Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.03.18
22:08
Якось трапивсь папуасам
Отакий журнал «Плейбой».
Племенем вивчають, разом, -
Лише чути: - йой та йой.
Граціознії постави
І фігурки, бюсти пишні.
Папуасам все цікаве -
Отакий журнал «Плейбой».
Племенем вивчають, разом, -
Лише чути: - йой та йой.
Граціознії постави
І фігурки, бюсти пишні.
Папуасам все цікаве -
2026.03.18
21:01
Перемовчи, перетерпи,
Перелюби мою печаль,
Коли розхристані вітри
Крізь мене мчатимуть у даль,
Коли відступниця зима
Мене полишить на весну,
Коли давитиме вина
Холодним потом після сну,
Перелюби мою печаль,
Коли розхристані вітри
Крізь мене мчатимуть у даль,
Коли відступниця зима
Мене полишить на весну,
Коли давитиме вина
Холодним потом після сну,
2026.03.18
20:36
Весняного зачаття дух тонкий
Несе світання поспіхом несмілим.
Де снігу нерозталі п'ятаки
Дивацьким слідом поміж трав осіли,
Збігаючись до півночі у тінь.
Так схожі на потріпані мачули.
Обабіч них струмок прохлюпотів,
Несе світання поспіхом несмілим.
Де снігу нерозталі п'ятаки
Дивацьким слідом поміж трав осіли,
Збігаючись до півночі у тінь.
Так схожі на потріпані мачули.
Обабіч них струмок прохлюпотів,
2026.03.18
19:12
Михайло Голодний (1903-1949; народився й провів юність в Україні)
Йшов загін над берегом
в цокоті підків,
на коні під прапором
командир сидів.
Голова зав’язана,
Йшов загін над берегом
в цокоті підків,
на коні під прапором
командир сидів.
Голова зав’язана,
2026.03.18
19:05
Молочний місяць — золоте телятко,
Візьму тебе на руці й пригорну...
Одвічна на Землі для всіх загадка:
Хто це говорить зорями «Люблю»?
Чому стежина в небесах ясніє?
Хто йде по ній і одночасно мріє?
Чому сопілки музика бринить,
Коли, здається, все д
Візьму тебе на руці й пригорну...
Одвічна на Землі для всіх загадка:
Хто це говорить зорями «Люблю»?
Чому стежина в небесах ясніє?
Хто йде по ній і одночасно мріє?
Чому сопілки музика бринить,
Коли, здається, все д
2026.03.18
19:04
Я був майже в приятельських стосунках з Іваном Дзюбою, Євгеном Сверстюком – чоловими шістдесятниками, чиєю думкою дорожив кожний з причетних до красного письменства.
Не раз і не два, відвідуючи Євгена Сверстюка в Інституті ботаніки, чув від нього: «Оце н
2026.03.18
13:24
Народжується ранок, як оргазм.
Народжується у вогні страждань.
І кожен промінь, наче богомаз,
У первісному вихорі жадань.
Проміння пронесеться крізь пітьму,
Немов крізь павутиння і полон,
Крізь пустку ошелешену й німу,
Народжується у вогні страждань.
І кожен промінь, наче богомаз,
У первісному вихорі жадань.
Проміння пронесеться крізь пітьму,
Немов крізь павутиння і полон,
Крізь пустку ошелешену й німу,
2026.03.18
13:14
Маки цвітом в полях облетіли,
Скоро в вікна загляне зима.
І природа слаба і безсила
Вже не схожа на себе сама.
По самотніх і голих алеях,
Там, де шурхіт опалих пожеж.
Голови не покривши своєї,
Скоро в вікна загляне зима.
І природа слаба і безсила
Вже не схожа на себе сама.
По самотніх і голих алеях,
Там, де шурхіт опалих пожеж.
Голови не покривши своєї,
2026.03.18
09:47
Оперний співак зі світовим іменем. Володар унікального голосу - контртенору.
Соліст Паризької національної опери.
Перебуваючи за межами України, ніколи не припиняв переживати за її долю, завжди був у вирі подій.
Загинув у бою на Донбасі від кулі снайп
Соліст Паризької національної опери.
Перебуваючи за межами України, ніколи не припиняв переживати за її долю, завжди був у вирі подій.
Загинув у бою на Донбасі від кулі снайп
2026.03.18
06:36
Сірі котики вербові
І пухнасті, і м'які, -
І убрані празниково,
І завжди небоязкі
Ці сіренькі верхолази,
Ці пухнастики малі,
Що знов просяться до вази
На письмовому столі.
І пухнасті, і м'які, -
І убрані празниково,
І завжди небоязкі
Ці сіренькі верхолази,
Ці пухнастики малі,
Що знов просяться до вази
На письмовому столі.
2026.03.18
06:35
Не шукайте її в холодних реєстрах, у переліку дат чи в тесаному камені. Вона розчинилася в Рашківському тумані, там, де Дністер зупиняє свій біг, зачувши шерех княжих подолів.
Її могила – не пагорб із хрестом, а простір між козацьким степом і молдавськи
2026.03.17
22:01
За чуттями як-от бити фарфор
Або сміятися
Бий фарфор, сміючись
Бий фарфор, сміючись, сміючись
За чуттями, як-от падолист
Або усміхання
Падай листям усміхаючись
Або сміятися
Бий фарфор, сміючись
Бий фарфор, сміючись, сміючись
За чуттями, як-от падолист
Або усміхання
Падай листям усміхаючись
2026.03.17
19:35
…У скринях окованих, серед шовків і смирни, лежало в о н о – дарунок зі Сходу, важкий і сліпучий. Намисто султана, де кожен алмаз – як сльоза, і кожен рубін – наче крапля крові пекучої. Господар Васіле Лупул надів його доньці на шию в день шлюбу: «Носи, Р
2026.03.17
17:57
Ти вже шосте коло з легкістю долаєш,
А я по-старечому ледве шкутильгаю.
Не стану хвалитись, що колись і я
Не одного з бігунів, як ти, обганяв.
Спогади, щоправда, в спорті не підмога,-
Попри біль і втому треба трудить ноги.
Ти вже на десятім – я ж на
А я по-старечому ледве шкутильгаю.
Не стану хвалитись, що колись і я
Не одного з бігунів, як ти, обганяв.
Спогади, щоправда, в спорті не підмога,-
Попри біль і втому треба трудить ноги.
Ти вже на десятім – я ж на
2026.03.17
12:43
І
Що не малюй,
а йде війна,
допоки є московія
і корегує сатана
неписану історію.
ІІ
Що не малюй,
а йде війна,
допоки є московія
і корегує сатана
неписану історію.
ІІ
2026.03.17
12:22
…Я люблю людські руки. Вони мені здаються живими додатками до людського розуму. Руки мені розповідають про труд і людське горе. Я бачу творчі пальці — тремтячі й нервові. Руки жорстокі й хижацькі, руки працьовиті й ледарські, руки мужчини й жінки! Вас я л
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.02.11
2025.11.29
2025.09.04
2025.08.19
2025.05.15
2025.04.30
2025.04.24
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Максим Тарасівський (1975) /
Проза
Хімік і Шиннік
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Хімік і Шиннік
Малим я мав двох чудових друзів. Не хлопчаки-однолітки, навіть не юнаки, радше молоді чоловіки – лагідної вдачі, завжди у доброму гуморі та щиро-усміхнені попри негаразди, що їх раз у раз переслідували, неговіркі, зате що не слово, то золото, то безцінна порада, а як два – то ціла наука. А ще вмілі на будь-яку справу, а надто на всі ті штуки, які дозволяють виживати у будь-яких умовах і шануються серед хлопців: розпалити вогнище у зливу, знайти воду в пустелі, зорієнтуватися по зіркам або сонцю. Мабуть, через постійні змагання з неприборканими силами природи вони й вбрані були відповідно: рюкзаки, дробовики, похватні чоботи з закотом, блакитні спортивні костюми, що нагадували легкі космічні скафандри, зелені в’язані шапки, кучеряві бороди. Вони завжди кудись прямували небаченими, суціль з урочищ і рідкісних природних явищ і об’єктів складеними місцинами, щоправда, дещо штучними – якщо придивитися, ті місцевості, наче пазл, складалися зі зворушливо-охайних топографічних позначок, накладених на мапи з татового «Малого атласу світу». Воно й не дивно: ті чудові хлопці були моїми уявними друзями, тож і все решту довкола них будувала моя уява, дитяча, недосвідчена, несвідома таких умовностей як достовірність і автентичність. Головне – це були друзі.
Моя уява підхопила їх з телевізора – в урочну годину мама дивилися інформаційну програму «Врємя», а там насамкінець, перед погодою, торочили про спорт. Спортивні новини та й новини загалом мене ще не цікавили, я просто грався в тій кімнаті, де бубонів наш опасистий «Електрон», але голоси дикторів все одно лізли в голову, і мої свідомість і підсвідомість щось та й робили з тим, що чули мої вуха. Спортивні коментатори частенько згадували двійко невдах, яким ізнов «нє удалось пєрєіграть» суперників. Можливо, це було співчуття абощо, але так і знайшлися мої друзі. Звалися вони Шиннік і Хімік, та попри такі відверті вказівки на фах і рід занять і згадування в новинах спорту, це напевно були геологи-аматори: мабуть, пришестя в мою голову цих двох аутсайдерів збіглося в часі з моїм захватом геологічною звитягою, про яку, либонь, розповів той самий «Електрон-718» – масивна дивовижа, оздоблена спокусливо гладенькими сенсорними кнопками (а на дворі ж пізні 70-і, тобто всі кнопки ще треба натискати, а цих достатньо торкнутися). Аматорський статус підкреслював безкорисливість карколомних пригод моїх друзів, адже подвиги з меркантильних спонукань не мають жодного сенсу, цікавого або зрозумілого дитині.
Варто було нашому «Електрону» згадати чергову поразку моїх друзів, і вони пускалися в подорож неймовірною топографічною країною. На них чекали перешкоди та небезпеки, випробування та завади, але все те було їм до снаги: з усім упораються та ще до фінальних акордів прогнозу погоди розкладуть багаття, підвісять над ним закіптявілого казана, і за мить в ньому забулькотить юшка, запахуща, смаковита – я це напевно знаю, хлопці завше мене частували: а ну, малий, сьорбни на пробу! Я торкався губами алюмінієвого черпака і робив щирий ковток того дивовижного варива, багатства смаку якого не досягала жодна мамина або бабусина страва. Бо ж то була фантастична їжа, створена уявою, яка з нічого творила будь-що, – а цей ковток доконував той акт творіння, адже невідчутна картинка в моїй уяві перетворювалася на смак і густину, які відчував мій язик.
Мої друзі з’являлися і без телевізора – щоразу, коли бувало мені зле, кепсько, непереливки, «к доскє», «опять нє смог пєрєіграть» і все таке інше. «Тримайся, малий!» – блискали до мене з кучерявих борід сліпучі посмішки, і я тримався. Якщо Хімік і Шиннік за мене, хто проти мене? Хіба що я сам – але ж то була би ганебна зрада, і навіть гірша за зраду самого себе: зрадити Хіміка та Шинніка не можна було ні за яку ціну. Там, у тій неймовірній топографічній країні, де вони так мужньо та весело долали всі небезпеки, одна слабка ланка могла зганьбити та занапастити весь ланцюг – а в тому ланцюжку ланок було не двоє, а троє, бо і я був серед них і з ними. Ми це робили заради нашої дружби – це така сама неймовірна невидима річ, як ота юшка, що нею частували мене хлопці, та де двоє або троє збираються в її ім’я – там і вона посеред них.
Отак ми й трималися – один за одного та разом, рік за роком, доки не минув відведений цьому щастю час, і згадка про Шинніка та Хіміка потрапила в розряд святинь минулого: їх іще за звичкою шанують, але самі вони вже не важать і не діють. Власне, діють, але на іншому рівні: тепер це радше незаперечне історичне свідчення, на кшталт єгипетських пірамід або римських портиків – так, нема, звіяло вітром і Давній Єгипет, і Давній Рим, але ж вони таки існували, ось – неспростовні докази. Тільки та давня країна, про яку свідчили Хімік і Шиннік, куди як величніша та прекрасніша за будь-яку історичну імперію, бо ж то країна мого дитинства, власне, саме дитинство як таке, благословенний час, коли… Ця країна тим прекрасніша за будь-яку іншу, що спершу ти живеш у ній, а потім вона живе у тобі, отже, зруйнувати її може хіба що твоє власне небуття або твоя власна зрада, але це ще треба довести або спростувати – можливо, і потім вона існує далі, недоторканна та незнищенна, в одному випадку як втіха, в іншому як докір. Такий собі віртуальний макет втраченого раю у натуральну величину, де все влаштовано найліпшим можливим чином і саме так, як і мало би бути, якби не…
Принаймні, телевізор, з якого й постали мої уявні друзі, не здатен ту країну зруйнувати. Нещодавно плаский сусідів «Samsung» згадав Шинніка, мовляв, це зовсім не геолог-аматор, а нібито ярославська футбольна команда, що пиячила та ганьбилася на зборах у Туреччині. Це ж маячня якась, помилка, брехня, провокація, зухвале блюзнірство, сон нетверезого блазня, навіяний дзижчанням комара за мить до пробудження. З тривогою та надією шепочу в досвітню темряву: «Хлопці, ви як?» – і звідти відлунює: «Тримайся, малий! Ми тримаємося!» Все добре. Хімік і Шиннік впевнено торують шлях неймовірною місциною, складеною, наче пазл, зі зворушливо-охайних топографічних позначок, все долають, завжди перемагають, а ще довготерплять, милосердствують, не надимаються, не заздрять, не рвуться до гніву, не шукають тільки свого, а головне, зберігають вірність – мені, собі та будь-кому, хто на них покладається. Так воно було, є і буде – нині, і повсякчас, і во віки віків!..
Бо ж уявні друзі ніколи не зраджують.
II-IV.2023
Моя уява підхопила їх з телевізора – в урочну годину мама дивилися інформаційну програму «Врємя», а там насамкінець, перед погодою, торочили про спорт. Спортивні новини та й новини загалом мене ще не цікавили, я просто грався в тій кімнаті, де бубонів наш опасистий «Електрон», але голоси дикторів все одно лізли в голову, і мої свідомість і підсвідомість щось та й робили з тим, що чули мої вуха. Спортивні коментатори частенько згадували двійко невдах, яким ізнов «нє удалось пєрєіграть» суперників. Можливо, це було співчуття абощо, але так і знайшлися мої друзі. Звалися вони Шиннік і Хімік, та попри такі відверті вказівки на фах і рід занять і згадування в новинах спорту, це напевно були геологи-аматори: мабуть, пришестя в мою голову цих двох аутсайдерів збіглося в часі з моїм захватом геологічною звитягою, про яку, либонь, розповів той самий «Електрон-718» – масивна дивовижа, оздоблена спокусливо гладенькими сенсорними кнопками (а на дворі ж пізні 70-і, тобто всі кнопки ще треба натискати, а цих достатньо торкнутися). Аматорський статус підкреслював безкорисливість карколомних пригод моїх друзів, адже подвиги з меркантильних спонукань не мають жодного сенсу, цікавого або зрозумілого дитині.
Варто було нашому «Електрону» згадати чергову поразку моїх друзів, і вони пускалися в подорож неймовірною топографічною країною. На них чекали перешкоди та небезпеки, випробування та завади, але все те було їм до снаги: з усім упораються та ще до фінальних акордів прогнозу погоди розкладуть багаття, підвісять над ним закіптявілого казана, і за мить в ньому забулькотить юшка, запахуща, смаковита – я це напевно знаю, хлопці завше мене частували: а ну, малий, сьорбни на пробу! Я торкався губами алюмінієвого черпака і робив щирий ковток того дивовижного варива, багатства смаку якого не досягала жодна мамина або бабусина страва. Бо ж то була фантастична їжа, створена уявою, яка з нічого творила будь-що, – а цей ковток доконував той акт творіння, адже невідчутна картинка в моїй уяві перетворювалася на смак і густину, які відчував мій язик.
Мої друзі з’являлися і без телевізора – щоразу, коли бувало мені зле, кепсько, непереливки, «к доскє», «опять нє смог пєрєіграть» і все таке інше. «Тримайся, малий!» – блискали до мене з кучерявих борід сліпучі посмішки, і я тримався. Якщо Хімік і Шиннік за мене, хто проти мене? Хіба що я сам – але ж то була би ганебна зрада, і навіть гірша за зраду самого себе: зрадити Хіміка та Шинніка не можна було ні за яку ціну. Там, у тій неймовірній топографічній країні, де вони так мужньо та весело долали всі небезпеки, одна слабка ланка могла зганьбити та занапастити весь ланцюг – а в тому ланцюжку ланок було не двоє, а троє, бо і я був серед них і з ними. Ми це робили заради нашої дружби – це така сама неймовірна невидима річ, як ота юшка, що нею частували мене хлопці, та де двоє або троє збираються в її ім’я – там і вона посеред них.
Отак ми й трималися – один за одного та разом, рік за роком, доки не минув відведений цьому щастю час, і згадка про Шинніка та Хіміка потрапила в розряд святинь минулого: їх іще за звичкою шанують, але самі вони вже не важать і не діють. Власне, діють, але на іншому рівні: тепер це радше незаперечне історичне свідчення, на кшталт єгипетських пірамід або римських портиків – так, нема, звіяло вітром і Давній Єгипет, і Давній Рим, але ж вони таки існували, ось – неспростовні докази. Тільки та давня країна, про яку свідчили Хімік і Шиннік, куди як величніша та прекрасніша за будь-яку історичну імперію, бо ж то країна мого дитинства, власне, саме дитинство як таке, благословенний час, коли… Ця країна тим прекрасніша за будь-яку іншу, що спершу ти живеш у ній, а потім вона живе у тобі, отже, зруйнувати її може хіба що твоє власне небуття або твоя власна зрада, але це ще треба довести або спростувати – можливо, і потім вона існує далі, недоторканна та незнищенна, в одному випадку як втіха, в іншому як докір. Такий собі віртуальний макет втраченого раю у натуральну величину, де все влаштовано найліпшим можливим чином і саме так, як і мало би бути, якби не…
Принаймні, телевізор, з якого й постали мої уявні друзі, не здатен ту країну зруйнувати. Нещодавно плаский сусідів «Samsung» згадав Шинніка, мовляв, це зовсім не геолог-аматор, а нібито ярославська футбольна команда, що пиячила та ганьбилася на зборах у Туреччині. Це ж маячня якась, помилка, брехня, провокація, зухвале блюзнірство, сон нетверезого блазня, навіяний дзижчанням комара за мить до пробудження. З тривогою та надією шепочу в досвітню темряву: «Хлопці, ви як?» – і звідти відлунює: «Тримайся, малий! Ми тримаємося!» Все добре. Хімік і Шиннік впевнено торують шлях неймовірною місциною, складеною, наче пазл, зі зворушливо-охайних топографічних позначок, все долають, завжди перемагають, а ще довготерплять, милосердствують, не надимаються, не заздрять, не рвуться до гніву, не шукають тільки свого, а головне, зберігають вірність – мені, собі та будь-кому, хто на них покладається. Так воно було, є і буде – нині, і повсякчас, і во віки віків!..
Бо ж уявні друзі ніколи не зраджують.
II-IV.2023
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
