А зостав-но для мене цю тишу,
цей німотний клубок споминання!
Я котитиму поперед себе
і співатиму пісню кохання,
так співатиму пісню кохання:
не облиш... не облиш... не облишу!
Хоч котитиму поперед себе.

***

У загуслому небі темніється і двиготить.
Це міняють оздоби для інших, коханий, для інших.
Ми спіймали, мов зірку в долоню, цю спільности мить.
Хіба можна жадати й чи ти почував чогось більшого?

Нам судилося статися тим, що тривожить серця
незнайомцям і дітям, бо конче їм вірити в казку.
Нам наснилось життя, а богам – дивна пісня оця.
Прокидайся ніким від мого зореломного брязку!

***

Яка чудова видалась весна!
Які прості слова, якщо їх мати!
Я насадила квітів біля хати,
назвала кожну, кожна бо ясна
та самобутня, як і імена.
Вони тендітні,
вчать мене
кохати.

***

У травні йшла молитись пелюсткам,
та ті спиняли завжди на півслові,
мовляв: навіщо, чиста, клякнеш нам,
якщо молитва є в життя основі?!

Поглянь на пелюстки відкритих уст
і враз побачиш поміж нами збіжність:
як ломлять стебла – йде той самий хруст,
з яким обламувала з себе зайву ніжність.

І я підводилася. З гряззю із колін
налиплий жаль сірів у сяйві миті.
Ви – тільки тлін, і я – всього лиш тлін,
та як ми гоже з молитов сповиті!

***

Ти у цвіті кульбаби, я на тебе так боязко дмухаю,
а тоді споглядаю, як губишся в закрутах хмар.
Ти для вітру є віршем. Він – мовить, я – слухаю, слухаю,
доки судить над нами й присудить на грози грозар.

***

А тоді плеча торкає
у ромашковому полі.
На крайнебі збились долі
у одну синюшну пляму.
Горизонт, що купол храму,
павітер не рушить дзвонів.
То либонь його долоні,
то либонь його долоні,
то либонь його долоні
так трависто пахнуть раєм.

29.07.2023