Ось настав час:
знову збираємо козацькі черепи
і граємось у характерництво,
розгойдуємо давні вітри…
Гой-да-да…
Роздмухуємо вуглинки.
Солом’яно полум’яна нація.
Задирай вище спідниці,
закидуй ноги високо – ватра шваркоче.
Розмахуй шаблюкою – покоси гойні.
Згадуй бабині співанки,
діставай дідової люльки,
провадь балачки діялектами –
то є на часови.

Однак, дивитися завше на захід втомлює,
а ностальгія веде ніс у пошуках того,
у чім кохався змалечку.
Учорашнє спання згадується солодким,
а прокидання болюче раптове.
Як зимна вода в ліжко поливаного понеділка.
Довгі озирання ще лоскочуть мізки туманами:
а, раптом, - добрі, зовуть.
І ліку на те немає, й лікувати не хочеться,
лиш рубати наживо, відтинати кавалками,
хай вмирає обрубками рухомими.
Біда лиш, що знайдуться ті, хто зберуть їх,
вгорнуть рушниками вишитими,
червоним і чорним спеленають.
Ставитимуть на покутті за образами
і плекатимуть з того непотребу щезників,
аби не залежувалась надовго
шабля козацька без руху.
Аби танцювали при огні живому
вітряні душі.





12.03.2023