе.
Священний ліхтар твій –
Це ознака влади,
І разом – це дар,
Тож достойною будь:
Пильнуй свою справу,
Аби благоденство
Тривало вовік,
Щоби Батько хвалив.

Ліхтар займається ніжним перпуровим світлом, у якому тане Зоря, так, що від неї видко лише добру посмішку та деякі жіночі обриси. Правий бік сцени усе більше піддається світлу ліхтаря, після чого небо все світлішає та світлішає – зачинається новий день.
До Зорі підбігає з правого боку Служка.

СЛУЖКА. Богине, я тебе шукаю всюд,
Скоріш іди на збори щонайвищі.
Велів отець небесний всіх зізвать,
Послав мене та Ганімеда, й інших,
Сьогодні слово мовить отче він,
Напевне, доленосне.
ЗОРЯ. Що ж відбулось?
Тремтиш уся та втратила свій вид.
Отець давно не кликав на зібрання,
Адже йому закон цікавий лиш
Правічних сфер незримих і супокій –
Байдужий він до всього, крім того.
І навіть суперечки між ріднею,
Та ця війна між люде на землі
Його минали.
СЛУЖКА. Ох! не знаю, мила.
Я бачила одне: йому орел
Шепнув на вухо щось, як повернувся
З тривалих мандрувань. Він помовчав,
Неначе у глибоких думах, трохи,
А потім вдарив кулаком о стіл,
Повстав з лицем суворим і рішучим
(Страшенний був у ту жахливу мить),
Він мовив так: «Нехай же діти мої
Та жінка завітають до небес!
Нехай усі поважать на цей заклик,
Бо їх позвав Творець і батько вперше
За довгі роки. Та й хутчіш!» І дав
Наказ усім служницям і всім джурам
Шукати по усюдах божества –
Од малого до першого на раду –
Ось так я полетіла за всіма
Із жахом на устах своїх, Зорице.
ЗОРЯ. Тож треба йти!
СЛУЖКА. Поглянь! Он Пірва…
ЗОРЯ. Де?

З лівого боку сцени входить Пірва, мужній воїн літнього віку. Він одягнений у шкіряні обладунки без шолома, за спиною сагайдак і лук. На правій руці його спокійно сидить Ворон.

ПІРВА. Вітаю, діви! Чи здорові?
ДІВЧАТА (разом). Вельми!
ЗОРЯ. Та що ти робиш, громовержець, тут,
У цім спокійнім краю?
СЛУЖКА. Ворон чорний!
ЗОРЯ. А й справді. Нащо ти війну та дощ
Сюди несеш, до цих земель прекрасних?!
ПІРВА. Лиш бурю я приніс од себе. Бог,
Хоч він і грізний, – тільки лик природи,
Тому і Ворон цей не бог, а дух:
Він є людське творіння, і свободу
Йому від божих примх Отець надав.
А що разом... то просто стежка спільна;
Земне – турботи для людей одних.
ЗОРЯ. Та боги теж...
ПІРВА. Та боги не вбивають
Своїх братів ані сестер в кінець.
СЛУЖКА. Нам треба, Пірво, йти: Отець чекає –
Чи чув уже ти сюю новину?
ПІРВА. Я чув,
(його погляд мутнішає)
і знаю нащо те зібрання.
ЗОРЯ.
(помітивши сум у очах Пірви, чуйно)
Відкрий-но нам своє знання хутчіш.

Пірва випускає Ворона у правий бік сцени, сам виходить на авансцену.

ПІРВА. Ти пам’ятаєш день, коли жахливий
І лютий Змій пожер небес вогонь,
І морок затуманив цілий Всесвіт.
Тоді боги та люде, як один,
Пізнали ненадійність щастя миттю,
Та думали про те, що рай помер,
В якому всі ми жили безтурботно,
Наповнюючи животи та хіть
Свою тамуючи всечасно дику.
Який був сум тоді, який був страх
За те, що має закінчиться радість.
(дістає з-за спини лук)
Але мені Отець подав цей лук
І мовив: «Захистити маєш суще;
Візьми громи та гнів усіх вітрів
Ставай до бою із тим злом потворним,
Звільни світило для людей, богів,
Для всіх живих істот, що я сотворив,
Адже кінець для нас ще не прийшов,
А враженого Змія полонити
У темряві ти маєш поблиз гір
До певного часу, поки розважу».
Так сталося і я побив Змію
Та зачинив на самім краю світу.
Тоді ми дбали про життя усіх,
Боролися за благо всезагальне,
Аж ось, межи врятованих істот
Знайшлася недостойна дару того:
Це – наша подоба, дитя богів –
Людина, що порушила закони!
Немає більше моці наш Отець
Терпіти людську ницість жалюгідну,
З тих самих пір, коли одних в крові
Втопили інші в стінах міста віри!
(у голосі чується сум)
І я іду тепер на збір, де нам
Повідають про долю віроломних,
Яких любили ми до хвиль оцих.
ЗОРЯ. (про себе) Люблю і досі їх…
СЛУЖКА. Та час рушати.

(Усі троє йдуть у правий бік сцени)

ХОР. Діво славна, станеш супроти Батька?
Любиш рід людський осоружний щиро,
Як тобі прийдеться жалітись потім,
Бідна красуне!
Ти, що сяєш зранку, провістиш ночі,
Берегине грішних людей, прокинься!
Більше їх не можна прощати, Зоре,
Згинуть нарешті!
Небо кару лютим несе жорстоку,
Ти ж повстала, воля твоя даремна,
І любов твоя недоречна зараз,
Як же ти можеш?!
Горе, горе! скоро нещастя прийде,
Голову твою чарівну покриє
Чорний попіл гніву Отця пекельний,
Людства зречися!

Кілька митей порожньої тиші. З лівого боку сцени виходять Бож і гурт воїнів. Вони всі одягнені у шкіряні обладунки без шоломів. Гурт несе на сокирах зраненого товариша. У Божа сокира мідна, у всіх інших – кам’яні.
Поранений на сокирах видає болісний зойк.

ПОРАНЕНИЙ ВОЇН. Ах! Браття, вже кінець прийшов мені.
Полиште!
ДРУГИЙ ВОЇН. Боже! Він помре. Притулку
Чи ліків не знайти для нього нам!