Повстання подільського народу
Саме так охарактеризував відомий дослідник Поділля Юхим Сіцинський події, що розгорілися тут 1734 року.
Як швидко край опустів, так само швидко знову заселився. Тим часом незабаром минули слобідські роки, а шляхта об'явила, що "слобода" вже скінчилася, що тепер селянам треба стати на всій волі пана, треба бути у послушенстві у нього, підлягати навіть його судові. Зворот справи, очевидячки, не міг вдовольнити селян: починається народна реакція, відома під назвою Гайдамаччини.
(Антонович Володимир . Про козацькі часи на Україні.с.181-183.
-Київ, 1991.)
Дійсно, Україна залюднювалася дуже скоро. Але поруч з селами зростали володіння дрібної шляхти, фільварки, будувалися пишні палаци магнатів, замки, католицькі монастирі - кляштори.
Хутко минали пільгові роки, і перед селянством вставало питання: що робити, бо землевласники, особливо дрібна шляхта, вимагала і панщини, і виконування натуральних повинностей. Однак,
нові селяни не були подібні до старих: вони або вже втекли від кріпацтва, або зовсім не знали його — і тому ще тяжчими були для них вимоги панів. До причин економічного та соціального характеру треба додати ще національно-релігійні. Як у XVII, так і в XVIII ст. українські селяни з прикрістю відчували презирливе ставлення до себе панів поляків, як до “бидла”, до “хлопів”, а крім того почалося навернення православних на унію або римокатолицтво. Позбавлене прав православне духовенство не відрізняли від кріпаків, і воно також мусило відбувати панщину.
По закінченні пільгових років становище селян стало ще гіршим,
ніж було до Хмельниччини, бо тепер не було козацтва, яке боронило б його. Залишалися для них два виходи: або тікати знову з нових осель — на Лівобережжя, на Гетьманщину, Південну Україну,
Запоріжжя, навіть на Дон; або — організувати повстання.

ГАЙДАМАЧЧИНА

Багато селян обирали останній шлях. Ватаги незадоволених під
ім'ям гайдамаків почали нападати на панські маєтки, грабувати й
палити їх. В цих ватагах бувало чимало шукачів пригод, волоцюг,
навіть розбишак (Наталія Полонська-Василенко).
Гайдамацькі загони в основному складалися з селян, запорозької "сіроми" (голоти), наймитів, міщан-ремісників. Поруч з українськими селянами в гайдамаччині брали участь білоруси, волохи-молдавани і російські розкольники (філіпони або пилипони), що оселялися на Правобережжі, а також польські селяни, російські солдати-утікачі з царської армії, донські козаки. Зустрічаються серед гайдамаків також шляхтичі - головно з зубожілої, службової або чиншової шляхти (що орендувала у шляхтичів-землевласників невеликі ділянки землі), яка вбачала в гайдамаччині перш за все поживу. (Кость Гуслистий).
Вони не займали бідних і користалися пошаною та симпатіями селян, які вважали їх за своїх месників.
Селяни складали про їхні подвиги легенди і пісні. На Поділлі гайдамацьких повстанців називали левенцями, дейнеками. Вони ховалися в часи небезпеки за Дністром, у Молдавії. Гайдамаки Брацлавщини та Київщини були тісніше пов'язані з Південною Україною та Запоріжжям, де завжди знаходили притулок та військовий вишкіл, а також коней, зброю, продукти. Завдяки запорожцям гайдамаччина стає постійною, зорганізованою війною проти шляхти, — характеризував ці рухи В. Антонович.
Гетьманські козаки рідко брали участь в цих розрухах, але всебічно
допомагали гайдамакам: давали їм харчі, коней, переховували їх
у себе.
Для польського уряду боротьба з гайдамаками була дуже тяжка:
з одного боку — їх широко підтримували селяни, а з другого —
армія Польщі мала всього лише 17-20 тисяч вояків.
Тому боротьбу в основному вели “надвірні міліції” магнатів — приватні озброєні загони, що їх формували магнати з-поміж своїх селян, при чому очолювали їх звичайно польські шляхтичі. Деякі магнати мали до 3-5 тисяч міліції.
Перше значних розмірів гайдамацьке заворушення почалося
в 1734 році, коли російська армія з гетьманськими полками прийшла до Польщі, щоб допомогти синові короля Августа II зайняти
польський престол. Бачачи гетьманські полки, селяни вирішили, що
вони прийшли на допомогу їм у боротьбі проти польської шляхти.
Повстанський рух охопив Брацлавщину, Поділля, частину Волині
і дійшов до Львова. На чолі його став сотник Верлан, ще був начальником міліції князя Любомирського. Верлан ширив серед народу сфальшовані грамоти цариці Анни, яка, нібито, обіцяючи свою допомогу, радила нападати на поляків і навіть заявляла, що прийме Правобережжя у своє підданство. Селяни почали писатися в козаки, заводити козацький устрій, полки з сотнями. Боротьба з повстанцями була тяжка і тривала до 1738 року, коли рештки гайдамацьких загонів знищили поляки, а сам Верлан подався до Молдавії.
Не зважаючи на поразку та страшні кари, гайдамацький рух не
затихав, а вибухав у різних місцях з більшою або меншою силою.
Гайдамаки не давали шляхті господарювати в маєтках і зміцнювати
кріпацький тягар.
( Наталія Полонська-Василенко).
У народних піснях про гайдамаків подано конкретні часові та географічні відомості про бої, що відбувалися на Поділлі. Зокрема у піснях названо населені пункти - Гусятин, Іванківці, Сатанів, Зіньків, Городок, Солобківці, Савинці та ін., вказано, що бої відбувалися у місяці "цвітні" тощо.


***
“Годі, годі, козаченьки, в обозі лежати!
Ой ходімо під Гусятин жиди рабовати!”
А в п'ятницю до полудня жиди рабовали,
А в суботу в Іванківцях худобу забрали.
Ой волинський воєвода з військом наступає,
Козаченько стороженько своїм знати дає:
“Ой з-за гори високої та з зеленої дубини
Ідуть ляхи на три шляхи за півтори милі”.
Крикнув козак запорізький та на наші люде:
“Йде волинський воєвода, баталія буде!”
Хвалилися пани ляхи, з Сатанова йдучи:
“Будем драти, пане-брате, з китая онучі!”
Козаченьки поли драли, а плечі латали,
Перед себе десять тисяч ляхів проганяли.
На крижовій дороженьці там ся іспіткали,
Дали ляхам привітання, аж з коней спадали.
Виступили козаченьки з міста із Зінкова, -
Ой летіли вражі ляхи з коней, як солома.
А добре ся пани ляхи з козаками били,
Що лежить їх від Городка за півтретя милі.
Ей, показав Медведейко богатирську славу,
Що потопив панів ляхів в Городецькім ставу.
Ой як прийшли козаченьки та з-під Солобковець,
Валялося вражих ляхів, як біленьких овець.
А волинський воєвода з гори поглядає,
Пан Борейко без кульбаки, окліп утікає.
Нещасливий місяць цвітень настав у тім року,
Рейментару Борейкові потекла кров з боку!
Поклонився пан Борейко пану воєводі:
“А вже ж мені з козаками воювати годі!”
Борейкова дружинонька волає долами,
Оден каже до другого: “Вже пана не мами!”
Борейкова дружинонька волає до неба,
Оден каже до другого: “Розійтися треба!”
В славнім місті у Кам'янці стрільнули з рушниці,—
Не по однім та ляшеньку плакали сестриці.
В славнім місті у Кам'янці вдарено з гармати,—
Не єдного пана ляха заплакала мати.
Ой у полі при дорозі пов'янули цвіти,—
Не по однім пану ляху заплакали діти.
Нещаслива тая битва лиха наробила:
В Солобківцях із ляшеньків висока могила!..

***
Ой в Деберці, в густім лісі, ляхи ся змішали,
А козаки вдень і вночі за ними вганяли.
А нагнавши під Городок, там ся потикали,
В великеє озерище там їх повганяли.
Воєвода, славний лицар, на отводі зістав,
А учувши о неславі — зі страхом втікав.
Скоро його дивізія почала рушати,
Виїхавши за Городок, взялися стріляти.
Єще на тім не сталося, почав доправляти,
В Копичипці, малий город, козаків рубати.
Нещасная баталія під Солобківцями:
Лежать ляхи з козаками, а все купоньками.
А й Савидцях висипана висока могила,--
Нещасная тая мати, котра має сина.
Нещасливий місяць цвітснь настав у тім року:
Вельможному Борейкові тече кров із боку.
Ходять слуги Борейкові, бігуть долинами,
Мовить один до другого: “Вже пана не мами!
Списи ж наші, списи ясні та й з прапорчиками,
Тепер же ми всі пропали навіки із вами!”
Борейкова дивізія в той час ся змішала
Та й ляцькому всему війську шики поламала.
Пан Любковський, славний лицар, гроші вибирає,
А на свою дивізію нічого не дає.
А в Кам'янці, в славнім місті, прибуло навалу,
Ой учинив воєвода на Подолю славу!
А вдарено в Білій Церкві з тугої гармати,—
Не єдная заплакала козацькая мати!..


***
Ой як пішли козаченьки
Та з-під Солобковець,
Валялося вражих ляхів,
Як біленьких овець.
Нащо було вам, ляшеньки,
Козаків дратувати,
Нащо було Волинця
До нас посилати?
Подивіться, ляшки-панки,
Як тече річка Мушка,—
Отак, вражії сини,
Буде текти з вас червона юшка.
Чорний ворон
Кряче над ланами,
Ой валяється панське тіло
Та межи мочарами!
Нещасная та баталія
Лиха наробила,
В Солобківцях із ляхів
Висока могила!
Нещасная та баталія
Під Солобківцями,
Лежать ляхи з козаками
Та все купоньками!


Примітки до пісень.
Відомості про бій під Солобківцями знаходимо не лише у народних піснях, але й історичних джерелах. Зокрема у багатотомному виданні "Архив Юго-Западной России (Акты о гайдамаках. Ч.3 т.ІІІ. -Киев, 1876). В одному з документів, датованому 31 жовтня 1734 року (LIX, Зізнання, взяті у Кам'янецькому магістраті від арештанта Івана Клобуцького), сказано про цю подію так: " …пішов під Бендери, там худобу свою мав, підібрав собі челядника, Тодора Волошина… пішов до Струсова, там найнявся до його мосці пана Рибіцького, ротміситра ясновельможного його мосці пана старости бєльського, і так ходили ми з під'їздом (тобто - військовим розїздом. - авт.) з ясновельможним його мосці паном воєводою Волинським, коли ж нас Москва під Солопківцями розбила, а другого дня наздогнали ми ясновельможного його мосці пана воєводу Волинського у Чорткові…". Але чи був то бій саме з "Москвою"? Відповідь на це питання знаходимо у іншому документі, опублікованому в АЮЗР(т.ІІІ, ч.IV або ж ч. ІІІ. т.5. Видання без титульного аркуша, зберігається у бібліотеці Хмельницького обласного краєзнавчого музею). У документі CCLXVI (cc.494-498), в якому йдеться про показання, узяті в Сатанівському магістраті від свідків, з приводу звинувачення селянина Куби з села Турчинців (що на Городоччині), у тому що він виказав співчуття Гонті та висловлював погрози проти поляків. Документ датується 17 квітня 1789 року. У ньому зокрема сказано наступне: "Поставлені на відповідь: Антон Семенів літ 66, Тимко Череватюк літ 56 і Мартин зять Куфлів, 26 маючий; піддані Турчинецькі, відповідали, що нікди жадної і щонайменшої не мали мови про Гонту, ані не перед ким не говорили, тільки пам'ятають, як зійшовшись першого часу до корчми, згадали собі про давню війну і козаччину, як під Солобківцями поляки з козаками мали баталію і що поляки через Грудек (Городок) у той час уходили, де міст був зрушений, то через став уходили, про те тільки раз один мали мову, а про Гонту найменшого слова не вспоминали." Як бачимо, у тексті йдеться саме про "баталію поляків з козаками" - точно так, як і у пісні. Такий збіг не може бути випадковим. Тим паче, що старші зі свідків користувалися ще свіжими переказами, які очевидно чули змалку, бо ж ця баталія відбувалася у їхньому рідному краї, неподалік від Городка і Турчинець.
Коли ж на польський престол було обрано Августа ІІІ, а Лещинський утік за кордон, польський уряд, намагаючись придушити повстання, звернувся по допомогу до російського уряду. Спільними зусиллями польських і царських військ це повстання народних мас було жорстоко придушено.
Волинський воєвода - волинський маршал, гетьман (з 1726 року) Михайло Потоцький, прибічник Лещинського.
Ведмеденко (Медведейко) - особа невідома. В історичних джерелах фігурує Харко (Харитон) Ведмеденко як один з учасників гайдамацького руху пізнішого часу - 50-х років XVIII ст. Можливо тут йдеться про Медведя, який у ці роки поряд з іншими ватажками (Гривою, Жилою, Харком та ін.) очолював один з гайдамацьких загонів.
Борейко - Ян Борейко, титулований засідатель сеймика Брацлавського воєводства. Яку участь він брав у воєнних операціях проти гайдамаків у цей час - з історичних документів встановити не вдалося. Можливо, якийсь час він заміщав "регіментаря" - командира дивізії. До речі, якийсь Борейко фігурує як гайдамацький ватажок в часи Коліївщини.
Гусятин - село у Чемеровецькому районі.
Іванківці - село, ймовірно, Городоцького району.
Сатанів - селище Городоцького району.
Зіньків - село Віньковецького району.
Городок - місто, райцентр Хмельницької обл.
Копичинці - на Тернопільщині.
Солобківці - село Ярмолинецького району.
Савидці - очевидно село Савинці (біля Солобковець).

Описані у піснях події відбуваються в часи піднесення гайдамацького руху, коли Верлан зі своїми загонами пройшов Брацлавщину, Поділля й південно-західну Волинь, а окремі загони повстанців влітку 1734 року доходили до Кам'янця і Львова.
За спискам у війську польського уряду було в цей час чимало солдатів, але фактично на дійсній службі перебувала мізерна їх кількість. Командири були навіть зацікавлені у відсутності своїх підлеглих, бо гроші, виділені на утримання жовніра, в разі його відсутності, залишалися в кишені начальника. В пісні висміюється Любковський (чи Лубковський), який, за історичними джерелами, 1734 року очолював польське урядове військо, розташоване у Шаргороді ( нині - Вінницька обл.).
(Історичні пісні.- Київ,1961р.).