Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.19
13:22
О, як важливо вчасно відійти
Від суєти, марноти, часоплину!
Лиш тільки так ти досягнеш мети
І будеш вільним, мов незламна глина.
Я залишаю сцену у той час,
Коли вручають ордени й медалі,
І йду у ліс, де мій вогонь не згас
Від суєти, марноти, часоплину!
Лиш тільки так ти досягнеш мети
І будеш вільним, мов незламна глина.
Я залишаю сцену у той час,
Коли вручають ордени й медалі,
І йду у ліс, де мій вогонь не згас
2026.11.19
08:08
Що сталось, те сталося,
так мало бути.
У Господа: палиця,
ліки, отрута,
і дні пораховані
до воскресіння,
і сльози знедолені
в смутку осіннім.
так мало бути.
У Господа: палиця,
ліки, отрута,
і дні пораховані
до воскресіння,
і сльози знедолені
в смутку осіннім.
2026.11.19
06:47
Дощ уночі по вікнах тарабанив,
А потім сонце висушило скло,
Через яке всміхавсь до мене ранок,
Очей торкаючись і світлом, і теплом.
Ще ніздрі лоскотали аромати
До блиску вимитих листочків і цвітінь,
І в закутку затемненім кімнати
Ховалася поспішн
А потім сонце висушило скло,
Через яке всміхавсь до мене ранок,
Очей торкаючись і світлом, і теплом.
Ще ніздрі лоскотали аромати
До блиску вимитих листочків і цвітінь,
І в закутку затемненім кімнати
Ховалася поспішн
2026.11.18
22:50
відомо
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
2026.11.18
19:48
Слова, слова... Яка ж у них ціна?
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
2026.11.18
17:06
Ану, нам пісню проспівай, веселий вітре,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
2026.11.18
16:24
Я шукаю в бездонному морі
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
2026.11.18
14:49
Під шерех листя верб мені співало в гливах
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
2026.11.18
07:16
Хоч завтра вітер хмари розведе
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
2026.11.18
02:21
Прокинулась в цей час застава –
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
2026.11.17
20:44
Огорни мене скоріш любов'ю,
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
2026.11.17
19:59
розчулення найзначущіші
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
2026.11.17
18:58
Я ніколи туди не вернусь,
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
2026.11.17
11:10
Свіжа рілля запахтіла корінням і дизелем.
Сита ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку листям сухим зарудіє.
Сита ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку листям сухим зарудіє.
2026.11.17
07:34
«МІКЕЛАНДЖЕЛО: СЕРЦЕ БІЛОГО КАМЕНЮ»
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран
2026.11.17
05:47
Синє небо й жовте поле
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.04
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2026.01.11
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Максим Тарасівський (1975) /
Проза
Стрибки у висоту
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Стрибки у висоту
– Не так, не так! Дальньою ногою відштовхуйся! Мах – ближньою ногою і руками разом! Головою вперед і навзнак! – фізрук раз-у-раз повторював цю настанову, а я щоразу робив усе навпаки: відштовхувався від землі ближньої ногою, летів уперед чимось не тим, і планку збивав, і сам забивався. Було це чи не тридцять років тому, а раптом пригадалося, та так ясно, ніби ось щойно мою голову осяйнуло розуміння, і усвідомлена техніка стрибка перетворилася на правильну послідовність нервових імпульсів і м’язових скорочень, я розбігся-відштовхнувся-махнув – і злетів! Спиною впав на пругкий мат, прислухаючись – і відчув просто шалену радість: я вперше не почув глузливого калатання збитої планки. Перемога! А ну, ще раз... і ще... – а далі вже планка могла боронитися від мене тільки моєю ж макоцвітною зухвалістю, що змушувала мене ставити її надто високо. Якби не смакував я ту давню перемогу над планкою та власним тілом, не оцінив би того, що побачив нещодавно. А бачив я ось що.
Щоранку ми з Тонею йдемо до Ботсаду – на прогулянку, розвідку, дослідження, спостереження, споглядання та все такі інше подібного ґатунку. А ще – на частування наших знайомих ворон, які нас завжди чимось здивують або розважать. Крізь білу охайну арку потрапляємо з галасливої вулиці у затишний тунель алеї між англізованим газоном Університету та буйними хащами Ботсаду – десь тут зазвичай і чекають на частунок «мої ворони»*, це їхня суверенна територія. Звертаємо з алеї ліворуч, у хвіртку Ботсаду, простуємо стежкою уздовж паркану, аж тут і ворони. Привіталися та й пішли далі разом у такім порядку: ми з Тонею стежкою по один бік паркану, а вони – стриб-стриб, плиг-плиг! – по інший бік, алеєю, паралельним курсом. Та щойно я поліз у кишеню, а там зашарудів пакетик із воронячими смаколиками, одна з ворон югнула під парканом і скоком мало не впритул наблизилися до моїх ніг і Тоніних лап, вже так призвичаїлася, що я собі й рук не забрудню: присів навпочіпки, пакетик розкрив, пригощайся, а вона й вибирає дзьобом, що хоче. А друга ворона не така прудка: калічка, має одну покручену лапу; це заважає їй ходити, як тому Гоголівському кульгавому чиновнику, в якого труд одної ноги мало не цілком руйнував труд іншої. А баритися ж не можна: хоча ці ворони й пара, і вже давно пара, та «труд» одного подружжя над пакетиком може цілком звільнити друге від будь-якої необхідності у той пакетик заглядати.
А кульгава пташка й не стала баритися. Вона підстрибнула на чорних довгих лапах і водночас двічі або тричі вдарила повітря своїми широкими крилами. Цих пружних ударів було достатньо для створення такої підйомної сили, яка піднесла ворону понад висоту паркану, це десь два з половиною метри. А далі сталося найцікавіше: все ще в русі ворона склала крила, щільно притиснувши їх до тулуба, так що перетворилася на обтічний видовжений снаряд, типу м’яча для регбі, та водночас повернулася лівим боком до землі, правим до неба. Цей складний маневр надав пташці додаткового імпульсу вперед-угору – і той імпульс штовхнув її ще трошки вгору та ще достатньо вперед, аби здолати паркан всього лише в кількох сантиметрах понад його шпичаками. Птах не перелетів, а перестрибнув той паркан! – ось яке було враження. А далі ворона розчепірила крила на манер парасольки та граційно, наче Мері Поппінс, опустилася на стежку поруч із моїм пакетом – а там іще було досить для вправного легкоатлета. Заслужена винагорода! – зважайте, що цей складний маневр було виконано без роздумів і вагань, блискавично, за якусь секунду або й менше – один швидкий і плинний рух, в якому неподільно злиті всі його елементи. Це був він – найсправжнісінькій, бездоганний і видовищний стрибок у висоту, стиль ворони.
Можливо, я б його не помітив і не оцінив, аби колись давно сто сердитих фізрукових «дальньою ногою відштовхуйся!..» не перетворилися спершу в набиті гулі та збиті планки, а після багатьох невдалих спроб – в усвідомлення техніки, яка з дурної сили робить розумну, а з падіння – стрибок-політ, успіх, досягнення, перемогу…
...власне, так оті всі висоти й беруть – і ворони, і люди.
16.V.2023
*"Моїми" я називаю двійко ворон, яких ми з Тонею підгодовуємо та спостерігаємо вже третій рік - спершу одна почала брати їжу з долоні, а потім і друга наважилася. Ким вони вважають нас, невідомо - птахи тактовно обходять це питання.
Щоранку ми з Тонею йдемо до Ботсаду – на прогулянку, розвідку, дослідження, спостереження, споглядання та все такі інше подібного ґатунку. А ще – на частування наших знайомих ворон, які нас завжди чимось здивують або розважать. Крізь білу охайну арку потрапляємо з галасливої вулиці у затишний тунель алеї між англізованим газоном Університету та буйними хащами Ботсаду – десь тут зазвичай і чекають на частунок «мої ворони»*, це їхня суверенна територія. Звертаємо з алеї ліворуч, у хвіртку Ботсаду, простуємо стежкою уздовж паркану, аж тут і ворони. Привіталися та й пішли далі разом у такім порядку: ми з Тонею стежкою по один бік паркану, а вони – стриб-стриб, плиг-плиг! – по інший бік, алеєю, паралельним курсом. Та щойно я поліз у кишеню, а там зашарудів пакетик із воронячими смаколиками, одна з ворон югнула під парканом і скоком мало не впритул наблизилися до моїх ніг і Тоніних лап, вже так призвичаїлася, що я собі й рук не забрудню: присів навпочіпки, пакетик розкрив, пригощайся, а вона й вибирає дзьобом, що хоче. А друга ворона не така прудка: калічка, має одну покручену лапу; це заважає їй ходити, як тому Гоголівському кульгавому чиновнику, в якого труд одної ноги мало не цілком руйнував труд іншої. А баритися ж не можна: хоча ці ворони й пара, і вже давно пара, та «труд» одного подружжя над пакетиком може цілком звільнити друге від будь-якої необхідності у той пакетик заглядати.
А кульгава пташка й не стала баритися. Вона підстрибнула на чорних довгих лапах і водночас двічі або тричі вдарила повітря своїми широкими крилами. Цих пружних ударів було достатньо для створення такої підйомної сили, яка піднесла ворону понад висоту паркану, це десь два з половиною метри. А далі сталося найцікавіше: все ще в русі ворона склала крила, щільно притиснувши їх до тулуба, так що перетворилася на обтічний видовжений снаряд, типу м’яча для регбі, та водночас повернулася лівим боком до землі, правим до неба. Цей складний маневр надав пташці додаткового імпульсу вперед-угору – і той імпульс штовхнув її ще трошки вгору та ще достатньо вперед, аби здолати паркан всього лише в кількох сантиметрах понад його шпичаками. Птах не перелетів, а перестрибнув той паркан! – ось яке було враження. А далі ворона розчепірила крила на манер парасольки та граційно, наче Мері Поппінс, опустилася на стежку поруч із моїм пакетом – а там іще було досить для вправного легкоатлета. Заслужена винагорода! – зважайте, що цей складний маневр було виконано без роздумів і вагань, блискавично, за якусь секунду або й менше – один швидкий і плинний рух, в якому неподільно злиті всі його елементи. Це був він – найсправжнісінькій, бездоганний і видовищний стрибок у висоту, стиль ворони.
Можливо, я б його не помітив і не оцінив, аби колись давно сто сердитих фізрукових «дальньою ногою відштовхуйся!..» не перетворилися спершу в набиті гулі та збиті планки, а після багатьох невдалих спроб – в усвідомлення техніки, яка з дурної сили робить розумну, а з падіння – стрибок-політ, успіх, досягнення, перемогу…
...власне, так оті всі висоти й беруть – і ворони, і люди.
16.V.2023
*"Моїми" я називаю двійко ворон, яких ми з Тонею підгодовуємо та спостерігаємо вже третій рік - спершу одна почала брати їжу з долоні, а потім і друга наважилася. Ким вони вважають нас, невідомо - птахи тактовно обходять це питання.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
