АЛЕКСАНДЕР ПОП

ОДА САМОТНОСТІ

Щасливий, хто хоч клаптик поля,
Дідівського ще, обробля;
Кому утіхи дають воля
Й своя земля.

Хто їсти і вдягти -- своє
Все має й лиш йому радіє:
Тінь влітку дерево дає,
Зимою ж -- гріє.

Блажен той, що не хмурить брови,
Як зрить годин, днів, років біг;
В здоровім тілі дух здоровий
Хто ще зберіг,

Й вночі спокійно може спать,
Дозвілля присвятить читанню,
А вечір роздумам віддать
І спогляданню.

Так хочу жить -- незнаний, скромний;
Й коли вже перейду межу,
Не скаже й камінь хай надгробний,
Де я лежу.

ВМИРАЮЧИЙ ХРИСТИЯНИН -- СВОЇЙ ДУШІ

Життя іскро, неба брость!
О покинь цю смертну плоть!
Трепет, шал, жага, вагання --
О, блаженство й біль вмирання!
Ти ж, Природо, припини
Її спротив -- з пут звільни!

Чую ангелів вже клич:
"О, сестро, линь нам навстріч!"
Й що так сковує мій рух,
Зір затьмило й глушить слух:
Ні звестись вже, ні дихнуть --
О, душе, це Смерть мабуть?!

Світ зника, все швидший рух,
В очах -- неба сяйво, слух
Спів серафимів впізнає:
Мене крила ввись несуть!
Могило, де твоя могуть?
О Смерте, де жало твоє?

ВІЛЬЯМ МОРІС

ЛЮБОВНІ ЖНИВА

Рук не відводь, коханий мій;
Гойдає віти вітровій;
Й хоч вже убір скидають свій --
Чи ж осені стидитись?

Ти кажеш: скоро холоди,
Й чого нам ждать вже, крім біди?
Живем -- не марні все ж труди,
Й умрем -- в чім же виниись?

Й коли вернеться знов тепло --
Зійде, що сіяне було,
Де радість -- корінь, біль -- стебло,
А колос -- їх сплетіння.

Вже мертвий корінь, любий мій,
Стебло ж чухрає вітровій;
Та збережем ми колос свій
До світопотрясіння.

ВІЛЬЯМ ДЕВІС

ДОЗВІЛЛЯ

Не в мозі ми через біги
Спиниться й глянуть навкруги;

Дивитись довго з манівця
В даль, мов корова чи вівця;

Відстежить в лісі, де та гілка,
Куди горіх ховає білка;

І зазирнуть в сіянні дня
В струмок, що в зблисках весь до дна;

Зріть досконалості вінець,
Як милі ніжки йдуть в танець;

І як розквітне на устах
Той усміх, що зродивсь в очах.

То не життя -- як без жаги
Спиниться й глянуть навкруги!

ДЖОН ГЕЙ

* * *

Украде курицю лисиця,
Здоров'я -- вулична дівиця,
Дочка -- сундук й парчі сувій,
Дружина -- сон і спокій твій;
Злодії винесуть пожитки --
Та це ще невеликі збитки:
Сон, скриня, посуд, гроші, звитки.
Судів найбільш слід уникати:
Присяжні, судді й адвокати
Все відберуть в тебе -- до нитки!

РОБЕРТ ХЕРРІК

ЕПІТАФІЯ ДИТИНІ

Спить тут брунька нерозкрита,
Щойно в плоть і кров відлита,
Що одразу ж і заснула,
Лиш очицями змигнула.
Зором линь сюди і слухом
Де земля їй стала пухом.

ДО ЕЛЕКТРИ

О ні, не благаю цілунку,
І посмішки я не прошу,
Бо враз від такого дарунку
Гординю в душі воскрешу.

Найбільш, на що б міг сподіватись, --
Й це б задовольнило сповна, --
Повітря губами торкатись,
Яке поцілує вона.

БЕН ДЖОНСОН

ДО СІЛІЇ

До мене пий очима лиш
З моїми заодно,
Цілунок в келиху залиш --
Й забуду про вино.
Це -- для душі найвищий дар:
Тамує спрагу в ній.
Я й на божественний нектар
Не проміняю твій.

Тобі я з роз вінок послав,
Не щоб мать щось взамін,
А більш за все надію мав:
Так не зів'яне він.
Лиш подихом торкнулась ти --
Й мені вернула дар;
З тих пір, щоб пахнуть і цвісти,
У нього вливсь твій чар.

ОСТІН ДОБСОН

ПОЦІЛУНОК

Цілувавсь я сьогодні,
А чи завтра зумію?
О, щодня на це згодний!
Цілувавсь я сьогодні,
Та про рифи підводні
Навіть думать не смію.
Цілувавсь я сьогодні,
А чи завтра зумію?

Р.Т. ЖІЛЬБЕРТ

ТРІОЛЕТ

"Люблю тебе, о Боже!" --
Я з уст її почув,
На гімн небесний схоже:
"Люблю тебе, о Боже!"
Й описувать негоже
Відчай, який відчув:
"Люблю тебе? О Боже!" --
Було це, як розчув.

Н. ВОТЕРМАН

* * *

Живому приємніша роза,
Ніж мертвому пишні вінки;
О, це не бахвальство і поза:
Живому приємніша роза --
Так віршем осяється проза,
Й де й ділись тужливі думки!
Живому приємніша роза,
Ніж мертвому пишні вінки.

С. БІШОП

КРИТЕРІЙ

Хитрун і дурень в Джулії
На шлюб просили згоди:
Хитрун з-за грошиків її,
Дурний -- з-за її вроди.

Й кого з них вибрать, щоб вона
В житті була безжурна?
Якщо дурна -- то хитруна,
А якщо хитра -- дурня.