Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.17
11:10
Свіжа рілля запахтіла корінням і дизелем.
Пильна ворона бенкету діждалась нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку ситим котом зарудіє.
Пильна ворона бенкету діждалась нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку ситим котом зарудіє.
2026.11.17
07:34
«МІКЕЛАНДЖЕЛО: СЕРЦЕ БІЛОГО КАМЕНЮ»
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран
2026.11.17
05:47
Синє небо й жовте поле
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."
2026.11.16
23:58
дідусь був мореходом
поплавав між льодів
у цього китобоя
на колінах я сидів
чувши «синку я на березі
вмираю із нудьги
мені би із друзяками
зайти в чужі піски»
поплавав між льодів
у цього китобоя
на колінах я сидів
чувши «синку я на березі
вмираю із нудьги
мені би із друзяками
зайти в чужі піски»
2026.11.16
17:21
А влада пшеків дещо пойняла
стосовно українського ґаранта,
бо довела –
від білого орла
не більше толку як від номінанта.
***
А бомонд богемі помагає
стосовно українського ґаранта,
бо довела –
від білого орла
не більше толку як від номінанта.
***
А бомонд богемі помагає
2026.11.16
16:53
Не хочу квітку я зривати,
Бо я порушу у житті
Якусь важливу рівновагу
У космосі й серцебитті.
Краса проб'ється через вінця,
Крізь огорожі і мейнстрим.
Краса проб'ється через віно,
Бо я порушу у житті
Якусь важливу рівновагу
У космосі й серцебитті.
Краса проб'ється через вінця,
Крізь огорожі і мейнстрим.
Краса проб'ється через віно,
2026.11.16
16:00
можливо я повторююсь
та це малосуттєво
повторюється всяко
усілякий
не треба апології
оскільки я не жертва
можливо навпаки
це стилістична якість
та це малосуттєво
повторюється всяко
усілякий
не треба апології
оскільки я не жертва
можливо навпаки
це стилістична якість
2026.11.16
14:54
О, мій етер, веселий, темний, милий!
Куди тепер ти знов ховаєш вила —
Космогонічні, ніби справжній фатум,
Як тінь з-під ковдри душ, густу, багату, —
Щоби безвідповідально, гучно, вмісно,
Докупи склавши, ніби пальці в мудру,
У верховіття мрій, де мер
Куди тепер ти знов ховаєш вила —
Космогонічні, ніби справжній фатум,
Як тінь з-під ковдри душ, густу, багату, —
Щоби безвідповідально, гучно, вмісно,
Докупи склавши, ніби пальці в мудру,
У верховіття мрій, де мер
2026.11.16
13:43
Водії не люблять пішоходів,
Пішоходи ненавидять водіїв,
Фермери клянуть суху погоду,
А турист кляне сезон дощів.
Всякий віднайде якусь причину
Щоб образити, обматюкать тебе,
Бо всередині у кожної людини,
Пішоходи ненавидять водіїв,
Фермери клянуть суху погоду,
А турист кляне сезон дощів.
Всякий віднайде якусь причину
Щоб образити, обматюкать тебе,
Бо всередині у кожної людини,
2026.11.16
08:34
Вчителі в кабінеті завпеда
Освятили закон Архімеда.
А завгосп не святив.
Отакий колектив
Згуртувався навколо завпеда.
Розповів театральний бариста
Про симфонії Ференца Ліста.
Освятили закон Архімеда.
А завгосп не святив.
Отакий колектив
Згуртувався навколо завпеда.
Розповів театральний бариста
Про симфонії Ференца Ліста.
2026.11.16
07:04
Під шелест опалого листя
Забави продовжує осінь -
Одягнута в шати багристі,
Повсюди тиняється боса.
Тумани сплітає в мережку,
Гойдає оголені віти
І сипле на вимиту стежку
Дарунки від себе чи літа.
Забави продовжує осінь -
Одягнута в шати багристі,
Повсюди тиняється боса.
Тумани сплітає в мережку,
Гойдає оголені віти
І сипле на вимиту стежку
Дарунки від себе чи літа.
2026.11.15
18:29
Не зупинятися у слові,
Коли сягнеш глибин, вершин.
Слова спочинуть охололі.
На слово сяде херувим.
Не зупинятися в розгоні,
В польоті до далеких зір,
Здолати мури й перепони
У прагненні забутих вір.
Коли сягнеш глибин, вершин.
Слова спочинуть охололі.
На слово сяде херувим.
Не зупинятися в розгоні,
В польоті до далеких зір,
Здолати мури й перепони
У прагненні забутих вір.
2026.11.15
17:40
Гортаю в Інтернеті сторінки,
Новини і погоду розглядаю,
Чогось собі цікавого шукаю
І, зокрема, якісь нові книжки.
На сайтах їх багато викладають.
Дивлюся, що читають москалі.
Вже й не дивуюсь їм узагалі,
То просто дикість, що вони читають.
Новини і погоду розглядаю,
Чогось собі цікавого шукаю
І, зокрема, якісь нові книжки.
На сайтах їх багато викладають.
Дивлюся, що читають москалі.
Вже й не дивуюсь їм узагалі,
То просто дикість, що вони читають.
2026.11.15
09:14
Його серце зупинилося 27 березня на Слов’янському напрямку. Прощання відбулося у Вербну неділю. Траурний кортеж розтягнувся через увесь Київ — від Майдану Незалежності до Лівого берега, де він жив.
На Троєщині та Лісовому масиві люди виходили з машин, ст
На Троєщині та Лісовому масиві люди виходили з машин, ст
2026.11.15
07:43
«ДЖОРДАНО БРУНО: Попіл нескінченності, або Ніч на площі Квітів»
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Джордано Бруно (Ноланець) – філософ-домініканець, мандрівний мислитель-пантеїст, якому належить теорі
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Джордано Бруно (Ноланець) – філософ-домініканець, мандрівний мислитель-пантеїст, якому належить теорі
2026.11.15
07:07
Ні зорі, ні душі, ані тіні -
Тільки тиша й пітьма навкруги,
Тож в уяві малюю видіння
Місць отих, де іти до снаги.
Не буває там темряви й тиші,
І відсутні тривожні думки,
І хмарини там вітер колише ,
І світіння торкає щоки.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Тільки тиша й пітьма навкруги,
Тож в уяві малюю видіння
Місць отих, де іти до снаги.
Не буває там темряви й тиші,
І відсутні тривожні думки,
І хмарини там вітер колише ,
І світіння торкає щоки.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.04
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.11.29
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Нінель Новікова (1949) /
Проза
Продовження повісті Життя
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Продовження повісті Життя
10. СТАНОВЛЕННЯ.
І ось, перед новим 1970 роком, ми перебралися до нашої першої власної квартири. Я вже раніше згадувала, що на весілля нам надарували усього, крім, звичайно, меблів. Ще раніше ми придбали собі симпатичний торшер із рожевим абажуром, який ставився на підлогу та створював затишну, інтимну атмосферу, а ще – радіолу із програвачем. Я накупила кілька платівок із улюбленими класичними та естрадними музичними творами, а із меблів, крім дитячого візочка, де спав синок, не мали більше нічого. Але, якимось дивом улаштувавшись, почувалися майже щасливими. Квартира, розташована на першому поверсі цегляної «хрущівки», була уже не нова, обжита минулими господарями, і дуже тепла. Пам’ятаю, що холодною зимою я ходила вдома у легкому літньому халатику.
На новосілля Юрині родичі подарували нам пурпурові портьєри, які при включеному світлі, привертали нездорову увагу до нашого вікна. На підвіконня ми поставили ту радіолу, бо не було куди її ставити. Спали ми (не пам’ятаю, на чому!) у дальній ніші, а поряд стояло придбане нещодавно дитяче ліжечко із боковою сіткою. Напередодні Юра травмував десь суглоб середнього пальця правої руки і він якраз наривав, не даючи йому спати дві ночі, а того дня у лікарні йому обробили і він міцно заснув ізвечора, а я довго ще колихала Олежку і тільки стала засинати, як мене розбудив оглушливий тріск та дзенькіт розбитого скла. Мені здалося, що то рушиться будинок. Від паралізуючого страху не могла поворухнутись, а в голові тільки панічний страх за свого малюка! Тріск повторився. Із балкону другого поверху хтось щось кричав. У розбите вікно увірвався холодний вітер. Нарешті Юра прокинувся і побіг до вікна! Там уже нікого не було. Тільки лишилися під нашим вікном нагромаджені дерев’яні ящики із магазину, що розташувався поруч у нашому будинку. Радіола була зрушена, але витягти її так і не зуміли, розбивши ще й середнє, велике скло нашого вікна. Сусід із балкона кричав, що то якийсь підліток намагався дістати її. Юра нашвидку завісив розбите вікно ватною ковдрою. Дитину закутали тепліше і так дочекалися ранку. Я вже ніколи не могла спокійно спати у тій квартирі, доки ми там ще десять років проживали.
Через два місяці влаштували дитину у заводський дитсадок, у грудничкову групу. Олежці виповнилося усього дев’ять місяців! Я мусила іти на роботу. Катастрофічно не вистачало грошей ні на що. Пам’ятаю, як у перші робочі дні розривалося моє серце від жалю, коли і на роботі мені вчувався жалібний плач дитини, яку доводилось залишати серед чужих людей. До цього мене провідували дома мої друзі з роботи і розповідали, що там у нас усе змінилося, бо при йшов новий молодий начальник цеху та почав брутально установлювати свої порядки. Нова «мітла»… Порозганяв старі кадри і на кращі місця влаштовував своїх. На моєму місці уже працювала його ставлениця. Казали, ніби то, коханка зі старого місця його роботи.
Тож, першого дня після декретної відпустки, лишивши дитину вперше у дитсадку, я прийшла на роботу зарані на радість моїм уцілілим співробітникам. Сіла на своє робоче місце і взялася до праці. Скоро прийшла і моя наступниця – симпатична білявка Світлана. Вона розгублено дивилася в мене, а потім, нещиро усміхаючись, заговорила:
– Ой! Та це, мабуть, Нілочка! Багато про вас чула! Рада познайомитись – я – Світлана!
Я посміхнулася у відповідь:
– Так! Це я! Ось, вийшла на своє робоче місце.
Світлана ще трохи покрутилася і скоро зникла. Співробітники, які спостерігали із цікавістю цю сценку, сказали:
– Побігла жалітися новому начальнику. Зараз щось буде!
Події не забарилися. У нашу конторку, наче буря, увірвався невисокий, але кремезний, кучерявий молодик. Ні з ким не привітавшись, втупився в мене нахабними зеленими очима:
– То це ти вийшла з декрету?
Я незворушно продовжувала працювати.
–Я до кого звертаюсь? – почав закипати запеклий «Наполеончик» – (так я його подумки охрестила).
І до старшого комірника:
– Як її прізвище?
Іван Артемович відповів:
–Наче б то була Ніла Волкова!
«Наполеончик» трохи збавив форсу:
– Ну, то давай знайомитися, Ніла Волкова! Хоча бачу, що це ненадовго, бо ми з тобою не спрацюємося!
Я спокійно відповіла:
– Побачимо. А ви хто?
У нього навіть подих перехопило:
–А то ти не знаєш! Я – начальник цеху запасних частин . Приходь у мій кабінет після обіду – ближче познайомимось.
І вискочив, хряпнувши металічними дверима, аж портрет Леоніда Брежнєва звалився мало не на голову Івана Артемовича.
– А щоб тобі! – стиха вилаявся наш добрий дідусь.
– Ти б із ним обережніше! – звернувся до мене.
– Як гукається, так і відгукуєтся! – відказала я стиха. І продовжувала працювати. Я знала, що захищена Кодексом законів про працю!
Не буду описувати наші безкінечні сутички, скажу тільки, що із того часу я відчувала його прискіпливу увагу і тому намагалася виконувати свою роботу старанно і творчо, бо інакше і не вміла працювати. Треба віддати йому належне – незабаром його ставлення до мене змінилося на краще. Забігаючи наперед, скажу, що через деякий час мене було висунуто кандидатом на вибори до Кременчуцької міської ради. Скоро мені запропонували посаду техніка-нормувальника, а згодом і інженера. Так я стала членом цехової госпрозрахункової комісії, де ніколи не голосувала за його самоуправні, несправедливі рішення. Він лютився, але все більше поважав мене. І надалі у моїй службовій кар’єрі продовжував просувати мене на вищі посади.
Тим часом, добробут нашої сім’ї лягав на мої плечі, бо я усе міцніше ставала на ноги, а чоловік мій , спиваючись, утрачав авторитет на роботі.
Продовження буде
І ось, перед новим 1970 роком, ми перебралися до нашої першої власної квартири. Я вже раніше згадувала, що на весілля нам надарували усього, крім, звичайно, меблів. Ще раніше ми придбали собі симпатичний торшер із рожевим абажуром, який ставився на підлогу та створював затишну, інтимну атмосферу, а ще – радіолу із програвачем. Я накупила кілька платівок із улюбленими класичними та естрадними музичними творами, а із меблів, крім дитячого візочка, де спав синок, не мали більше нічого. Але, якимось дивом улаштувавшись, почувалися майже щасливими. Квартира, розташована на першому поверсі цегляної «хрущівки», була уже не нова, обжита минулими господарями, і дуже тепла. Пам’ятаю, що холодною зимою я ходила вдома у легкому літньому халатику.
На новосілля Юрині родичі подарували нам пурпурові портьєри, які при включеному світлі, привертали нездорову увагу до нашого вікна. На підвіконня ми поставили ту радіолу, бо не було куди її ставити. Спали ми (не пам’ятаю, на чому!) у дальній ніші, а поряд стояло придбане нещодавно дитяче ліжечко із боковою сіткою. Напередодні Юра травмував десь суглоб середнього пальця правої руки і він якраз наривав, не даючи йому спати дві ночі, а того дня у лікарні йому обробили і він міцно заснув ізвечора, а я довго ще колихала Олежку і тільки стала засинати, як мене розбудив оглушливий тріск та дзенькіт розбитого скла. Мені здалося, що то рушиться будинок. Від паралізуючого страху не могла поворухнутись, а в голові тільки панічний страх за свого малюка! Тріск повторився. Із балкону другого поверху хтось щось кричав. У розбите вікно увірвався холодний вітер. Нарешті Юра прокинувся і побіг до вікна! Там уже нікого не було. Тільки лишилися під нашим вікном нагромаджені дерев’яні ящики із магазину, що розташувався поруч у нашому будинку. Радіола була зрушена, але витягти її так і не зуміли, розбивши ще й середнє, велике скло нашого вікна. Сусід із балкона кричав, що то якийсь підліток намагався дістати її. Юра нашвидку завісив розбите вікно ватною ковдрою. Дитину закутали тепліше і так дочекалися ранку. Я вже ніколи не могла спокійно спати у тій квартирі, доки ми там ще десять років проживали.
Через два місяці влаштували дитину у заводський дитсадок, у грудничкову групу. Олежці виповнилося усього дев’ять місяців! Я мусила іти на роботу. Катастрофічно не вистачало грошей ні на що. Пам’ятаю, як у перші робочі дні розривалося моє серце від жалю, коли і на роботі мені вчувався жалібний плач дитини, яку доводилось залишати серед чужих людей. До цього мене провідували дома мої друзі з роботи і розповідали, що там у нас усе змінилося, бо при йшов новий молодий начальник цеху та почав брутально установлювати свої порядки. Нова «мітла»… Порозганяв старі кадри і на кращі місця влаштовував своїх. На моєму місці уже працювала його ставлениця. Казали, ніби то, коханка зі старого місця його роботи.
Тож, першого дня після декретної відпустки, лишивши дитину вперше у дитсадку, я прийшла на роботу зарані на радість моїм уцілілим співробітникам. Сіла на своє робоче місце і взялася до праці. Скоро прийшла і моя наступниця – симпатична білявка Світлана. Вона розгублено дивилася в мене, а потім, нещиро усміхаючись, заговорила:
– Ой! Та це, мабуть, Нілочка! Багато про вас чула! Рада познайомитись – я – Світлана!
Я посміхнулася у відповідь:
– Так! Це я! Ось, вийшла на своє робоче місце.
Світлана ще трохи покрутилася і скоро зникла. Співробітники, які спостерігали із цікавістю цю сценку, сказали:
– Побігла жалітися новому начальнику. Зараз щось буде!
Події не забарилися. У нашу конторку, наче буря, увірвався невисокий, але кремезний, кучерявий молодик. Ні з ким не привітавшись, втупився в мене нахабними зеленими очима:
– То це ти вийшла з декрету?
Я незворушно продовжувала працювати.
–Я до кого звертаюсь? – почав закипати запеклий «Наполеончик» – (так я його подумки охрестила).
І до старшого комірника:
– Як її прізвище?
Іван Артемович відповів:
–Наче б то була Ніла Волкова!
«Наполеончик» трохи збавив форсу:
– Ну, то давай знайомитися, Ніла Волкова! Хоча бачу, що це ненадовго, бо ми з тобою не спрацюємося!
Я спокійно відповіла:
– Побачимо. А ви хто?
У нього навіть подих перехопило:
–А то ти не знаєш! Я – начальник цеху запасних частин . Приходь у мій кабінет після обіду – ближче познайомимось.
І вискочив, хряпнувши металічними дверима, аж портрет Леоніда Брежнєва звалився мало не на голову Івана Артемовича.
– А щоб тобі! – стиха вилаявся наш добрий дідусь.
– Ти б із ним обережніше! – звернувся до мене.
– Як гукається, так і відгукуєтся! – відказала я стиха. І продовжувала працювати. Я знала, що захищена Кодексом законів про працю!
Не буду описувати наші безкінечні сутички, скажу тільки, що із того часу я відчувала його прискіпливу увагу і тому намагалася виконувати свою роботу старанно і творчо, бо інакше і не вміла працювати. Треба віддати йому належне – незабаром його ставлення до мене змінилося на краще. Забігаючи наперед, скажу, що через деякий час мене було висунуто кандидатом на вибори до Кременчуцької міської ради. Скоро мені запропонували посаду техніка-нормувальника, а згодом і інженера. Так я стала членом цехової госпрозрахункової комісії, де ніколи не голосувала за його самоуправні, несправедливі рішення. Він лютився, але все більше поважав мене. І надалі у моїй службовій кар’єрі продовжував просувати мене на вищі посади.
Тим часом, добробут нашої сім’ї лягав на мої плечі, бо я усе міцніше ставала на ноги, а чоловік мій , спиваючись, утрачав авторитет на роботі.
Продовження буде
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
