Історія

Наташа

За версією російської імперії, як пишуть російські історики, що в історії України було змішані два типи етнічних найменувань: природні найменування, які використовував сам народ для самоідентифікації або якими його нагороджували сусідні народи, та штучні найменування, що народжувалися у тиші наукових кабінетів та чиновницьких канцелярій. Іноді між ними виникала амбівалентність походження: деякі, виникши в гущавині народу, з часом ставали надбанням канцелярії (українці); інші, маючи штучне походження, входили до народного ужитку (малороси); треті постійно мутували у протилежних напрямках, змінюючи своє значення (русини). Були терміни, які, проіснувавши кілька століть, безслідно стиралися з народної пам'яті (черкаси), як і начебто вдалі наукові узагальнення, які зі зміною наукової парадигми припинили своє існування («південноруси» у М. Костомарова).
В якості прикладу розглянемо генезу поняття «русин».
Довгий час, у XV-XVII ст., Терміни «русини» і «руські» являються синонімами. М. Ясинський, вивчаючи Статутну грамоту Бєльському повіту, надану Великим князем Олександром в 1501 р., виходив з наступної установки: «Вказівку на панування в Литві російського звичайного права ми зустрічаємо ще в договорі Ольгерда з Польським королем Казимиром і з князями Більської та Подільської землі (від 1366 р.), де... сказано, що поляки повинні позиватися до польської, а русини (тобто мешканці Литви та Русі) за російським правом (тут і далі при цитуванні виділено підкресленням мною. — В.В. )».
Синонімічність розглянутих термінів, підтверджує і Літопис Самовидця: «У 1340 році, після смерті князя Олельковича, король польський Казимир I князювання Київське на воєводство змінив і всю Малу Росію на повіти розділив; з Русинів постановив воєводи, каштеляни, старости, судді та протчих урядників та багатьох руських людей честю та вільністю польським чиновникам і шляхті порівняв і спадкоємцями своїми присягою затвердив. І потім король Яггелон, Владислав Яггелович, Олександр Казимирович, аж до 1410 року, ті ж права, від I Казимира Русі надані, при коронаціях своїх присягою підтверджували і тримали непорушно, а Жикгімонт I і по ньому інші королі польські на підтвердження давної і прав, їхні козацькі та привілеї свої давали їм».
У наступному уривку літопису ми зустрічаємо ще більш цікавіше ототожнення. Тут русини не лише є росіянами, а й проживають в Україні, яка тоді обмежувалася Подніпров'ям, що також витікає з тексту документа: «Року 1648 року. А козаки знову збагатилися з обозу польського так великих панов, же срібро малою ціною продавали. Которого потреба, альбо война, під Корсуном була на тій неділі по святій Тройці. Була та поголоска на всій Україні, або хвалка, від шляхти, а по знесенню тої сваволі з Хмелницьким, мали панові Україну плюдрувати і більшу частину осаджувані людьми Німецькими та Полськими. Також і у віри руської прсмішка велика була від уният и ксьондзів, бо уже не тільки унія у Литві, на Волині, але и на Україні почала гору брати. У Чернігові архімандритові один по одному зоставили; але піших містах церкви православні запечатали. До чого помічниками цим шляхта, уряд і ксьондзи були, бо вже в Україні, що місто, то костел був. А в Києві теж утиск чималий церквам Божим старожитнім лагодили, так воєвода Київський Тишкевич, на той час будучий, як теж Єзуїти, Доменекани, Бернадини та інші закони наїздами правами митрополиту утискуючу і науки шкіл забороняючи, згода староруску православну християнську віру собі перекладаючи нерізну від поган, Бо краще пошанувані аби жідіще спросному було, а ніж найкращих християнинів Русинів. А найгірше насміхом і утиском терпів народ Руський (від тих?) які з руської віри прийняли римську віру. І так народ посполитий в Україні, почуявши про знесення військ коронних і гетьманів, зараз почали їх купити у полки, не тільки ті, які козаками бували, але хто й ніколи козацтва не знав».
В «Історії Русів чи Малої Росії» Георгій Кониський, розкриваючи події польсько-турецької війни 1444 р., приводить бойовий епізод, в описі якого ми також виявляємо встояний погляд на русин, як на росіян: «Війська Руські були на цій битві в числі тридцяти тисяч під начальством воєводи свого Ольговського, і полковників... Вони, по розбитті всієї Польської армії, рятувалися в Булгарію, а народи тамтешні, бувши Русинам одновірні і одноплемінні, з Слов'янського роду від річки Волги вийшли, давали їм безпечні у себе притулки і провели їх потаємними шляхами за річку Дунай; але з них до половини чиновників і рядових впало на битві».
В іншому місці «Історії Русів...» автор розмірковує про походження козацтва і в тому самому випадку цілком рівноправно застосовує слова «русини» та «руські»: «Щодо Татар, то вони, будучи прибульцями в землі Руській, натурально воїнів своїх Русинам не давали, а навпроти того, з їхніми воїнами вели повсякчасних боротьбах і ніколи з народом Руським не мішались, отже, Козаки Руські від них статися ніяк не могли ».
Однак з часом термін «русин» змінив сенс. Якщо раніше руські та русини були у свідомості хроністів одним і тим же слов'янським «племенем» Русі та Литви, то на початок XIX ст. русини стали розумітися вже тільки як частина руських, яка жила на Передкарпатті та Закарпатті. «Досі, існування народонаселення Руського поза-Росії, — писав М. І. Надєждін, — позитивно і офіційно відоме тільки в межах Монархії Австрійської; і тут, саме: в Галичині та в Угорщині. Ці Австрійські Руси, або як вони самі себе називають — Русини і Русаки, чисельністю своєю представляють... значну масу, простягаючи, за позначенням тубільця Шафарика, до 2.774,000 душ, з яких припадає на Галичину — 2.149,000, на Угорщину - 625,000 душ».
У той період етнічна ідентифікація австрійських руських, тобто русинів, не приводила великоруського дослідника до ясних висновків: «Ці руські складалися і складаються під впливом обставин, абсолютно відмінних від тих, при яких народ руський виробився в основне ядро нинішньої Росії. Між тим, їхня народна особність, у цілості вочевидь Мало-Російська, у багатьох подробицях представляє набагато більше схожості та спорідненості з особливостями народності власне Велико-Російської, ніж у наших Українських Мало-Росів, що жили завжди біля нас, Велико-Росіян, і майже завжди мали з нами одну спільну історію».
Таким чином, безумовна для Н. І. Надєждіна російськість русин ще не означала їх точного віднесення до малоросів або великоросів.
Незабаром ситуація стала ще більш заплутанішою. Русини деякими спостерігачами ототожнювалися з усіма малорусами. «В даний час, — фіксував М. Левченко, — Південноруси, Малоруси, або, вірніше, Русини, живуть в Росії суцільною масою, в губерніях: Полтавській, Харківській, Київській, Волинській та Подільській, а також у землі Чорноморських Козаків. Крім того, Русини займають місця у Чернігівській губернії, на південь від річки Десни (на півночі від Десни живуть Білоруси), у Курській губернії на південь від річки Сейму та весь Суджанський повіт; у Воронезькій, на захід від річки Дону; у Катеринославській та Херсонській становлять головну масу населення; Азовські козаки (колишні Запорожці, що вийшли з Туреччини 1828 року), в Азовському градоначальстві; у Таврійській губернії на північ від Перекопу; у Бессарабській Області заселяють Хотинський повіт; у Люблінській губернії Царства Польського становлять дві третини населення (усі Уніати); у Гродненській губернії заселяють Пінський повіт (Пінчуки). У Галичині Русини становлять суцільну масу населення на схід від річки Сана; в Угорщині суцільною масою займають Мармишську, Беречську, Угоцьку та Унгварську столиці (комітати) і більшу частину Сукмарської, Саболчської та Землинської, а також Шарішської столиці. У Буковині Русинське плем'я становить третину населення. Малоруси поселені також місцями по Волзі і в Сибіру, за Байкалом, ще з часів Петра I, і в Туреччині, в так званій Добруджі, тобто в кутку, утвореному Дунаєм та Чорним морем. Ці останні сутьності нащадків Запорожців, які пішли в Туреччину при Катерині II, і побіжних русинських селян, і називаються там Бутколами».
Крім використання поняття русинів у широкому сенсі слова М. Левченко згадав і його вузьке значення, яке з часом стало етимологічною основою особливого етносу: «Південноруси Люблінської губернії зберегли свою древню назву Русинів. У Галичині, мешканці плоскої її частини також називаються Русинами, або Русняками».
Точка зору «русини=малороси» проіснувала аж до початку ХХ ст. Так, виступаючи в 1908 р. на засіданні Галицького крайового сейму, її емоційно озвучив доктор М.П. Король "Я визнаю єдність “руського” народу, однак єдність тільки культурне, що, однак не виключає зовсім того, що я відчуваю себе “малоросом", що відчуває себе "русином"».
Однак з даної позиції співіснували й інші.
Одна з них стверджувала, що русини — це самостійна гілка руських, хоч і близька малоросам. «Волинь і Поділля, — писав 1866 р. А. М. Сергєєв, — є земля русняків чи русинів. Цей народ, багато в чому подібний до малоросів, населяє всю область Дністра, від австрійського кордону до Чорного моря».
Інша точка зору на русинів того часу зводилася до того, що цей народ вважався органічною, хоч і специфічною, частиною малоросів. Про це ми можемо дізнатися, відкривши «Географічно-статистичний словник Російської імперії» 1866 р. При описі етнографічних особливостей «різних підрозділів малоруського племені» було виявлено «різні його галузі»: «мешканці Пінського повіту називаються Полещуками, мешканці Червоної Русі — Русинами і русняками, та ін.».
У звіті етнографічно-статистичної експедиції в Західно-Російський край, спорядженій Імператорським російським географічним суспільством, також вказується: «Втім, у більшої частини місцевостей, уніати знають, що вони Русини. Солідарність із рештою Малорусів у них дуже мала».
Подібні погляди ми зустрічаємо і на початку ХХ ст. «У західних малоросів, — відзначав І. Попов, — яких поляки називають русинами, що залишалися довше під польським пануванням, у наріччі помітна домішка польської мови, а в житті не помітно достатку. Навпаки, у першої групи, тобто у східних малоросів, мова збереглася у чистому вигляді, й у житті помітний деякий достаток, що їх дає чорноземна родюча земля.
Отже, основні проруські наукові напрями пострадянської епохи сходилися в одному: русини — це гілка руських (тобто східних слов'ян за сучасною термінологією), яка в одних авторів тотожна всім малоросам, в інших — є тільки їхній західний різновид, у третіх — живе своїм самостійним етнічним життям. На початку ХХ ст. останній погляд був мимоволі активізований розпочавшийся природною і штучною «українізацією» малоросів.
Вона протікала суперечливо і багато в чому трагічно.
Далеко не всі південноруські селяни та козаки вважали себе українцями, тому що слово «українці» — це історична самоназва лише подніпровської гілки південнорусів. Цитувавший нами раніше М. Левченко, перераховуючи різновиди русинів, згадав і українців: «Українці — мешканці Київської губернії, яка називається Україною». Цікаві й інші регіональні самоназви південнорусів: «Гетьманці — мешканці Чернігівської губернії, чи, вірніше, південної її частини, бо ті, що живуть на північ від Десни, відомі у сусідів під ім'ям Литвинів. Степовики - мешканці Полтавської та Катеринославської губерній»; «Польщаки — мешканці Подільської губернії, так зване у простолюддя Польщею. Поліщуки – мешканці Полісся. Патлачі - Русини, що живуть у Бессарабії та Буковині; назву отримали за довгим волоссям (патлі), ними носимим. Пінчуки - мешканці Пінського повіту Гродненської губернії».
У звіті етнографічно-статистичної експедиції в Західно-Російський край, підготовленому П. П. Чубинським, відзначається, що «топографічні умови та історія не могли не зробити вплив на місцеве малоруське населення і не породити особливостей. Це населення може бути поділено на три типи: Український, Полеський та Подільсько-Галицький. Полещуки займають Полісся Київської та Волинської губернії — країну лісів та боліт — і Підляшшя, тобто частину Седлецької та Гродненської губернії. До Подільсько-Галицького типу слід віднести мешканців західної Волині та Галичини, це — піднесена, більш гірська смуга; вони населяють повіти: Кам'янецький, Ушицький, Проскурівський, частини: Старокостянтинівського, Кременецького, Дубенського та Володимир-Волинського повітів та Холмську Русь. Потім мешканці решти, більшої частини Київської, середньої частини Волинської та південно-східної Подільської губернії належать до українського типу.

На їх основі у першу чергу позначимо межі України Малоросійської. Для цього скористаємося грамотою Юрія Хмельницького (титулованого князем Малоросійської України) Великому Государю Царя і Великому князю Олексію Михайловичу, посланий у 1660 р.: пребагатий Такий Вашої Царської Пресвітлої Величності милості велце дякуємо, адже Ваша Царська Величність зволив послів наших…, дозволивши їм вільне мовлення, там про межі Вашої Царської Величності Української опустити, і надавши їм свої Царської Величності пресвітлі очі, звідки всі особливу в такій справі Вашої Царської Величності пізнаємо ласку, і за весь вік життя нашого невідступно, за багато милості, Вашій Царській Величності служить обіцяємо.
Що пригадається поглядом Вашої Царської Величності Дворянина Івана Афонасовича Желябужського, до нас в Україну присланий, милі кожні словеса, від його мовнного, прийняли, де і про кордон Української зневаж змінка була, тоді і Вашій Царській Величності слушно, раптом Зборовський старий вчинив, заявив навмисно, яку небіжчик славної пам'яті Пан, родич мій, і все військо Вашої Царської Величності Запорозьке, з Королем Польським та його Сенаторами постановили. А починається той Зборівський кордон, окреслений від річки Горені та від місця Острога, тоді Острог, Заславль, Гюща, межує від Волиня. Межибіж, Вінниця, Бар, Зенков межує від Подоля. Студениця, Могильов, Янпіль, Рашков межує від Волоської землі. А стоять іменовані міста над Случчю, Горенню річками і Бугом, Горінь упадає в Припях, а Припях впадає в Дніпро, і не займають Кам'янця Поділського, а не Волиня, а не Подоля».
Зазначена межа загалом підтверджується і Літописом Самовидця: «Того ж року Господар Волоський, огнявши волості Немеровські та всіх Побожан, строив собі двір у Ценилівці, на цьому боці Дністра, на мешкання, і у Немерові від себе наказного Гетьманом залишає, і від того часу Господар став над Україною, розпочавши від Дністра до самого Дніпра, а у Волохах інший Господар над Волохами, бо на Україні дано волю від Турчину звільняючи від данини до якогось часу, жеди люди до свого неповернуться українці, а Подоля особливо повернуться до Кам'янця Поділського, і тими містами Паша Кам'янецький управляв і по містах свою старшину Турецьку з військами поставив, як то Бару, в Межибоку та інших, аж до тих Господар Дука справи не мав».
Слідом за межами України слід визначити, який народ жив на даній території та як він себе називав. Це можна з'ясувати по жвавому діловодству верхівки козацтва середини XVII в. Так, гетьман Іван Брюховецький у листі до донських козаків від 26 квітня 1668 р. відзначав, що живуть на Україні православні люди «породи української».
А гетьман Григорій Дорошенко того ж року ідентифікував населення України як «природних українських козаків». Отже, використані у промові тодішніх керівників України терміни «природний» та «порода» стосовно мешканців цієї країни можна однозначно перекласти у вигляді поняття «істинні, первинні місцеві мешканці».
Отже, степове Подніпров'я у XVI-XIX ст. населяли люди, які називали цю країну Україною, а себе природними людьми української породи, тобто українцями, з обов'язковою козачою самоідентифікацією.
І це логічно. Навіщо волинянам, галичанам, подолянам, поліщукам називати себе українцями, якщо так називали себе мешканці київщини?
Однак всі південноруси, хоч і через образу, відносили себе до «хохлів» і протиставляли себе «кацапам» (великоросам) та литвинам (білорусам).
Адже «хохол» з Волині був ближчим за мовою, звичаями, одягом, общинним правом, побутом до «хохла» з Подніпров'я, ніж усі «хохли» до «кацапів» Курської, Орловської чи Воронезької губерній, — хоча саме тут вони найчастіше стикалися . І ці ж самі «хохли» при спілкуванні зі своїми західними сусідами чітко себе позначали як русин, тобто руських: «Малорус був Руським і є Руський. Якщо він так себе не називає там, де зустрічається з Великорусом, то там, де він зустрінеться з Поляком, Молдованином і Угорцем, твердо знає, що він — Русин». Отже, єдиний етнос у Південній Русі (Росії) був! Не було тільки чіткої політичної та культурної самоідентифікації себе в якійсь одній якості: або як українців, або як малоросів, або як русинів, або як південнорусів (а «хохляцька» самоідентифікація була надто образливою і тому не змогла прижитися).
Весь ХІХ - початок ХХ ст. за це велася то млява стихійна, то гостра цілеспрямована боротьба не без участі іноземних держав. На початку ХІХ ст. першість оскаржували терміни «черкаси», «українці», «малороси». У середині століття протистояли «малороси», «русини» та «південноруси»; наприкінці — «малороси» та «українці». На початку ХХ ст. «малороси» та «українці» — це вже синоніми. В останньому дорадянському (1916 р.) фундаментальному дослідженні з українського питання та в СРСР термін «українці» перемагає.
Чому ж ця назва виявилася сильнішою за термін «малороси»?
По-перше, Подніпровська Україна була степовою околицею Речі Посполитої, а Слобідська Україна — Московського царства, в чому можна переконатися, заглянувши в документи обох держав. Згодом обидві України злилися в один степовий простір — Україну як країну, яка згодом увійшла згодом до складу Російської імперії під назвою Малоросії.
По-друге, тому що слово «українець», на відміну від імені «малорос», було самоназвою хоч і однієї тільки гілки «хохлів», але дуже засвітленої в історії — козацтва.
Саме українські козаки здійснили вільну і примусову територіальну експансію на південь і схід від Дніпра, заповнили всю Новоросію, крім Криму, Кубань, Дон, частину Курської, Орловської та Воронезької губерній, дали початок Азовському, Донському, Чорноморському, Кубанському козацтву, а від них іншим козакам. Ще задовго до XVI ст. на просторі Дешт-і-Кипчак і Кавказу у тюрських, кавказьких і слов'янських народів існували окремі ватаги та загони козаків, але військова організація життя та військової діяльності найближчих предків козаків ХХ століття — козацьке українське військо та запорізьке військо - цілеспрямовано створювались польськими королями Сігізмундом І та Стефаном Баторієм для захисту Речі Посполитої від набігів татар, а не мимоволі виникли під напором хвиль побіжних селян. І тільки пізніше деякі відчайдушні селяни, тобто посполиті мешканці (або хлопи) України, Волині та Поділля, примкнувши до повсталих українських та запорізьких козаків, влилися до їхніх рядів.

По-третє, за часів Богдана Хмельницького Подніпровська Україна територіально майже збігалася з Малоросією, а за іншою версією — тісно стикалася з нею.
Поділля, Волинь, Галичина і тим більше Новоросія до України-Малоросії не входили. Однак у XVIII ст. у зв'язку з військовим розширенням Російської імперії на захід усі ці землі приєднувалися до Малоросії і відповідно термін «Украйна», потягнувшись за назвою «Малоросія», мимоволі став поширюватися і на всю западинщину та Причорноморський Південь. Хоча зрозуміло, що «хохол»-волинянин, «хохол»-подолянин і «хохол»-галичанин і чувом не чували про те, що вони якісь українці, їм ближче було ім'я «русина» (не плутати з сучасними русинами), польщака, русняка чи гуцула, що й зафіксували дослідження сучасників, а також комісія Російського географічного суспільства у середині ХІХ ст. Звідси й усі непорозуміння зі сприйняттям багатьма «українськими» селянами себе як українців у 1920—1930-х роках. Цей факт намагаються роздувати сучасні великоруські націоналісти, відводячи увагу людей від іншого факту — факту етнічної близькості південнорусу подільсько-галицького типу (більшості волинян, галичан, подолян), українців (киян, полтавців, чернігівців і всіх пішовших на схід і південь козаків) і полещуків. «Незважаючи на особливості, всі три зазначені типи малоруського населення південно-західного краю, — писав П. П. Чубинський, — мають з усіма іншими Малорусами однаковий світогляд, обряди, норови, звичаї, пам'ятки народної творчості, корінні властивості мови та ін.» . На цей факт вказав і Д. Л. Мордовцев: «У південно-російській великій сім'ї спостерігача вражає також загальність більш - менш одноманітного світогляду, однаково висловлюємо — на обширному просторі всієї південнорускій території — в обрядах, піснях, легендах, казках, прислів'ях і навіть думах — одних і тих самих, як на Дніпрі, так і в Карпатах, у Біловезькій пущі і де - небудь у південних степах, на березі моря і за Волгою — о пліч з киргизькими та калмицькими улусами...».
Отже, справжні українці були, і згодом на всіх «хохлів» поширилася ця регіональна самоназва.
Один із парадоксів українського питання полягав у тому, що на початку ХХ ст. у різних дослідженнях та офіційних документах Малоросія мала дуже різну географію, в якій завжди зберігалося полтавсько-чернігівське ядро і до нього додавалися в різному складі довколишні губернії: Київська та Харківська, а іноді навіть Курська, Воронезька, Катеринославська, Херсонська, Подільська та Волинська.
Однак при такій різноголосиці всі дослідження згадували малоросів (українців), як етнічний феномен, найпоширеніший далеко за межами Подніпров'я.
І отже, у цей час виникло два розуміння Малоросії та слідом за нею України. Перше - Малоросія (Україна) має бути прив'язана до свого споконвічного історичного місця; друге - Малоросія там, де живуть малороси. Вочевидь, що при створенні Радянської України більшовики спробували знайти компроміс між цими двома підходами: малоросам (українцям) дали можливість реалізувати своє право на національне самовизначення, - але не на всій території їхнього компактного проживання, про що свідчать етнографічні матеріали та карти Російської імперії.