коли човен співатиме пісню невідомою мовою хвиль,
чорних, як витоки Дністра;
неквапливих, як дихання верб на його берегах;
згадай мене неживого.
мене, збулого часові на поталу.
зраненого не життям, не смертю,
що її сьогодні споглядаю, любов’ю зраненого.
тією, яка ранить найглибше і ятрить найдовше,
тією найнепевнішою константою,
що поза усіма горизонтами світить яскраво.
світи і люди її бачили, тримали на прив’язі,
впокорювали і підкорялись.
я ж завжди ходив осторонь, не займав її.
то чому в’їлась мені в очі білими плямами,
чому віп’ялась мені в здерті долоні піщинами?
їх витравлював з себе, визбирував,
та чи вибілиш біле чорним,
чи вирвеш те, що вросло підшкірно?!
був я вірний тому катуванню і самотньо страждав,
тримаючись осторонь тих,
хто б міг підчепити від мене оте лихо,
що воно мене тихо їло.
і більшав мій голод, чи то пак, ситість,
якою ні з ким було ділитись.
течія несла мене, шмагаючи по обличчю нерозумінням,
насміхалася з болю мого неприборканого,
кидала в ноги камені байдужості,
суглоби викручувала людським холодом,
випробовуючи на міцність.

я ж встояв, аж розмило мене,
кістки мої пообглодувало.
я встояв, обкладений порогами.
я встояв, з’їдений водами.
я встояв – згадай мене!
мене, що струнко стою й не існую.






2.02.2023