Малим я мав двох чудових друзів. Не хлопчаки-однолітки, навіть не юнаки, радше молоді чоловіки – лагідної вдачі, завжди у доброму гуморі та щиро-усміхнені попри негаразди, що їх раз у раз переслідували, неговіркі, зате що не слово, то золото, то безцінна порада, а як два – то ціла наука. А ще вмілі на будь-яку справу, а надто на всі ті штуки, які дозволяють виживати у будь-яких умовах і шануються серед хлопців: розпалити вогнище у зливу, знайти воду в пустелі, зорієнтуватися по зіркам або сонцю. Мабуть, через постійні змагання з неприборканими силами природи вони й вбрані були відповідно: рюкзаки, дробовики, похватні чоботи з закотом, блакитні спортивні костюми, що нагадували легкі космічні скафандри, зелені в’язані шапки, кучеряві бороди. Вони завжди кудись прямували небаченими, суціль з урочищ і рідкісних природних явищ і об’єктів складеними місцинами, щоправда, дещо штучними – якщо придивитися, ті місцевості, наче пазл, складалися зі зворушливо-охайних топографічних позначок, накладених на мапи з татового «Малого атласу світу». Воно й не дивно: ті чудові хлопці були моїми уявними друзями, тож і все решту довкола них будувала моя уява, дитяча, недосвідчена, несвідома таких умовностей як достовірність і автентичність. Головне – це були друзі.

Моя уява підхопила їх з телевізора – в урочну годину мама дивилися інформаційну програму «Врємя», а там насамкінець, перед погодою, торочили про спорт. Спортивні новини та й новини загалом мене ще не цікавили, я просто грався в тій кімнаті, де бубонів наш опасистий «Електрон», але голоси дикторів все одно лізли в голову, і мої свідомість і підсвідомість щось та й робили з тим, що чули мої вуха. Спортивні коментатори частенько згадували двійко невдах, яким ізнов «нє удалось пєрєіграть» суперників. Можливо, це було співчуття абощо, але так і знайшлися мої друзі. Звалися вони Шиннік і Хімік, та попри такі відверті вказівки на фах і рід занять і згадування в новинах спорту, це напевно були геологи-аматори: мабуть, пришестя в мою голову цих двох аутсайдерів збіглося в часі з моїм захватом геологічною звитягою, про яку, либонь, розповів той самий «Електрон-718» – масивна дивовижа, оздоблена спокусливо гладенькими сенсорними кнопками (а на дворі ж пізні 70-і, тобто всі кнопки ще треба натискати, а цих достатньо торкнутися). Аматорський статус підкреслював безкорисливість карколомних пригод моїх друзів, адже подвиги з меркантильних спонукань не мають жодного сенсу, цікавого або зрозумілого дитині.

Варто було нашому «Електрону» згадати чергову поразку моїх друзів, і вони пускалися в подорож неймовірною топографічною країною. На них чекали перешкоди та небезпеки, випробування та завади, але все те було їм до снаги: з усім упораються та ще до фінальних акордів прогнозу погоди розкладуть багаття, підвісять над ним закіптявілого казана, і за мить в ньому забулькотить юшка, запахуща, смаковита – я це напевно знаю, хлопці завше мене частували: а ну, малий, сьорбни на пробу! Я торкався губами алюмінієвого черпака і робив щирий ковток того дивовижного варива, багатства смаку якого не досягала жодна мамина або бабусина страва. Бо ж то була фантастична їжа, створена уявою, яка з нічого творила будь-що, – а цей ковток доконував той акт творіння, адже невідчутна картинка в моїй уяві перетворювалася на смак і густину, які відчував мій язик.

Мої друзі з’являлися і без телевізора – щоразу, коли бувало мені зле, кепсько, непереливки, «к доскє», «опять нє смог пєрєіграть» і все таке інше. «Тримайся, малий!» – блискали до мене з кучерявих борід сліпучі посмішки, і я тримався. Якщо Хімік і Шиннік за мене, хто проти мене? Хіба що я сам – але ж то була би ганебна зрада, і навіть гірша за зраду самого себе: зрадити Хіміка та Шинніка не можна було ні за яку ціну. Там, у тій неймовірній топографічній країні, де вони так мужньо та весело долали всі небезпеки, одна слабка ланка могла зганьбити та занапастити весь ланцюг – а в тому ланцюжку ланок було не двоє, а троє, бо і я був серед них і з ними. Ми це робили заради нашої дружби – це така сама неймовірна невидима річ, як ота юшка, що нею частували мене хлопці, та де двоє або троє збираються в її ім’я – там і вона посеред них.

Отак ми й трималися – один за одного та разом, рік за роком, доки не минув відведений цьому щастю час, і згадка про Шинніка та Хіміка потрапила в розряд святинь минулого: їх іще за звичкою шанують, але самі вони вже не важать і не діють. Власне, діють, але на іншому рівні: тепер це радше незаперечне історичне свідчення, на кшталт єгипетських пірамід або римських портиків – так, нема, звіяло вітром і Давній Єгипет, і Давній Рим, але ж вони таки існували, ось – неспростовні докази. Тільки та давня країна, про яку свідчили Хімік і Шиннік, куди як величніша та прекрасніша за будь-яку історичну імперію, бо ж то країна мого дитинства, власне, саме дитинство як таке, благословенний час, коли… Ця країна тим прекрасніша за будь-яку іншу, що спершу ти живеш у ній, а потім вона живе у тобі, отже, зруйнувати її може хіба що твоє власне небуття або твоя власна зрада, але це ще треба довести або спростувати – можливо, і потім вона існує далі, недоторканна та незнищенна, в одному випадку як втіха, в іншому як докір. Такий собі віртуальний макет втраченого раю у натуральну величину, де все влаштовано найліпшим можливим чином і саме так, як і мало би бути, якби не…

Принаймні, телевізор, з якого й постали мої уявні друзі, не здатен ту країну зруйнувати. Нещодавно плаский сусідів «Samsung» згадав Шинніка, мовляв, це зовсім не геолог-аматор, а нібито ярославська футбольна команда, що пиячила та ганьбилася на зборах у Туреччині. Це ж маячня якась, помилка, брехня, провокація, зухвале блюзнірство, сон нетверезого блазня, навіяний дзижчанням комара за мить до пробудження. З тривогою та надією шепочу в досвітню темряву: «Хлопці, ви як?» – і звідти відлунює: «Тримайся, малий! Ми тримаємося!» Все добре. Хімік і Шиннік впевнено торують шлях неймовірною місциною, складеною, наче пазл, зі зворушливо-охайних топографічних позначок, все долають, завжди перемагають, а ще довготерплять, милосердствують, не надимаються, не заздрять, не рвуться до гніву, не шукають тільки свого, а головне, зберігають вірність – мені, собі та будь-кому, хто на них покладається. Так воно було, є і буде – нині, і повсякчас, і во віки віків!..

Бо ж уявні друзі ніколи не зраджують.

II-IV.2023