Будильник озвався, і ковдру суворо із пліч
цей ранок стягає, як мама, що будить до школи.
Ти млявий - і теплий такий, мов напалена піч -
щось тихо бурчиш і обійми змикаєш навколо

Дві кави зварити. І спішне згадати на день.
Не п’ятниця ще, але настрій такий неробочий.
Колись нас залишать у спокої. Якось і десь.
Із рук вивільняюсь твоїх, аж до сліз неохоче.

Та ні, ще хвилину полежати. Дві. Або п’ять.
Метелик-невдаха вертає в належаний кокон.
Ти очі розплющив. Підвівся? І капці нап’яв?
Я ж нишком під ковдру, як в нірку, зариюсь глибоко.

Та сон не приходить. І, мовби Морфею на зло,
робуста й арабіка ніздрі у парі лоскочуть,
всміхається сік помаранчі крізь матове скло,
а з ним і знайомі лукаво примружені очі.

От пальцями клацнеш – повіє легким вітерцем,
тропічною зеленню вкриється шибка віконна.
Розтріпана, сонна в подушку ховає лице
твоя із юнацьких фантазій білява мадонна.

Папуги барвисті у тебе сидять на плечі,
ти пахощі моря несеш у смугастому збанку
і день особливий, що буднем заледве гірчить,
а ще - невагоме і лагідне «доброго ранку».