Дощового, здається, тридцять другого дня
я залишила правду для захмарного Бога.
А що й освітилося в поодиноких променях сонця –
того достатньо людині
для життя в неправді й ненависті.
Бо така вже людина, ненависть її ім'я.
А Бог, отже, любов.
Тож до Божої сутності в кожному з нас
розміряно лишень на крок.
Тут варто себе запитати,
чому ж не ступають його цілісні,
душею ходячі?
І відповіддю буде уявна картина сором'язливості,
на якій чотирирічне дівча затискає підборіддя в плече
і вискубує з пальчиків руки
неіснуючі бур'янці,
а пальчиками ноги проводить довкола себе
півкруглу лінію безпечності,
бо все ніяк не наважиться взяти в дорослих
таку бажану простягнуту цукерку.
Так виглядає він – той самий крок,
якого ніколи не здолає маловірне
людське дитя.

Та що ж тоді бентежить розум чоловіка,
котрий прийняв своє слабке єство,
чи не зворотний шлях? –
Богові крок до людини.
Єдиносміливий вільно стає ненавистю.

Єдинонезатятий, хоч Ти не гордися бути таким диваком,
як отой невідомець, що ходить щоранку однією вулицею, камінці розглядає.
Без очікувань на оживання каменю –
люби мене!

09.06.2022