ДЖОРДЖ АРНОЛЬД

ВЕРЕСЕНЬ

Як люб мені лужок,
Де гомонить струмок
Й кружля насіння трав пухнасте, гнане
Легеньким вітерцем,
То дзвінко, то тихцем,
Й в садах колись розкішна роза в'яне.

Долинуть із стерні
Перепелів пісні,
Й так радісно звучать вони і лунко;
Над сонним плесом вод
Із мошок хоровод,
Й скрізь павутиння виснуть візерунки.

А ввечері на сад,
Де зріє виноград,
Від тину прохолоди тінь лягає;
І тягнеться на схід
По небу млистий слід,
Як повний місяць землю осяває.

Ах, скоро поле й луг
Озветься свистом хуг --
То ж ластівок їхній вожак скликає
Летіть від холодів
Й шукать таких країв,
Де літня благодать вже не зникає.

В турботах про меди
Гурт бджіл летить туди,
Де квіти вересня останні квітнуть;
І, сповнені журби,
Воркують голуби --
Жить вже без літа втіх їм треба звикнуть.

Цвіркун мольбу шле ввись:
"О літечку, вернись!"
Горіхів в дуплі білки додалося;
Й несуть свої жалі
На південь журавлі,
Ще поки небо в хмари не вдяглося.

Легенький вітровій
Продерсь крізь кедрів стрій
І ніжно так обвіяв мої скроні,
Мов це в ті давні дні,
Що любі так мені,
Торкнулись їх коханої долоні.

І хоч журба йде в ріст,
Як опадає лист,
Миліший вдвічі все ж про літо спомин;
Й у ці осінні дні
В думки мої сумні
Майбутнє літо шле уже свій промінь.

ЕДНА МІЛЕЙ

СЛУХАЮЧИ СИМФОНІЮ БЕТХОВЕНА

О музико, звучи, не завмирай,
Знов у юдоль не відринай мене!
З тобою лиш блаженство, щастя, рай --
Як осяваєш ти буття земне!
Акордів повінь, звуків щемний чар --
Вже б'ється й серце з ними в унісон,
А все, що повне зла, жадоби, чвар,
Немов у казці, поринає в сон.
Ця мить найкраща з тих, що може дать
Нам світ: на пагоні засохлім квіт.
Не полишай мене, щоб знов страждать,
Як суєта зупинить мрій політ.
Над містом сонце й ніжний вітровій --
О музико, оплот єдиний мій!

* * *

Горить моя свічка в пітьми темнім крузі
З кінців двох -- не стачить на ніч.
Та -- о! -- мої недруги, й -- о! -- мої друзі,
Як ясно стає навсібіч!

* * *

Дім похмурий звівсь на скелі монолітному куску. --
Йдіть і гляньте на мій замок сонцесяйний на піску!