Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.07.04
19:53
В одній тональності
плачуть діти всіх національностей,
одні й ті ж сльози,
солоні, невблаганні ллються.
Це музика без слів,
словами не варто відгукнуться.
Ліпше голівоньку притиснуть
і пестить, і мугикать любу маляті пісню.
плачуть діти всіх національностей,
одні й ті ж сльози,
солоні, невблаганні ллються.
Це музика без слів,
словами не варто відгукнуться.
Ліпше голівоньку притиснуть
і пестить, і мугикать любу маляті пісню.
2026.07.04
16:15
I How Local Harmony Becomes a Contour of Metaharmony
The Image of the Work: From a Creative Method to an Aesthetic–Philosophical Category
The foundation of traditional artistic creation, in most cases, is the aspiration toward an integral unity—whet
2026.07.04
13:59
Я не хочу дивитись в обличчя абсурду,
У обличчя сатира із масками суті.
Ти не знайдеш коштовне вино в каламуті.
Калі-юга танцює зневірену сутінь.
Хочу правді дивитись в обличчя криваве.
Хай воно проростає крізь хащі і трави,
Крізь морозну погоду,
У обличчя сатира із масками суті.
Ти не знайдеш коштовне вино в каламуті.
Калі-юга танцює зневірену сутінь.
Хочу правді дивитись в обличчя криваве.
Хай воно проростає крізь хащі і трави,
Крізь морозну погоду,
2026.07.04
13:43
липня народилася видатна українська поетеса Тетяна Левицька.
Дорога Тетяно! Від щирого серця вітаю Вас із днем народження! Зичу Вам міцного здоров'я, невичерпного натхнення, гармонії в душі. А ще бажаю Вам, щоб жодне побажання Ваших ворогів ніколи не зб
Дорога Тетяно! Від щирого серця вітаю Вас із днем народження! Зичу Вам міцного здоров'я, невичерпного натхнення, гармонії в душі. А ще бажаю Вам, щоб жодне побажання Ваших ворогів ніколи не зб
2026.07.04
12:39
Зшитого за незнаними лекалами,
мене подумки заносить у петлі річки,
чиє ім'я – Дунай або Мозель.
Напевно, для відчаю й каяття
таких поворотів досить,
але це мій фатум –
долати і таку дорогу.
Потік петляє, мов генний код,
мене подумки заносить у петлі річки,
чиє ім'я – Дунай або Мозель.
Напевно, для відчаю й каяття
таких поворотів досить,
але це мій фатум –
долати і таку дорогу.
Потік петляє, мов генний код,
2026.07.04
12:27
Гвинтики і шайби,
Кручені тунелі,
Паничі кручені,
Байки і казки.
Руки, наче вила,
Губи тонкі, вчені,
Тінь ресентименту
Зваблють вовки.
Кручені тунелі,
Паничі кручені,
Байки і казки.
Руки, наче вила,
Губи тонкі, вчені,
Тінь ресентименту
Зваблють вовки.
2026.07.04
10:49
поліція моралі
міліція скорботи
мене не помічали
я брав порядні ноти
нот усього дванадцять
апостолів так само
євангеліє збацать
із греком іоанном
міліція скорботи
мене не помічали
я брав порядні ноти
нот усього дванадцять
апостолів так само
євангеліє збацать
із греком іоанном
2026.07.04
09:57
Пливуть за роками
Осінні тумани
У каламутну безодню небес.
Вже дихає в спину
Доба часоплину,
І тесля вистругує з ясена хрест.
Небіжчики кличуть
Осінні тумани
У каламутну безодню небес.
Вже дихає в спину
Доба часоплину,
І тесля вистругує з ясена хрест.
Небіжчики кличуть
2026.07.04
07:56
За мною вслід плететься щодоби,
Знесилене неспинною ходою, -
Усе оте, що я уже зробив
У вічній боротьбі з самим собою.
Минулим справам не веду лічби,
Просиджуючи цілі дні за чаєм, -
Лише в думках з'являється "якби",
Та і "чому" нікуди не зника
Знесилене неспинною ходою, -
Усе оте, що я уже зробив
У вічній боротьбі з самим собою.
Минулим справам не веду лічби,
Просиджуючи цілі дні за чаєм, -
Лише в думках з'являється "якби",
Та і "чому" нікуди не зника
2026.07.04
05:44
Розділ XІV: ПОПІЛ СИРИНА* ТА ВІЧНІСТЬ НА ПЕРГАМЕНТІ
1075 рік. Париж. Палац Сіте. Король Філіп І, уже зрілий і могутній володар, сидів за великим дубовим столом, заваленим хартіями. Поруч із ним стояла Анна. Рауля вже не було на цьому світі – він пішов
2026.07.03
22:45
На відстані руки,
Немов застигли в русі,
Стоять мої батьки,
Бабусі, прабабусі...
Всього десятки літ -
Так мало проминуло!
Дивлюся їм услід,
В моє близьке минуле.
Немов застигли в русі,
Стоять мої батьки,
Бабусі, прабабусі...
Всього десятки літ -
Так мало проминуло!
Дивлюся їм услід,
В моє близьке минуле.
2026.07.03
20:00
Говори до мене тонкосердно -
знаками столітньої кори,
наче би усі слова - безсмертні...
нетутешньо й дивно говори.
Вигляну довірливо з- за древа,
трісне під копитцем чорний сук.
Чи стрілець ти, чи зальотна мева?
знаками столітньої кори,
наче би усі слова - безсмертні...
нетутешньо й дивно говори.
Вигляну довірливо з- за древа,
трісне під копитцем чорний сук.
Чи стрілець ти, чи зальотна мева?
2026.07.03
14:10
Я з балкону дивлюся на темний проспект.
Він похований вкотре бездонною ніччю.
Сам собі я уламок надії позичу -
Не побачу його у монокль і лорнет.
Як би містом нічним прогулятись хотів!
А ще краще - метро! А ще краще - трамваєм!
Тільки стукає серц
Він похований вкотре бездонною ніччю.
Сам собі я уламок надії позичу -
Не побачу його у монокль і лорнет.
Як би містом нічним прогулятись хотів!
А ще краще - метро! А ще краще - трамваєм!
Тільки стукає серц
2026.07.03
12:55
Вдихаю душу очерету,
Вдихаю пахощі зими.
Зникома посмішка скелета
Народить епоси землі.
Лиш у потужності стилета
Відчую подихи в імлі.
Такий старезний, аж прадавній,
Вдихаю пахощі зими.
Зникома посмішка скелета
Народить епоси землі.
Лиш у потужності стилета
Відчую подихи в імлі.
Такий старезний, аж прадавній,
2026.07.03
11:55
Нехай гнітить невиплаканий жаль
І слово запізніле ранить груди.
Ми просто люди — помилкові люди,
Що дивляться крізь темряву у даль.
Ілюзії, підпалені мовчанням,
Розвіяв вітер попелом ущент.
Та з цих безглуздих, непотрібних жертв
І слово запізніле ранить груди.
Ми просто люди — помилкові люди,
Що дивляться крізь темряву у даль.
Ілюзії, підпалені мовчанням,
Розвіяв вітер попелом ущент.
Та з цих безглуздих, непотрібних жертв
2026.07.03
10:33
Пізнім вечором похожим
Літератор йшов додому.
Настрій мав прекрасний, схоже,
Щось наспівував знайоме.
Презентації щоденні -
Тріумфальні, фантастичні!
І овації шалені
До вершин письменства кличуть!
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Літератор йшов додому.
Настрій мав прекрасний, схоже,
Щось наспівував знайоме.
Презентації щоденні -
Тріумфальні, фантастичні!
І овації шалені
До вершин письменства кличуть!
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.11.29
2025.09.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Нінель Новікова (1949) /
Проза
Продовження повісті
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Продовження повісті
8. НАРОДЖЕННЯ СИНА.
Скоро мої співробітники дізналися, що я, як тепер кажуть, при надії. Їхня увага та турботи про мене подвоїлися. Кожна жінка спішила порадити мені щось корисне. Я прислухалася уважно до усіх порад. Стала на облік у заводській медсанчастині. Усі радили лікаря трохи обдурити зі строком вагітності. Я так і зробила. А він обдурив мене і у результаті вийшов термін пологів майже точно. Поки було 16-20 тижнів, вагітність була майже непомітна, тому бухгалтерія захвилювалася: вони вирішили, що я утягую живіт і прийшли до мене «парламентарі» пояснити, як це шкідливо для дитини. Довелося показати та дати помацати свій плаский, спортивний животик, після чого вони заспокоїлися.
Підійшов час захисту дипломного проекту, над яким я сама працювала так, як уже раніше описувала. До того часу животик уже значно збільшився, але почувала я себе майже нормально. Захищалась я легко, а ще відчувала, що члени комісії поставилися до мене співчутливо і старались не хвилювати зайвими складними питаннями, тому все пройшло просто чудово.
Ліда, у якої ми жили на квартирі, добра швачка, пошила мені гарний сарафан для вагітності із теплої світлої тканини на змійці, у якому я і проходила аж до пологів, одягаючи під нього різні светрики. Скоро пішла у декретну відпустку. Лікар, який періодично мене обстежував, сказав, що плід лежить не правильно і треба робити спеціальні вправи, лежачи на килимку на підлозі. Юрій, побачивши ті мої вправи, учинив скандал та грубо і боляче шарпонув мене, піднявши з підлоги. Він страшенно розлютився, звинувативши мене у тому, що я намагаюся позбутися дитини. Як я не доказувала йому, що так треба за порадою лікаря, він нічого не хотів знати. Тому я мусила припинити ці вправи, що потім значно ускладнило пологи. Дома я сумувала за моїм колективом, але багато гуляла по місту. Пам’ятаю, як ішла додому по одній із центральних вулиць і раптом біля мене зупинилась фура. Із кабіни висунувся веселий чолов’яга. Усміхаючись, він крикнув: «Оце такі полтавські дівчата?» Я, мабуть, почервоніла, а він додав: «Бачу, що буде син!» і поїхав собі далі. Не знаю, як він міг так угадати із одного погляду?
Із Юрієм ми завжди дивилися усі нові кінофільми. Кінотеатр «Більшовик» знаходився майже поряд із нашим будинком. Якраз тоді вийшов у прокат перший український «ужастік» – «ВІЙ» по повісті М.В. Гоголя. Я там у темному залі від страху ледве не народила. Схопилась за Юру і закрила очі, коли те страховисько показалося на екрані.
Але ходити із ним у його улюблені п’яні компанії я не могла і не хотіла, що його неабияк розлютило. Хазяї квартири намагалися йому пояснити, що у такому стані мені важко і незручно там бувати. Та Юра не хотів нічого розуміти і почалися скандали. Може тому, та ще до них переїжджали Лідині батьки із Казахстану, вона попросила нас шукати собі нову квартиру майже перед пологами. Це виявилося нелегко, але Юра знайшов таки і ми перебралися із центру до нагірної частини міста, де знаходилося житло військовослужбовців.
Мені там сподобалося: двоповерхові цегляні будинки, зелений двір. У кожної сім’ї за будинком був свій городик. Наш господар, який після розлучення з дружиною та виходу у відставку, жив одинаком та працював у відділі технічного постачання КрАЗ, дозволив нам там щось посадити. Ми посадили цибульку та редиску. Господар постійно знаходився у відрядженнях, так що ми жили майже самостійно. Пам’ятаю той день сьомого травня. Я милувалися своєю зеленою грядочкою, потім Юра навчав мене грати у шахи. І тут почалися перейми! Я ще раніше інтуїтивно вирішила для себе, що буду народжувати тільки в першій «совєтській» лікарні. Тоді там було пологове відділення, бо пологового будинку в Кременчуці ще не збудували. Тому Юра, вже під вечір, на таксі повіз мене туди. У них був не прийомний день, але вони мене, чомусь, таки прийняли.
При огляді виявили, що води вже відійшли, а плід крупний і лежить не правильно (сідничне прилягання), перші пологи і т. п. Але медперсонал виявився, на моє щастя і на диво, чуйним та уважним. Було їм зі мною багато клопоту. Пологи тривали усю ніч, а плід не виходив! Увесь час я трималася за руку якоїсь доброї та лагідної акушерки і це додавало мені сил. Я терпіла все сильніші болі і старалася не кричати. Акушерка стривожилась: «Чому ти не кричиш? Кричи, щоб ми знали, що перейми тривають. Це дуже важливо.» Я стала кричати усе сильніше. Біль ставав нестерпним. Юра в цей час під вікном ледве не втратив свідомість, як потім розповідав. Робити Кесарів розтин вони не наважувалися, жаліючи мене. І ось, знову на наше із синочком щастя, о восьмій ранку прийшов на зміну знаменитий лікар-гінеколог Балюк. Веселий і впевнений у собі чоловік узяв усе в свої дужі руки. Він скомандував, щоб принесли рушники, а мені сказав: « Слухай мене і все точно виконуй! Зараз народимо!». І простим народним способом він наклав рушники на верх живота та уміло видавив дитину без єдиного розриву за якусь хвилину. Я почула крик дитини і захоплені вигуки акушерок: «Який богатир! Спортсмен! Склався удвоє і так вискочив!». Синочок мав вагу понад чотири кілограми! Усі були щасливі. Звичайно, пологи були патологічні і мені довго не приносили дитину, бо я була дуже слабка. Та нарешті принесли і я вперше відчула себе мамою, коли моє дитя пильно подивилося на мене і витягло губки, а потім присмокталося до моєї груді та зачмокало з апетитом. У лікарні я пролежала майже два тижні. За цей час трохи навчилася, як обходитися з дитиною. Там акушерки влаштували справжні курси для молодих мам.
А коли потрапила додому, то розгубилася – життя зовсім змінилося! Юра працював, а після роботи десь із місяць усе «мили ніжки» сину із друзями та співробітниками. Допомагали мені, як завжди, добрі люди. Ліда принесла пошитий нею маленький матрацик, який поклали у гарненький польський візочок. Свекруха прислала чудове дитяче «придане», яке їй привезли із Москви на замовлення. Так що синок був гарненько екіпірований. Нові сусідки, дружини військових, усі перейнялися і допомагали, хто як міг. Юрина сестра Ніна також допомагала порадами і практично показувала, як що робити.
Синочок любив купатися. Я заварювала різні пахучі лікарські трави. Молоко у мене було жирне, але скоро моєму бутузику стало його не вистачати і я почала прикормлювати дитячими сумішами та яблучно-морквяними пюре. Особливо йому подобалась гречана суміш. Стояла чудова літня пора.. Пелюшки швидко висихали на сонечку. Олежка (так назвали синочка) любив спати у зеленому, тихому дворі у своєму візочку. Хазяїн квартири став частіше бувати вдома. Він незлюбив мого чоловіка, який майже кожного вечора приходив напідпитку, і хазяїн діставав мене своїми настановами, що, мовляв, не можна з таким жити, а треба шукати когось кращого .Ставив себе за приклад, що ось він не п’є. У нашій кімнаті він поставив два односпальних ліжка в різних кінцях кімнати і коли помічав, що Юра перебирався вночі до мене, то сердився і наче ревнував мене до мого чоловіка. А був він страшненький, наче чахлик невмирущий і ще й до того ж, кривоногий, наче кавалерист. Сусідки розповідали, що у нього була гарненька дружина, медпрацівник, яку він страшенно ревнував. Коли вона приходила із чергування, він здирав із неї білизну та возив на експертизу. Врешті, жінка не витримала , розлучилася із ним та виїхала із дочкою до своїх батьків у Рязань. Потім приїжджала його дочка, старшокласниця, відмінниця. Ми з нею подружилися. Вона сказала мені: «Нілочко, Вам треба кудись переїхати, бо батько в тебе закоханий, а він скажений, коли ревнує!». І скоро стався такий інцидент: Юра прийшов п’яний, чіплявся до мене, тоді вихопив із візочка сонне дитя, воно розплакалось. Я – також. Раптом із своєї кімнати вискочив хазяїн із гвинтівкою в руках. Він був страшний. Закричав Юрію: «Зараз я тебе уб’ю!» Я закрила Юру і дитину собою. Він, здається, миттю протверезів і з дитиною вискочив надвір. Я ледве заспокоїла розлюченого Квазімодо.
Через три дні ми переїхали на іншу квартиру у приватний будинок до глухої бабці, у якої жила ще одна молода сімейна пара з трирічною донечкою. Вони виявилися хорошими, інтелігентними людьми. Я потоваришувала із Маринкою. Вони уміла і любила смачно готувати. Саме від неї я і навчилась і полюбила цю, здавалося, марудну справу. Була сніжна зима. Я з візочком загрузала у снігу, ледве добиралась до лікарні,
до якої ще треба було видертися на чималеньку гору. Олежка був дитиною із характером і міг кричати годинами, вимагаючи чогось свого.
Накричав собі пупкову грижу. Педіатр направив мене із ним до дитячого хірурга. Я, після випадку із моєю мамою, панічно боялась самого слова – хірург. Мабуть, це було написано на моєму обличчі, коли я з дитиною зайшла до кабінету і побачила здоровенного рудого дядька. То він сказав розпеленати дитину та покласти на столик для огляду. А потім крикнув медсестрі: « Петрівна! Неси сюди ножа!». Я ледь не впала з переляку. А він раптом зареготав та й каже: « Та не лякайся так! То я пожартував. Приліпиш на п’ятикопійчану монету ватний тампончик і приклади на пупок так, щоб вдавити ту грижу і приклей пластиром. Так робити з місяць і воно пройде!» Пройшло. Пожили ми там місяців зо три і Юрі вдалося отримати окрему однокімнатну квартиру. Яка це була радість! Я не могла повірити, що нарешті маємо своє окреме житло!
Продовження буде
Скоро мої співробітники дізналися, що я, як тепер кажуть, при надії. Їхня увага та турботи про мене подвоїлися. Кожна жінка спішила порадити мені щось корисне. Я прислухалася уважно до усіх порад. Стала на облік у заводській медсанчастині. Усі радили лікаря трохи обдурити зі строком вагітності. Я так і зробила. А він обдурив мене і у результаті вийшов термін пологів майже точно. Поки було 16-20 тижнів, вагітність була майже непомітна, тому бухгалтерія захвилювалася: вони вирішили, що я утягую живіт і прийшли до мене «парламентарі» пояснити, як це шкідливо для дитини. Довелося показати та дати помацати свій плаский, спортивний животик, після чого вони заспокоїлися.
Підійшов час захисту дипломного проекту, над яким я сама працювала так, як уже раніше описувала. До того часу животик уже значно збільшився, але почувала я себе майже нормально. Захищалась я легко, а ще відчувала, що члени комісії поставилися до мене співчутливо і старались не хвилювати зайвими складними питаннями, тому все пройшло просто чудово.
Ліда, у якої ми жили на квартирі, добра швачка, пошила мені гарний сарафан для вагітності із теплої світлої тканини на змійці, у якому я і проходила аж до пологів, одягаючи під нього різні светрики. Скоро пішла у декретну відпустку. Лікар, який періодично мене обстежував, сказав, що плід лежить не правильно і треба робити спеціальні вправи, лежачи на килимку на підлозі. Юрій, побачивши ті мої вправи, учинив скандал та грубо і боляче шарпонув мене, піднявши з підлоги. Він страшенно розлютився, звинувативши мене у тому, що я намагаюся позбутися дитини. Як я не доказувала йому, що так треба за порадою лікаря, він нічого не хотів знати. Тому я мусила припинити ці вправи, що потім значно ускладнило пологи. Дома я сумувала за моїм колективом, але багато гуляла по місту. Пам’ятаю, як ішла додому по одній із центральних вулиць і раптом біля мене зупинилась фура. Із кабіни висунувся веселий чолов’яга. Усміхаючись, він крикнув: «Оце такі полтавські дівчата?» Я, мабуть, почервоніла, а він додав: «Бачу, що буде син!» і поїхав собі далі. Не знаю, як він міг так угадати із одного погляду?
Із Юрієм ми завжди дивилися усі нові кінофільми. Кінотеатр «Більшовик» знаходився майже поряд із нашим будинком. Якраз тоді вийшов у прокат перший український «ужастік» – «ВІЙ» по повісті М.В. Гоголя. Я там у темному залі від страху ледве не народила. Схопилась за Юру і закрила очі, коли те страховисько показалося на екрані.
Але ходити із ним у його улюблені п’яні компанії я не могла і не хотіла, що його неабияк розлютило. Хазяї квартири намагалися йому пояснити, що у такому стані мені важко і незручно там бувати. Та Юра не хотів нічого розуміти і почалися скандали. Може тому, та ще до них переїжджали Лідині батьки із Казахстану, вона попросила нас шукати собі нову квартиру майже перед пологами. Це виявилося нелегко, але Юра знайшов таки і ми перебралися із центру до нагірної частини міста, де знаходилося житло військовослужбовців.
Мені там сподобалося: двоповерхові цегляні будинки, зелений двір. У кожної сім’ї за будинком був свій городик. Наш господар, який після розлучення з дружиною та виходу у відставку, жив одинаком та працював у відділі технічного постачання КрАЗ, дозволив нам там щось посадити. Ми посадили цибульку та редиску. Господар постійно знаходився у відрядженнях, так що ми жили майже самостійно. Пам’ятаю той день сьомого травня. Я милувалися своєю зеленою грядочкою, потім Юра навчав мене грати у шахи. І тут почалися перейми! Я ще раніше інтуїтивно вирішила для себе, що буду народжувати тільки в першій «совєтській» лікарні. Тоді там було пологове відділення, бо пологового будинку в Кременчуці ще не збудували. Тому Юра, вже під вечір, на таксі повіз мене туди. У них був не прийомний день, але вони мене, чомусь, таки прийняли.
При огляді виявили, що води вже відійшли, а плід крупний і лежить не правильно (сідничне прилягання), перші пологи і т. п. Але медперсонал виявився, на моє щастя і на диво, чуйним та уважним. Було їм зі мною багато клопоту. Пологи тривали усю ніч, а плід не виходив! Увесь час я трималася за руку якоїсь доброї та лагідної акушерки і це додавало мені сил. Я терпіла все сильніші болі і старалася не кричати. Акушерка стривожилась: «Чому ти не кричиш? Кричи, щоб ми знали, що перейми тривають. Це дуже важливо.» Я стала кричати усе сильніше. Біль ставав нестерпним. Юра в цей час під вікном ледве не втратив свідомість, як потім розповідав. Робити Кесарів розтин вони не наважувалися, жаліючи мене. І ось, знову на наше із синочком щастя, о восьмій ранку прийшов на зміну знаменитий лікар-гінеколог Балюк. Веселий і впевнений у собі чоловік узяв усе в свої дужі руки. Він скомандував, щоб принесли рушники, а мені сказав: « Слухай мене і все точно виконуй! Зараз народимо!». І простим народним способом він наклав рушники на верх живота та уміло видавив дитину без єдиного розриву за якусь хвилину. Я почула крик дитини і захоплені вигуки акушерок: «Який богатир! Спортсмен! Склався удвоє і так вискочив!». Синочок мав вагу понад чотири кілограми! Усі були щасливі. Звичайно, пологи були патологічні і мені довго не приносили дитину, бо я була дуже слабка. Та нарешті принесли і я вперше відчула себе мамою, коли моє дитя пильно подивилося на мене і витягло губки, а потім присмокталося до моєї груді та зачмокало з апетитом. У лікарні я пролежала майже два тижні. За цей час трохи навчилася, як обходитися з дитиною. Там акушерки влаштували справжні курси для молодих мам.
А коли потрапила додому, то розгубилася – життя зовсім змінилося! Юра працював, а після роботи десь із місяць усе «мили ніжки» сину із друзями та співробітниками. Допомагали мені, як завжди, добрі люди. Ліда принесла пошитий нею маленький матрацик, який поклали у гарненький польський візочок. Свекруха прислала чудове дитяче «придане», яке їй привезли із Москви на замовлення. Так що синок був гарненько екіпірований. Нові сусідки, дружини військових, усі перейнялися і допомагали, хто як міг. Юрина сестра Ніна також допомагала порадами і практично показувала, як що робити.
Синочок любив купатися. Я заварювала різні пахучі лікарські трави. Молоко у мене було жирне, але скоро моєму бутузику стало його не вистачати і я почала прикормлювати дитячими сумішами та яблучно-морквяними пюре. Особливо йому подобалась гречана суміш. Стояла чудова літня пора.. Пелюшки швидко висихали на сонечку. Олежка (так назвали синочка) любив спати у зеленому, тихому дворі у своєму візочку. Хазяїн квартири став частіше бувати вдома. Він незлюбив мого чоловіка, який майже кожного вечора приходив напідпитку, і хазяїн діставав мене своїми настановами, що, мовляв, не можна з таким жити, а треба шукати когось кращого .Ставив себе за приклад, що ось він не п’є. У нашій кімнаті він поставив два односпальних ліжка в різних кінцях кімнати і коли помічав, що Юра перебирався вночі до мене, то сердився і наче ревнував мене до мого чоловіка. А був він страшненький, наче чахлик невмирущий і ще й до того ж, кривоногий, наче кавалерист. Сусідки розповідали, що у нього була гарненька дружина, медпрацівник, яку він страшенно ревнував. Коли вона приходила із чергування, він здирав із неї білизну та возив на експертизу. Врешті, жінка не витримала , розлучилася із ним та виїхала із дочкою до своїх батьків у Рязань. Потім приїжджала його дочка, старшокласниця, відмінниця. Ми з нею подружилися. Вона сказала мені: «Нілочко, Вам треба кудись переїхати, бо батько в тебе закоханий, а він скажений, коли ревнує!». І скоро стався такий інцидент: Юра прийшов п’яний, чіплявся до мене, тоді вихопив із візочка сонне дитя, воно розплакалось. Я – також. Раптом із своєї кімнати вискочив хазяїн із гвинтівкою в руках. Він був страшний. Закричав Юрію: «Зараз я тебе уб’ю!» Я закрила Юру і дитину собою. Він, здається, миттю протверезів і з дитиною вискочив надвір. Я ледве заспокоїла розлюченого Квазімодо.
Через три дні ми переїхали на іншу квартиру у приватний будинок до глухої бабці, у якої жила ще одна молода сімейна пара з трирічною донечкою. Вони виявилися хорошими, інтелігентними людьми. Я потоваришувала із Маринкою. Вони уміла і любила смачно готувати. Саме від неї я і навчилась і полюбила цю, здавалося, марудну справу. Була сніжна зима. Я з візочком загрузала у снігу, ледве добиралась до лікарні,
до якої ще треба було видертися на чималеньку гору. Олежка був дитиною із характером і міг кричати годинами, вимагаючи чогось свого.
Накричав собі пупкову грижу. Педіатр направив мене із ним до дитячого хірурга. Я, після випадку із моєю мамою, панічно боялась самого слова – хірург. Мабуть, це було написано на моєму обличчі, коли я з дитиною зайшла до кабінету і побачила здоровенного рудого дядька. То він сказав розпеленати дитину та покласти на столик для огляду. А потім крикнув медсестрі: « Петрівна! Неси сюди ножа!». Я ледь не впала з переляку. А він раптом зареготав та й каже: « Та не лякайся так! То я пожартував. Приліпиш на п’ятикопійчану монету ватний тампончик і приклади на пупок так, щоб вдавити ту грижу і приклей пластиром. Так робити з місяць і воно пройде!» Пройшло. Пожили ми там місяців зо три і Юрі вдалося отримати окрему однокімнатну квартиру. Яка це була радість! Я не могла повірити, що нарешті маємо своє окреме житло!
Продовження буде
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
