10. СТАНОВЛЕННЯ.
І ось, перед новим 1970 роком, ми перебралися до нашої першої власної квартири. Я вже раніше згадувала, що на весілля нам надарували усього, крім, звичайно, меблів. Ще раніше ми придбали собі симпатичний торшер із рожевим абажуром, який ставився на підлогу та створював затишну, інтимну атмосферу, а ще – радіолу із програвачем. Я накупила кілька платівок із улюбленими класичними та естрадними музичними творами, а із меблів, крім дитячого візочка, де спав синок, не мали більше нічого. Але, якимось дивом улаштувавшись, почувалися майже щасливими. Квартира, розташована на першому поверсі цегляної «хрущівки», була уже не нова, обжита минулими господарями, і дуже тепла. Пам’ятаю, що холодною зимою я ходила вдома у легкому літньому халатику.
На новосілля Юрині родичі подарували нам пурпурові портьєри, які при включеному світлі, привертали нездорову увагу до нашого вікна. На підвіконня ми поставили ту радіолу, бо не було куди її ставити. Спали ми (не пам’ятаю, на чому!) у дальній ніші, а поряд стояло придбане нещодавно дитяче ліжечко із боковою сіткою. Напередодні Юра травмував десь суглоб середнього пальця правої руки і він якраз наривав, не даючи йому спати дві ночі, а того дня у лікарні йому обробили і він міцно заснув ізвечора, а я довго ще колихала Олежку і тільки стала засинати, як мене розбудив оглушливий тріск та дзенькіт розбитого скла. Мені здалося, що то рушиться будинок. Від паралізуючого страху не могла поворухнутись, а в голові тільки панічний страх за свого малюка! Тріск повторився. Із балкону другого поверху хтось щось кричав. У розбите вікно увірвався холодний вітер. Нарешті Юра прокинувся і побіг до вікна! Там уже нікого не було. Тільки лишилися під нашим вікном нагромаджені дерев’яні ящики із магазину, що розташувався поруч у нашому будинку. Радіола була зрушена, але витягти її так і не зуміли, розбивши ще й середнє, велике скло нашого вікна. Сусід із балкона кричав, що то якийсь підліток намагався дістати її. Юра нашвидку завісив розбите вікно ватною ковдрою. Дитину закутали тепліше і так дочекалися ранку. Я вже ніколи не могла спокійно спати у тій квартирі, доки ми там ще десять років проживали.
Через два місяці влаштували дитину у заводський дитсадок, у грудничкову групу. Олежці виповнилося усього дев’ять місяців! Я мусила іти на роботу. Катастрофічно не вистачало грошей ні на що. Пам’ятаю, як у перші робочі дні розривалося моє серце від жалю, коли і на роботі мені вчувався жалібний плач дитини, яку доводилось залишати серед чужих людей. До цього мене провідували дома мої друзі з роботи і розповідали, що там у нас усе змінилося, бо при йшов новий молодий начальник цеху та почав брутально установлювати свої порядки. Нова «мітла»… Порозганяв старі кадри і на кращі місця влаштовував своїх. На моєму місці уже працювала його ставлениця. Казали, ніби то, коханка зі старого місця його роботи.
Тож, першого дня після декретної відпустки, лишивши дитину вперше у дитсадку, я прийшла на роботу зарані на радість моїм уцілілим співробітникам. Сіла на своє робоче місце і взялася до праці. Скоро прийшла і моя наступниця – симпатична білявка Світлана. Вона розгублено дивилася в мене, а потім, нещиро усміхаючись, заговорила:
– Ой! Та це, мабуть, Нілочка! Багато про вас чула! Рада познайомитись – я – Світлана!
Я посміхнулася у відповідь:
– Так! Це я! Ось, вийшла на своє робоче місце.
Світлана ще трохи покрутилася і скоро зникла. Співробітники, які спостерігали із цікавістю цю сценку, сказали:
– Побігла жалітися новому начальнику. Зараз щось буде!
Події не забарилися. У нашу конторку, наче буря, увірвався невисокий, але кремезний, кучерявий молодик. Ні з ким не привітавшись, втупився в мене нахабними зеленими очима:
– То це ти вийшла з декрету?
Я незворушно продовжувала працювати.
–Я до кого звертаюсь? – почав закипати запеклий «Наполеончик» – (так я його подумки охрестила).
І до старшого комірника:
– Як її прізвище?
Іван Артемович відповів:
–Наче б то була Ніла Волкова!
«Наполеончик» трохи збавив форсу:
– Ну, то давай знайомитися, Ніла Волкова! Хоча бачу, що це ненадовго, бо ми з тобою не спрацюємося!
Я спокійно відповіла:
– Побачимо. А ви хто?
У нього навіть подих перехопило:
–А то ти не знаєш! Я – начальник цеху запасних частин . Приходь у мій кабінет після обіду – ближче познайомимось.
І вискочив, хряпнувши металічними дверима, аж портрет Леоніда Брежнєва звалився мало не на голову Івана Артемовича.
– А щоб тобі! – стиха вилаявся наш добрий дідусь.
– Ти б із ним обережніше! – звернувся до мене.
– Як гукається, так і відгукуєтся! – відказала я стиха. І продовжувала працювати. Я знала, що захищена Кодексом законів про працю!

Не буду описувати наші безкінечні сутички, скажу тільки, що із того часу я відчувала його прискіпливу увагу і тому намагалася виконувати свою роботу старанно і творчо, бо інакше і не вміла працювати. Треба віддати йому належне – незабаром його ставлення до мене змінилося на краще. Забігаючи наперед, скажу, що через деякий час мене було висунуто кандидатом на вибори до Кременчуцької міської ради. Скоро мені запропонували посаду техніка-нормувальника, а згодом і інженера. Так я стала членом цехової госпрозрахункової комісії, де ніколи не голосувала за його самоуправні, несправедливі рішення. Він лютився, але все більше поважав мене. І надалі у моїй службовій кар’єрі продовжував просувати мене на вищі посади.
Тим часом, добробут нашої сім’ї лягав на мої плечі, бо я усе міцніше ставала на ноги, а чоловік мій , спиваючись, утрачав авторитет на роботі.


Продовження буде