
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2023.06.09
14:50
Пісок на самоті, що стежить за відбитками ніг
та заспокійливий звук морської води.
Вода кличе мене, щоб прийти та погратися з ним.
Поки ти дивишся крізь відстань, це сонце повільно сідає
Поки ти дивишся сутінки через обрій є навколо спокій
Поки ти с
2023.06.09
10:46
Щастя в птиці.
Пташка в небі.
Що ж, полетіли?
* * *
Багато щастя не треба.
Безмежно багато людині не треба.
У зайвому сяйві осліпнеш.
Шукай джерело.
* * *
Щастя – воно од всіх оском.
* * *
Де ти, щастя?!
Золоте причастя?
Молоде ко
2023.06.09
05:28
Знаю, що серце незряче,
Бачу, що доля сліпа, –
Скільки живу – стільки плачу,
Завжди жура проступа.
Холодно й темно повсюди.
Спокій ніде не приживсь.
Краще б осліп від полуди,
Щоб не блудити кудись.
Бачу, що доля сліпа, –
Скільки живу – стільки плачу,
Завжди жура проступа.
Холодно й темно повсюди.
Спокій ніде не приживсь.
Краще б осліп від полуди,
Щоб не блудити кудись.
2023.06.09
04:42
Лелійте день, можливо це останній.
Можливо завтра просто вже нема.
Нехай засяє сонце на світанні,
хіба важливо літо чи зима.
Лелійте день, плекайте кожну думку,
зростіть в собі не руйнача, – творця,
не досягти у жовчі порятунку
і не зійти одесную О
Можливо завтра просто вже нема.
Нехай засяє сонце на світанні,
хіба важливо літо чи зима.
Лелійте день, плекайте кожну думку,
зростіть в собі не руйнача, – творця,
не досягти у жовчі порятунку
і не зійти одесную О
2023.06.09
03:12
– Ой, кума, чи Ви це чули?
В славнім місті Хургада
з’їла мо–ля акула
і тепер вона звізда!
Неї постять в інтернеті,
треба ж так, одна лиш мить…
В президенсткім кабінеті
уже й орден їй лежить.
В славнім місті Хургада
з’їла мо–ля акула
і тепер вона звізда!
Неї постять в інтернеті,
треба ж так, одна лиш мить…
В президенсткім кабінеті
уже й орден їй лежить.
2023.06.08
21:17
«Та невже ж ти, моя любко,
Недовірлива така,
Що ніяк не хочеш вірить
Словам щирим козака?
Ну, стояв я із другою
Аж до пізньої пори.
Не звірявся їй в любові,
А про друга говорив.
Недовірлива така,
Що ніяк не хочеш вірить
Словам щирим козака?
Ну, стояв я із другою
Аж до пізньої пори.
Не звірявся їй в любові,
А про друга говорив.
2023.06.08
19:28
Лежать козаки у снігу посеред чиста поля.
Мороз такий – здається, що аж до кісток пройма.
Хтось гріє руки та кляне свою нещасну долю,
А хтось зневіривсь й голови уже не підніма.
Поки йшов бій і грала кров, мороз не помічали.
Та ляхи стихли і тепер зи
Мороз такий – здається, що аж до кісток пройма.
Хтось гріє руки та кляне свою нещасну долю,
А хтось зневіривсь й голови уже не підніма.
Поки йшов бій і грала кров, мороз не помічали.
Та ляхи стихли і тепер зи
2023.06.08
15:04
Кому ти стелиш гобелени,
і віддаєш частину серця,
що він в очах твоїх зелених,
мов кінь у яблуках пасеться?
Чи збожеволіла від сяйва,
що засліпило випадково,
не відчуваєш що ти зайва
і віддаєш частину серця,
що він в очах твоїх зелених,
мов кінь у яблуках пасеться?
Чи збожеволіла від сяйва,
що засліпило випадково,
не відчуваєш що ти зайва
2023.06.08
14:59
В Галі плани є секретні.
Подрузі відкрилась:
- Я приблизно на дві третіх
Вже сім’ю створила.
Вийти заміж я збираюсь,
Згодні мама й тато.
Лиш одну проблемку маю
Тільки розв’язати.
Подрузі відкрилась:
- Я приблизно на дві третіх
Вже сім’ю створила.
Вийти заміж я збираюсь,
Згодні мама й тато.
Лиш одну проблемку маю
Тільки розв’язати.
2023.06.08
14:42
Ожили герої із казок,
заходилася нечиста сила
обілити те, що наробила –
викладає світові урок,
як йому боятися дебіла.
Класика усе-таки живе.
Це Тарас, а не Макіавелі...
заходилася нечиста сила
обілити те, що наробила –
викладає світові урок,
як йому боятися дебіла.
Класика усе-таки живе.
Це Тарас, а не Макіавелі...
2023.06.08
12:11
Якщо ненависть
породжує силу,
то безсилля
вбиває людину.
Якщо людина
не бачить себе
частиною суспільства,
породжує силу,
то безсилля
вбиває людину.
Якщо людина
не бачить себе
частиною суспільства,
2023.06.08
11:20
Ми — блукальці в шерехатих пралісах жаги,
Так, блукальці, — казав він і озирався на дві тисячі сьомий рік,
на порослий дичиною заводський периметр в Буштино
Оточений горами, пагорбами і спекотнім літом.
Апокаліптична картинка зіржавілого металобрух
Так, блукальці, — казав він і озирався на дві тисячі сьомий рік,
на порослий дичиною заводський периметр в Буштино
Оточений горами, пагорбами і спекотнім літом.
Апокаліптична картинка зіржавілого металобрух
2023.06.08
08:52
Пригнічений, утомлений, побитий
Суворою буденністю життя, –
Продовжую лише по правді жити
Без нарікань, досади і ниття.
Сприймаю все, як напрям перехожий,
Як хід подій, або обставин збіг,
Які здолати безперечно зможу,
Хоч постарів помалу і знемі
Суворою буденністю життя, –
Продовжую лише по правді жити
Без нарікань, досади і ниття.
Сприймаю все, як напрям перехожий,
Як хід подій, або обставин збіг,
Які здолати безперечно зможу,
Хоч постарів помалу і знемі
2023.06.08
06:08
Знімаю перед Музою кашкет,
доземно б’ю чолом їй віншування,
сьогодні кожен другий в нас поет,
як не поет, то майстер віршування.
А мій Пегас комизиться – лошак,
горбаті рими вибива копитом,
що напишу не те йому й не так,
сную серед поетів паразитом
доземно б’ю чолом їй віншування,
сьогодні кожен другий в нас поет,
як не поет, то майстер віршування.
А мій Пегас комизиться – лошак,
горбаті рими вибива копитом,
що напишу не те йому й не так,
сную серед поетів паразитом
2023.06.07
12:13
Лампа сгорела насмерть.
Иссяк источник вольфрама.
Улыбнись в темноте.
Не вижу.
Глупость.
Несколько раз повторяется.
2.
Иссяк источник вольфрама.
Улыбнись в темноте.
Не вижу.
Глупость.
Несколько раз повторяется.
2.
2023.06.07
10:58
Під прямим кутом наші лінії
перетнулися випадково,
ну а може не випадково,
а навмисно – не знаю я.
Я дивився у небо синє,
ти дивилася на вітрини.
Нескладних думок лімузини
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...перетнулися випадково,
ну а може не випадково,
а навмисно – не знаю я.
Я дивився у небо синє,
ти дивилася на вітрини.
Нескладних думок лімузини
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2023.05.29
2023.04.06
2023.03.09
2023.03.01
2023.02.18
2023.02.18
2023.02.06
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Нінель Новікова (1949) /
Проза
Продовження повісті
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Продовження повісті
8. НАРОДЖЕННЯ СИНА.
Скоро мої співробітники дізналися, що я, як тепер кажуть, при надії. Їхня увага та турботи про мене подвоїлися. Кожна жінка спішила порадити мені щось корисне. Я прислухалася уважно до усіх порад. Стала на облік у заводській медсанчастині. Усі радили лікаря трохи обдурити зі строком вагітності. Я так і зробила. А він обдурив мене і у результаті вийшов термін пологів майже точно. Поки було 16-20 тижнів, вагітність була майже непомітна, тому бухгалтерія захвилювалася: вони вирішили, що я утягую живіт і прийшли до мене «парламентарі» пояснити, як це шкідливо для дитини. Довелося показати та дати помацати свій плаский, спортивний животик, після чого вони заспокоїлися.
Підійшов час захисту дипломного проекту, над яким я сама працювала так, як уже раніше описувала. До того часу животик уже значно збільшився, але почувала я себе майже нормально. Захищалась я легко, а ще відчувала, що члени комісії поставилися до мене співчутливо і старались не хвилювати зайвими складними питаннями, тому все пройшло просто чудово.
Ліда, у якої ми жили на квартирі, добра швачка, пошила мені гарний сарафан для вагітності із теплої світлої тканини на змійці, у якому я і проходила аж до пологів, одягаючи під нього різні светрики. Скоро пішла у декретну відпустку. Лікар, який періодично мене обстежував, сказав, що плід лежить не правильно і треба робити спеціальні вправи, лежачи на килимку на підлозі. Юрій, побачивши ті мої вправи, учинив скандал та грубо і боляче шарпонув мене, піднявши з підлоги. Він страшенно розлютився, звинувативши мене у тому, що я намагаюся позбутися дитини. Як я не доказувала йому, що так треба за порадою лікаря, він нічого не хотів знати. Тому я мусила припинити ці вправи, що потім значно ускладнило пологи. Дома я сумувала за моїм колективом, але багато гуляла по місту. Пам’ятаю, як ішла додому по одній із центральних вулиць і раптом біля мене зупинилась фура. Із кабіни висунувся веселий чолов’яга. Усміхаючись, він крикнув: «Оце такі полтавські дівчата?» Я, мабуть, почервоніла, а він додав: «Бачу, що буде син!» і поїхав собі далі. Не знаю, як він міг так угадати із одного погляду?
Із Юрієм ми завжди дивилися усі нові кінофільми. Кінотеатр «Більшовик» знаходився майже поряд із нашим будинком. Якраз тоді вийшов у прокат перший український «ужастік» – «ВІЙ» по повісті М.В. Гоголя. Я там у темному залі від страху ледве не народила. Схопилась за Юру і закрила очі, коли те страховисько показалося на екрані.
Але ходити із ним у його улюблені п’яні компанії я не могла і не хотіла, що його неабияк розлютило. Хазяї квартири намагалися йому пояснити, що у такому стані мені важко і незручно там бувати. Та Юра не хотів нічого розуміти і почалися скандали. Може тому, та ще до них переїжджали Лідині батьки із Казахстану, вона попросила нас шукати собі нову квартиру майже перед пологами. Це виявилося нелегко, але Юра знайшов таки і ми перебралися із центру до нагірної частини міста, де знаходилося житло військовослужбовців.
Мені там сподобалося: двоповерхові цегляні будинки, зелений двір. У кожної сім’ї за будинком був свій городик. Наш господар, який після розлучення з дружиною та виходу у відставку, жив одинаком та працював у відділі технічного постачання КрАЗ, дозволив нам там щось посадити. Ми посадили цибульку та редиску. Господар постійно знаходився у відрядженнях, так що ми жили майже самостійно. Пам’ятаю той день сьомого травня. Я милувалися своєю зеленою грядочкою, потім Юра навчав мене грати у шахи. І тут почалися перейми! Я ще раніше інтуїтивно вирішила для себе, що буду народжувати тільки в першій «совєтській» лікарні. Тоді там було пологове відділення, бо пологового будинку в Кременчуці ще не збудували. Тому Юра, вже під вечір, на таксі повіз мене туди. У них був не прийомний день, але вони мене, чомусь, таки прийняли.
При огляді виявили, що води вже відійшли, а плід крупний і лежить не правильно (сідничне прилягання), перші пологи і т. п. Але медперсонал виявився, на моє щастя і на диво, чуйним та уважним. Було їм зі мною багато клопоту. Пологи тривали усю ніч, а плід не виходив! Увесь час я трималася за руку якоїсь доброї та лагідної акушерки і це додавало мені сил. Я терпіла все сильніші болі і старалася не кричати. Акушерка стривожилась: «Чому ти не кричиш? Кричи, щоб ми знали, що перейми тривають. Це дуже важливо.» Я стала кричати усе сильніше. Біль ставав нестерпним. Юра в цей час під вікном ледве не втратив свідомість, як потім розповідав. Робити Кесарів розтин вони не наважувалися, жаліючи мене. І ось, знову на наше із синочком щастя, о восьмій ранку прийшов на зміну знаменитий лікар-гінеколог Балюк. Веселий і впевнений у собі чоловік узяв усе в свої дужі руки. Він скомандував, щоб принесли рушники, а мені сказав: « Слухай мене і все точно виконуй! Зараз народимо!». І простим народним способом він наклав рушники на верх живота та уміло видавив дитину без єдиного розриву за якусь хвилину. Я почула крик дитини і захоплені вигуки акушерок: «Який богатир! Спортсмен! Склався удвоє і так вискочив!». Синочок мав вагу понад чотири кілограми! Усі були щасливі. Звичайно, пологи були патологічні і мені довго не приносили дитину, бо я була дуже слабка. Та нарешті принесли і я вперше відчула себе мамою, коли моє дитя пильно подивилося на мене і витягло губки, а потім присмокталося до моєї груді та зачмокало з апетитом. У лікарні я пролежала майже два тижні. За цей час трохи навчилася, як обходитися з дитиною. Там акушерки влаштували справжні курси для молодих мам.
А коли потрапила додому, то розгубилася – життя зовсім змінилося! Юра працював, а після роботи десь із місяць усе «мили ніжки» сину із друзями та співробітниками. Допомагали мені, як завжди, добрі люди. Ліда принесла пошитий нею маленький матрацик, який поклали у гарненький польський візочок. Свекруха прислала чудове дитяче «придане», яке їй привезли із Москви на замовлення. Так що синок був гарненько екіпірований. Нові сусідки, дружини військових, усі перейнялися і допомагали, хто як міг. Юрина сестра Ніна також допомагала порадами і практично показувала, як що робити.
Синочок любив купатися. Я заварювала різні пахучі лікарські трави. Молоко у мене було жирне, але скоро моєму бутузику стало його не вистачати і я почала прикормлювати дитячими сумішами та яблучно-морквяними пюре. Особливо йому подобалась гречана суміш. Стояла чудова літня пора.. Пелюшки швидко висихали на сонечку. Олежка (так назвали синочка) любив спати у зеленому, тихому дворі у своєму візочку. Хазяїн квартири став частіше бувати вдома. Він незлюбив мого чоловіка, який майже кожного вечора приходив напідпитку, і хазяїн діставав мене своїми настановами, що, мовляв, не можна з таким жити, а треба шукати когось кращого .Ставив себе за приклад, що ось він не п’є. У нашій кімнаті він поставив два односпальних ліжка в різних кінцях кімнати і коли помічав, що Юра перебирався вночі до мене, то сердився і наче ревнував мене до мого чоловіка. А був він страшненький, наче чахлик невмирущий і ще й до того ж, кривоногий, наче кавалерист. Сусідки розповідали, що у нього була гарненька дружина, медпрацівник, яку він страшенно ревнував. Коли вона приходила із чергування, він здирав із неї білизну та возив на експертизу. Врешті, жінка не витримала , розлучилася із ним та виїхала із дочкою до своїх батьків у Рязань. Потім приїжджала його дочка, старшокласниця, відмінниця. Ми з нею подружилися. Вона сказала мені: «Нілочко, Вам треба кудись переїхати, бо батько в тебе закоханий, а він скажений, коли ревнує!». І скоро стався такий інцидент: Юра прийшов п’яний, чіплявся до мене, тоді вихопив із візочка сонне дитя, воно розплакалось. Я – також. Раптом із своєї кімнати вискочив хазяїн із гвинтівкою в руках. Він був страшний. Закричав Юрію: «Зараз я тебе уб’ю!» Я закрила Юру і дитину собою. Він, здається, миттю протверезів і з дитиною вискочив надвір. Я ледве заспокоїла розлюченого Квазімодо.
Через три дні ми переїхали на іншу квартиру у приватний будинок до глухої бабці, у якої жила ще одна молода сімейна пара з трирічною донечкою. Вони виявилися хорошими, інтелігентними людьми. Я потоваришувала із Маринкою. Вони уміла і любила смачно готувати. Саме від неї я і навчилась і полюбила цю, здавалося, марудну справу. Була сніжна зима. Я з візочком загрузала у снігу, ледве добиралась до лікарні,
до якої ще треба було видертися на чималеньку гору. Олежка був дитиною із характером і міг кричати годинами, вимагаючи чогось свого.
Накричав собі пупкову грижу. Педіатр направив мене із ним до дитячого хірурга. Я, після випадку із моєю мамою, панічно боялась самого слова – хірург. Мабуть, це було написано на моєму обличчі, коли я з дитиною зайшла до кабінету і побачила здоровенного рудого дядька. То він сказав розпеленати дитину та покласти на столик для огляду. А потім крикнув медсестрі: « Петрівна! Неси сюди ножа!». Я ледь не впала з переляку. А він раптом зареготав та й каже: « Та не лякайся так! То я пожартував. Приліпиш на п’ятикопійчану монету ватний тампончик і приклади на пупок так, щоб вдавити ту грижу і приклей пластиром. Так робити з місяць і воно пройде!» Пройшло. Пожили ми там місяців зо три і Юрі вдалося отримати окрему однокімнатну квартиру. Яка це була радість! Я не могла повірити, що нарешті маємо своє окреме житло!
Продовження буде
Скоро мої співробітники дізналися, що я, як тепер кажуть, при надії. Їхня увага та турботи про мене подвоїлися. Кожна жінка спішила порадити мені щось корисне. Я прислухалася уважно до усіх порад. Стала на облік у заводській медсанчастині. Усі радили лікаря трохи обдурити зі строком вагітності. Я так і зробила. А він обдурив мене і у результаті вийшов термін пологів майже точно. Поки було 16-20 тижнів, вагітність була майже непомітна, тому бухгалтерія захвилювалася: вони вирішили, що я утягую живіт і прийшли до мене «парламентарі» пояснити, як це шкідливо для дитини. Довелося показати та дати помацати свій плаский, спортивний животик, після чого вони заспокоїлися.
Підійшов час захисту дипломного проекту, над яким я сама працювала так, як уже раніше описувала. До того часу животик уже значно збільшився, але почувала я себе майже нормально. Захищалась я легко, а ще відчувала, що члени комісії поставилися до мене співчутливо і старались не хвилювати зайвими складними питаннями, тому все пройшло просто чудово.
Ліда, у якої ми жили на квартирі, добра швачка, пошила мені гарний сарафан для вагітності із теплої світлої тканини на змійці, у якому я і проходила аж до пологів, одягаючи під нього різні светрики. Скоро пішла у декретну відпустку. Лікар, який періодично мене обстежував, сказав, що плід лежить не правильно і треба робити спеціальні вправи, лежачи на килимку на підлозі. Юрій, побачивши ті мої вправи, учинив скандал та грубо і боляче шарпонув мене, піднявши з підлоги. Він страшенно розлютився, звинувативши мене у тому, що я намагаюся позбутися дитини. Як я не доказувала йому, що так треба за порадою лікаря, він нічого не хотів знати. Тому я мусила припинити ці вправи, що потім значно ускладнило пологи. Дома я сумувала за моїм колективом, але багато гуляла по місту. Пам’ятаю, як ішла додому по одній із центральних вулиць і раптом біля мене зупинилась фура. Із кабіни висунувся веселий чолов’яга. Усміхаючись, він крикнув: «Оце такі полтавські дівчата?» Я, мабуть, почервоніла, а він додав: «Бачу, що буде син!» і поїхав собі далі. Не знаю, як він міг так угадати із одного погляду?
Із Юрієм ми завжди дивилися усі нові кінофільми. Кінотеатр «Більшовик» знаходився майже поряд із нашим будинком. Якраз тоді вийшов у прокат перший український «ужастік» – «ВІЙ» по повісті М.В. Гоголя. Я там у темному залі від страху ледве не народила. Схопилась за Юру і закрила очі, коли те страховисько показалося на екрані.
Але ходити із ним у його улюблені п’яні компанії я не могла і не хотіла, що його неабияк розлютило. Хазяї квартири намагалися йому пояснити, що у такому стані мені важко і незручно там бувати. Та Юра не хотів нічого розуміти і почалися скандали. Може тому, та ще до них переїжджали Лідині батьки із Казахстану, вона попросила нас шукати собі нову квартиру майже перед пологами. Це виявилося нелегко, але Юра знайшов таки і ми перебралися із центру до нагірної частини міста, де знаходилося житло військовослужбовців.
Мені там сподобалося: двоповерхові цегляні будинки, зелений двір. У кожної сім’ї за будинком був свій городик. Наш господар, який після розлучення з дружиною та виходу у відставку, жив одинаком та працював у відділі технічного постачання КрАЗ, дозволив нам там щось посадити. Ми посадили цибульку та редиску. Господар постійно знаходився у відрядженнях, так що ми жили майже самостійно. Пам’ятаю той день сьомого травня. Я милувалися своєю зеленою грядочкою, потім Юра навчав мене грати у шахи. І тут почалися перейми! Я ще раніше інтуїтивно вирішила для себе, що буду народжувати тільки в першій «совєтській» лікарні. Тоді там було пологове відділення, бо пологового будинку в Кременчуці ще не збудували. Тому Юра, вже під вечір, на таксі повіз мене туди. У них був не прийомний день, але вони мене, чомусь, таки прийняли.
При огляді виявили, що води вже відійшли, а плід крупний і лежить не правильно (сідничне прилягання), перші пологи і т. п. Але медперсонал виявився, на моє щастя і на диво, чуйним та уважним. Було їм зі мною багато клопоту. Пологи тривали усю ніч, а плід не виходив! Увесь час я трималася за руку якоїсь доброї та лагідної акушерки і це додавало мені сил. Я терпіла все сильніші болі і старалася не кричати. Акушерка стривожилась: «Чому ти не кричиш? Кричи, щоб ми знали, що перейми тривають. Це дуже важливо.» Я стала кричати усе сильніше. Біль ставав нестерпним. Юра в цей час під вікном ледве не втратив свідомість, як потім розповідав. Робити Кесарів розтин вони не наважувалися, жаліючи мене. І ось, знову на наше із синочком щастя, о восьмій ранку прийшов на зміну знаменитий лікар-гінеколог Балюк. Веселий і впевнений у собі чоловік узяв усе в свої дужі руки. Він скомандував, щоб принесли рушники, а мені сказав: « Слухай мене і все точно виконуй! Зараз народимо!». І простим народним способом він наклав рушники на верх живота та уміло видавив дитину без єдиного розриву за якусь хвилину. Я почула крик дитини і захоплені вигуки акушерок: «Який богатир! Спортсмен! Склався удвоє і так вискочив!». Синочок мав вагу понад чотири кілограми! Усі були щасливі. Звичайно, пологи були патологічні і мені довго не приносили дитину, бо я була дуже слабка. Та нарешті принесли і я вперше відчула себе мамою, коли моє дитя пильно подивилося на мене і витягло губки, а потім присмокталося до моєї груді та зачмокало з апетитом. У лікарні я пролежала майже два тижні. За цей час трохи навчилася, як обходитися з дитиною. Там акушерки влаштували справжні курси для молодих мам.
А коли потрапила додому, то розгубилася – життя зовсім змінилося! Юра працював, а після роботи десь із місяць усе «мили ніжки» сину із друзями та співробітниками. Допомагали мені, як завжди, добрі люди. Ліда принесла пошитий нею маленький матрацик, який поклали у гарненький польський візочок. Свекруха прислала чудове дитяче «придане», яке їй привезли із Москви на замовлення. Так що синок був гарненько екіпірований. Нові сусідки, дружини військових, усі перейнялися і допомагали, хто як міг. Юрина сестра Ніна також допомагала порадами і практично показувала, як що робити.
Синочок любив купатися. Я заварювала різні пахучі лікарські трави. Молоко у мене було жирне, але скоро моєму бутузику стало його не вистачати і я почала прикормлювати дитячими сумішами та яблучно-морквяними пюре. Особливо йому подобалась гречана суміш. Стояла чудова літня пора.. Пелюшки швидко висихали на сонечку. Олежка (так назвали синочка) любив спати у зеленому, тихому дворі у своєму візочку. Хазяїн квартири став частіше бувати вдома. Він незлюбив мого чоловіка, який майже кожного вечора приходив напідпитку, і хазяїн діставав мене своїми настановами, що, мовляв, не можна з таким жити, а треба шукати когось кращого .Ставив себе за приклад, що ось він не п’є. У нашій кімнаті він поставив два односпальних ліжка в різних кінцях кімнати і коли помічав, що Юра перебирався вночі до мене, то сердився і наче ревнував мене до мого чоловіка. А був він страшненький, наче чахлик невмирущий і ще й до того ж, кривоногий, наче кавалерист. Сусідки розповідали, що у нього була гарненька дружина, медпрацівник, яку він страшенно ревнував. Коли вона приходила із чергування, він здирав із неї білизну та возив на експертизу. Врешті, жінка не витримала , розлучилася із ним та виїхала із дочкою до своїх батьків у Рязань. Потім приїжджала його дочка, старшокласниця, відмінниця. Ми з нею подружилися. Вона сказала мені: «Нілочко, Вам треба кудись переїхати, бо батько в тебе закоханий, а він скажений, коли ревнує!». І скоро стався такий інцидент: Юра прийшов п’яний, чіплявся до мене, тоді вихопив із візочка сонне дитя, воно розплакалось. Я – також. Раптом із своєї кімнати вискочив хазяїн із гвинтівкою в руках. Він був страшний. Закричав Юрію: «Зараз я тебе уб’ю!» Я закрила Юру і дитину собою. Він, здається, миттю протверезів і з дитиною вискочив надвір. Я ледве заспокоїла розлюченого Квазімодо.
Через три дні ми переїхали на іншу квартиру у приватний будинок до глухої бабці, у якої жила ще одна молода сімейна пара з трирічною донечкою. Вони виявилися хорошими, інтелігентними людьми. Я потоваришувала із Маринкою. Вони уміла і любила смачно готувати. Саме від неї я і навчилась і полюбила цю, здавалося, марудну справу. Була сніжна зима. Я з візочком загрузала у снігу, ледве добиралась до лікарні,
до якої ще треба було видертися на чималеньку гору. Олежка був дитиною із характером і міг кричати годинами, вимагаючи чогось свого.
Накричав собі пупкову грижу. Педіатр направив мене із ним до дитячого хірурга. Я, після випадку із моєю мамою, панічно боялась самого слова – хірург. Мабуть, це було написано на моєму обличчі, коли я з дитиною зайшла до кабінету і побачила здоровенного рудого дядька. То він сказав розпеленати дитину та покласти на столик для огляду. А потім крикнув медсестрі: « Петрівна! Неси сюди ножа!». Я ледь не впала з переляку. А він раптом зареготав та й каже: « Та не лякайся так! То я пожартував. Приліпиш на п’ятикопійчану монету ватний тампончик і приклади на пупок так, щоб вдавити ту грижу і приклей пластиром. Так робити з місяць і воно пройде!» Пройшло. Пожили ми там місяців зо три і Юрі вдалося отримати окрему однокімнатну квартиру. Яка це була радість! Я не могла повірити, що нарешті маємо своє окреме житло!
Продовження буде
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію