– Не так, не так! Дальньою ногою відштовхуйся! Мах – ближньою ногою і руками разом! Головою вперед і навзнак! – фізрук раз-у-раз повторював цю настанову, а я щоразу робив усе навпаки: відштовхувався від землі ближньої ногою, летів уперед чимось не тим, і планку збивав, і сам забивався. Було це чи не тридцять років тому, а раптом пригадалося, та так ясно, ніби ось щойно мою голову осяйнуло розуміння, і усвідомлена техніка стрибка перетворилася на правильну послідовність нервових імпульсів і м’язових скорочень, я розбігся-відштовхнувся-махнув – і злетів! Спиною впав на пругкий мат, прислухаючись – і відчув просто шалену радість: я вперше не почув глузливого калатання збитої планки. Перемога! А ну, ще раз... і ще... – а далі вже планка могла боронитися від мене тільки моєю ж макоцвітною зухвалістю, що змушувала мене ставити її надто високо. Якби не смакував я ту давню перемогу над планкою та власним тілом, не оцінив би того, що побачив нещодавно. А бачив я ось що.

Щоранку ми з Тонею йдемо до Ботсаду – на прогулянку, розвідку, дослідження, спостереження, споглядання та все такі інше подібного ґатунку. А ще – на частування наших знайомих ворон, які нас завжди чимось здивують або розважать. Крізь білу охайну арку потрапляємо з галасливої вулиці у затишний тунель алеї між англізованим газоном Університету та буйними хащами Ботсаду – десь тут зазвичай і чекають на частунок «мої ворони»*, це їхня суверенна територія. Звертаємо з алеї ліворуч, у хвіртку Ботсаду, простуємо стежкою уздовж паркану, аж тут і ворони. Привіталися та й пішли далі разом у такім порядку: ми з Тонею стежкою по один бік паркану, а вони – стриб-стриб, плиг-плиг! – по інший бік, алеєю, паралельним курсом. Та щойно я поліз у кишеню, а там зашарудів пакетик із воронячими смаколиками, одна з ворон югнула під парканом і скоком мало не впритул наблизилися до моїх ніг і Тоніних лап, вже так призвичаїлася, що я собі й рук не забрудню: присів навпочіпки, пакетик розкрив, пригощайся, а вона й вибирає дзьобом, що хоче. А друга ворона не така прудка: калічка, має одну покручену лапу; це заважає їй ходити, як тому Гоголівському кульгавому чиновнику, в якого труд одної ноги мало не цілком руйнував труд іншої. А баритися ж не можна: хоча ці ворони й пара, і вже давно пара, та «труд» одного подружжя над пакетиком може цілком звільнити друге від будь-якої необхідності у той пакетик заглядати.

А кульгава пташка й не стала баритися. Вона підстрибнула на чорних довгих лапах і водночас двічі або тричі вдарила повітря своїми широкими крилами. Цих пружних ударів було достатньо для створення такої підйомної сили, яка піднесла ворону понад висоту паркану, це десь два з половиною метри. А далі сталося найцікавіше: все ще в русі ворона склала крила, щільно притиснувши їх до тулуба, так що перетворилася на обтічний видовжений снаряд, типу м’яча для регбі, та водночас повернулася лівим боком до землі, правим до неба. Цей складний маневр надав пташці додаткового імпульсу вперед-угору – і той імпульс штовхнув її ще трошки вгору та ще достатньо вперед, аби здолати паркан всього лише в кількох сантиметрах понад його шпичаками. Птах не перелетів, а перестрибнув той паркан! – ось яке було враження. А далі ворона розчепірила крила на манер парасольки та граційно, наче Мері Поппінс, опустилася на стежку поруч із моїм пакетом – а там іще було досить для вправного легкоатлета. Заслужена винагорода! – зважайте, що цей складний маневр було виконано без роздумів і вагань, блискавично, за якусь секунду або й менше – один швидкий і плинний рух, в якому неподільно злиті всі його елементи. Це був він – найсправжнісінькій, бездоганний і видовищний стрибок у висоту, стиль ворони.

Можливо, я б його не помітив і не оцінив, аби колись давно сто сердитих фізрукових «дальньою ногою відштовхуйся!..» не перетворилися спершу в набиті гулі та збиті планки, а після багатьох невдалих спроб – в усвідомлення техніки, яка з дурної сили робить розумну, а з падіння – стрибок-політ, успіх, досягнення, перемогу…

...власне, так оті всі висоти й беруть – і ворони, і люди.

16.V.2023

*"Моїми" я називаю двійко ворон, яких ми з Тонею підгодовуємо та спостерігаємо вже третій рік - спершу одна почала брати їжу з долоні, а потім і друга наважилася. Ким вони вважають нас, невідомо - птахи тактовно обходять це питання.