Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.09.17
16:48
Цей светрик червоний я бачу у снах,
В душі потайних переливах –
Так, ніби щасливих подій альманах,
Гортаю у смутку тужливім.
Хоч пам’ятний образ – звичайне вбрання,
Чому він запав отак в душу,
Що погляд уявно на ньому щодня?..
В душі потайних переливах –
Так, ніби щасливих подій альманах,
Гортаю у смутку тужливім.
Хоч пам’ятний образ – звичайне вбрання,
Чому він запав отак в душу,
Що погляд уявно на ньому щодня?..
2026.09.17
15:22
Згадай мене у білосніжнім січні,
Послухай, як мовчить холодний рай.
Благаю, збережи старий наплічник,
В якому залишається навічно
Моїх надій незібраний врожай...
Поезію у світі прозаїчнім
Згадай...
Послухай, як мовчить холодний рай.
Благаю, збережи старий наплічник,
В якому залишається навічно
Моїх надій незібраний врожай...
Поезію у світі прозаїчнім
Згадай...
2026.09.17
12:57
Жінка завжди дивиться на обрій,
Виглядає лицаря із тьми,
Та чомусь героїв завжди обмаль
У оскалі лютої зими.
Жінка завжди дивиться за обрій,
У майбутнє, ніби дивний сад.
У розрусі і безумстві оргій
Виглядає лицаря із тьми,
Та чомусь героїв завжди обмаль
У оскалі лютої зими.
Жінка завжди дивиться за обрій,
У майбутнє, ніби дивний сад.
У розрусі і безумстві оргій
2026.09.17
11:16
У 2026 р. світ побачили нові пісні на вірші Сергія Губерначука на платформі URockBallads (https://www.youtube.com/@URockBallads/featured). URockBallads на своєму YouTube каналі представляє рок-версії поетів-класиків (Т. Шевченко, І. Франко, Л. Українка),
2026.09.17
10:39
Я жодної ілюзії у світу не просив,
Бо ілюзії — це срібні драхми,
Які Прометей збирав у шкіряну торбу
І дарував жителям острова мрій,
Де поклонялися клишоногому Поліфему,
Що знав вогонь і стеріг овець.
Я жодної ілюзії не цінував,
Бо ілюзії — це срібні драхми,
Які Прометей збирав у шкіряну торбу
І дарував жителям острова мрій,
Де поклонялися клишоногому Поліфему,
Що знав вогонь і стеріг овець.
Я жодної ілюзії не цінував,
2026.09.17
08:51
хто бачив світ, примружуючи очі,
той не забуде, як згасає день,
коли його пополудні лоскоче
сліпа нудьга, співаючи пісень.
давно все передбачено за нас
в минулому... тепер... і повсякчас.
той не забуде, як згасає день,
коли його пополудні лоскоче
сліпа нудьга, співаючи пісень.
давно все передбачено за нас
в минулому... тепер... і повсякчас.
2026.09.17
06:19
Втекти б звідсіль від обстрілів щоденних,
Втекти б скоріш і не іти назад
У ці місця здавен благословенні
Громами безкінечних канонад.
Податися б кудись і пережити
Біду поодаль в тиші та теплі,
А не страхатися несамовито
Тут стогонів стражденної зем
Втекти б скоріш і не іти назад
У ці місця здавен благословенні
Громами безкінечних канонад.
Податися б кудись і пережити
Біду поодаль в тиші та теплі,
А не страхатися несамовито
Тут стогонів стражденної зем
2026.09.16
23:43
заманулося приблуді
прогулятися між люди
чи змінилося щось раптом
інший тренд аспект
чи фактор
хто просунувся на моді
хто зашився на городі
хто просвітлення зазнавши
прогулятися між люди
чи змінилося щось раптом
інший тренд аспект
чи фактор
хто просунувся на моді
хто зашився на городі
хто просвітлення зазнавши
2026.09.16
21:49
Спека безглузда розпечене місто тримає в лещатах.
Дихати нічим і нікуди бігти — нудьга неминуча.
Втрата свободи, надії й дороги до відступу втрата
Сенсів нових набуває й висвітлює правду разючу.
Час витікає крізь пальці, для вічності лиш нескінченни
Дихати нічим і нікуди бігти — нудьга неминуча.
Втрата свободи, надії й дороги до відступу втрата
Сенсів нових набуває й висвітлює правду разючу.
Час витікає крізь пальці, для вічності лиш нескінченни
2026.09.16
18:50
А вересень, мов злодій,
зайшов у літній ліс.
У пазусі
рапсодій
журних сюди приніс.
Міняти колір кронам
намірився тихцем.
Не стрівши заборони,
зайшов у літній ліс.
У пазусі
рапсодій
журних сюди приніс.
Міняти колір кронам
намірився тихцем.
Не стрівши заборони,
2026.09.16
17:31
Дубова карета та пара волів —
Куди ми втечем з осередку ланів?
Кому сповідаємось в ніч серед зір,
Як сонце сховає себе межи гір?
Вози при дорозі, краватки коней,
Чи стрінеться нам на шляху Апулей*
В часи полохливі непевних мірил,
Куди ми втечем з осередку ланів?
Кому сповідаємось в ніч серед зір,
Як сонце сховає себе межи гір?
Вози при дорозі, краватки коней,
Чи стрінеться нам на шляху Апулей*
В часи полохливі непевних мірил,
2026.09.16
16:34
І
Закони – альфа і омеґа
конституційності, однак
вони виконуються як
дитячі іграшки у лєґо
у клоунаді про барdак.
Та не сміємося наразі,
бо наші буки та ази:
Закони – альфа і омеґа
конституційності, однак
вони виконуються як
дитячі іграшки у лєґо
у клоунаді про барdак.
Та не сміємося наразі,
бо наші буки та ази:
2026.09.16
14:45
Нашіптує безсоння повсякчас
натхненних віршів сонячні сюжети.
Ще пам'ятаю, як кружляли вальс
і відривались від землі на злеті.
Хотілося, щоб свічка воскова
на підвіконні танула до ранку
і наодинці мовились слова —
натхненних віршів сонячні сюжети.
Ще пам'ятаю, як кружляли вальс
і відривались від землі на злеті.
Хотілося, щоб свічка воскова
на підвіконні танула до ранку
і наодинці мовились слова —
2026.09.16
14:00
Безкрила осінь, безвиїзна осінь.
Олешки в блокаді їстоньки просять.
Сухариків банка - запас золотий.
Ні світла, ні газу, куди їм іти,
Як міни повсюди, зиркають вирви,
Снаряди летять. Хіба люди винні?
Будинки зруйновані. Щит це живий.
Виснажлива осі
Олешки в блокаді їстоньки просять.
Сухариків банка - запас золотий.
Ні світла, ні газу, куди їм іти,
Як міни повсюди, зиркають вирви,
Снаряди летять. Хіба люди винні?
Будинки зруйновані. Щит це живий.
Виснажлива осі
2026.09.16
13:37
Відрахунок ведеться на долі секунди.
Щось повинно відбутися саме тепер.
Ці секунди, як лицарі, в лати закуті.
Я поглянув у даль і в знемозі завмер.
Може, випити залпом гіркої цикути.
Я прорвався у небо, у вічний етер.
Щось повинно відбутися. Маятн
Щось повинно відбутися саме тепер.
Ці секунди, як лицарі, в лати закуті.
Я поглянув у даль і в знемозі завмер.
Може, випити залпом гіркої цикути.
Я прорвався у небо, у вічний етер.
Щось повинно відбутися. Маятн
2026.09.16
08:39
Яблуня з червоними плодами золотіє під моїм вікном.
Чуєш, Боже, осінь цими днями
[попри рев тривог і гніву гамір]
ллється долу яблучним вином.
Бачиш, Боже, крізь густіші тіні сонця пробиваються мечі.
Ці мечі – похмурих днів святині
[як вони на
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Чуєш, Боже, осінь цими днями
[попри рев тривог і гніву гамір]
ллється долу яблучним вином.
Бачиш, Боже, крізь густіші тіні сонця пробиваються мечі.
Ці мечі – похмурих днів святині
[як вони на
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.04
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.11.29
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Максим Тарасівський (1975) /
Проза
Хімік і Шиннік
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Хімік і Шиннік
Малим я мав двох чудових друзів. Не хлопчаки-однолітки, навіть не юнаки, радше молоді чоловіки – лагідної вдачі, завжди у доброму гуморі та щиро-усміхнені попри негаразди, що їх раз у раз переслідували, неговіркі, зате що не слово, то золото, то безцінна порада, а як два – то ціла наука. А ще вмілі на будь-яку справу, а надто на всі ті штуки, які дозволяють виживати у будь-яких умовах і шануються серед хлопців: розпалити вогнище у зливу, знайти воду в пустелі, зорієнтуватися по зіркам або сонцю. Мабуть, через постійні змагання з неприборканими силами природи вони й вбрані були відповідно: рюкзаки, дробовики, похватні чоботи з закотом, блакитні спортивні костюми, що нагадували легкі космічні скафандри, зелені в’язані шапки, кучеряві бороди. Вони завжди кудись прямували небаченими, суціль з урочищ і рідкісних природних явищ і об’єктів складеними місцинами, щоправда, дещо штучними – якщо придивитися, ті місцевості, наче пазл, складалися зі зворушливо-охайних топографічних позначок, накладених на мапи з татового «Малого атласу світу». Воно й не дивно: ті чудові хлопці були моїми уявними друзями, тож і все решту довкола них будувала моя уява, дитяча, недосвідчена, несвідома таких умовностей як достовірність і автентичність. Головне – це були друзі.
Моя уява підхопила їх з телевізора – в урочну годину мама дивилися інформаційну програму «Врємя», а там насамкінець, перед погодою, торочили про спорт. Спортивні новини та й новини загалом мене ще не цікавили, я просто грався в тій кімнаті, де бубонів наш опасистий «Електрон», але голоси дикторів все одно лізли в голову, і мої свідомість і підсвідомість щось та й робили з тим, що чули мої вуха. Спортивні коментатори частенько згадували двійко невдах, яким ізнов «нє удалось пєрєіграть» суперників. Можливо, це було співчуття абощо, але так і знайшлися мої друзі. Звалися вони Шиннік і Хімік, та попри такі відверті вказівки на фах і рід занять і згадування в новинах спорту, це напевно були геологи-аматори: мабуть, пришестя в мою голову цих двох аутсайдерів збіглося в часі з моїм захватом геологічною звитягою, про яку, либонь, розповів той самий «Електрон-718» – масивна дивовижа, оздоблена спокусливо гладенькими сенсорними кнопками (а на дворі ж пізні 70-і, тобто всі кнопки ще треба натискати, а цих достатньо торкнутися). Аматорський статус підкреслював безкорисливість карколомних пригод моїх друзів, адже подвиги з меркантильних спонукань не мають жодного сенсу, цікавого або зрозумілого дитині.
Варто було нашому «Електрону» згадати чергову поразку моїх друзів, і вони пускалися в подорож неймовірною топографічною країною. На них чекали перешкоди та небезпеки, випробування та завади, але все те було їм до снаги: з усім упораються та ще до фінальних акордів прогнозу погоди розкладуть багаття, підвісять над ним закіптявілого казана, і за мить в ньому забулькотить юшка, запахуща, смаковита – я це напевно знаю, хлопці завше мене частували: а ну, малий, сьорбни на пробу! Я торкався губами алюмінієвого черпака і робив щирий ковток того дивовижного варива, багатства смаку якого не досягала жодна мамина або бабусина страва. Бо ж то була фантастична їжа, створена уявою, яка з нічого творила будь-що, – а цей ковток доконував той акт творіння, адже невідчутна картинка в моїй уяві перетворювалася на смак і густину, які відчував мій язик.
Мої друзі з’являлися і без телевізора – щоразу, коли бувало мені зле, кепсько, непереливки, «к доскє», «опять нє смог пєрєіграть» і все таке інше. «Тримайся, малий!» – блискали до мене з кучерявих борід сліпучі посмішки, і я тримався. Якщо Хімік і Шиннік за мене, хто проти мене? Хіба що я сам – але ж то була би ганебна зрада, і навіть гірша за зраду самого себе: зрадити Хіміка та Шинніка не можна було ні за яку ціну. Там, у тій неймовірній топографічній країні, де вони так мужньо та весело долали всі небезпеки, одна слабка ланка могла зганьбити та занапастити весь ланцюг – а в тому ланцюжку ланок було не двоє, а троє, бо і я був серед них і з ними. Ми це робили заради нашої дружби – це така сама неймовірна невидима річ, як ота юшка, що нею частували мене хлопці, та де двоє або троє збираються в її ім’я – там і вона посеред них.
Отак ми й трималися – один за одного та разом, рік за роком, доки не минув відведений цьому щастю час, і згадка про Шинніка та Хіміка потрапила в розряд святинь минулого: їх іще за звичкою шанують, але самі вони вже не важать і не діють. Власне, діють, але на іншому рівні: тепер це радше незаперечне історичне свідчення, на кшталт єгипетських пірамід або римських портиків – так, нема, звіяло вітром і Давній Єгипет, і Давній Рим, але ж вони таки існували, ось – неспростовні докази. Тільки та давня країна, про яку свідчили Хімік і Шиннік, куди як величніша та прекрасніша за будь-яку історичну імперію, бо ж то країна мого дитинства, власне, саме дитинство як таке, благословенний час, коли… Ця країна тим прекрасніша за будь-яку іншу, що спершу ти живеш у ній, а потім вона живе у тобі, отже, зруйнувати її може хіба що твоє власне небуття або твоя власна зрада, але це ще треба довести або спростувати – можливо, і потім вона існує далі, недоторканна та незнищенна, в одному випадку як втіха, в іншому як докір. Такий собі віртуальний макет втраченого раю у натуральну величину, де все влаштовано найліпшим можливим чином і саме так, як і мало би бути, якби не…
Принаймні, телевізор, з якого й постали мої уявні друзі, не здатен ту країну зруйнувати. Нещодавно плаский сусідів «Samsung» згадав Шинніка, мовляв, це зовсім не геолог-аматор, а нібито ярославська футбольна команда, що пиячила та ганьбилася на зборах у Туреччині. Це ж маячня якась, помилка, брехня, провокація, зухвале блюзнірство, сон нетверезого блазня, навіяний дзижчанням комара за мить до пробудження. З тривогою та надією шепочу в досвітню темряву: «Хлопці, ви як?» – і звідти відлунює: «Тримайся, малий! Ми тримаємося!» Все добре. Хімік і Шиннік впевнено торують шлях неймовірною місциною, складеною, наче пазл, зі зворушливо-охайних топографічних позначок, все долають, завжди перемагають, а ще довготерплять, милосердствують, не надимаються, не заздрять, не рвуться до гніву, не шукають тільки свого, а головне, зберігають вірність – мені, собі та будь-кому, хто на них покладається. Так воно було, є і буде – нині, і повсякчас, і во віки віків!..
Бо ж уявні друзі ніколи не зраджують.
II-IV.2023
Моя уява підхопила їх з телевізора – в урочну годину мама дивилися інформаційну програму «Врємя», а там насамкінець, перед погодою, торочили про спорт. Спортивні новини та й новини загалом мене ще не цікавили, я просто грався в тій кімнаті, де бубонів наш опасистий «Електрон», але голоси дикторів все одно лізли в голову, і мої свідомість і підсвідомість щось та й робили з тим, що чули мої вуха. Спортивні коментатори частенько згадували двійко невдах, яким ізнов «нє удалось пєрєіграть» суперників. Можливо, це було співчуття абощо, але так і знайшлися мої друзі. Звалися вони Шиннік і Хімік, та попри такі відверті вказівки на фах і рід занять і згадування в новинах спорту, це напевно були геологи-аматори: мабуть, пришестя в мою голову цих двох аутсайдерів збіглося в часі з моїм захватом геологічною звитягою, про яку, либонь, розповів той самий «Електрон-718» – масивна дивовижа, оздоблена спокусливо гладенькими сенсорними кнопками (а на дворі ж пізні 70-і, тобто всі кнопки ще треба натискати, а цих достатньо торкнутися). Аматорський статус підкреслював безкорисливість карколомних пригод моїх друзів, адже подвиги з меркантильних спонукань не мають жодного сенсу, цікавого або зрозумілого дитині.
Варто було нашому «Електрону» згадати чергову поразку моїх друзів, і вони пускалися в подорож неймовірною топографічною країною. На них чекали перешкоди та небезпеки, випробування та завади, але все те було їм до снаги: з усім упораються та ще до фінальних акордів прогнозу погоди розкладуть багаття, підвісять над ним закіптявілого казана, і за мить в ньому забулькотить юшка, запахуща, смаковита – я це напевно знаю, хлопці завше мене частували: а ну, малий, сьорбни на пробу! Я торкався губами алюмінієвого черпака і робив щирий ковток того дивовижного варива, багатства смаку якого не досягала жодна мамина або бабусина страва. Бо ж то була фантастична їжа, створена уявою, яка з нічого творила будь-що, – а цей ковток доконував той акт творіння, адже невідчутна картинка в моїй уяві перетворювалася на смак і густину, які відчував мій язик.
Мої друзі з’являлися і без телевізора – щоразу, коли бувало мені зле, кепсько, непереливки, «к доскє», «опять нє смог пєрєіграть» і все таке інше. «Тримайся, малий!» – блискали до мене з кучерявих борід сліпучі посмішки, і я тримався. Якщо Хімік і Шиннік за мене, хто проти мене? Хіба що я сам – але ж то була би ганебна зрада, і навіть гірша за зраду самого себе: зрадити Хіміка та Шинніка не можна було ні за яку ціну. Там, у тій неймовірній топографічній країні, де вони так мужньо та весело долали всі небезпеки, одна слабка ланка могла зганьбити та занапастити весь ланцюг – а в тому ланцюжку ланок було не двоє, а троє, бо і я був серед них і з ними. Ми це робили заради нашої дружби – це така сама неймовірна невидима річ, як ота юшка, що нею частували мене хлопці, та де двоє або троє збираються в її ім’я – там і вона посеред них.
Отак ми й трималися – один за одного та разом, рік за роком, доки не минув відведений цьому щастю час, і згадка про Шинніка та Хіміка потрапила в розряд святинь минулого: їх іще за звичкою шанують, але самі вони вже не важать і не діють. Власне, діють, але на іншому рівні: тепер це радше незаперечне історичне свідчення, на кшталт єгипетських пірамід або римських портиків – так, нема, звіяло вітром і Давній Єгипет, і Давній Рим, але ж вони таки існували, ось – неспростовні докази. Тільки та давня країна, про яку свідчили Хімік і Шиннік, куди як величніша та прекрасніша за будь-яку історичну імперію, бо ж то країна мого дитинства, власне, саме дитинство як таке, благословенний час, коли… Ця країна тим прекрасніша за будь-яку іншу, що спершу ти живеш у ній, а потім вона живе у тобі, отже, зруйнувати її може хіба що твоє власне небуття або твоя власна зрада, але це ще треба довести або спростувати – можливо, і потім вона існує далі, недоторканна та незнищенна, в одному випадку як втіха, в іншому як докір. Такий собі віртуальний макет втраченого раю у натуральну величину, де все влаштовано найліпшим можливим чином і саме так, як і мало би бути, якби не…
Принаймні, телевізор, з якого й постали мої уявні друзі, не здатен ту країну зруйнувати. Нещодавно плаский сусідів «Samsung» згадав Шинніка, мовляв, це зовсім не геолог-аматор, а нібито ярославська футбольна команда, що пиячила та ганьбилася на зборах у Туреччині. Це ж маячня якась, помилка, брехня, провокація, зухвале блюзнірство, сон нетверезого блазня, навіяний дзижчанням комара за мить до пробудження. З тривогою та надією шепочу в досвітню темряву: «Хлопці, ви як?» – і звідти відлунює: «Тримайся, малий! Ми тримаємося!» Все добре. Хімік і Шиннік впевнено торують шлях неймовірною місциною, складеною, наче пазл, зі зворушливо-охайних топографічних позначок, все долають, завжди перемагають, а ще довготерплять, милосердствують, не надимаються, не заздрять, не рвуться до гніву, не шукають тільки свого, а головне, зберігають вірність – мені, собі та будь-кому, хто на них покладається. Так воно було, є і буде – нині, і повсякчас, і во віки віків!..
Бо ж уявні друзі ніколи не зраджують.
II-IV.2023
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
