А жовта троянда, що у вересні тільки лиш випустила пуп'янки,
нагадує: ти, може, і станеш ґрунтом, та життя, як таке, продовжиться
під гігантським сонцем, що володіє незбагненною силою,
і навіть тобі нахабно тисне на чоло важкою долонею.
Пробудися! Пробудися! Пробудися до цвітіння!

Гамір ранкової вулиці тому підтвердженням,
життя зцілить тебе непомітно ще і цього N-ного разу.
Ще N разів ти прочиниш вікно, щоб впустити у серце протяг,
та затулятимеш груди шарами домашнього одягу, улюбленого, заношеного,
аж доки не отямишся відігріта, – часу менше, ніж кави в горнятку.
Пора! Пора! Пора виконати, що мусиш!

Розуміння "я мушу" – найкраще, за що коли-небудь хапалася.
Воно так подібне на тебе, ви зі спільного виросли кореня.
Ви – його розгалуження, ви зарилися глибоко в землю,
у підвалини її сотворіння.
Ви тверді та опористі, хай всі інші на вас схиляються,
доки соки землі підтікають по-краплі вверх.

Але іноді квіти... Іноді жовті пуп'янки...
Але іноді ти... Але іноді всі опори...
Але іноді ти така ненапоєна і така ненасичена ясністю,
що випрошуєш, щоб поселили у грудях тебе інші люди,
щоб окутали світлом, як сонце окутує просторінь,
вигріває усю оцю просторінь.
Та в чужому нутрі, коли затишно, то забуваєш роззутися,
а заходячи в спеку – оголюєшся необачно.
Прихистять ненадовго, довго і ти не подужаєш,
бо тверда, наче корінь, неодмінно прошиєш їм груди,
щоб вділити й від себе добра цьому вересню світлому.

07.09.2022