* * *

Мисливці, знаю лань я, що на волі
Гуляє, та вже сил моїх нема:
Потратив стільки їх -- і все дарма;
Спочину краще вже -- з мене доволі.
Не можу все ж не підкорятись долі --
Й азарт погоні знов єство пройма;
Вона ж мене на відстані трима --
Це все одно, що вітер ловить в полі.
Мисливці, хай і повні ви спромоги,
Згадать все ж марні спроби слід мої --
Сіяють на ошийнику її
Алмазами слова перестороги:
"Noli me tangere: лиш Цезар - мій
Володар, то ж спинять мене -- не смій!"

Noli me tangere, quien Caesaris sum (лат.) --
не чіпай мене бо я належу Цезарю.

* * *

Прощай, любове, і твої всі блага;
Мене в ці сильця вже не заманить --
Сенека і Платон від них звільнить:
Скарбам духовним вся моя увага.
Твої гординя, стріли всі, зневага
Змогли моє безумство зупинить,
Навчили вічне й істинне цінить;
Сильніш від твоїх уз до волі тяга.
Отож прощай! Молодших поневолюй,
А від мене назавжди відступись;
З наївних, з юних вже збиткуйсь і кпись,
Серця їм розами своїми сколюй.
Й хоч довго у твоїй блукав імлі --
Набридло дертись на гілки трухлі.

* * *

Рвусь в бій, хоч миру й спокою радію;
Вогонь я й лід, відвагу дає страх;
Простершись ниць, ширяю, наче птах;
В жебрацтві цілим світом володію.
В тюрмі без варти й стін я, та що вдію:
Втекти б хотів, але забув, де шлях.
Ні жить, ні вмерти; наяву і в снах
Я сподіваюсь, втративши надію.
Сліпий -- зрю все; кляну -- та з уст ні звуку;
Погибель зву й здоров'ям дорожу;
Собі немилий, іншому служу;
Сміюсь в журбі; вбачаю в щасті муку.
Вже все одно мені -- життя чи смерть:
Наповнить і відчай блаженством вщерть!

* * *

Мадам, скажіть без зайвих фраз,
Щоб був я певен: так чи ні?
Могли б, напевне, вже не раз
Знайти, як звістку дать мені.

Лиш поглядом, кивком одним
Тому, хто в пристрастей вогні
Горить -- о, змилуйтесь над ним! --
Знать дайте присуд: так чи ні?

Так -- і зрадів би я: збулось!
Ні -- друзі ми, як і раніш:
Хай вашим буде інший хтось;
Мені ж -- собі належать лиш!

* * *

Де зараз ті, що був кумир для них,
Які в вітальнях товпились, роззувшись?
Я бачив їх покірних і ручних,
Що зараз дикі, спогадів позбувшись,
Як брали хліб із рук моїх, зігнувшись.
Харчуються вже з іншого стола,
Й кумирам іншим лесть їх і хвала.

Де ділось все? Як статись це могло?
Де зараз та, яка мене кохала?
Я пам'ятаю ласки й рук тепло,
Як сукня із плечей її сповзала,
Й мене, обнявши, палко цілувала --
Така прекрасна в пристрасті своїй --
Й шептала ніжно: "Я -- твоя, ти -- мій!"

Де ділась моя втіха і любов?
Залишила мене на тугу й муки;
Лиш в спомині вернутись може знов.
Чи ж хоч на мить відчула біль розлуки?
Вже інших обнімають її руки.
Дні доживать мені в самотині,
Де із утіх -- лиш спомини одні.