Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Скаче нашим миршавим Всесвітом:
Підкови майстровані не Гефестом -
Меркурієм — власником білих сандалів
Та сандалового капелюха.
Важкі підкови цвяховані безнадією -
Відсутністю останнього нещастя,
Дзенькають дукатами Бартоло
складаються із порожнеч
великих менших і дрібних
ні зустрічей ані утеч
ні спілкувань ані новин
інформаційний білий шум
хто скілько виніс
скілько вніс
неквапливо, без зайвих прощань.
Лиш торкнулось, ще сонцем сповите,
моїх рук і далеких бажань.
Я дивлюсь йому вслід без тривоги —
хай іде у свою далечінь.
У той край не питаю дороги,
Похмурий, сірий. Ще в Москві не знали,
Що німці фронт під Вязьмою прорвали
І до Москви Гудеріан вже рвавсь.
Москву не було кому захищать,
Бо армії в оточення попали
І тисячами у лісах вмирали.
На них вже смерть по
Де вихованці добра?
Долі масної спотворені груди
Ранками et cetera? —
Жовті лисички і швидкісні поні
Голосом регіт несуть,
Грають, мов картами, в довгу звитягу,
Сонце з-за обрію ждуть.
І зносить ідолів, старі закони,
І зазирає бурею у сни,
Долаючи погрози і прокльони.
Усе віджиле має відійти.
Чекаємо оновлення у жилах.
Ніщо нас не зупинить до мети
(Драматичний ескіз у ритмізованій прозі, у трьох сценах)
ДІЙОВІ ОСОБИ:
Атлант – верховний цар-жрець, у чиїх жилах солона кров Посейдона бореться з прахом землі.
Клейто – старша жриця, чиє серце б'ється
Жовтих крапель впритул,
Неупинних, як фіжми,
Що занурились в мул.
До глибин від жаскої,
Нетривкої води,
У спотворений сумнів,
Що чекає біди.
Шукати компроміс,
Ти нехтуєш законами
І чвари сієш скрізь.
Якщо немає розуму,
А величі синдром,
То силою погрожуєш
І лупиш кулаком.
віршатка віршульки
на спомин
добрий не добрий
довільно подряпані стулки
без примусу не без гонору
поспіль кимось прочитані
або непрочитані досі
Мама — доні:
— Спи, рідненька.
— Я без казки не засну.
Прочитай бодай одну.
Розгорнула мама книжку
там, де оповідь про мишку,
про її сім’ю спочатку:
Де ж украсти один міліон???
Де знайти красавицю,
Ту, шо нам понравицця,
В інстаграм не спалицця?
пірнути у вир недолугим дитям.
Пером не дописана ще передмова
до ветхозавітної книги життя.
Природи не випила смуток осінній,
на смак не пізнала наснагу жаги.
Проспали світанки давно треті півні,
завіяли сад хриз
(драматичний «ескіз» у ритмізованій прозі в дусі античного плачу-«коммосу», у трьох сценах)
«Долі ніхто із людей не уникне – ні слабкий, ні мужній,
З того самого дня, як на світ він родився земний».
Гомер,
Із делеких замерзлих долин,
Закувавши дерева у ґрати,
Ніби шмаття забутих билин.
Він погрожує люто, безбожно
Із минулого, ніби зі сну.
Та весні відступати не можна.
Я нечутно межу перетну.
На випадок дощику ранком на східцях,
Святі й чарівні на кордоні безсмертя
Живуть провидінням, як шах шахівниці.
Дикунське, мрійливе стриножених буднів
У звуках скорботних, у фарбах змарнілих,
Як текстів акадськи
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
1950. Маленька трагедія
Вродливиця Донна Лаура
спитала у Дона Гуана:
– Що дивитесь ви похмуро,
немовби похмільні зрана?
Я вашу дзвінку гітару
не чую давно ночами,
з вікна свого будуару
давно не милуюсь вами.
Я чула про вас, кабальєро...
що звик ти подобатись доннам,
і ниньки – твої романсеро
лунають під іншим балконом!..
Пробачте, це́ я невмисно...
Скажіть щось уже, сеньйоре!
Я ва́с не кохаю, звісно,
та серце чомусь – як хворе...
Закінчивши цю інвективу,
вона відвернулася знову;
тоді Дон Гуан поштиво
промовив таку промову:
– Така вже моя натура,
я перший козак на ринку...
й не треба, доньє Лауро,
в’їдатись мені в печінку!
Збираюся я до Алжиру,
вадкий мені клімат Мадрида,
а вам полишаю квартиру
у центрі, ще й поряд – корида!
Торкнувся її мантильї –
й пішов собі вздовж аркади;
і потім гасав від Севільї –
і аж, уявіть, до Гранади.
Із маврами бився щосили
Гуан за свої ідеали;
та маври його розчленили,
а члени Лаурі послали.
Ридає Донна Лаура,
хоча – з якої підстави?
Реве, як остання дура,
заради пустої справи!
(2023)
*** ОРИГІНАЛ ***
Красавица Донна Лаура
Спросила у Дона Жуана:
– Что смотрите вы так хмуро,
Что выглядите так странно?
Я вашей гитары звонкой
Не слышу давно ночами,
И из-за шторы тонкой
Давно не любуюсь вами.
Наверно вам, кабальеро,
Другая теперь милее,
И вы свои романсеро
Поете в ее галерее.
Скажите мне это только,
Меня ваш ответ волнует,
Я вас не люблю нисколько,
Но сердце мое тоскует...
Закончив и покачнувшись,
Она оперлась о вазу,
А Дон Жуан, словно очнувшись,
Ей молвил такую фразу:
– Беспечна моя натура,
Я молод и обеспечен,
Зачем же вы, Донья Лаура,
Мою тревожите печень?
<...>
– В Алжир я уеду скоро,
Мне вреден климат Мадрида,
Надеюсь, что вам, сеньора,
Слова мои – не обида...
Простившись с Донной Лаурой,
Ушел он с покорным видом.
Луна улыбнулась хмуро,
Над сонным взойдя Мадридом.
Он там навестил, в Севилье,
И в замке вблизи Гранады,
Его не остановили
Препятствия и преграды.
В боях на белой кобыле
Идальго не раз видали,
Но мавры его расчленили
И члены Лауре послали.
Рыдает Донья Лаура,
Терзает душу и тело,
Ревет, как последняя дура,
Из-за пустого дела!
(1950)
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
