9. СТАНОВЛЕННЯ.
І ось, перед новим 1970 роком, ми перебралися до нашої першої власної квартири. Я вже раніше згадувала, що на весілля нам надарували усього, крім, звичайно, меблів. Ще раніше ми придбали собі симпатичний торшер із рожевим абажуром, який ставився на підлогу та створював затишну, інтимну атмосферу, а ще – радіолу із програвачем. Я накупила кілька платівок із улюбленими класичними та естрадними музичними творами, а із меблів, крім дитячого візочка, де спав синок, не мали більше нічого. Але, якимось дивом улаштувавшись, почувалися майже щасливими. Квартира, розташована на першому поверсі цегляної «хрущівки», була уже не нова, обжита минулими господарями, і дуже тепла. Пам’ятаю, що холодною зимою я ходила вдома у легкому літньому халатику.
На новосілля Юрині родичі подарували нам пурпурові портьєри, які при включеному світлі, привертали нездорову увагу до нашого вікна. На підвіконня ми поставили ту радіолу, бо не було куди її ставити. Спали ми (не пам’ятаю, на чому!) у дальній ніші, а поряд стояло придбане нещодавно дитяче ліжечко із боковою сіткою. Напередодні Юра травмував десь суглоб середнього пальця правої руки і він якраз наривав, не даючи йому спати дві ночі, а того дня у лікарні йому обробили і він міцно заснув ізвечора, а я довго ще колихала Олежку і тільки стала засинати, як мене розбудив оглушливий тріск та дзенькіт розбитого скла. Мені здалося, що то рушиться будинок. Від паралізуючого страху не могла поворухнутись, а в голові тільки панічний страх за свого малюка! Тріск повторився. Із балкону другого поверху хтось щось кричав. У розбите вікно увірвався холодний вітер. Нарешті Юра прокинувся і побіг до вікна! Там уже нікого не було. Тільки лишилися під нашим вікном нагромаджені дерев’яні ящики із магазину, що розташувався поруч у нашому будинку. Радіола була зрушена, але витягти її так і не зуміли, розбивши ще й середнє, велике скло нашого вікна. Сусід із балкона кричав, що то якийсь підліток намагався дістати її. Юра нашвидку завісив розбите вікно ватною ковдрою. Дитину закутали тепліше і так дочекалися ранку. Я вже ніколи не могла спокійно спати у тій квартирі, доки ми там ще десять років проживали.
Через два місяці влаштували дитину у заводський дитсадок, у грудничкову групу. Олежці виповнилося усього дев’ять місяців! Я мусила іти на роботу. Катастрофічно не вистачало грошей ні на що. Пам’ятаю, як у перші робочі дні розривалося моє серце від жалю, коли і на роботі мені вчувався жалібний плач дитини, яку доводилося залишати серед чужих людей. До цього мене провідували дома мої друзі з роботи і розповідали, що там у нас усе змінилося, бо при йшов новий молодий начальник цеху та почав брутально установлювати свої порядки. Нова «мітла»… Порозганяв старі кадри і на кращі місця влаштовував своїх. На моєму місці уже працювала його ставлениця. Казали, ніби то, коханка зі старого місця його роботи.
Тож, першого дня після декретної відпустки, лишивши дитину вперше у дитсадку, я прийшла на роботу зарані, на радість моїм уцілілим співробітникам. Сіла на своє робоче місце і взялася до праці. Скоро прийшла і моя наступниця – симпатична білявка. Вона розгублено дивилася в мене, а потім, нещиро усміхаючись, заговорила:
– Ой! Та це, мабуть, Нілочка! Багато про вас чула! Рада познайомитись – я – Світлана!
Я посміхнулася у відповідь:
– Так! Це я! Ось, вийшла на своє робоче місце.
Світлана ще трохи покрутилася і скоро зникла. Співробітники, які спостерігали із цікавістю цю сценку, сказали:
– Побігла жалітися своєму покровителю. Зараз щось буде!
Події не забарилися. У нашу конторку, наче буря, увірвався невисокий, але кремезний, кучерявий молодик. Ні з ким не привітавшись, втупився в мене нахабними зеленими очима:
– То це ти вийшла з декрету?
Я незворушно продовжувала працювати.
–Я до кого звертаюся? – почав закипати запеклий «Наполеончик» – (так я його подумки охрестила).
І до старшого комірника:
– Як її прізвище?
Іван Артемович відповів:
–Наче б то була Ніла Волкова!
«Наполеончик» трохи збавив форсу:
– Ну, то давай знайомитися, Ніла Волкова! Хоча бачу, що це ненадовго, бо ми з тобою не спрацюємося!
Я спокійно відповіла:
– Побачимо. А ви хто?
У нього навіть подих перехопило:
–А то ти не знаєш! Я – начальник цеху запасних частин . Приходь у мій кабінет після обіду – ближче познайомимось.
І вискочив, хряпнувши металічними дверима, аж портрет Леоніда Брежнєва звалився мало не на голову Івана Артемовича.
– А щоб тобі! – стиха вилаявся наш добрий дідусь.
– Ти б із ним обережніше! – звернувся до мене.
– Як гукається, так і відгукуєтся! – відказала я стиха. І продовжувала працювати. До його кабінету я так і не зайшла, бо щодуху бігла до садочка забирати дитину. Я знала, що захищена Кодексом законів про працю!

Не буду описувати наші безкінечні сутички, скажу тільки, що із того часу я відчувала з боку начальника прискіпливу увагу і тому намагалася виконувати свою роботу старанно і творчо, бо інакше і не вміла працювати. Треба віддати йому належне – незабаром його ставлення до мене змінилося на краще. Забігаючи наперед, скажу, що через деякий час мене було висунуто кандидатом на вибори до Кременчуцької міської ради і успішно обрано.. Скоро мені запропонували посаду техніка-нормувальника, а згодом і інженера. Так я стала членом цехової госпрозрахункової комісії, де ніколи не голосувала за його самоуправні, несправедливі рішення. Він лютився, але все більше поважав мене. І надалі у моїй службовій кар’єрі продовжував просувати мене на вищі посади.
Тим часом, добробут нашої сім’ї лягав на мої плечі, бо я усе міцніше ставала на ноги, а чоловік мій , спиваючись, утрачав авторитет на роботі.

10. ТРУДНОЩІ, ПЕРЕМОГИ, ПОДОРОЖІ.

Труднощів завжди вистачало у моєму житті, тому я їх не дуже і боялася. Моя нова робота нормувальника виявилася доволі складною, різнобічною та

надзвичайно відповідальною, бо від мене тепер залежала заробітна плата і преміальні працівників нашого підрозділу. Хоч і була я тоді ще дуже молодою, та добре це

розуміла. Тому, розраховуючи нові, технічно-обгрунтовані норми робіт, старалася шляхом хронометражних досліджень встановлювати їх максимально наближеними

до реальності, а не брати зі «стелі», чи нормативних довідників. Звичайно, потім доводилося захищати їх правильність у заводському відділі праці та зарплати, де вони

затверджувались. Спочатку було дуже нелегко. Зате потім, коли керівництво ВПтаЗ , після прискіпливих перевірок, стало мені довіряти, то й працювалося легко та із

задоволенням. Коли є творче ставлення, то кожна робота здається цікавою. Пам’ятаю, як задумала і втілила у життя принципово-новий підхід розподілу заробітної

плати у робітничих бригадах. Раніше загальний фонд заробітної плати розподілявся згідно фактично відпрацьованого часу та тарифного розряду. Цим користувалися

ледарі, яким подобалося працювати у бригадах, де можна було і не надто напружуватись – все одно бригада заробить і розподілять на усіх!

Я, вивчаючи нові положення про колективну систему праці, вирішила втілити у нашому цеху прогресивну систему розподілу заробітної плати з урахуванням

коефіцієнту трудової участі кожного члена бригади. Для цього довелося провести велику підготовчу та роз’яснювальну роботу у робочих колективах. Робітники мене

вже добре знали і повірили, що нововведення направлене на покращення ефективності праці. Вони самі стали на зборах своїх колективів визначати КТУ (коефіцієнт

трудової участі) кожного члена бригади і побачили, що ледарі таки втратили у заробітку і в наступному місяці стали більш старанно працювати.

Коли маєш можливість та бажання творчо працювати та бачиш користь від того, то й працюється із великим задоволенням. За упровадження технічно-

обґрунтованих норм та прогресивних систем оплати керівництво цеху отримувало премії. Тож, повага до нормувальника у колективі помітно зростала. Моє фото

маячило на дошках пошани цеху і заводу. Подяки та нагороди прикрашали трудову книжку. Але найдорожчою подякою для мене залишалася назавжди любов і повага

простих робітників нашого цеху. Досконало оволодівши професією нормувальника, я почала трохи нудьгувати, бо все, що могла на цій ниві, я уже, здається, зробила.


У ряди членів КПРС я не рвалася вступати, бо парторг сидів поряд у кабінеті і я зблизька могла спостерігати у яку фальшиву формальність перетворилася та партійна робота, точно так, як і громадянська діяльність депутата міської ради, бо довелося мені і у оргвідділі міськради попрацювати при підготовці чергових сесій. Усе робилося по зарані заготовлених сценаріях… Мої дитячі та комсомольські ідеали рушились один за одним. Не знаю, як мені вдавалося зберегти свою душу чистою у тому болоті. Може тому, що я в нього так і не поринула. Рятувала мене всеосяжна любов до простих людей, до природи, до книг, до мистецтва і загалом – до життя!
У Юриного родича з’явився моторний човен. Тепер, кожного вихідного ми мали змогу виїжджати на дніпровські мальовничі острови. Синок підростав і ми іноді проводили вихідні із ночівлею у наметах, насолоджуючись оксамитовими надвечір’ями, зоряним небом і тихими українськими ночами. Зранку чоловіки ловили рибу, потім розкладали багаття і готували смачнючу юшку. Купались у чистій, лагідній літній водичці, засмагали на сонечку.
У відпустках старалися подорожувати, щоби відвідати різні місцевості. Найперше моє бажання було побачити море! Тож, поїхали потягом до Криму. Брат жив під Красноперекопськом. У перший же день, на моє прохання, повіз нас до моря. Їхали просто подивитися. Пам’ятаю, у якому захваті я була від тієї бірюзової води на чистому, майже білому, ракушняку, де просвічувався та сяяв на дні кожен камінчик. Я забулася взяти купальник, тому влізла у море просто у сарафані, бо не могла втриматися. Вранці другого дня брат відвіз нас на південний берег Криму, де прилаштував у своїх знайомих у селищі Кипарисному. Але ми не могли всидіти на одному місці – не терпілося скоріше побачити усі кримські чудеса! І ми пустилися у подорожі: Ялта, Гурзуф, Алушта, Місхор, Севастополь. Ми того разу не відпочивали, бо це була оглядова подорож. Пам’ятаю, уже не маючи сил, зупинилися на три дні у легендарному Севастополі. Подорожували туди морем із Ялти.
У той же вечір відвідали знаменитий музей героїчної оборони та визволення Севастополя 1854 -1855 рр. панораму та діораму на Сапун-горі. А з ранку поїхали на велетенський міський пляж. Температура на піску була +65 С! Галька пропікала ноги навіть через підошви взуття. Моря біля берега не було видно – усе кишіло людськими тілами. Таке мені не дуже сподобалося. Зате увечері ми потрапили на чудовий концерт, де уперше побачили і почули майбутню зірку естради, іще юну Ларису Доліну. Потім повернулися до Красноперекопська. Але там я задихалася від викидів та димів хімічних заводів, про що вже раніше згадувала.
На чергову відпустку мені дісталася туристична путівка у Закарпаття, а саме, пішохідний маршрут «Мукачеве - Ужгород». Незабутня подорож! Цікаве, майже європейське містечко Мукачеве із мальовничими околицями та екскурсією до старовинного замку, потім сам похід через зелені гори, порослі стрункими смереками, стрімкі гірські потоки та привали і ночівлі на турбазах. Одного разу на нас напали здичавілі без жінок, страшні, бородаті лісоруби. Ледве ми від них відбилися. А загалом, ці вечори біля ватри, серед темних лісів, огортали нас невимовними, таємничими чарами! Звичайно, подорожувати горами, навіть такими пологими, як Карпати, було нелегко і дехто не витримував і сходив із дистанції, але моє спортивне минуле допомогло мені усе витримати і я отримала значок і посвідчення «Тур

ист СССР», яке і досі зберігаю у своєму архіві.
Після цього уже жодної відпустки мене не можна було утримати вдома. Юра від мене не відставав. Куди ткну пальцем на карті, туди і подорожували, як тоді говорили, «дикунами». Мене магічно манили до себе справжні гори.
11. ДИКУНАМИ – ПО КАВКАЗУ.

Обміркувавши ситуацію, я скоро зрозуміла, що навіть при наших скромних статках та ненав’язливому туристичному сервісі, у такій величезній країні, як СРСР, де нам випало народитися і жити, все ж доступно багато чого захоплююче-цікавого. Тож, при першій же можливості, а саме – черговій відпустці, узялась активно та безстрашно втілювати свої, здавалося б, ефемерні мрії у реальне життя, вирішивши подорожувати «дикунами».
Не зважаючи на свою провінційність, із вродженою допитливістю та запалом, кинулася на штурм найкрасивіших, найвідоміших місць ще незнаного , таємничого для мене Кавказу.
Трохи зваживши наш небагатий бюджет, а саме відпускні та зарплати – свої і чоловіка, вирішила, що економити на цьому не варто. Тому не стала розмінюватись на трохи дешевші приазовські «курорти», типу Кирилівки, Бердянська, Скадовська та т. п., а відразу замахнулася на один із найвідоміших курортів Кавказу – м. Сочі. Мабуть, якась вища сила, що завжди намагалася хоч якось керувати моїми зухвалими вчинками, все ж таки трохи скорегувала мої наполеонівські плани, бо в одному купе причіпних вагонів «Кременчук – Адлер», разом із нами, дуже вчасно виявився корисний попутник, полковник у відставці, котрий якраз повертався із гостини від кременчуцьких сватів додому, до Сочі. Трохи поговоривши зі мною про те, про се, він тут же запропонував нам оселитися у нього в м. Лазаревському. Я запротестувала, заявивши, що хочу тільки у Сочі! Він посміхнувся і пояснив, що Лазаревське це один із чотирьох районів Сочі. До того ж, саме
зараз, у розпал оксамитового сезону, а був серпень місяць, у центральному Сочі, шалені ціни та дефіцит житла, а у нього вільна квартира із усіма зручностями, на лісистому схилі гори, де завжди свіже повітря та спокій, зовсім близько від прекрасного пляжу, а ще там не затока, а відкрите море і найчистіша вода! Та й оплату він запропонував фантастично низьку, а саме один руб і п’ятдесят копійок із сім’ї за добу! А до центрального Сочі кожної години ходять катери та електрички. Ну, від такого ми вже не могли відмовитися!
А тим часом, потяг відстукував колесами кілометри, у вагонах стояла неймовірна спека. бо кондиціонерів у ті часи майже не було, а вентиляція також примітивна – люки у стелях вагонів майже скрізь намертво законопачені. «Сонце світить прямо в глаз, бо ми їдем на Кавказ» - жартували змокрілі пасажири.
Проїжджали уже степову, розжарену Кубань. На зупинках галасливі, засмаглі козачки із прилеглих станиць атакували вагони, пропонуючи апетитні та недорогі місцеві фрукти, овочі та рум’яні, запашні пиріжечки. Мені захотілося скрасити наше меню вареною молодою картопелькою, яка апетитно парувала із укутаних чавунців, посипана свіжим кропом, та малосольними, пахучими огірочками. Олежка просив морозива, яке продавалося поряд. Дівчинка із сусіднього купе просила маму купити їй морозива. Я вийшла на перон, дівчатко ув’язалося зі мною і ми стали у довгеньку чергу за морозивом. А тим часом, потяг зрушив із місця. Я була вже біля продавця і ледве встигла розрахуватися та заскочити із дитиною до якогось вагону. Потяг уже набирав швидкість і раптом різко загальмував так, що деякі пасажири навіть попадали. У мене тривожно завмерло серце і ми з чужою дитиною стали майже бігцем пробиратися до свого вагону. А там стояв неймовірний гвалт! То, виявляється, мій чоловік, у істериці зірвав стоп-кран. Уже позбігалися начальник потягу, міліціонер та провідники. Юра галасував на весь вагон, що пропала його дружина і чужа дитина. Добре, що хоч флегматична мати дівчатка спокійно щось жувала. Тут я спокійно пробилась до свого місця і міліціонер, коротко мене допитавши, сказав Юрію:
«Ваша жена умнее Вас! Успокойтесь, гражданін!». Штрафувати його за зрив стоп-крану, правда, не стали.
Утомлена цими пригодами, нагодувавши свою схвильовану сім’ю обідом із картопельки з огірочками та залишками смаженої курочки, я залягла відпочити на верхню полицю і провалилася у сон. Уже вечоріло, коли Юра своїм командирським голосом розбудив мене: «Смотри какіє гори! Всьо проспишь!»
Я виглянула у відкриту верхню фрамугу вікна і зачудовано завмерла – поїзд мчав гірським масивом, часом пірнаючи у довгі, темні тунелі, пробиті просто у горах. Мальовничі гірські схили, змінюючись, наче у кінострічці, мелькали у вікні.
І ось, нарешті, поруч із залізничним полотном, відкрилося безкрає , бірюзове диво – це було Чорне море! Далі дорога постійно пролягала понад морем ліворуч, а справа здіймалися до неба могутні гори, знизу оперезані темно зеленою, лісистою рослинністю із сяючими білосніжними вершинами, на яких спочивали легенькі сіро-білі хмари. Хтось крикнув: «Он, дивіться, орел сидить на скелі!».
Ця дика екзотика відразу ж захопила у полон мою романтичну уяву. Це, здається, ми тоді доїхали до Туапсе. Далі ми спокійно дісталися із нашим гостинним господарем до його тихої квартири, де виявилося надзвичайно затишно і прохолодно. Піднялися по лісовій стежині трохи угору. Нас вітав і потім постійно супроводжував дзвінкий хор цикад. Лазаревське мені надзвичайно сподобалося. На базарчику продавались екзотичні місцеві ласощі із виноградного соку та горіхів, пахлава, смачнючий виноград – ще не бачений нами «Дамський пальчик» та варена кукурудза і гіркуватий, чудодійно корисний, дикий гірський мед майже чорного кольору. Коли мій синочок, перекупавшись, трохи застудився, то цим медом із чаєм та йодованим морським повітрям вилікувався за одну добу. Ми чудово відпочили, особливо не перевтомлюючись. А коли на морі здійнявся п’ятибальний шторм, який позаливав пляж і навіть подвір’я приватних будинків, розташованих близько до моря, то ми використали цей час для екскурсії на озеро Ріца. Це була захоплююча подорож автобусом по Військовій Грузинській дорозі, яка звивалась серпантином над запаморочливими прірвами, відкриваючи дикі гірські пейзажі, від яких перехоплювало подих. Дехто із туристів кричав від страху, а я завмирала від захоплення. Саме тоді мені прийшла дивна думка, що, мабуть мої далекі пращури жили колись у таких горах, бо я відчувала себе там абсолютно щасливою, неначе повернулась додому! Через багато років я написала про це вірша: «…Не знаю я, ким Ви були, мої прапращури родинні, чи сіті з рибою тягли, чи пасли кіз на полонині?
Не знаю, також, де жили. Ніхто вже з Вас не заговорить. Здається Ви із гір зійшли, бо наче вдома, я у горах…»
На озері «Ріца» ми добре відпочили, ознайомилися із історичною пам’яткою – дачею Йосипа Сталіна, помилувалися унікальною красою цього озера та навколишньої природи,
придбали сувеніри, які я довго зберігала вдома, та щасливі повернулися пізно увечері до Лазаревського. Були ще цікаві екскурсії: до океанаріуму у м. Сочі, де у величезних акваріумах був представлений підводний світ із його екзотичними мешканцями, від якого ми із синочком були у повному захваті! Довелося спостерігати, як трохи далі від Лазаревського, зародився над морем смерч, який здавався нам із далека величиною із сірник, що наче плавно ковзнув узбережжям. А потім виявилося, що той забавний сірничок злизав та відніс у морську безодню десятки «дикунів» та їхніх авто, які саме відпочивали у кемпінгах.

Далі буде