ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Іван Потьомкін
2023.03.31 22:29
Ламаний гріш вам, філософи
вічного життя після смерті...
Ламаний гріш вам за ваші зморшки.
А я обираю плоть, що страждає
в ім’я нігтя пальця мойого,
що такий звичний мені й симпатичний.
А я обираю насолоду просту й білу:
на омите водою, свіже тіл

Володимир Каразуб
2023.03.31 17:36
Ти думаєш, словом, до неможливості
Надто багато і за кожною комою,
Серце зникає в рядках наївності.
Ти стала для мене ще більш невідомою;
Ще більше далекою і безнадійною,
Вигадка мови, - ну, що ж, за назвою –
Любов, та як випадок – нерозділеною,
Т

Софія Цимбалиста
2023.03.31 14:54
Поміж галасного люду
я знайду тиші сліди.
Відчую ніжний трепет її голосу.
Вслухаюсь в її теплі слова.
Вона обіймами своїми
заховає сум.
Своїм лагідним поглядом
огорне жаль.

Володимир Каразуб
2023.03.31 12:28
День розгорівсь черкнувши сірника
В лампадку бляклого світання Сходу,
І вітер дмухав, змішував тепло,
В просіяний досвітній холод.
День починався шелестом тополь.
Спадав туман, зникаючи безслідно,
В дрімучий ліс. А там сто тисяч доль,
Тягли в юдо

Ольга Олеандра
2023.03.31 10:52
А потвор по тінястих кутках побільшало.
Намарно їх гнати, з тіней просочяться нові.
Згадай, хоч би спробуй, була колись горниця іншою.
І квіти, що мешкали тут, колись були живі.

Посохлі пелюстки валяються долу, неприбрані.
Потвори їх чавлять в дріб

Нінель Новікова
2023.03.31 10:13
СТАНОВЛЕННЯ. І ось, перед новим 1970 роком, ми перебралися до нашої першої власної квартири. Я вже раніше згадувала, що на весілля нам надарували усього, крім, звичайно, меблів. Ще раніше ми придбали собі симпатичний торшер із рожевим абажуром, який ст

Віктор Кучерук
2023.03.31 05:36
Вечора відсвіт багровий
Жалем на згарище ліг, –
Розум втомили розмови
Про односельців моїх.
Порожньо й сумно за тином, –
Тче лиш павук сиву нить.
Запах гіркого полину
Голову швидко п’янить.

Юрій Гундарєв
2023.03.30 19:58
Ганна Семиградська, прима оперного, вже у гримі й образі Розіни, ретельно вдивлялася у своє гротескно змінене віддзеркалення. Те чарівне лице юної ефірної діви, яким його бачили діти райка, зблизька нагадувало грубо покраяний жирними мазками портрет пензл

Юрій Гундарєв
2023.03.30 19:54
Брехня - це крапля, що камінь точить.
Вона проявляється, як на плівці.
Це вочевидь саме той злочин,
що розкривається без поліції.

Брехні не буває - в ім‘я чи заради…
Тут виправдання жодні - зайві.
Брехня, як завжди, - прихована зрада.

Наталія Кравченко
2023.03.30 18:23
колись давно на ці землі напали вороги, які грабували й палили села, вбивали жителів, а красивих молодих дівчат брали в полон, щоб пізніше продати їх у рабство. Одного разу, переправляючись через Чорний ліс, вороги зупинилися біля Чорного ока, щоб відпочи

Євген Федчук
2023.03.30 14:45
Полуденна спека поволі на спад вже пішла,
Камінна дорога не так припіка босі ноги.
Затихли Афіни, сховалися в кокона свого
І тиша поволі над гамірним містом лягла.
У темному небі яскраво засяяли зорі,
Знайомі сузір’я, хоч трохи, немов не такі.
Як ба

Іван Потьомкін
2023.03.30 14:04
Селюк не знав, що сталося в далеку давнину.
Музики два змагались. І ось у того,
Кому вже провіщали перемогу,
На арфі раптом луснула струна...
Закам’яніли слухачі. Та після паузи
Знов порвана струна заговорила...
І тільки потерпілець знав, що стало

Віктор Кучерук
2023.03.30 13:08
Тільки-но усядуся надворі
І упруся спиною об тин, -
Горобці цвірінькають то хором,
То щебече весело один.
Хоч собака гавкає на зграю
І горлає півень, мов сказивсь, -
Співуни такий концерт вчиняють,
Що душа зривається у вись.

Володимир Каразуб
2023.03.30 11:50
Дощ починався тричі:
вперше полопотів кількома краплями
упавши на листя яблуні,
що устами ночі прошепотіли:
ти,
ти,
ти.
Тоді об'явився вдруге,

Ігор Деркач
2023.03.30 11:43
ІОй, пу-сі, пу... сі... граються як діти
з вогнем у хаті опоненти світу...
велике пу оточує пітьма –
навколо мракобіси та потвори,
та ідіоту по коліна море
і не буває горя від ума.
Який там ордер... і яка тюрма?
Йому і пекло – не велике горе

Теді Ем
2023.03.30 09:52
Як змінюються мрії з плином часу...
Колись у світі стародавнім Архімед
хотів всю Землю повернути,
лише не міг він знати наперед,
куди за декілька століть цивілізацію
просунуть наукові апробації.

Змінили стан планети кардинально.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Проза):

На Кой
2023.03.09

Марина Хрумало
2023.03.01

Зоя Бідило
2023.02.18

Ольга Стельмах
2023.02.06

Гриць Янківська
2023.01.04

Максим мксклгн
2023.01.03

Хельґі Йогансен
2022.12.08






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Нінель Новікова (1949) / Проза

 Життя

Я жадібний до життя, я хочу випити його до дна, я хочу прожити все те, що належить мені без огляду на те, погане воно було,
чи хороше, смачне, чи противне, мені хочеться це відчути...

Люко Дашвар

1.ПОЧАТОК

Старенький ЗІЛ, розвантажившись від нашого скромного багажу, обдав на прощання їдким димом та й погазував собі назад до рідної Семенівки – разом із ним рвонулося туди і моє серце.
Так, у неповних сімнадцять, напівдитячих літ, за велінням своєї нелегкої долі, я опинилася у місті Кременчуку, вірніше, спочатку у його передмісті – Малій Кохнівці, куди прибула із родиною брата Анатолія, призначеного моїм опікуном після передчасної смерті нашої матусі.
Тільки пізніше я зрозуміла, чому він так поспішно виїхав зі мною до чужого міста, навіть, не давши закінчити мою улюблену середню школу. А справа була у тому, що до мене прийшла тоді перша закоханість у дорослого чоловіка і він це помітив та почав приділяти мені посилену увагу. Брат і рятував мене, від гріха подалі. Хтозна, як би там усе вийшло.
Це промислове місто сподобалася мені відразу. Широкий Дніпро із його просторими піщаними пляжами та зеленими мальовничими островами назавжди взяв у полон моє серце. Коли ми прийшли до центру, на тодішню вулицю Леніна і у сквері біля кінотеатру «Більшовик» посиділи трохи серед квітників, я спостерігала, як дефілювали там модні місцеві красуні і трохи заздрила, що вони там свої і видно, що добре влаштовані у житті… Тривожилась, як у мене тут усе складеться?
Маленький будиночок, де ми оселилися, стояв на піщаному пагорбі, навіть не огороджений, незатишний, одним словом, чужий і навівав на мене сум і нудьгу.
Із його віконця відкривався краєвид на циганське поселення. Я із цікавістю спостерігала за побутом сусідів. Зранку, вагітна, мабуть уже на сьомому місяці, циганка колола дрова та розпалювала у дворі вогнище, на якому готувала у казані їжу для багатодітної родини. А потім, із корзиною, відправлялася до міста. А циган, вгодований черевань, залягав на цілий день у ліжко під старою грушою, дістаючи лозиною малих циганчат. Так він їх доглядав. Увечері приходила стомлена циганка із повною корзиною продуктів, знову розводила вогнище, готувала вечерю. Діставала пляшку горілки для глави сімейства. Приговоривши ту пляшку, циган із віжками у руці, починав ганяти циганку навколо хати. Усі діти із лементом бігали за ними. Відшмагавши декілька разів кохану по спині та нижче, обіймав її і заводив до хати. Зранку усе повторювалося спочатку. Циганка часто повторювала з гордістю: «Б’є, значить любить!».
Ми ж, насамперед, кинулися шукати роботу. Толя відразу влаштувався на будівництво, бо мав професію екскаваторника-бульдозериста. Марусю, його дружину, прийняли ученицею водія електрокара на Кременчуцький автомобільний завод, а я, малолітня, кожного дня відправлялася на різні підприємства міста, де чула від усіх кадровиків одну відповідь: «Малолєткі нє нужни». Таку ж відповідь я отримала і на автозаводі від прокуреної суворої фронтовички із намальованими бровами. Цей завод залишався моєю останньою надією, тому я по-дитячому розплакалась у відділі кадрів. Незворушна кадровичка сказала, щоб я приходила через рік, коли підросту. Я намагалася їй пояснити, що мені треба заробляти десь, аби прожити цілий рік. І тут, на моє щастя, вийшов зі свого кабінету начальник відділу кадрів:
– А чому ця гарна дівчинка тут плаче, Ніно Савеліївно?
–Да вот, малолєтка, сіротка, просится на работу. А куда я єйо устрою?
–То направте її у цех запасних частин, там замовляли грамотну дівчинку на картотеку. Ти добре вчилася у школі, дитино?
Я показала йому єдиний свій документ про освіту – табель за 10 клас, де красувалися суцільні п’ятірки.
–Так ти відмінниця? О, такі діти і нам потрібні! А середню освіту закінчиш у вечірній школі робітничої молоді. Тільки ніколи більше не плач і все у тебе буде добре! – промовив це, наче мантру, по-батьківськи обійнявши за плечі.
Так, із його легкої руки та доброго серця, я вперше несміливо вступила на грандіозну територію автозаводу, яка вразила мене насамперед благоустроєм, великими будівлями виробничих цехів, між якими красувалися зелені газони та яскраві квіткові клумби. Якраз була обідня перерва і я побачила багато молодих людей, які весело вітали мене, відпочиваючи біля цехів.
У цеху запчастин заступник начальника, високий, худорлявий блондин із холодними блакитними очима, також запропонував мені ще підрости, але добрі люди, прості робітники, порадили дочекатися начальника цеху, який виявився доброю людиною і, вислухавши мою історію, погодився прийняти на обіцяну картотеку складського обліку. Робота не важка, але по-своєму відповідальна. І мої математичні здібності стали тут у нагоді – треба було блискавично віднімати та додавати прибуття та видаток, виводити залишок по кожній запчастині. Те, що робота ця «сидяча», а від п’ятизначних чисел рябіло в очах, виявилося для мене трохи марудною справою.
Мені видали стару рахівницю, але я краще рахувала «в умі», вважаючи, що такий обчислювальний пристрій не личить молодій дівчині. Пізніше, видали арифмометр – нове досягнення тодішнього прогресу. Коли я крутила його ручку, він несамовито тріщав. Узагалі, я не любила конторську роботу, але швидко розібравшись, що там і до чого, стала виявляти творчий підхід. Це дозволило полегшити працю комірників та інших співробітників і покращило якість оформлення нашої документації. Старший комірник Іван Артемович ставив мене за приклад, наголошуючи, що працівники роками механічно виконували свою роботу, а молода дівчина ось тільки прийшла і вже дещо удосконалила та спростила..
Із тої хатинки у селі Мала Кохнівка, яку орендував для нас брат, складно було добиратися на роботу, тому, знову ж таки добрі люди, потурбувалися про мене і усі гуртом знайшли нову квартиру недалеко від автозаводу, а головне, майже поряд розташувалася школа робочої молоді, де мені треба було закінчувати одинадцятий клас.
Речей у мене було небагато – усе помістилося у вузлику із маминої старої ковдри, який допоміг перенести на нову квартиру сусідський хлопець Сашко.
Звичайно, це була не кімната, а просто ліжко у куточку на кухні. У кімнаті жили вже три молоді жінки, у спальні ж тіснилися господар із дружиною та молодшою донькою, а старша, заміжня, жила зі сім’єю у флігелі поряд. Так що було нас там напхано, як у ту казкову рукавичку.
Господиня, тітка Валя, ніде не працювала і квартиранти були її маленьким бізнесом. Брала вона із нас по 10 карбованців за місяць. Господар, дядя Гриша, виявився душевним чоловіком. Він узявся опікуватися мною, вранці будив, сам відправляючись рано на роботу. Після роботи я, не встигаючи нічого собі приготувати, купувала десь пиріжок із лівером за 4 копійки і бігла до вечірньої школи. Тому одна із квартиранток, Віра запропонувала мені харчуватися разом – за десять карбованців вона взялася готувати для мене вечерю. Була вона товстухою, любила і готувати, і їсти. Інші дівчата говорили, що мені це не вигідно, бо Віра їсть багато. Але це не дуже мене хвилювало – вистачало щось перехопити гарячого. Прибігаючи з роботи та поспіхом зібравши підручники, щось мимохіть читаючи, перед заняттями у нашій ШРМ, я вечеряла тим, що залишала мені Віра. Зазвичай, це були штук п’ять поморщених пельменів, що соромливо ліпилися до дна величенької алюмінієвої каструлі.
Ще одна квартирантка – худенька, маленька росіянка Валя, яка працювала провідником на залізниці, якщо була вдома, сердито шипіла мені, щоб не розбудити Віру, яка завдавала хропака після тяжкої роботи у пресовому цеху:
– Гаваріла тєбє, што с нєй нєвигадна пітаться! Сама она пол кастрюли влупила!».
Вихідними, Віра «балувала» мене скромною порцією смаженої картоплі із одним, зажареним яєчком. Із моєї зарплати у шістдесят два карбованці залишалося після цього сорок два крб на всі інші потреби. І цього вистачало, бо повноцінний обід у заводській їдальні коштував п’ятдесят копійок, а я взагалі часто брала у буфеті тільки вінегрет за три коп., котлетку за дванадцять коп. та стакан чаю за дві коп., а хліб лежав на тарілках, нарізаний та безкоштовний. Це виходилоло сімнадцять копійок. Із одежі мала я кілька дешевеньких літніх суконь, які регулярно прала та прасувала. Співробітниці, хвалили мене за охайність.
А коли настала осінь, одягнути практично не було нічого пристойного. Єдиний теплий вігоневий светрик та спідничка із дешевого сукна – от і весь мій зимовий гардероб.
Тітка Валя вичитувала мені:
–Чому ти все ходиш у одному? Ти ж молода, треба одягатися краще! Я у твої роки переодягалася тричі на день!
Я і сама розуміла, що так не годиться. Було у мене чотириста карбованців на ощадній книжці, які поклав брат на моє ім’я, продавши мамину недобудовану хату. Це був НЗ. Але мені довелося зняти половину із цих грошей, щоб трохи одягнутися. Придбала я тоді на вивозі вовняну кофтину, плащик виробництва ГДР, шкіряні туфлі, недорогі теплі чобітки та ще драпу на зимове пальто, яке потім замовила у ательє, придбавши на толкучці хвостик чорнобурки для комірця.
Брат із родиною невдовзі повернувся до Семенівки, а я звикала до нового міста, до своєї робітничої сім’ї. Усе мені давалося відносно легко. А головне, скрізь зустрічалися добрі, небайдужі до сирітської долі, люди. Хоча було багато різних труднощів. Наприклад, проучившись десять класів у школі українській, потрапила у випускний клас російськомовної ШРМ №4.


2. ПОШУКИ ШЛЯХУ
Спочатку багато чого не розуміла. Терміни, правила - усе звучало по іншому, але я старанно училася і закінчила школу зі срібною медаллю, несподівано навіть для себе. Щоправда, знову за щасливим збігом обставин. Зі мною навчалася наша поштарка Ліда, мила, сімейна жінка, яка не завжди могла після роботи відвідувати школу, бо хворіли діти, тому вона боялася, що не зуміє здати випускні екзамени на атестат зрілості, і попросила мене підготувати її до цих екзаменів. Жила Ліда далеко, тому домовилася із сусідською бабусею, щоби ми могли займатися на веранді її приватного будиночка. Там, пояснюючи поштарці шкільну програму, я і сама добряче проштудіювала відповіді на екзаменаційні питання. А потім ця Ліда також допомогла мені влаштуватися у робітничий гуртожиток, залучивши до вирішення цього питання депутатку Верховної Ради СРСР Людмилу Тимофіївну Пшеничну.
Щоправда, від того гуртожитку я була не в захваті, бо вільне місце виявилося тільки у корпусі, де проживали самотні літні жінки, деякі з них були розлучені, а деякі ще гірше – старі діви, які виявилися складним для спільного проживання контингентом. Нещасні, обездолені, вони ще і самі псували життя собі та сусідкам постійними чварами, при цьому, гірко заздрили єдиному, що я мала – моїй молодості.
Тому на роботу я ішла завжди, як на свято.
Мій перший робітничий колектив складався із простих, щирих і душевних людей, обтяжених своїми проблемами, яких вистачало і при радянській владі. Якраз тоді йшли останні місяці правління М.С. Хрущова. Усі полиці продовольчих магазинів були заставлені консервованим зеленим горошком, хліб випікався переважно із кукурудзяного борошна, тому кришився і розсипався. Ним можна було подавитися. У робітничих їдальнях на гарнір давали тільки горохове пюре, пиріжки ліпили також із горохом. Робітникам видавали щомісячно талони на макаронні вироби, якими я ощасливлювала сімейних співробітників. А потім прийшла епоха Леоніда Ілліча Брежнєва і вже наступного дня усі продукти з’явилися на прилавках, наче за помахом чарівної палички і пухкий пшеничний хліб у тім числі. Пам’ятаю, почула тоді жартівливе гасло: «Королеву з поля – короля з кремля!», (королевою полів при Хрущові називали кукурудзу і примушували нею засівати усі поля, навіть там, де вона ніколи не вирощувалась і не давала урожаїв).
Так от, ці прості робітники із нашого колективу справді замінили мені утрачену родину. Із теплом та вдячністю згадую, насамперед, майстра нашої дільниці Дмитра Тимофійовича Зубенка, у минулому військового льотчика, інваліда ВВВ, суворого, інтелігентного чоловіка, батька двох синів і талановитого керівника , який ставився до мене з особливою увагою, навіть батьківським теплом, якого мені не випало зазнати у дитинстві. Він приділяв багато часу моєму вихованню. Багато чим у своїй службовій кар’єрі я зобов’язана цій непересічній людині. Саме він вселив мені віру у власні сили та здібності. Зарплата моя була, звичайно, мінімальною і я, досягнувши повноліття, поривалася перейти на важчу робітничу спеціальність, аби заробляти трохи більше. Хотілося одягнутися краще, бо з’вилися ж кавалери. Але Дмитро Тимофійович сказав:
– Тільки через мій труп ти підеш у бригаду! Тобі треба учитися далі і виходити в люди. У тебе є великі здібності.
Тому і спромоглась я справити собі лише одну святкову сукню із вовняної чорної тканини, щоправда, гарно скроєну та пошиту в ательє мод. Єдиними прикрасами були: низочка дешевенького білого намиста та білі китички на пасочку. Пам’ятаю, як перший мій кременчуцький хлопець – поляк Володя запросив мене до ресторану «Україна», де я ніколи іще не бувала. Звичайно, намагалася відмовитись, але він дуже наполягав і я, одягнувши ту єдину чорну сукню та білий фетровий капелюшок від хазяйчиної дочки, завмираючи від хвилювання, таки відважилася зайти із ним до казкової, сяючої зали. Не знаю, що і як ми там їли. Випити щось я відмовилась і сиділа напружена і вкрай серйозна. Офіціанти стривожено на мене поглядали, швиденько нас обслуговуючи. Нарешті одна не витримала інтриги і нахилившись до мене, пошепки запитала:
– Скажіть, заради Бога , чи ви не з народного контролю?
Я її заспокоїла, що мовляв, ні. Вони полегшено зітхнули і перестали бігати навколо нас. Я трохи розслабилася. Грізний та непідкупний народний контроль у ті часи наводив жах на усіх працівників торгівлі та заходів харчування.
Із Володею ми зустрічалися частенько. І кожного разу він приносив мені на гостинець великий паперовий кульок із шоколадними цукерками, яких я ніколи раніше не куштувала. Називалися вони «Червоні», іноді були «Трюфелі». Коли я поверталася із побачення на квартиру, то усі мої співмешканки, на чолі із тіткою Валею, чекали на мене, сидячи за столом на кухні, біля мого ліжка, бо я завжди їх пригощала тими цукерками. Ми починали чаювати, насолоджуючись вишуканим смаком дорогого шоколаду. Жінки, із виглядом знавців, говорили, що Володька мене любить, чи жаліє і точно не «жлоб», бо купляє найдорожчі цукерки. Усі вони були росіянками. Взагалі, здавалося, що тоді добра половина матушки Росії, покидавши свої березові глибинки, з’їхалася до нашого Кременчука у пошуках своєї жіночої долі. Але, наскільки мені відомо, тільки наймолодша із них, некрасива, але добра і лагідна дівчина Ніна, яка працювала десь на будівництві, змогла тут знайти своє щастя і вийшла заміж за колегу по роботі електрика Сергія.
А мені треба було подавати документи на вступ до якогось вишу. У нашому місті була у ті часи тільки філія ХПІ. Туди мені і порадили вступати на вечірнє відділення.
Але, обираючи факультет і майбутню професію, я намагалась якось наблизитися до улюбленої літератури, тому і обрала поліграфію. Після загальноосвітнього курсу в нашій філії світило б мені заочне навчання у Львівському «Політесі» і десь там маячила моя мрія – робота у типографії чи, навіть, у видавництві. Але тут мені знову не пощастило, бо на цей факультет не набралося достатньої кількості бажаючих і його скоротили. Один із моїх нових друзів, Михайло – студент-заочник Київської сільгоспакадемії, навіть ходив зі мною до ректора, доказуючи, що у мене є прохідні бали, але нічого ми там не добилися. Ректор сказав, щоб навідувалися – якщо когось відрахують за прогули, тоді може…
Тому залишилося тільки, знову ж за порадою добрих людей, вступити (уже без екзаменів, за тим же екзаменаційним листком) до Кременчуцького вечірнього автомеханічного технікуму на спеціальність техніка-технолога з обробки металів різанням.
3. ПЕРШІ ЗНАЙОМСТВА
Мені пощастило, що у нашій кімнаті жила гарна, розумна дівчина Рая, усього на три роки старша від мене.
На той час, мого хлопця Володю призвали на строкову службу до лав Радянської Армії. Чекати на нього я не хотіла, бо дещо у його поведінці мені не подобалося. Тому Рая, яка вже збиралася заміж за свого жениха Віктора, соліста знаменитого автозаводського хору під керівництвом Павла Федоровича Оченаша, познайомила мене із Андрієм – білорусом, що проживав у гуртожитку в одній кімнаті з її Віктором. Цей Андрій виглядав таким красунчиком, але я, на щастя, в нього не закохалася, бо показав себе надто легковажним, самозакоханим типом. На побаченнях любив розповідати мені, як він красувався на пляжі з якоюсь засмаглою блондинкою, яка вони ефектна пара та як усі ними милувалися… Я була ще зовсім юною і не дуже розумілася на чоловічій половині людства. Мої знайомі, зустрічаючи мене із ним, захоплено запитували:
– Де ти знайшла такого красеня?
Мені це лестило, звичайно, але щось тривожило у наших стосунках. Тому і вирішила порадитися із Раєю. А вона, почувши про ту ефектну блондинку, рішуче заявила, що такого «хлища» треба гнати геть. І я це зробила дуже легко. Андрій сердився, не міг повірити, що йому, такому красеню, якесь зелене дівча раптом дало відставку…
Наближався час вступних екзаменів до вишу, а готуватися мені не було де, бо у нашому гуртожитку для цього були не найкращі умови. Я вирішила робити це на центральному пляжі. Біля води відчувала себе значно комфортніше. Відходила у найвіддаленіші куточки, аж до Крюківського мосту і намагалася зосередитися на підручниках. Та не завжди мені це вдавалося. Відволікали пляжники. Невдовзі там я познайомилася з Миколою, симпатичним і серйозним хлопцем, який виявився машиністом тепловоза і скоро запропонував стати його дружиною. Ми з ним гарно дружили, мої знайомі навіть вважали його тим же Андрієм, бо вони були зовні дуже схожими. Він називав мене смішним ласкавим словечком –«перепетуля». Я й досі не знаю, що це значило, і любив мріяти, як привезе до своєї матусі у якесь далеке село, як я там буду носити воду на коромислі і годувати курей та свиней. Словом, був хазяйський хлопець. Коли я заявила, що збираюсь учитися далі, щоби чогось досягнути у житті, він чесно попередив, що не дозволить мені цього, бо його дружина повинна бути домогосподаркою і дбати про сім’ю. Не дійшовши згоди у цьому важливому для мене питанні, і з ним також мусила розлучитися. Це рішення вже приймала самостійно. Микола довго ще сумував, іноді плакав, але уперто не погоджувався на моє подальше навчання. Коли я вже поверталася до свого гуртожитку із вечірніх занять у технікумі, часто дуже втомленою і голодною, він зустрічав мене, виринаючи із темряви, наче той сумний привид… Але я не хотіла із ним більше спілкуватися, та й не мала ні сили, ні часу.
Спостерігаючи, як я перебираю хлопцями, мої літні співмешканки шипіли услід: «За перебір – чорта у двір!» – і таки накаркали! Та про це – трохи пізніше.
Саме тоді я здружилася із Альбіною, яка працювала також у нашому цеху контролером ВТК. Приїхала вона зі Смоленщини і жила у своєї двоюрідної сестри.
Ми із нею іноді ходили до палацу культури автозаводу на молодіжні вечори. Альбіна була гарненькою дівчиною – світле волосся до пліч, великі сірі очі, чарівна посмішка ще й гарна фігурка… На нас звертали увагу і ми часто знайомилися із різними хлопцями, але тоді вони не надто цікавили мене, хоча траплялися серед них непересічні особистості, як наприклад, поет, або інженер-конструктор, гарний спортсмен, тощо. Але я зосередилася на навчанні, бо завжди любила вчитися. Під впливом моєї нової подруги, захопилася читанням класичної літератури, якій присвячувала майже увесь свій вільний час.

4. ПЕРШІ ПОДОРОЖІ
Улітку у нас із Альбіною співпав час відпустки і вона запросила мене поїхати разом на її батьківщину до міста Вєлєжа. Поїздка видалася мені цікавою. Дерев’яні будинки, дерев’яні тротуари, старовинний дерев’яний паром через Західну Двіну, навколо ліси. Суворі, гостинні, але стримані у виявленні почуттів люди, та нестача продуктів, ще гірше ніж було на Україні. Перебивалися вони грибами та городиною. А в магазині, де я надіялася підкупити щось до столу, виявилося на полицях тільки «Китове м’ясо» у бляшанках та пляшки з брунатною рідиною із красномовною назвою «Спотикач».
Консерви тхнули собачатиною, а напій прийшовся до смаку Альбіниному симпатичному татові, який, до речі, виявився моїм тезком, бо звали його Ніл. Потім Альбінин дядечко возив нас вантажівкою до міста Смоленська, який вразив мене старовинними храмами та мальовничими вулицями. Також ми збирали гриби у бору. Із однолітками гуляли вечорами і вони розповідали мені, якою талановитою гімнасткою та актрисою була Альбіна, приймаючи участь у шкільних спектаклях, як сходилися глядачі із інших шкіл міста, щоби на неї подивитися у ролі Весни у виставі «Снігуронька», потім прохали заспівати їм «Червону руту», яка тоді тільки увійшла в моду та стала всесоюзним хітом. Любили слухати українську мову…
Спробувала купатися у Західній Двіні, але вода там виявилася крижаною, незважаючи на літню спеку. Тому ми просто засмагали на березі, спостерігаючи за лісосплавом, якого я ще ніде раніше не бачила. Відвідали ми і сусідню Білорусію (тоді вона так називалась) місто Вітебськ. У Білорусії навіть у ті часи тотальних дефіцитів було у продажу майже все . За дванадцять рублів придбала собі симпатичний светрик, який став улюбленим і служив мені кілька років і на роботу, і на вихід. із чорного бавовняного трикотажу з люрексом, а світлу спідничку до нього я придбала за десять рублів на барахолці – вийшло оригінальне вбрання.
Альбіна також вступила до нашого технікуму. Ми продовжували спілкуватися на роботі, а у вихідні любили дивитися кінофільми у кінотеатрах міста. У ті шістдесяті роки в СРСР настав час відлиги, розквіту культури, поезії, бардівського руху. Тоді радянський кінематограф сягнув своїх вершин. Виходили у кінопрокат такі шедеври, як оскароносна кіноепопея Сергія Бондарчука «Війна та мир», безсмертні кінокомедії Леоніда Гайдая: «Операція И та ін. пригоди Шурика», «Кавказька полонянка», «Пес Барбос та незвичайний крос», «12 стільців», фільм Сергія Параджанова «Тіні забутих предків», «Андрій Рубльов» –Тарковського, «Морозко» – Олександра Роу та багато інших чудових фільмів. Ми переживали і до сліз реготали разом із героями цих фільмів. Потім ще довго перебували під враженням, обговорювали . Мабуть, разом із хорошими книгами, це і стало моїми життєвими університетами.
Наші знайомі хлопці були, здебільшого, робітниками автозаводу, часто вихідцями із села, навіть, із неповною середньою освітою, але ніколи я не чула від них жодного брутального слова у нашій присутності.
Я, взагалі, здавалася їм занадто суворою і вони мене трохи боялися, а якщо і зважувалися заводити стосунки, то тільки із серйозними намірами – майже кожен із моїх друзів пропонував мені руку і серце. Але я твердо вирішила, що треба спочатку довчитися, бо вже розуміла, що не потягну ще й сімейних обов’язків. Разом із тим, надивившись на життя моїх літніх співмешканок, вирішила вийти заміж за першого, хто запропонує мені це відразу після закінчення технікуму.
Про що я мріяла, чим жила у ті часи? Навіть не знаю, як це розповісти… Після смерті моєї ніжної, всерозуміючої матусі, наче якась велика чорна хмара нависла над моєю юністю. Я знала, що опинилася незахищеною, сам на сам із жорстоким світом. Проте, зустрівши на своєму шляху безліч доброзичливих людей, страху перед життям не відчувала. Було тільки почуття великої відповідальності за кожен свій крок, за ставлення до своєї роботи, до навчання. Я не так розуміла, як відчувала, що не маю права на помилку. Також, мала тверду впевненість у своєму майбутньому – вірила, що не пропаду, якщо буду наполегливою, то досягну чогось кращого у своєму житті.
Коли я приїздила на свою малу батьківщину до тітоньки Віри, яка була розумною жінкою і моєю хрещеною матір’ю, вона, слухаючи мене, дивувалась і казала:
– Ти ніде не пропадеш і якщо треба буде, зайдеш і до міністра у кабінет!
Пізніше я згадаю не раз ці її пророчі слова.
Разом із тим, була вкрай не практичною, а радше, романтичною, як і належить у юності… Я майже не мала вільного часу для мрій, але іноді, засинаючи від утоми, часто на голодний шлунок, щасливо посміхалася і думала, що переді мною велике, цікаве життя, що чекає мене у майбутньому багато різних чудес і я у це свято вірила.
Поступово, серед хороших людей, душа моя відтанула і до мене поверталися веселість та жвавість.
Звичайно, навчання у технікумі не було для мене аж таким захоплюючим, але вчилася я старанно. Навіть жахливий для усіх «сопромат» та вищу математику склала на «відмінно». Пізніше, коли пішли спеціальні технічні дисципліни, також управлялася з ними добре. Усі курсові та дипломну роботи виконувала самостійно, тоді як більшість моїх однокурсників винаймали для виконання креслень конструкторів-професіоналів. У мене ж не вистачало для цього коштів та і прагнула завжди усе робити сама.
Як я це виконувала, цікаве питання, бо не мала ні приладдя, ні місця для таких робіт. Знову ж таки, виручали на роботі. Начальник нашого технологічного бюро, на прохання мого майстра, дозволяв мені приходити у вихідні дні та креслити за їхніми кульманами, але потрібних лекал у них не було, тому я дещо просто малювала від руки… А коли принесла ці креслення своєму кураторові до конструкторського відділу, він схопився за голову:
–Хто це Вам малював? – запитав, стримуючи усмішку.
Я чесно відповіла, мовляв, сама. Він зателефонував моєму керівникові дипломного проєкту, а той відповів, що у групі я найкраща учениця. Тоді куратор промовив, почухавши потилицю:
–Ну, що з Вами робити? Вимушений тепер поставити оцінку «добре». Нехай це буде за кмітливість та здібності до малювання. Уперше бачу таку самодіяльну творчість…
Гарні траплялися люди на моєму шляху. І взагалі я відчувала, що постійно якась добра вища сила рятувала і захищала мене у ті молоді роки. Були ми тоді усі атеїстами, комсомольцями, у Бога відкрито не вірили, тільки пізніше я дізналася від старших людей, що сиротами опікується і захищає їх Богородиця.
До речі, про комсомол. На Кременчуцькому автозаводі, як і по всій країні, функціонувала сильна комсомольська організація, яка приймала участь в усіх справах заводу. Усі наради проводилися за участю так званого «чотирикутника» – керівника підрозділу, секретаря партбюро, голови профкому та комсорга. Регулярно проводилися комсомольські збори, молодіжні вечори відпочинку, спортивні заходи. Передовикам виробництва давали рекомендації для вступу в ряди КПРС.
Згодом я зрозуміла, що це перетворюється у банальну формальність і усі ці лозунгі « Слава КПРС!», «П’ятирічку за три роки», «Слава труду!» і т. д.– просто фальш…
Із моєї легкої руки наш колектив поповнився молодими дівчатками. Були вони симпатичними, безтурботними та пустотливими. Цілими днями дзвенів веселий сміх та щебетали дзвінкі голоси. Наш майстер Дмитро Тимофійович намагався напустити на себе суворий вигляд і навести належну дисципліну. Я ж залишалася його улюбленицею. Він ніколи не робив мені зауважень. Дівчатка, звичайно, це помітили:
–А чому на Нілу Ви не кричите?– запитували, обступивши його веселою зграйкою.
Він відповідав на це:
– Коли ви навчитеся так працювати, як вона, тоді і поговоримо! – і лагідно до мене посміхався.
Як же зігрівала моє серце та його посмішка! А ще я часто помічала, як він милувався моєю ходою, а тоді, жартуючи, говорив мені :
– Ну, і задавака!
Треба сказати, що від природи мені дісталась, не знаю звідки, ця манера – ходити із прямою спиною та високо піднятою головою, за що іноді доводилося вислуховувати і компліменти, і дорікання.
Запам’яталась організована профспілкою екскурсійна колективна поїздка теплоходом по Дніпру до Канева і Києва. Як же було цікаво та весело! Це була моя перша подорож теплоходом! Правда, пізнім вечором на Кременчуцькому морі ми потрапили у доволі відчутний шторм – хвилі добряче хитали наш старенький теплохід, багатьом пасажирам стало зле, але ми із Альбіною захоплені танцями, якось непомітно це пережили. Вранці пришвартувалися у місті Каневі. Звичайно ж, відвідали меморіальний комплекс – могилу Тараса Григоровича Шевченка на високій кручі над Дніпром ревучим, як він і заповідав. Мене надзвичайно схвилювало це святе для серця кожного українця місце. Далі пливли між мальовничими берегами до столиці України міста Києва. Усе це я бачила вперше! Київ полонив моє серце назавжди! Багато у житті довелося мені ще побачити різних чудес, але нічого так не запало у мою душу, як наша казково-зелена столиця зі своїм неповторним національним колоритом знаменитого Хрещатика, золотоверхими церквами та соборами, Святою Лаврою! Особливо зачарував мене Андріївський узвіз зі своїм Андріївським спуском, Аскольдовою могилою, вишуканою архітектурою Андріївської церкви – красивішого нічого у житті, здається, так і не бачила! Утомлені та щасливі, поверталися ми до Кременчука, переповнені незабутніми враженнями.
В один із моїх приїздів до рідної Семенівки, я зустрілася там зі своїм дядечком Миколою, який проживав під Ленінградом. Він запросив мене до себе на гостину. Дочекавшись чергової відпустки, я туди із радістю поїхала. Дядько жив із сім’єю у великому приватному будинку у селі Русько-Висоцькому . Вони із дружиною Шурою мали четверо дітей. Зустріли мене привітно. Молоді родичі його дружини кожного дня супроводжували мене до Ленінграду, де ми відвідували визначні пам’ятки та музеї: Ермітаж, Петергоф, Царське село, Павлове і т. д. На моє гаряче прохання, ходили ми навіть до театру опери та балету ім. С.М. Кірова, де потрапили на оперу Бізе «Кармен». Не можу передати свого захвату від усіх цих чудес! Із того часу я закохалася у театри і де б не була, завжди старалася потрапити на якусь виставу. До цього часу зберігаю товсту теку із програмками, які іноді переглядаю та згадую.
Якраз тоді у Ленінграді я застала білі ночі та чарівне видовище – відкриття сезону фонтанів у Петергофі… Незабутні враження від сяючої краси! Довго ще ввижалися мені усі ті довершені витвори мистецтва та архітектури, розкішні станції першого в СРСР Ленінградського метрополітену. Сподобалась і природа біля села Русько-Висоцького – неозорі смарагдові луки, порослі великими білими ромашками, пересічені якимись ямами та ровами, схили яких рясніли кущиками надзвичайно запашної та смачнючої суниці. Дядечко пояснив мені, що тут проходила лінія фронту під час війни, а рови та ями – то залишки бліндажів та окопів… Саме тоді дядечко із дружиною і запропонували мені переїхати до Ленінграду, але я категорично відмовилася – надто уже сильно любила свою Україну, свій завод, колектив і навіть свою нудну роботу.
Вони мені навіть жениха там уже підшукали із тітчиної рідні і були дуже розчаровані моєю відмовою. Потім за того хлопця вийшла заміж одна наша родичка і нічого доброго із того для неї не вийшло.
А до Ленінграду трохи пізніше переїхав мій непосидячий брат із родиною, влаштувався там на будівництво і невдовзі отримав квартиру десь під Ленінградом. Тепер у них було уже двоє малих діток, які почали там часто хворіти. Лікарі порадили змінити клімат. Так, брат, легкий на підйом, опинився у Криму, біля міста Красноперекопська у радгоспі-мільйонері, де дружина його стала знаменитим рисоводом, а він сам – машиністом екскаватору, що чистив північно-кримський канал. Багатий радгосп виділив їм відразу чудовий котедж. Там вони і прожили усе своє життя. Зарплата була доволі високою. За два роки брат придбав собі автомобіль «Ладу», класу люкс. Маруся була вічним передовиком і мала багато нагород, наприклад, медаль ВДНГ СРСР. Але екологія у Північному Криму виявилася жахливою: навколо у небо здіймалися ядучі різнокольорові дими із труб хімічних підприємств: титанового, бромного, содового і ще бог знає яких заводів. Приїжджаючи до брата на гостину, не могла там витримати і трьох днів – із очей постійно текли сльози і я починала задихатися. А вони там жили десятиліттями! Та ще рисоводи повинні були сигналити літакам-«кукурудзникам» червоними прапорцями, коли ті розпилювали над рисовими чеками ядохімікати. Звичайно ж, вони потрапляли людям у очі!
Маруся майже зовсім осліпла і вони з Анатолієм двічі їздили до інституту аж до Уфи на операції очей . Багато їхніх сусідів страждали онкологічними захворюваннями. Так що, не дуже позаздриш!
Я ж, перед закінченням технікуму, як і планувала раніше, познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Юрієм. Знакова подія того дня пророкувала мені щось тривожно-загрозливе, та хіба ми тоді прислухалися? Уперше зустрілися із ним випадково у черзі до заводської їдальні. Потім він підсів за мій столик, запитавши дозволу. Ураз надворі стемніло, за вікнами застугонів шалений вітер! Одне із величезних вікон у старій дерев’яній рамі зі страшенним тріском та гуркотом гепнулося просто на столи, за якими ніхто тоді, на щастя, не сидів. Усі обідали якось подалі від вікон Задзвеніли уламки скла. Я із переляку втратила дар мови. Хтось пронизливо закричав. Усе це сталося блискавично! Бліда завідувачка, вибігла до зали, побачивши, що усі живі-здорові, перехрестилася і попросила усіх залишити приміщення. Тоді ми так і не встигли познайомитися. Я вискочила надвір, гамуючи серцебиття – щось тривожне намагалося достукатися до моєї свідомості але так і не достукалося…
Через декілька днів, на одному із молодіжних вечорів у палаці культури автозаводу, цей молодий чоловік запросив мене на танець. Більше від мене не відходив і пішов проводжати до гуртожитка. Сподобався мені своєю веселою жвавістю і трохи насторожив якоюсь нервовістю. Я подумала тоді, що мені із ним некомфортно, неспокійно, але зате і не нудно! Не пам’ятаю, про що ми говорили, але мені було цікаво із ним і весело. На прощання він сказав:
– Які гарні у тебе очі! Жаль, що немає твоєї мами… – і призначив побачення.
Далі усе закрутилося, наче у кінострічці. Я навіть не мала часу розібратися у своїх почуттях та тверезо оцінити ситуацію. Це була якась навальна атака. Мене трохи лякав такий натиск і , за звичкою, я намагалася від нього відчепитися, та не так це виявилося легко! А згодом я зрозуміла, що це взагалі мені не під силу. Юрій умів подобатися усім, де б я із ним не з’являлася. Навіть мої непривітні співмешканки завжди прихильно його зустрічали. Він достеменно знав, як треба поводитися із таким контингентом. Проте, коли одного разу прорвавшись крізь чергову до нашої кімнати, святилища старих дів, він жартівливо стягнув ковдру із товстої, вічно набундюченої Дусі і запитав:
– А що це за спляча красуня?
Я завмерла від жаху, впевнена, що ця мегера негайно напише заяву до відділку міліції на Юрія за хуліганство… Яким же було моє здивування, коли ця жінка суворих правил раптом грайливо до нього загиготіла!
5. ВЕСІЛЛЯ
Незабаром Юрій запропонував мені стати його дружиною. Я повезла його на «оглядини» до своїх родичів у рідну Семенівку. Побували у брата, який тоді ще там проживав, також у дядечка Володі, у моєї хрещеної матері, тітоньки Віри. Він із усіма легко знаходив спільну мову. Виявилося, що раніше уже побував у відрядженні із лекціями від парткому автозаводу у нашому районі. Юрій працював комсоргом одного із основних виробничих цехів нашого заводу, був членом КПРС, пізніше – начальником ГО. Основна ж його професія ¬– токар-універсал ніколи не давала йому пропасти, бо тоді, як і тепер цінувалася на виробництві.
Та повернуся до тих «оглядин». Найбільше мене цікавила думка моєї розумної хрещеної, яка тепер ніби замінила мені рідну матір.
А хрещена була від Юри у захваті! Вона запитувала мене:
– Тобі пощастило зустріти такого хлопця? І симпатичний, такий жвавий та приємний! Я навіть не знала, що чоловіки такими бувають! Мій же Іван за усе життя навіть Вірою мене не назвав. А цей, диви, як ласкаво тебе називає і ластівочкою, і рибочкою! Мені устиг наговорити таких приємних слів, що я і не чула такого. Від душі, раджу тобі виходити за нього заміж! Бо, мабуть, це таки твоя доля тебе знайшла.
Її можна було зрозуміти.– бездоганно охайна, уміла господиня, майстерна кулінарка, в якої все у хаті сяяло чистотою, вона ніколи, мабуть, не чула навіть простої похвали на свою адресу. У неї була донька Ліля, на один рік молодша за мене, єдина із трьох її дітей, яка залишилася у живих… Вона у свої двадцять років ні з ким іще не зустрічалася. Мало було женихів у нашому селищі і такій скромниці, як Ліля, вони не діставалися…
Не схвалили мій вибір тільки дві людини: моя подруга дитинства Валентина та улюблена учителька Ніна Іванівна, яка, випадково зустрівши нас у центрі, трохи поспілкувавшись, просто на перший погляд визначилася із оцінкою:
– Дитино, ріж поли і тікай!
Пізніше я не раз жалкувала, що тоді до неї не прислухалася. Не повірила, що можна ось так, мимохіть, розпізнати людину.
Але хробачок сумнівів усе ж поселився десь усередині і стиха гриз мої мізки. Та переважна більшість близьких мені людей радили не втрачати цей шанс:
–Дивись, як він за тобою упадає! І гарні подарунки дарує до кожного свята, і піклується про тебе! А який інтелігентний та уважний! Та чи знайдеш ти ще десь такого?
Джентльменські манери та уміння гарно говорити приємні речі чарували людей, особливо жінок. Кожного вечора, зустрічаючи мене після вечірнього навчання, не забував купити щось поїсти: пам’ятаю, кефір у пляшках, кільця краківської ковбаски, згущене молоко у бляшанках, булочки. Цікаві сусідки, заглядаючи до нашої кімнати, фіксували поглядами цю картину, як я вечеряю тим кефіром, ділячись із Юрою, потім розпускали такі слухи:
– Звичайно, він сюди бігає щовечора, бо вона його годує!
Я тільки сміялася, бо знала, що «на чужий роток не накинеш платок», та ще нашим дамам.
Я вже добре розуміла, що таке безпритульна самотність і, мабуть, найбільше цього боялася. Домашня дитина, я мріяла створити гарну сім’ю. Звичайно, я вже і сама почала помічати схильність мого жениха до застілля, до спиртного, хоча він і намагався приховувати це від мене. Але, виростаючи без батька, була надто наївною та самовпевненою, тож, твердо вірила, що зможу виправити ці недоліки свого майбутнього чоловіка. У юності здається усе можливим. А Юра, мабуть, відчуваючи мої сумніви, дуже поспішав із весіллям.
На роботі вирішили колегіально, із моїми молодими подругами, що найкращий час для цього буде травень 1968 року. Ніхто не боявся, що рік той високосний, а місяць май – усе життя будеш маятись. Ми тоді не вірили ні у які прикмети та вважали це бабськими забобонами. А марно!
Отож, усе спланували. Друзі взялися допомагати, хто чим зміг. Юрія відрядили до міста Києва за вбранням для нареченої. Там жив Юрин далекий родич, який працював у Київській облпрофраді… Він Юрі допоміг. У результаті, мені дісталося стильне і модне весільне вбрання із якогось закритого столичного салону! На диво, без примірки, прийшлося, наче на мене шите! Біла елегантна сукня без рукавів трохи вища колін із якоїсь набивної тканини із люрексом і коротенька двоярусна фата за тодішньою модою у стилі Коко Шанель! Білі черевички на високих підборах та рукавички до ліктів також знайшлися. Цю сукню я ще довго носила «на вихід», прибравши із неї атласну квітку. На весілля прилетіли Юрина рідна сестра із чоловіком аж із Мангишлаку. Вона подарувала мені ніжну білу японську кофтину із ще не баченого у нас акрилу, яка також гарно сиділа, накинута на цю чудову сукню. Тому проблеми із одягом щасливо вирішилися. Потім одна старенька інтелігентка Роза Абрамівна, яка жила у нашому гуртожитку в маленькій комірчині, навіть сказала, що у своєму житті не бачила ще такої елегантної нареченої.
Юра також гарно виглядав у класичному чорно-білому. Мої подруги-світилки, гарненькі дівчатка: русява Альбіна та чорнява кароока Людмила, наче дві квіточки у коротеньких кольорових сукенках однакового покрою, салатовій та рожевій, довершували наш весільний кортеж. Від Юри свідками були його друзі – два симпатичні брати Кобзарі, сини головного бухгалтера автозаводу.
Але ніякого посагу у мене, звичайно ж, не було. Та я тоді про нього якось і не думала зовсім. Виявилося, що знову ж таки про все це подбали наші рідні, друзі, мої добрі співробітники, які наче змовившись, надарували нам на весілля майже все, що було необхідно для сімейного життя, окрім меблів, звичайно. Моя хрещена, яка майже не могла уже ходити, також спромоглася приїхати із донькою та щедрими подарунками. Юрина матуся приїхала ще раніше зі своєї Орловщини. До речі, Ніна, двоюрідна сестра Юрія, працювала комендантом наших гуртожитків. Вона і допомогла розмістити мою семенівську рідню на ніч у кімнатах заводського гуртожитку.
Для весілля замовили їдальню, яка зручно розмістилася біля наших гуртожитків і квартири де жила Юрина сестра Ніна із чоловіком та маленькою донечкою. Вона ж прихистила у себе Юрину рідню. На весілля найняли чудового акордеоніста, який майстерно грав увесь день популярні, веселі мелодії., як от модний тоді танець на мелодію пісні «Лєтка-єнка», що його ми нещодавно розучили в обідню перерву під керівництвом нашої руденької шістнадцятирічної подруги Ніни Ручки, яка відвідувала танцювальний гурток. Часто звучала популярна тоді пісня «Остання електричка» та багато інших. Веселилися усі до упаду. Дядечко Володя та брат Толя привезли спиртне власного виробництва, усього було досить. Скоро із сусідніх гуртожитків підтягнувся спраглий та зголоднілий народ, бо ж робітничу їдальню закрили на обслуговування нашого весілля, а їхня розвідка донесла, що вхід сюди вільний і тут стоїть велика бочка пива, доступ до якої ніхто не охороняє.
Юрія ж знали практично усі – хлопець він був компанійський, тому у нашій залі скоро уже не було де проштовхнутися і щохвилини лунали вітальні тости непроханих гостей. Усе це тривало доки, за весільною традицією, не зчинилася бійка, тоді вже комендант Ніна узялося до діла і швидко навела лад.
На першу шлюбну ніч нам довелося йти до моєї співробітниці, яка жила неподалік у великому приватному будинку. Мені було цікаво, що на мене чекає. Я покладала великі надії на цю ніч. Вірила, що вона нас об’єднає, зробить близькими і рідними… Яким же гірким було моє розчарування! Замість ніжних слів та ласки я отримала грубу наругу та дикий біль. Не могла стримати криків відчаю, бо мою міцну спортивну плоть безжально розривало щось могутнє і невблаганне. Все моє тіло трусилося від панічного страху. Коли нарешті, роздратований чоловік залишив мене у спокої, я ще довго не могла заснути і тільки під ранок забулася на деякий час у якомусь кошмарному сні.
Уранці Юрій закомандував, щоби ми там поснідали із господарями будинку, бо він іще з вечора прихопив із собою пляшку коньяку. Я рвалася до гуртожитку, хвилюючись, як там моя рідня. Але вибратися туди вдалося тільки о десятій годині. Мої гості вже поїхали на свій приміський потяг, бо дома у кожного залишалося недоглянуте господарство… Сказали, що це дружина дядька Володі усіх сколотила. Я засмутилася…
Але тут налетіла Юрина рідня. Вони на нас накинулися, наче зграя розлючених собак. Усі щось кричали – хтось на Юру, але більшість на мене, у чомусь мене звинувачуючи. Я не розуміла, чого їм від нас треба. Уже потім дійшло, що вимагають продовження «банкету». Запитала у Юри, чи є ще у нас гроші, бо я усі свої скромні заощадження віддала йому. Він сказав, що вже нема нічого. Ніхто із його заможної рідні не допоміг йому ні копійкою. Та й не було де нам далі святкувати. Мене пекли образа та відчай. Я зрозуміла, що ці чужі, жорстокі люди ніколи не стануть мені рідними… Сльози стікали по моєму обличчю і Юра, обійнявши мене за плечі, намагався якось заспокоїти та утихомирити свою рідню. Чоловік його сестри Світлани Валерій, великий начальник на нафтопромислі Мангишлаку, бісився і звинувачував Юру, що він забрав його коньяк… Коротше, дурдом! Ми з Юрою утекли від них і гуляли у центрі. Там я трохи заспокоїлася. Жити нам не було де. Юра надіявся, що Світлана із чоловіком заберуть нас до себе на Мангишлак, де вони жили у місті Шевченко. Там була можливість добре заробити. Але виявилося, що це питання з ними не узгоджено і ніхто нам допомагати не збирався.


6. ЖИТТЯ УСКЛАДНЮЄТЬСЯ.
Тож, ми поки що розійшлися по своїх гуртожитках. Так і жили більшість наших заводських молодят. Трохи пізніше нас прийняла до себе моя співробітниця Ліда, яка проживала у кооперативній двокімнатній квартирі у центрі міста із чоловіком та маленькою донькою. Люди вони були спокійні та доброзичливі. Нам виділили прохідну кімнату, тому із інтимним життям виникали проблеми. Після тієї кошмарної першої ночі я взагалі боялася близькості з чоловіком, та ще й у такому незручному місці… А взагалі, жилося нам там і непогано. Ми потроху звикали один до одного та до нових сімейних обов’язків. Я вчилася у Ліди щось готувати. Часто ходили ми у кінотеатри, вечорами гуляли у центрі, іноді вибиралися на пляж – до Дніпра було зовсім недалеко. Їздили катером, який за його форму прозвали «лапоть», на острів Зелений і чудово проводили вихідні, купаючись та гуляючи пляжами, де білі, чисті піски співали під нашими ногами. Посвіжілі та засмаглі, були ми, мабуть, гарненькою парою. Коли поверталися на квартиру, ідучи містом, люди звертали на нас увагу, говорили приємні слова, ми ж світилися від кохання, а я розквітала, як усяка щаслива молода жінка.
Інтимне життя також налагоджувалось, бо господарі на місяць поїхали у відпустку до Лідиних батьків до Казахстану. Скоро я зрозуміла, що завагітніла. Юра був уважним і толерантним.
Це було дійсно наше медове літо! Та, на жаль, моє сімейне щастя продовжувалося недовго.
Настала осінь і я змушена була закінчувати останній семестр та захищати диплом у технікумі. Юра також туди вступив, але вчитися йому було важко, бо шкільну програму давно забувся, а напружуватися не хотілось. А тут, лишившись один після роботи, став усе частіше зустрічатися із друзями, кожного дня від нього тхнуло спиртним. Технікум, звичайно ж, йому довелося залишити. А сестра його Ніна із чоловіком Віталієм також вступили туди і якось все таки його закінчили. На всі мої умовляння, Юра тільки сердився і влаштовував сімейні скандали, до яких виявився дуже охочим.
У п’ятдесяті - шістдесяті роки двадцятого століття будівництво Кременчуцького автозаводу було об’явлено всесоюзним і сюди з’їжджалася із просторів СРСР молодь за комсомольськими путівками і просто за об’явами у газетах.
Інженерно-технічна еліта нашого заводу формувалася, в основному із ярославців, бо саме там знаходився ЯМЗ – постачальник дизельних автомобільних двигунів вітчизняного виробництва. Приїжджі росіяни поводилися, м’яко кажучи, не дуже скромно, захоплюючи найкращі посади.
Звичайно ж, вони створювали тут і сім’ї. Моя співробітниця Елеонора мала чоловіка із тих ярославських варягів. Невеличкого зросту, сіренький «скромняга», переважно мовчун, потрапляючи до якоїсь компанії, та перехиливши дві по сто, він втрачав глузд і випнувши впалі груди, починав гугняво верещати:
– Я здєсь гєгємон! А ви всє – шушєра! –і намагався ухопити за грудки котрогось із сусідніх чоловіків, зазвичай, на голову вищих та сильніших.
Розпашіла від танців Елла, яка користувалася успіхом у компаніях завдяки своєму веселому характеру та симпатичній зовнішності, негайно припиняла свої розваги і тягнула захмелілого «гєгємона» додому, доки хтось йому не врізав добряче по «сапаткє».
Приблизно так вони поводилися скрізь. Пізніше я десь прочитала, що у північних народів, у тому числі і у росіян, не існувало імунітету до спиртного і там, де українець міг випити триста грамів і лишатися зі світлою головою, у росіянина від ста грамів «їхав дах». У них навіть приказка така була: «Криша єдєт, нє спєша, тіхо шіфєром шурша.»
До чого це я усе розповідаю? А щоб зрозуміліше було, якого «чорта у двір» я собі обрала.
Холерик за темпераментом, бешкетник і скандаліст у нетверезому вигляді, а саме таким Юрій усе частіше став з’являтися додому – тому дуже швидко я пізнала, що таке домашнє насильство! А мені, імпульсивній та вразливій, усе це видалося справжнісіньким кошмаром. Очі мої не просихали від сліз. Чоловік із усіх сил намагався підкорити мене. Зламати той стальний стержень, яким наділила мене матінка-природа і, завдяки якому, я виживала На щастя, на протязі усього нашого спільного життя, йому цього так і не вдалося зробити… Бо не вистачило для цього ні такту, ні розуму. А я була із тих людей, із якими по-доброму можна було про усе домовитися, а насилля зовсім не сприймала, бо із дитинства зростала вільною пташкою.
Життя для мене ніколи не було малиною. Це я рано почала розуміти. Мабуть тому, що народилася я небажаною дитиною. Так склалося. Тому і прийняла як належне той факт, що здихавшись від спілкування зі старими дівами із гуртожитку, придбала собі натомість, деспота, або ж «чорта у двір». Небосхил мого життя усе більше захмарювався і я уже не так часто посміхалася до людей, а мимоволі робилася усе похмурішою. У світлій моїй душі поселилося і проростало зернятко тривоги та неспокою. А може, я просто дорослішала, пізнаючи таємниці життя? Цікаво, що та суворість навіть якось личила мені, чи що…Усі ставилися до мене із особливою повагою і на роботі, і у технікумі, а найбільше – чоловіки. Пізніше, я випадково дізнавалася від їхніх дружин, як вони розповідали про мене вдома, як старалися завоювати мою увагу тощо…А на роботі мене усе більше огортала якась загадкова аура, яка і приваблювала людей і тримала їх дещо на відстані. Усе це зіграє свою позитивну роль під час становлення моєї службової кар’єри.
А ось гіркі образи за приниження та попрану людську гідність удома поступово накопичувалися у моєму гордому серці. І я вирішила за усе помститися, звичайно ж, по жіночому тонко та непоправно. Але про це пізніше…
А тим часом, на роботі на мене звернула увагу наша цехова інтелігенція. Але треба ще розповісти про специфіку нашого підрозділу, бо вона була доволі цікавою.
По-перше, варто сказати, що все виробництво, уся внутрішня технічна та службова документація велася тоді виключно російською мовою і мені було нелегко до цього звикати, як і зараз нелегко перекладати усі ці терміни українською. Як я уже згадувала раніше, цех наш належав до допоміжних підрозділів заводу і займався комплектацією, упаковкою та відправкою запчастин майже у сто тридцять країн світу та ще безлічі отримувачів у народному господарстві СРСР.
Наша дільниця звалася рядовою, бо обслуговувала виключно договори із внутрішніми контрагентами. Для народного господарства СРСР запчастини пакувалися аби як, у нестругані ящики , збиті нашвидкуруч із сучкуватих тонких дошок, а найчастіше закидалися у вагони просто насипом, розкріплені де-інде решітками із дерева, які кріпилися до підлоги вагону великими цвяхами. На цій дільниці я і працювала у невеличкій металевій конторці.
Далі у цеху розташувалася велика дільниця експорту та основного замовника ( МВС), тому у цеху були присутні військові представники, які здійснювали постійний нагляд за якістю виконання постачань за договорами МВС. Цікаво, що коли на завод приїздили іноземні делегації, наші військові представники (скорочено їх називали ПЗ) усі приходили того дня у цивільному одязі, щоб не видати військову таємницю!
Для відвантаження запчастин на експорт виготовлялася гарна стандартна тара зі струганих якісних дошок. У нас жартували, що із цих ящиків за кордоном виготовляють меблі, які потім продають нам вже у три дорога. Свої меблі у нас виготовлялися, здебільшого, із пресованої тирси.
Усередині ящики оббивалися чорним вологонепроникним папером, зовні наносилося трафаретне маркування. Технології пакування запчастин на експорт також були особливими.
Ще у нашому цеху знаходилася дільниця кооперації та комплектації та основний головний біль керівництва –дільниця ЗІПів(запасних інструментів та пристроїв) до автомобілів КрАЗ, які сходили із конвеєра.
Загалом, усе це було доволі складною та відповідальною справою. Тому у ПДБ (планово-диспетчерському бюро) нашого цеху працювали інженери, техніки та диспетчери на чолі із керівником. Знаходилося це ПДБ на антресолях службового приміщення, куди вели металічні сходи і поводилися ці ІТР доволі зверхньо. Усе це я помічала і за це їх недолюблювала, як і усі наші робітники. І от ці «небожителі» чомусь зацікавилися моєю скромною особою. Нашу дільницю обслуговувала технік Ніна Андріївна Холодієвська – росіянка із Ярославської області, гонорова особа із вищою педагогічною освітою. Вона і запросила мене до їхнього кабінету, де працювало багато колоритних людей, про яких можна було б написати окремо багато новел та гуморесок. Пізніше, я полюбляла спостерігати за їх поведінкою та розмовами і назвала це для себе колекціонуванням персонажів. Познайомившись із ними ближче, я стала бажаним гостем на тих антресолях. Вони, на диво, перейнялися моєю долею і нерідко допомагали мені розумними порадами . Поряд із ними працювали ще машиністки-перекладачі, усі вихідці із учительського середовища, фахівці з іноземних мов (німецької, англійської, французької та іспанської), бо цими мовами оформлювалась супровідна технічна документація при відвантаженні продукції на експорт.
Через десять років мені доведеться стати керівником цього складного підрозділу під назвою ПДБ. Але про це пізніше.
А поки що, вони учили мене друкувати тексти на старовинній друкарській машинці, ділилися своїми знаннями та проблемами, також сімейним досвідом… Я виявляла щиру зацікавленість, хапала нові знання на лету і вони говорили між собою, що ця дівчина далеко піде. Працювало там багато людей єврейської національності. Взагалі, Кременчук до війни вважався єврейським містом. У кінці двадцятого століття переважна більшість їх виїхала до Ізраїлю, Німеччини та інших країн Європи, також до США. Від цього Кременчук утратив свій національний колорит. Трохи вдалося це зберегти неповторній Одесі…
Постійно повторюю, що зустрічалися мені добрі, цікаві люди і я на усе життя залишилася вдячна їм за дружню підтримку, опіку та допомогу. А чим я могла їм тоді віддячити? Тільки повагою та щирою посмішкою! Коли жила у гуртожитку, Рая робила мені зауваження:
– Чому ти постійно усім посміхаєшся, неначе до них підлещуєшся?
А я просто любила людей і сприймала їх, як своїх добрих друзів і покровителів.
Може комусь усе це здається нудним і не цікавим, прошу пробачення, але таким видалося моє життя на довгі роки. Бо у моїй трудовій книжці був єдиний запис: «Кременчуцький автомобільний завод»!

7. ЩЕ РАЗ ПРО КОЛЕКТИВ
Наче б то, в загальних рисах, змалювала той колектив, де випало мені починати свій трудовий шлях, але хочеться повернутися і сказати майже про кожного із них ще хоч кілька добрих слів, бо вони таки цього варті! Я любили їх, а вони жаліли мене і більше ніколи у своєму житті я не купалася у такій колективній любові, у такій теплій та доброзичливій аурі, яка панувала тоді навколо мене. Тож, продовжу малювати художнім словом ескізні портрети моїх перших співробітників.
Бригадиром комплектувальників нашої дільниці був тоді Михайло Шестидесятний, про якого тихенько говорили, що він голова якоїсь релігійної секти штундистів-шестидесятників. Але такої доброти, порядності та інтелігентності треба ще було пошукати! Він ніколи не намагався агітувати мене вступити у ту секту, але толерантно слідкував, щоб я дружила тільки з порядними людьми і від нього я не чула жодного грубого слова. Інші прості робітники, займаючись важкою працею, могли тільки на хвилиночку заскочити у нашу конторку, щоб оформити пакувальний лист на упаковані запчастини і обов’язково про щось у мене розпитати, подивитись, у що я одягнена, як причесана та щось порадити і знову бігти на свою працю. Колектив був немаленький, та усі знали про кожного усе і вболівали за кожного. А люди були такі різні! І якимось внутрішнім чуттям ці малограмотні робітники безпомилково знали, кого варто поважати, чи жаліти, а з кого доброзичливо покепкувати, або і одноголосно засудити за негарний вчинок. І це був ще той товариський суд! Більшість із цієї бригади становили суворі та згорьовані удови, чиї чоловіки не повернулися з війни і вони піднімали дітей самотужки. Але ж як уміли зігріти словом та вчинком! І були серед них справжні красуні. Але ж не судилося їм жіночого щастя, а тільки виснажлива фізична праця, від якої рано марніла їхня краса та обступали різні хвороби. А коли котрійсь із них перепадала дещиця чоловічої уваги, то подруги раділи за неї. Але, не дай Боже, комусь розбити чужу сім’ю – такій було непереливки у бригаді!
Серед ІТР та службовців траплялись яскраві та кумедні типажі. Наприклад, тодішній керівник ПДБ Шапіро Самуїл Гаршкович, який вимагав, щоб його звали Михайлом Григоровичем. У нього був відсутній великий палець на правій руці. Так його постійний опонент диспетчер Віктор Поляков, котрий після військової контузії мав трохи схиблену психіку, дошкуляв Шапірі, звинувачуючи, що пальця йому відірвали, коли тягнули до військкомату. А одного разу Шапіро несправедливо у чомусь звинуватив цього Полякова по роботі, це сталося на дільниці ЗІПів, то Поляков за ним погнався із молотком. А там у стіні було невеличке віконечко для подачі деталей, так Шапіро із переляку в нього проскочив і втік, а Поляков був огрядний дядько, то він там застряв і страшенно лаявся та погрожував повбивати усіх жидів. Його тоді ледве витягли та відвезли до медпункту, де давали заспокійливі ліки. Потім розбирали цей вчинок на зборах і не дійшли згоди, хто ж із них винен, тому винесли догану обом. Того Шапіру усі не любили. Одного разу я спостерігала, як він, з’ївши свій обід за службовим столом, подивився навколо, чи ніхто не бачить, витер губи, руки та ніс портьєрою, яку жінки повісили на вікні.
Працювала у ПДБ техніком красива, розумна та інтелігентна єврейка Бела Герцовна Лєготкіна, яка була заміжня за росіянином Іваном Лєготкіним. Розповідала, що познайомилась із ним у війну на Північному флоті, де обоє служили на військовому кораблі. Хороша була сім’я. Їх син, Генадій, став потім директором Кременчуцького колісного заводу і добре справлявся із керівною роботою.
Навіть прибиральниця-кур’єр була у нас цікавою особистістю. Про неї я написала колись оповідання. Думаю, доречно його тут ще раз опублікувати, бо це дуже зворушлива історія.
РЯТІВНА ПОСИЛКА
Бабця Василина жила зовсім самотньо. Вийшовши на пенсію, працювала у нашому цеху прибиральницею. Додому ніколи не поспішала. Утомившись, лягала на підлогу, підстеливши стару кожушинку, і тихо засинала в куточку, прямо за стільцем старшого бухгалтера, доброї жінки. Начальник робив вигляд, ніби нічого не помічає, а ми всі говорили пошепки, щоб її не розбудити.
Була вона, що називається, жінка «з перцем». Ми, молоді та пустотливі, побоювались її гострого язичка. Щоправда, даремно нікого не ображала, а коли хтось вчиняв недобре, то діставалось йому «на горіхи» від правдолюбної бабці. Ображатися ж на неї було неможливо, бо не маючи своєї сім’ї, вболівала за кожного з нас, наче за рідних дітей, та пильно стежила, щоб ми робили все як слід, починаючи з нашого зовнішнього вигляду і кінчаючи нашими моральними якостями.
А коли з кимось траплялася біда, бабця Василина першою приходила на допомогу, бо за суворою зовнішністю, ховалось її добре та щире серце.
Помічаючи моє співчуття, вона виділяла мене серед інших. Одного разу, ніяковіючи та крадькома втираючи сльози, вона розповіла мені наодинці пронизливу і зворушливу історію зі свого життя, яка назавжди закарбувалась у моїй пам’яті.
Вони були чудовою парою, Василь та Василина. Не тільки їхні імена були схожими, але й зовні між собою, наче брат із сестрою, обоє чорняві, кругловиді, кароокі.
В народі кажуть, що такі сім’ї міцні та щасливі. Може б так воно й сталося, якби не клята війна. Жили вони скромно, але дружно та щасливо, бо молодим для щастя вистачало крихітної «комуналки» з вузьким металевим ліжком, що немилосердно рипіло від найменших рухів, та із примусом на загальній кухні на вісім сімей.
Василина тоді навіть не здогадувалась, як кохає свого Василя. Вона просто турбувалася про нього, віддаючи всю ніжність жіночого серця, бо не дав Бог їм діточок. Тож був Василько для неї і чоловіком, і синочком. Він також голубив її, наче дитину, називаючи ніжно своєю «маленькою Ваською».
Напрацювавшись за тиждень, на вихідний день вибиралися до річки. Родом із села, Василина дуже сумувала за природою. Вони мали невеликий човник. Обоє молоді та дужі, вони гребли на два весла і доволі швидко добирались до свого улюбленого острівця. Василь був справжнім рибалкою, знав усі премудрості цієї хитрої справи, тож завжди мав гарний улов. Доки він рибалив, Василина насолоджувалась спілкуванням із природою, милуючись та розмовляючи з кущиками, квіточками. Ніколи вона не зривала там квітів на букети, жаліючи їх: «Нехай собі ростуть і красуються, а я ще до них приїду через тиждень!». Спостерігала за життям птахів, комах. Особливо любила дивитися на організованих та працелюбних мурахів. А коли Василь рибалив із човна, вона напівлежачи, замріяно дивилася у синє небо на білосніжні хмарки, розпізнаючи серед них різні чудернацькі постаті та обличчя, або звірів та фантастичні страховиська.
До обіду, на невеличкому вогнищі готували в похідному казаночку юшку, набравши з Дніпра чистої проточної води, обов’язково, з декількох сортів риби. Яка ж вона була смачна та юшка, із гіркуватим запахом димку, із пшоном та картоплею, засмажена салом із цибулькою, притрушена перчиком та кропом!
Поверталися під вечір із багатим уловом, щасливі, засмаглі, набравшись сил на весь робочий тиждень.
Скрізь їм було добре та цікаво разом. Завжди тихе щастя огортало Василину, коли поруч бачила свого Василька.
Та ось прийшла лиха година. Війна призвала чоловіків на захист Вітчизни.
Василина, з розпухлим від сліз обличчям, проводжала Василя на вокзалі, дбайливо загорнувши на дорогу гарячу смажену курку, та свіженькі пиріжечки з капустою і картоплею, які він так полюбляв.
Не хотіла плакати, щоб не накликати на нього біди. Та нічого не могла із собою подіяти – сльози лилися невпинно, а серце, наче хтось стискав гарячими лещатами.
Василь же, стриманий, як завжди, утішав її: «Васько, моя люба! Не плач так! Ти ж мене не ховаєш. Я знаю, що незабаром повернуся із перемогою. Ти тільки чекай на мене!»
І ось пролунала команда: «По вагонах!». Останні поцілунки були гіркими від сліз, а обійми – такими міцними, що, здавалось ніяка сила не могла їх роз’єднати.
Вже військовий ешелон, тихо стукаючи колесами, почав відлік довгої розлуки і все віддалявся, залишивши на пероні осиротілих, наляканих жінок та дітей.
Василина, не пам’ятаючи себе, бігла вслід по шпалах, доки не впала на землю без сил. Сліз уже не було, а серце рвалося до нього, найдорожчого. Тільки тоді зрозуміла, як неймовірно сильно кохає свого Василя.
Потім важко працювала по дванадцять годин, для фронту. Дома, разом із сусідками, на кухні слухали радіо. Разом журились і плакали, що наші відступають, а кляті «фріци» захоплюють наші міста та села. Чекали листів із фронту. Летіли ті «трикутнички» у рідні міста і села, наче журавлики, яких виглядають вдень і вночі. Коли хтось щасливий, отримував такого листа, читали його всі гуртом, жадібно вбираючи кожне слово.
Одержувала листи і Василина. Читала їх, перечитувала, носила із собою біля серця. Разом із жінками, ночами в’язала шкарпетки та рукавиці з овечої пряжі, та з іншими подарунками, відсилала на фронт.
Потім листи перестали надходити. Місто було майже зруйноване.
Підступали німецькі війська.. Вирішила податися у рідне село, де жила її єдина родичка – тітка Марія..
Ночами обережно скрадалася манівцями, а вдень ховалась у хащах, відсипаючись. По дорозі надивилася на зруйновані церкви, спалені села. Гірко стискалося серце від розпачу та болю за понівечену фашистами рідну землю.
Добравшись до місця, оплакала тітку та згарище її хати, куди влучив німецький снаряд. У селі вціліло тільки три хатини та декілька сараїв. Там і жили селяни, що залишилися в живих. Свою молоду землячку зустріли, як рідну. Дали притулок, ділились убогими харчами. Такі тоді були люди, бо саме в біді проявляються найкращі якості людини.
У селі не було ніякого зв’язку зі світом: ні радіо, ні газет.
Із надією дивлячись на свою міську гостю, селяни запитували: «Що там чути у місті? Коли вже наші розіб’ють фашистів? Скільки ж можна відступати?»
Ховаючи очі, Василина втішала земляків: «Скоро вже підуть у наступ по всьому фронту. Зараз збирають сили». Кажучи так, вона сама не знала, що так воно й буде.
Наближалася зима. Жінки гуртом копали землянки, обживали їх по дві-три сім’ї. Там і зустріла Василина кінець війни. І ось примчав на коні вісник із району. Він кричав: «Перемога! Перемога!» І подався до дальніх хуторів, розносячи радісну звістку. Усі навколо, святкували, співали.
Тільки вдови та Василина ходили сумними. Вона все писала листи на ту польову пошту, доки отримала відповідь, що її Василь зник без вісти.
Невідомість – найтяжча кара. І не вдова, і не дружина, кожен день і ніч чекала вона його.
Страшний голод прийшов у села України. Вирішила знову податися до міста.
Удалося влаштуватися на роботу. Давали скупі робітничі пайки, яких ледве вистачало, щоб підтримувати виснажені тяжкою працею сили. Крупу та чорні макарони доводилося ділити, щоб вистачило на місяць.
Ночами гірко плакала за своїм Васильком, згадуючи недовге щасливе довоєнне життя.
Так пройшло кілька років. Життя почало налагоджуватись. Потроху відбудовувалося місто. Василина отримала маленьку кімнатку. Дуже тішилася нею, прикрашаючи вишиванками, мережками та домашніми квітами. Траплявся і претендент на її руку, та вона навіть думки не допускала, щоб жити із кимось іншим. Усе вірила та чекала, що таки колись, може з далекого краю, може з полону, повернеться він, її єдиний, коханий Василь, хоч калікою, а вона прийме його, яким би він не був.
І таки дочекалася … листа. Не вірила своїм очам – його почерк. Це він, він – живий! Лист був із далекого Поволжя. Тремтячими руками ніяк не вдавалося розпечатати того конверта, а розпечатавши, вона довго не могла нічого прочитати, бо сльози радості застили очі. Та радість була недовгою. Василь писав, що просить пробачити його, бо у полоні зустрів та покохав іншу жінку і у них тепер двійко діток. А в кінці написав, що хворіє, і що вони дуже голодують. У Поволжі тоді сталася страшна засуха та неврожай.
Довго Василина читала того листа. Довго не могла нічого втямити, доки не зрозуміла страшного та непоправного: він, її Василь, більше її не любить, у нього інша дружина, діти.
Страшенний, нестерпний біль, образа, розпач поволі охоплювали Василину смертельними обіймами. Вона не бачила для себе ніякої можливості жити далі. Зняла мотузку, на якій сушила білизну. Почала ходити по кімнаті, придивляючись, де можна повіситись. Очі блукали по стінах, та раптом зупинилися на маленькій іконці, що висіла у кутку, прикрашена вишиваним рушником. То був подарунок покійної матусі.
Упала Василина на коліна перед тією іконкою, і гірким потоком полились сльози, пригадалася забута молитва, і мамині слова, що самогубство – найтяжчий гріх, який може навіки занапастити душу.
Прийшла до тями вже під вечір. Через усю гіркоту образи, підтримуючи в ній іскру життя, пробивалася одна думка: «Все ж таки він живий! Нехай він із іншою, але він не загинув, він живий! Її Василь – хворий. І голодний! А ще у нього двоє діток. Це ж його діти, про яких він завжди так мріяв! І вони теж голодують.»
Довго ще плакала Василина над своєю лихою долею.
Потім почала збирати посилку, намагаючись економити зі своїх небагатих пайків, та все ніяк не могла достатньо зібрати. Тоді згадала про свій останній скарб – єдину святкову сукню, яку, голодуючи, зберегла, щоб у ній зустріти свого Василька.
Помилувавшись нею, погладила рукою ніжний зелений шовк на прощання. «Для чого вона мені тепер?» - промайнула сумна думка.
На маленькому базарчику вдалося обміняти цю сукню на чималий шмат рожевого сала з духмяною шкіркою Вона сама вже давно забулася його смак, та не посміла навіть покуштувати хоч маленький шматочок.
Обливаючись слізьми, ретельно пакувала в ящичок харчі. Потім, подумавши трохи, іще втиснула у вільний куточок свій останній шматочок цукру та грамів двісті цукерок «подушечок» (для його діток). Хотіла ще написати йому листа. Довго сиділа над чистим аркушем паперу, та так і не знайшла потрібних слів. Віднесла на пошту.
Не знаю, чи зрозумів Василь усю велич душі та доброту серця своєї колишньої коханої Василини. Та місяців через три він уперше після довгої розлуки прийшов до неї вночі, став навколішки біля ліжка і хрипким, не своїм голосом говорив, наче стогнав: «Прости мене, Васько, прости, прости!» -- і цілував її моторошно-холодними губами. Василина прокинулась від нестерпного болю, що пронизував її серце, і зрозуміла: цієї ночі Василя не стало.
Через деякий час прийшов лист, у якому його нова дружина сповістила про смерть Василя. Вона просила пробачення за все і щиро дякувала за ту дорогоцінну посилку, яка врятувала життя їхнім дітям, хоч і не змогла врятувати Василя, ще з концтабору хронічно хворого. До конверту було вкладено фото двох хлоп’ят-близнюків, наче дві краплинки води, схожих на свого батька. Ще жінка писала, що відкривши ту посилку, Василь заплакав і ледве промовив: «Вона – свята жінка! Катю, молися за неї.»
Хвиля невимовного жалю та ніжності до цієї нещасливої жінки затопила мою душу по вінця і вже переливалась через край, витікаючи з очей рясними сльозами. Не в змозі щось сказати, я взяла її натруджену руку і припала до неї губами.
Бабця Василина зніяковіла і навіть злякалась. Намагаючись вирвати руку, вона сказала:
-- Дитино! Ніхто ніколи в житті не цілував мені руки. Я більше тридцяти років не зважувалась комусь розповісти про свій вчинок. Боялась, що люди посміються з мене, наче із дурненької, але я таки врятувала його синочків, які тепер виросли і продовжать його рід на землі.
Прожила Василина самотньою майже до дев’яноста років і завжди на її столі, поряд із весільним фото, стояла в гарній рамочці, фотографія двох хлоп’ят. Чужі люди доглянули та поховали її. Навічно зберіглася у моєму серці пам'ять про неймовірно щирий та шляхетний вчинок цієї простої жінки.







.






      Можлива допомога "Майстерням"


Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання     Зв'язок із адміністрацією     Видати свою збірку, книгу

  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2023-03-16 15:12:54
Переглядів сторінки твору 74
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: R2
* Народний рейтинг 5.722 / 6  (5.188 / 5.49)
* Рейтинг "Майстерень" 5.654 / 6  (5.107 / 5.47)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.806
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні оцінювати
Конкурси. Теми РОМАН
Автор востаннє на сайті 2023.03.31 10:22
Автор у цю хвилину відсутній

Коментарі

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Тетяна Левицька (Л.П./М.К.) [ 2023-03-16 17:13:31 ]
Цікава життєва історія! Нелегка доля випала Вам, але той фундамент, який був закладений в дитинстві мамою дав змогу здолати усі життєві проблеми і негаразди. Ви сильна, розумна, працювита, талановита! Нехай щастить і Бог оберігає! Дуже вразила також розповідь про Васелину. Яке самозречення, аідданість коханню! Нінелечко, Ви молодецю!


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Іван Потьомкін (Л.П./М.К.) [ 2023-03-17 19:02:37 ]
Чудова оповідь, шановна пані Нінеле. Часами здавалося, що чую Ваший голос. Продовжуйте далі писати.


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Нінель Новікова (М.К./М.К.) [ 2023-03-23 19:22:45 ]
Вдячна Вам, шановний пане Іване, що не пожаліли доброго слова. Для мене це надзвичайно важливо!


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Нінель Новікова (М.К./М.К.) [ 2023-03-23 19:37:33 ]
ДЯКУЮ, ПАНІ ТЕТЯНОЧКО, ЗА ДУШЕВНЕ СПРИЙНЯТТЯ ТА ТЕПЛИЙ КОМЕНТАР!